Реферат на тему:
Роль указів Петра і у становленні законодавства про охорону культурної
спадщини в Україні
Національне та культурне відродження Української держави неможливе без
всебічного вивчення її історико-культурної спадщини. Встановлення
демократії та проголошення незалежності дали змогу дослідникам
історичного минулого України переосмислити та переоцінити історичні
події, прояснити та по-новому висвітлити численні “білі плями”
української історії.
Кожній історичній добі притаманне лише їй властиве ставлення до
культурних надбань. З плином часу оцінка тих чи інших складових
історико-культурної спадщини змінювалася. І тепер заповідними стають не
тільки окремі цінні пам’ятки – церкви, палаци, меморіальні будинки,
архітектурні ансамблі, місця історичних подій, – а й усе, що їх оточує:
вулиці, квартали, райони міста, нарешті – цілі міста [1].
Неоціненні є культурні багатства України. З її територією пов’язано
відкриття всесвітньо відомих культур і давніх цивілізацій – трипільської
культури, античних міст, пам’яток слов’ян, спадщини Київської Русі. Саме
в пам’ятках архітектури і видатних ансамблях минулого втілювались
специфічні смаки українського народу, його ставлення до формування
середовища міст і сіл. Відтак правовій охороні підлягають як пам’ятки
минулого, так і сучасності – залежно від історичної, наукової та
культурної цінностей.
У прагненні відсунути початки охорони пам’яток старовини до якомога
дальших історичних, а то й доісторичних епох пам’яткознавці не бачать
самоочевидних численних і загальновідомих історичних свідчень не тільки
того, що впродовж тривалих часів людей зовсім не хвилювала саморуйнація
того чи іншого функціонально непотрібного їм об’єкта, а й того, що за
найменшої господарської чи й навіть ідейної потреби вони самі, не
задумуючись, знищували такі об’єкти.
В вітчизняній історії найдавніший точно фіксований факт, який має певне
відношення до пам’яткознавства, також свідчить не про “розуміння
шанобливого ставлення” до старовини, а якраз про протилежне. Йдеться про
хрестоматійно відоме повалення Володимиром у 988 році скульптурних
зображень язичницьких богів.
З прийняттям християнства Володимир дощенту зруйнував і спалив капище на
Перуновому пагорбі, кумирів (ідолів) скинув у Дніпро. “И поставе церковь
Святого Василья на холме, иде же стояше кумиръ Перунъ и прочии, иде же
творяху потребы князь и людье” [2].
Читачеві видається дивним, пише київський соціолог С Матяш, що охорона
пам’яток старовини явище досить нове. Середньовічні будівельники
безжалісно зносили старі будівлі, хоча їх було значно менше, ніж тепер.
Близько1500 року в Західній Європі з’являється ідея збереження
старовинних споруд. У ХVІІІ ст. виникає загальне захоплення старовиною і
тільки в ХІХ ст. у США, а згодом і в Європі виникають організовані рухи
на захист пам’яток історії і архітектури” [3, с. 184-185].
Стаття “Охорона пам’яток історії та культури” в останньому виданні
“Большой Советской Энциклопедии” дотримується такого ж судження.
Ідеї охорони пам’яток історії та культури набули поширення в епоху
Відродження разом з зростанням інтересу до античного мистецтва і з
розвитком колекціонування. В період Великої французької революції
декретами Конвенту пам’ятки історії та культури вперше оголошені
всенародним надбанням, було націоналізовано приватні зібрання (декрет
про створення Лувра, 1791 р.). У 1795 р. виникла державна служба охорони
пам’яток [4, с. 38].
Близька за змістом і відповідна стаття в польській Wielkiej Encyklopedii
Powszchnej. Упродовж віків простежуються різноманітні форми охорони
пам’яток як вияв турботи про збереження культурного доробку. В старовину
охоронялися сакральні об’єкти і твори, нагромаджені в священних скарбах.
Вже в епоху середньовіччя певною мірою охоронялися предмети, що
торкаються релігійного культу. У період Відродження нове ставлення до
мистецтва, жвава зацікавленість античністю, захоплення колекціонуванням
і бібліофільство, сприяли розвитку ідеї охорони пам’яток [5, с. 118].
Початки правової охорони пам’яток старовини в Україні і перші значні
етапи становлення цілісної системи такої охорони припадають на
перебування України в складі Російської імперії. Попри всю
суперечливість цього періоду саме тоді було вироблено певні засади
охорони культурної спадщини.
Важливо і те, що участь у загальноросійській пам’яткознавчій і
пам’яткоохоронній діяльності національно свідомої громадськості з
українських земель, місцевих наукових, культурно-мистецьких,
освітянських, релігійних діячів вела до нагромадження потужного
ідейного, кадрового, організаційного і економічного потенціалу
українського пам’яткознавства і пам’яткоохоронництва.
Чимало дослідників цієї проблеми, зокрема, В.І. Акуленко, Ю.Н. Жуков,
слушно відзначають, що зародження початків вітчизняного пам’яткознавства
пов’язано з указами Петра І – 1718 та 1722 років.
Зокрема в Указі від 18 лютого 1718 р. Петро І оголошував: “Якщо хтось
знайде в землі чи в воді “какие старые вещи,” старі “надписи на
каменьях, железе или меди, или какое старое или необыкновенное ружье,
посуду или прочее все, что зело старо и необыкновенно”, то їх треба
передавати комендантам фортець. В Указі від 16 лютого 1722 р. наказано
збирати в єпархіях і по монастирях “древние жалованные грамоты и другие
куриозные письма оригинальные также исторические рукописные и печатные”,
“рукописные на хартиях и на бумаге церковные и гражданские летописи,
степенные, хронографы и прочие сим подобные”, а знахідки у сибірських
могильниках – “не переплавливая присылать в Берг и Мануфактур Коллегию,
а во оной потому же не переплавливая, об оных докладывать Его
Величеству” [6].
Безпосередньо з Україною пов’язаний Указ 1702 р. про вилучення з
арсеналів Києва і Батурина гармат, захоплених “у султанов турецких и у
королей польского и шведского на боях, чтоб в Москве в новостроеном
Цехаузе для памяти и на вечную славу поставить”.
®
???????$??V??$???????¤?¤?$????(???????¤?$????(?З Україною, до речі,
пов’язаний і Указ Петра І від 11 – 13 липня 1709 р. “О построении близ
города Полтавы, в память одержанной там над шведами победы, мужского
Петропавловского монастыря с приделом Сампсона странноприимца и о
сооружении перед церковью памятника” [6].
Укази Петра І, правові за своєю природою, що самоочевидно, містять
зародки цілої правової системи охорони пам’яток, принаймні багатьох її
суттєвих елементів. З цього погляду вони у вітчизняній пам’яткознавчій
літературі не аналізувалися.
Найсуттєвіше це, мабуть, те, що досліджувані петровські укази створюють
чи, принаймні, кладуть початок самого предмета правового регулювання
або, іншими словами, започатковують новий вид суспільних відносин, а
саме – відносин щодо охорони історичних пам’яток. В юридичній літературі
породження певних суспільних відносин правовими засобами визнається. Так
П.М. Рабинович, говорячи про “функції, які здатні виконувати лише або
найбільш ефективно саме право”, відзначає, що до них належить:
ініціювання, “породження”, формування таких суспільних відносин, яких
взагалі не існувало до видання відповідного закону.
В указах Петра І немає єдиного узагальнюючого терміна на означення
поняття пам’ятка – ні в юридичному, ні в загальнонауковому плані. Хоч і
є певний “натяк” – “для памяти и на вечную славу поставить”. Проте,
формально не дефіноване це поняття тут не тільки наявне, а й має досить
багатий структурований зміст. У певному розумінні родовою ознакою в
цьому понятті можна вважати слово “куриозный”. Тоді воно мало значення
не чогось кумедного, а просто цікавого, вартого уваги. Ця родова ознака
конкретизувалася в указах такими видовими ознаками, як “старые надписи
на каменьях”, “старое и необыкновенное ружье, посуда”, “древние
жалованные грамоты”, “книги исторические рукописные и печатные”. Виразно
бачимо, що в народжуване поняття пам’ятки відразу закладалася
зацікавленість минулим не тільки матеріальної (посуд, зброя), а й
духовної (написи, книги) культури.
Започаткувавши новий вид суспільних відносин, укази Петра І, з
достатньою, як на той час, виразністю визначили і об’єкт таких відносин
у формі “куріозної”, тобто дуже вартої уваги речі.
На думку автора, є достатньо підстав для висновку про те, що розглянуті
петровські укази створили саму систему правових актів щодо виявлення,
збирання, охорони і використання “куріозних речей”,
“достопримечательностей”, тобто об’єктів, які ми тепер називаємо
об’єктами культурної спадщини, зокрема й вимоги до новостворених
пам’ятників. Цю систему творили акти вищої за тих умов юридичної сили –
царські укази. Юридична сила мала своє ядро – сформоване відповідно до
рівня тодішньої легаслаційної (законотворчої) техніки, проте досить
виразне за змістом і розвинене поняття основного об’єкта зароджуючих
суспільних відносин – визначної, “куриозной вещи”. Закладалися правила
поводження з такими об’єктами. Конституювалися суб’єкти цієї діяльності
переважно шляхом покладання додаткових функцій на вже існуючі
інституції. Окреслювалася сфера функціонування системи, причому вона
охоплювала і пасивних у певному значенні суб’єктів (“всякий кто найдет в
земле и в воде”), а серед активних – не лише світські, а й релігійні
заклади.
Однак, якщо абстрагуватися від конкретної класової, національної
сутності політики Петра І і бачити лише інструментальні, “технологічні”
ознаки – чітку визначеність, послідовність, наполегливість, динамізм, то
стосовно створеної ним системи правового забезпечення збору, зберігання
і використання пам’яток можна дійти одного важливого висновку:
життєдіяльність цієї системи визначальною мірою випливала з її
цілковитої узгодженості, навіть підпорядкованості загальнодержавній
політиці. Тобто створювана система із маргінального явища
перетворювалася на внутрішній елемент, підсистему системи більш високого
рівня, саме цим забезпечуючи собі стабілізацію і подальший розвиток. На
нашу думку, постулат (вимога) узгодженості, навіть підпорядкованості
пам’яткоохоронної діяльності загальнодержавній політиці актуальний і
сьогодні.
Про конкретну, історично-часову тривалість створеної Петром І правової
системи, яку ми розглянули, свідчить, зокрема, те, що більше ніж через
100 років по тому, а саме 20 липня 1832 р. “Правительствующий сенат”
(найвищий орган у справах законодавства і державного управління в Росії
до 1917 р., утворений, до речі, тим же Петром І у 1711 р.) поставив
вимогу “возобновить губернским начальством состоявшиеся в царствование
императора Петра Великого и государыни императрицы Екатерины ІІ указы,
предписывающие все достопримечательные произведения природы и искусства,
обретаемые в губерниях внутри империи, присылать в академию” [6].
Звичайно ж, значення петровської пам’яткоохоронної системи не варто
перебільшувати. Багато її елементів формувалось під впливом суто
зовнішніх, часто випадкових обставин, не всім їм була притаманна
достатня визначеність. Власне, з правового погляду, системі бракувало
головного стрижня – кодифікаційного акта, яким міг би стати якийсь
“узагальнюючий” царський указ у цій галузі. Однак історичних діячів (а
отже, і наслідки їхньої діяльності) судять, як справедливо зауважують,
не по тому, чого вони не зробили порівняно з наступною епохою, а по
тому, що вони зробили, порівнюючи із своїми попередниками.
Література
Попик В.І. Історично-культурне середовище, роздуми над проблемою //Праці
центру пам’яткознавства. – Вип. 1. – К., 1992. – С. 78.
Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. – К., 1989.
Матяш С. Людина в місті: соціологічні нариси.– К., 1992.
Большая Советская Энциклопедия.– М., 1975 – Т. 19.
Wielka Encyklopedja Powszchna.. – Warszawa, 1966 – T. 8.
Полное собрание русских летописей. – М., 1962 – Т. 1.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
