.

Самоврядування у місті самборі за магдебурзьким правом (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
215 2646
Скачать документ

Реферат на тему:

Самоврядування у місті самборі за магдебурзьким правом

Магдебурзьке право почало поширюватись на українські землі наприкінці
ХІІІ ст. Вперше воно було надане м. Новому Санчу [1, с. 8], а в 1339 р.
м. Сяноку останнім Галицьким князем Болеславом Юрієм ІІ Тройденовичем
[2, с. 1]. Після захоплення Галичини військами польського короля
Казимира Великого у 1340 р. магдебурзьке право поширилось і на інші
міста. Одним з перших магдебурзьке право набуло місто Самбір, у 1390 р.
воно було надано воєводою Спитком з Мельштина, Воєвода який одержав
місто Самбір та Самбірщину від короля Владислава Ягайла в нагороду за
військову службу [3, с. 2-4]. Спитко видав привілей на магдебурзьке
право та надав війтівство Генріхові з м. Лянчута [4, с. 17], котрий мав
сплатити 80 гривень “грошей празьких” та сплачувати48 грошей з кожної
гривні прибутку [2, с. 17]. Війт зобов’язувався викорчувати 10 ланів
лісу, з яких 6 ланів мали належати йому, 2 лани костелу, та два лани
міщанам для випасу худоби. У користь війта стягували прибутки з м’ясних,
шевських та хлібних магазинів. Згідно з привілеєм, доходи війта
складалися також з 1/3 судових виплат, інші 2/3 в рівних частинах
надходили королю та йшли на потреби міста. Отримував війт і 1/3
прибутків від меду, який збирали в навколишніх лісах. Міщани звільнялись
від іншої юрисдикції, оскільки підлягали магдебурзькому праву. Вони
могли судитись лише у міському суді під головуванням війта. За
привілеєм, війт був відповідальним перед воєводою Спитком та його
правонаступником відповідно до норм магдебурзького права. Для поліпшення
матеріального становища міста та збільшення кількості населення жителі
впродовж 8 років звільнялися від сплати податків, а також від податків
після викорчовування лісу. Якщо на викорчуваних землях вирощували
зернові культури, то податкові пільги зберігались 14 років [5, с. 201].
По закінченні цих термінів міщани зобов’язувались щорічно сплачувати
одну гривню з лану та два снопи зерна. Війт за власний рахунок мав
озброювати одного списоносця та двох лучників. Цей привілей підписувався
у присутності п’яти свідків – шляхтичів. Фактично воєвода передав місто
війтові, який управляв від імені короля та воєводи Спитка як
представника короля. Війт виконував усі адміністративні функції та
здійснював судочинство у цивільних і кримінальних справах.

У 1394 р. королева Ядвіга на прохання Спитка звільнила місто від сплати
подимного податку [6, с. 3]. У 1419 р. магдебурзьке право було надано
місту вже королем Владиславом Ягайлом [7, с. 16]. Король дав дозвіл на
будівництво двох винних магазинів, магазинів солі та сукна. Доходи від
торгівлі з них мали йти на потреби міста. Місту передавали прибутки від
земельних ділянок, що прилягали до міста. Дохід від землі щорічно
становив 6 гривень. Міщани могли вільно вирубувати дерева у королівських
лісах.

Король Владислав Варенчик звільнив міщан від надання підвод, двох –
трьох возів, які обслуговували короля під час його перебування у місті,
та подимного податку. Передміщани (особи, що проживали за межами міста)
сплачували подимне у сумі двох грошей від лану [6, с. 14]. Король Ян
Ольбрехт установив що п’ятниці “м’ясний базар” із сплатою податків у
дохід міста та дозволив будувати будинки на передмісті під назвою “Бліх”
[6, с. 37]. У 1504 р. король Олександр звільнив міщан одноразово від
сплати чопового податку. Зібрані гроші мали йшли на потреби відбудови
міста після татарського нападу.

Місто Самбір та Самбірське староство посідали особливе місце у
тогочасній Польщі. У Самборі розташовувалась адміністрація самбірської
економії, доходи від якої йшли на потреби королівського двору, армії та
державного апарату. Землі, що перебували у власності короля, набули
назву “королівських столових маєтків” [8, с. 36]. Таке сусідство нерідко
спричинювало конфліктіи між Самбірським старостою та міською владою.
Зокрема, у 1508 р. з ініціативи королівських комісарів була укладена
угода з приводу сплати мостового податку та вибору радників [6, с. 42].
У 1524 р. Сигізмунд І дозволив бургомістру і радникам збирати податки
для ремонту мостів та доріг у сумі 4 динари з кожного возу. Від податків
звільнялись шляхетські вози та вози, які перевозили дрогобицьку сіль для
королівського двору [6, с. 18]. Іншим привілеєм Сигізмунд І дозволив
бургомістру та радникам збирати мито у сумі 3 шеляги від худоби, яку
продавали у місті. Цей привілей не поширювався на ярмарок у день святого
Онуфрія, доходи від якого йшли до королівської скарбниці [4, с. 58]. Для
поліпшення санітарного стану міста король Сигізмунд І з ініціативи
королеви Бони, що внесла 50 злотих, видав привілей на право будівництва
водопроводу [9, с. 9]. Для його утримання жителі міста мали сплачувати
щорічно по одному грошу від власника будинку. Купців, які займались
варінням пива, зобов’язували щомісячно вносити до міської скарбниці по
3 гроші. Після пожежі, внаслідок якої згоріла частина міста, погорільці
були звільнені королем від усіх податків протягом 8 років. Доходи від
інших осіб йшли на відбудову міста.

З метою узаконення існуючого способу управління містом король
Сигізмунд ІІ у 1566 р. видав спеціальний привілей [5, с. 808], згідно з
яким судочинство здійснювали війт, його заступники ленд–війт та шість
лавників. Були встановлені посади десяти радників (consules), з яких
п’ять мали виконувати свої повноваження протягом року, інші перебували у
резерві. Трьох радників щорічно обирали інші радники, а двох – староста
або його заступник. Радники, крім адміністративних, виконували і деякі
судові функції. Наступна організація міста була визначена привілеєм у
1630 р. [5, с. 208-210]. Цей проект був підготовлений королівськими
комісарами. Він складався з 10 пунктів. Інтереси жителів міста мала
репрезентувати колегія “24 мужів”, до складу якої входили цехмістри та
два ревізори під назвою лонгери. Лонгерів обирали радники та колегія “24
мужів”. До складу колегії входили купці та представники цехів. Лонгерів
уповноважували контролювати фінансовий стан міських структур, вони
повинні були співпрацювати з радниками та колегією “24 мужів”. З тих
хто, відмовлявся від такої співпраці, стягали штраф у розмірі 6 гривень.

Лонгери встановлювали податки, які затверджували місцеві сеймики. Цей
привілей також узаконював усі попередні податки. Для підвищення статусу
радників в управлінні містом їм надавали низку пільг і привілеїв.
Зокрема, вони звільнялись від усіх податків, що стягувались з їхніх
будинків. Податки з іншого майна сплачувались на загальних підставах.
Міська рада повинна була вживати заходів щодо усунення будь–яких
непорозумінь із шляхтою. Магістрат без дозволу лонгерів і “колегії
24 мужів” не мав права розпоряджатись землею, справами озброєння міста
та його обороноздатності. Цехмістри також перебували під контролем
магістрату, лонгерів та колегії “24 мужів”. Утворювався інститут
десятників, які мали виконувати поліцейські функції. Під час військових
дій десятники зобов’язувались вживати заходів щодо підвищення
обороноздатності міста. Для контролю за їхньою діяльністю була введена
посада центуріона. Посада радника встановлювалась пожиттєво. У випадку
смерті або іншої причини відсторонення від посади, радники дообирались
міською радою та колегією “24 мужів”. Щорічно з десяти радників
обиралось п’ятеро, що виконували свої повноваження протягом року. З них
трьох обирали міщани, а – двох староста. Магістрат та колегія “24 мужів”
обирали війта, призначення якого затверджував королівський староста.
Кількість лавників збільшувалась до дев’яти. З метою врегулювання
порядку розгляду судових справ встановлювався п’ятиденний термін для
подання апеляцій. Жодна посадова особа без дозволу міської влади не мала
права звільняти засуджених.

Інтереси міщан та передміщан у судах та інших органах влади захищав
синдик. За невиконання рішень суду у цивільних справах міщан притягували
до юридичної відповідальності, стягували штраф у розмірі 12 грошей,
передміщани – 6 грошей. Цей привілей був підтверджений королем
Владиславом IV у 1640 р. на прохання представників міста з певними
доповненнями для лонгерів. Лонгери складали фінансовий звіт за два тижні
до закінчення року у присутності радників, лавників, чотирьох
представників від цехів та чотирьох від колегії “24 мужів”. Кожен з
п’яти урядуючих радників почергово виконував обов’язки бургомістра.
Після закінчення повноважень бургомистра лонгери складали фінансовий
звіт. Одиного лонгера обирали з числа радників, іншого – з лавників. Цей
привілей підтвердив король М. Вишневецький у 1669 р. [5, с. 211].

Важливе значення для підвищення економічного статусу міста мав привілеї
Сигізмунда ІІІ 1595 р., за яким у місті встановили митницю і вона стала
головним складом для угорського вина на території Польщі. Іншим
привілеєм 1648 р. короля Яна Казимира у Самборі було створено головний
митний склад для угорських товарів. Польські королі видали ще цілу низку
привілеїв для підвищення соціально–економічного стану міста, зокрема, це
привілеї Яна Собецького 1678 р. та 1679 рр. [5, с. 142-143]. Згідно з
ними купці набули права безмитної торгівлі у Самборі, а місто
звільнялось від утримання та перебування у ньому королівських військ. У
1699 р. місто дістало монополію на виготовлення і продаж тютюну, та
паперу. На початку XVI ст. кількість населення міста становило близько 5
тис., осіб і Самбір набув важливого військового та економічного значення
на території Речі Посполитої.

Крім жителів міста, що володіли міським правом, до міської юрисдикції
належали передмістя. Передмістя інколи називали юридиками. Вони
управлялись віце–війтами, котрих призначала міська влада. Було 6
поселень передміщан: 1) Гірне, яке охоплювало територію у розмірі 111/4
– лана; 2) Поводове – 101/4 лана; 3) Заміське – 7 ланів; 4) Середнє –
103/4 лана; 5) Дальнє – 103/4 лана; 6) Завидівське – 111/2 лана.

Жителями передмість в були здебільшого поляки, що переселились до
Самбора у 1390, 1660 та 1708 рр. після пошестей та епідемій
[5, с. 55-171]. Передміщани мали своїх десятників та четників, до
повноважень яких входила підтримка правопорядку, пожежної безпеки та
санітарного стану передмість. Це приводило до неодноразових конфліктів
між міською радою і передміщанами. Для вирішення конфліктів видавали
окремі королівські привілеї та створювали комісії, які очолювали
королівські комісари. У 1532 р. було видано королівський привілей, за
яким передміщани звільнялись від усіх робіт за винятком возів, що
постачались для потреб королівського замку [5, с. 46]. Конфлікти міської
ради з передміщанами припинились лише наприкінці XVII ст., у результаті
чого на передміщан накладали обов’язок виконувати роботи щодо підвищення
обороноздатності міста та щорічно для цих потреб протягом двох днів
надавати один віз від лану.

????o?На території міста Самбора проживали шляхтичі, які підлягали
юрисдикції гродського та земського суду у Перемишлі. Це нерідко
спричиняло конфлікти між ними та міською радою з приводу сплати
податків. На прохання жителів міста король Сигізмунд Август у 1558 р.
видав привілей, за яким усі жителі міста незалежно від статусу мали
рівні права і підлягали юрисдикції міських судів [5, с. 62].

Міська рада виконувала не лише адміністративні, а й деякі судові
функції. Доходи радників були визначені вищезгаданим королівським
привілеєм 1630 р. Контроль за діяльністю міської ради здійснювали
лонгери, колегія “24 мужів” та керівники цехів. Для підтримки
життєдіяльності міста та загальнодержавних потреб сплачувались
різноманітні податки і збори, а саме: 1) податок з осіб, що отримували
міське право; 2) орендна плата з міської землі та будинків; 3) дохід від
міської лазні та цегельні; 3) податок на утримання водопроводу; 4) дохід
від міської ваги; 5) податок з продажу вин та лікерів; 6) податок від
варіння вина та пива; 7) податок з купців, що привозили продукцію та ін.
Кількість податків, зборів та інших платежів у різні роки доходила до 21
[5, с. 237-238]. Крім того, жителі міста сплачували загальнодержавні
податки: лановий, чоповий, подимний та ін. Усі міські доходи
контролювались міською радою, війтом, лавою, лонгерами та міською
громадою. У випадку зловживання службовим станом та хабарництва
службовців незалежно від їхнього статусу притягували до юридичної
відповідальності. Так у 1659 р. за неправильний звіт про отримані доходи
та своє майно був усунутий з посади лонгер А. Яскевич. Лонгер
Ф. Бальцерович за присвоєння коштів, зібраних для потреб армії, був
звільнений від усіх посад та засуджений до позбавлення волі у
найсуворішій міській в’язниці [5, с. 239].

Судові функції виконували війт та лавники. Як уже згадувалось, першим
війтом у Самборі був Генрик з м. Лянчута. Після надання місту
магдебурзького права війт у своїх руках зосереджував як судові, так і
адміністративні функції. Поступово війтівство стало спадковим і ним
заволоділа родина Одровазів. Унаслідок із зловживанням ними посадою
король Сигізмунд І викупив війтівство у 1545 р. [4, с. 207], і війта
обирали жителі міста, війт став міським службовцем, який на свої потреби
використовував доходи від судових справ. Окрім війта, судочинство
здійснював його заступник ленд-війт та лавники, яких обирали радники. До
1630 р. лавників було шість, а згодом дев’ять. До середини XVI ст. усі
незначні кримінальні та цивільні справи війт розглядав одноособово або в
присутності двох лавників і писаря. Більш важливі справи розглядав війт
з лавою, і цей суд мав назву “гайонний” потрібний суд [7, с. 19-21].

“Гайонний” потрібний суд тривав два дні. Найважливішим судом був
“гайонний виложений” суд (Judicium bannitum Еxpositum), який тривав до
повного розгляду справи. Наприкінці XVI ст. у Самборі діяв суд у
важливих кримінальних справах за участю війта, радників, лавників та
бургомистра.

Крім того, діяв “гайонний” гостинний суд за участю війта та трьох
лавників. Гостинний суд здійснював судочинство відносно гостей міста
(осіб, які не могли прибути до свого місця проживання протягом дня).
Існував і так званий “гайонний” гарячий суд, тобто коли злочинець був
затриманий на місці вчинення злочину. Цей суд мав завершатися протягом
24 годин.

Злочини, вчинені на території міста і входили до компетенції
самбірського гродського суду, розглядав спільний суд. До складу цього
суду входили судді гродського суду та міські лавники або радники.
Головою суду був королівський староста або його заступник. Злочини,
вчинені військовими проти міщан, розглядав спільний суд за участю
військових суддів та міських лавників.

У незначних справах апеляція йшла до міської ради, у більш важливих – до
львівського апеляційного суду, після чого апеляцію надсилали до
Найвищого суду німецького права краківського замку. У господарських
справах, що стосувались купців, апеляція надходила до суду королівського
підскарбія [4, с. 233].

Діяло цехове судочинство, до юрисдикції якого належали справи, що
стосувались спорів між членами цеху з приводу найму робочої сили,
майстрами та клієнтами. Сюди також відносили дрібні кримінальні справи,
спори щодо якості продукції, ціни товару та ін. Рішення цехового суду
можна було оскаржити у міському суді. Судові рішення виконувались
старостинськими та міськими пахолками. У випадку винесення смертного
вироку його виконував кат у спеціально призначеному місці над Дністром.
Зокрема, у 1674 р. було публічно страчено злодія і розбійника В. Хорхота
шляхом відрубування голови. Аналогічно у 1675 р. страчено грабіжника і
вбивцю передміщанина А. Пзендоха [5, с. 318].

Самбірський війтівсько–лавничий суд, на думку багатьох дослідників,
характеризувався високопрофесійним розглядом справ. У архівах
зберігається багато кримінальних справ, які розглядав міський
війтівсько-лавничий суд, хоча вони входили до компетенцій самбірського
замкового або перемиського земського судів. Особливо це торкалося
кримінальних справ, які передбачали покарання у вигляді смертної кари.
Усі ці справи війтівсько–лавничий суд розглядав за проханням відповідних
органів влади та інших судів. Війтівсько–лавничий суд у своїй діяльності
використовував працю відомого правознавця Б. Гроцького “Порядок судів і
справ міських права магдебурзького”, у якій, зокрема, зазначалось:
“Суддя повинен мати боязнь Бога, правду, мудрість, знання права і волю.
Повинен бути без злості, ненависті, милосердя, приязні та дарів. Вирок
або сказання мав видавати, виходячи з матеріалів справи, доказів сторін,
а не з власного сумління та видимості” [10, с. 65].

До війта, як голови суду, ставились також високі вимоги: “Війт повинен
знати що на стільці божому сидить. Повинен бути однаковим для обох
сторін” [13, с. 128].

Під час судового розгляду брали до уваги особу засудженого та обставини
злочину. Так М. Оришківна з м. Яворова була затримана за крадіжку у
коморі самбірського міщанина 128 злотих. Самбірський війтівсько–лавничий
суд прийняв рішення повернути вкрадені кошти і, врахувавши, що це була
перша крадіжка “побити її до крові та вигнати з міста” [11]. У 1665 р.
суд розглянув справу про крадіжку продуктів. Враховуючи, що
обвинувачений “вкрав продукти для прохарчування сім’ї і інші злочини він
не вчиняв, його засудили до 20 ударів палками” [12].

До XIV ст. судові книги та інші записи вели на воскових таблицях, а з
кінця XIV ст. судові справи записували на папері і це стало початком
ведення судових книг. З XVI ст. вели окремі міські книги: 1) судових
справ, які розглядали війт та лава; 2) спірні і неспірні справи,
адміністративні, фінансові, цехові, які розглядала міська рада; 3) книги
міських привілеїв, декретів якими володіли окремі особи; 4) книги
міських рахунків; 5) привілеї міста, “що знаходились у скрині за трьома
замками” [5, с. 44].

Магдебурзьким правом у повному обсязі володіли лише католики. Українці
протягом тривалого часу обстоювали свої національні, політичні та
економічні права. Представники української громади неодноразово
звертались до польських королів про зрівняння їхніх прав з католиками.
Привілеями королів В. Варенчика у 1443 р. та Сигізмунда І у 1504 р.
українцям було надано певні права. Українці могли бути членами
ремісницьких цехів, проте їм заборонялось займати керівні посади у
місті. Українці проживали в окремій частині міста і лише після впертих
домагань у 1564 р. здобули право на будівництво церкви у межах міста.
Під час національно–визвольної війни 1648–1654 рр. українські міщани
активно допомагали армії Б. Хмельницького, за що зазнали репресій з боку
польської влади. Лише у 1699 р. українці домоглися права мати чотирьох
представників у міській раді [12, с. 64].

Значну частину населення міста становили євреї. Вони проживали у
передмісті під назвою “Бліх”. Як і українці, євреї зазнавали утисків з
боку міської влади. Керував єврейською громадою кагал у кількості 3-5
осіб. Кагал обирався щорічно громадою, а з XVI ст. затверджувався
Руським воєводою, який перебував у Львові. Після свого обрання кагал
складав присягу на вірність королю. Найвищою посадовою особою єврейської
громади був рабин. Він підписував документи, був головою суду, виконував
інші адміністративні справи. Рабина до 1541 р. призначав король, а
згодом його обирала єврейська громада та затверджував Руський воєвода.
Єврейський суд розглядав дрібні правові спори. Спори між євреями та
християнами розглядали міські суди. Євреї сплачували спеціальний
податок, який встановлювали лише для євреїв.

У Самборі діяло одинадцять ремісницьких цехів, що об’єднували близько 30
спеціальностей. Цехи функціонували на підставі статутів, які
затверджували польські королі, і відповідали за окремі ділянки на
міських мурах. Перевіряли озброєння цехів органи влади міста та
королівські комісари. Керували цехами цехмістри, які володіли широкими
повноваженнями в управлінні містом [6, с. 146-149]. Окрім цехів діяли
братства, до складу яких входили представники української громади.
Статут братства був затверджений у 1640 р. [15, с. 112].

Незважаючи на постійні війни, епідемії, анархію міська влада на високому
професійному рівні виконувала свої повноваження та забезпечувала
діяльність міста у різних галузях його життя.

Самоврядування міста Самбора на основі магдебурзького права зберігалось
до 1784 р. Тобто до того часу, коли Австрія провела реформу місцевого
самоврядування та ліквідувала магдебурзьке право.

Література

Jakowliw A. Das Deutshe Recht in der Ukraine. – Leipzig, 1942.

Владимирський-Буданов М. Німецьке право в Польщі і Литві. – Львів, 1903.

Akta Grodzskie i Ziemskie. – 1876 – T VI.

Budzinowskie I. Kronika miasta Sambora. – Sambor, 1912.

Kutschera A. Samborczyzna. – Sambor, 1935.

Doerflerowna A. Materialy do historyi miasta Sambora. – Lwow, 1936.

Ploszanskiy B. Sambor w Haliczyni. – Lwow, 1885.

Rybanski R. Kredyt i lichwa w ekonomii Samborskiey w XVIII w.
– Lwow 1936.

Kraushar A. Pierwsza Ksiazka Prawnicza Polska z wieku XVI. –
Warszawa, 1905.

Croicki B. Porzader sadow i spraw mieyskich. prawa magdeburskiego.
– Warszawa, 1954.

Центральний державний історичний архів у м. Львові – Ф. 43, – Оп. 1.
–– Арк. 359.

Там же. – Арк. 489.

Sochaniewicz S. Wojtowstwa i soltystwa pod wzgledem prawnym i
ekonomicznym w ziemi Lwowskiej. – Lwow 1921,.

Рабій Ю. Княжий город Самбір. – Львів, 1999.

Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI –
XVIII ст. – Львів, 1974.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020