Реферат на тему:
Модусно-диктумна співвіднесеність у реченнєвій структурі
Модусно-диктумна співвіднесеність (далі – МД-співвіднесеність) – це
відношення між елементами семантичної моделі, один із яких знаходиться в
М-частині, а інший в Д-частині речення, у якому і диктум, і модус
виражені предикативно або лексично, тобто відповідними мовними
вираженнями (далі – МВ). Класичним прикладом МД-співвіднесеності може
слугувати, напр., речення: Вона обіцяла мені, що [вона] виспиться перед
іспитом або речення із прямою мовою, напр.: Батько подивився на неї
[Наталію] і сказав: – Ти в мене сьогодні як царівна (М.Івасюк).
Саме такі конструкції здебільшого потрапляють у поле зору дослідників
анафори. Однак з’ясувальне складне речення і речення прямої мови далеко
не вичерпують список конструкцій, у яких може реалізуватися
МД-співвіднесеність.
МД-співвіднесеність по-різному корелює з іншими референтними
відношеннями. Її варто відрізняти від міжпропозитивної співвіднесеності,
яку можна назвати диктумно-диктумною (ДД). Це співвіднесеність у
структурах обставинного й означального типу [Черемисина, Скрибник 1988].
Сферу використання цих понять Т.В. Шмельова обмежує поліпропозитивними,
а не поліпредикативними об’єктами, у яких жодна з пропозицій не входить
до сфери дії іншої, а основним змістом структури є відношення між
пропозиціями [Шмелева 1988] – релятивна логічна пропозиція. Прикладом
міжпредикативної ДД-співвіднесеності може бути співвіднесеність у
складнопідрядному реченні часу, напр.: Коли людина помирає, вона
безпомічна (М.Івасюк).
МД-співвіднесеність виникає при актантних відношеннях між частинами,
коли спостерігається асиметрія синтаксичного відношення, і одна з частин
потрапляє у сферу дії іншої. Ця асиметрія, вставленість однієї частини
речення в іншу, відрізняє МД-структури від ДД-структур і утворює мовний
фактор, що впливає на особливості вираження МД-співвіднесеності.
МД-співвіднесеність перетинається з моносуб’єктністю, пор., напр.,
моносуб’єктне ЗР-що: Дмитро Петрович стверджує, що [Дмитро Петрович] не
одержував від тебе листа, який вимагає термінової відповіді (Ю.
Збанацький).
Відношення перетинання означає, що існують моносуб’єктні конструкції з
МД-співвіднесеністю, але вони не вичерпують ні моносуб’єктних
конструкцій, ні випадків МД-співвіднесеності. Однак категорія
моносуб’єктності відіграє значну роль в аналізі МД-співвіднесеності.
МД-співвіднесеність реалізується в реченнях з мовленнєвою каузацією, або
імперативних реченнях, у яких використовуються М-предикати із семантикою
спонукання: наказати, веліти, просити, радити тощо, і виражається:
1) лексичним значенням предиката, напр.: Скористаюся з нагоди і запрошую
[прошу приїхати] до нас у Чернівці науковців з Інституту української
мови НАН України;
2) інфінітивною конструкцією, напр.: Тамара [з нагоди неділі] попросила
[мене] залишитися у місті;
3) з’ясувальним складним реченням, напр.: Хочу, щоб ви надихалися цього
повітря (О.Гончар).
Розмаїтість засобів вираження МД-співвіднесеності вимагає їх
упорядкування, опису умов вживання в МД-структурах, що повинно сприяти
чіткішій диференціації МД-співвіднесеності і суміжних явищ.
Як показав огляд літератури і попередні спостереження, особливості
МД-співвіднесеності варто шукати не в засобах вираження, а в принципах
їхнього використання, у способі, механізмі вираження.
Виявлено, що наявність і характер вираження МД-співвіднесеності і для
граматики мовця, і для граматики слухача визначається дією декількох
чинників, хоч значущість цих факторів і принцип їхнього обліку для
створення речення і його розуміння різний. До цих чинників належать:
1. Референтна ситуація: єдність/тотожність особи, включеної в подію
зовнішньо-внутрішньої сфери (інакше – володіння інформацією), і особи,
щодо якої відбувається ця подія, – рефлективна діяльність двох видів:
а) суб’єктно-рефлективна діяльність (у референтній події особа здійснює
розумову, емоційну або мовленнєву дію, змістом якої є подія з участю
цієї ж особи);
б) адресатно-рефлективна діяльність (у референтній події до особи
звернене мовлення, змістом якого є подія, у якій бере участь ця ж
особа).
2. Потенції лексеми, здатної до вживання як номінація референтної
ситуації, напр., лексема проситися – здійснювати мовленнєву дію, щоб
референт адресата мовленнєвої дії дозволив референтові суб’єкта
мовленнєвої дії зробити рух. Такі лексеми ми іменуємо рефлективними.
3. МД-структура, яка визначає можливий набір засобів співвіднесеності,
пор., напр., структуру зі з’ясувальними відношеннями, яка припускає
можливість використання різних засобів у різному оформленні, та
інфінітив, що не допускає ніякого вираження, напр.: Мама сказала, що
[мама] хотіла б усіх вас побачити; Наступного дня він (редактор) сказав
Миколі Васильовичу, що з новою роботою [Миколі Васильовичу] варто
почекати; Директор сказав, що ці та інші питання співробітництва,
безсумнівно, знайдуть своє відображення в його переговорах з
батьківським комітетом; [Розпорядження щодо хлопчиків ніякого зроблено
не було]. Сказано було тільки тримати обох у кухні.
4. Актантне співвідношення і відмінкове оформлення співвідносних
компонентів.
Оскільки диктумна частина може мати різну семантичну і формальну
структуру, а модусна частина має однаковий вид, то насамперед необхідно
говорити про можливість вступати у відношення співвіднесеності
компонентів останньої. Іншими словами, вираховування актантних
співвідношень зручніше задавати, виходячи з можливостей модусу. До цього
ж висновку приводить і семантична залежність, що завжди спрямована від
модусної частини до диктумної.
У відношенні МД-співвіднесеності можуть брати участь два модусних
актанти, суб’єкт і адресат, яких об’єднує загальна властивість: вони
живі, причому в більшості типів МД-структур обмеження ще суворіше – це
особи. “Антропоморфізм” співвідносних компонентів – також одне з
головних відмінностей
МД-співвіднесеності від ДД-співвіднесеності, що не обмежує семантичної
інтерпретації і кола референтних класів основного іменування і засобу
співвіднесеності.
Для МД-співвіднесеності фактор вираження модусного її компонента
відіграє особливу роль, оскільки невираження його в деяких позиціях
припускає іменне вираження диктумного актанта, пор., напр.: [Між Іваном
Петровичем і Петром Івановичем] Між ними] була досягнута домовленість,
що Петро Іванович поїде потягом, а Іван Петрович полетить літаком.
Інтерпретація цієї МД-структури спирається на тлумачення двох значень
невиражених актантів. Їх можна визнати як два різних актанти, тоді
іменні вираження інтерпретуються як іменування з погляду мовця, а
МД-співвіднесеність інтерпретується за референційним актантом [Bohnert
1983]; або як фокусний, типовий, пор.: Він поговорив з Петром
Івановичем. Була досягнута домовленість, що Петро Іванович поїде
потягом, а він [Іван Петрович] полетить літаком; Він поговорив з Іваном
Петровичем. Була досягнута домовленість, що ВІН (Петро Іванович) поїде
потягом, а Іван Петрович полетить літаком.
Однак невиражені компоненти можна визнати комплексним агенсом, і тоді
іменне вираження свідчитиме про дроблення суб’єкта, напр.: Між ними була
досягнута домовленість, що Петро Іванович поїде потягом, а Іван Петрович
полетить літаком.
У цьому випадку маємо не “чисту” співвіднесеність, а “дроблення”
референта модусного компонента, більш складні референтні відношення, а
іменування з погляду мовця є змушеним, оскільки викликане причинами, не
пов’язаними з його інтенціями.
Перші два чинники визначають наявність МД-співвіднесеності, а три
останні програмують спосіб її вираження.
І для граматики мовця, і для граматики слухача рефлективна ситуація і
засіб співвіднесеності є крайніми точками: для мовця – відповідно
початком і кінцем синтезу, а для слухача – кінцем і початком аналізу.
І в тому, і в іншому випадку очевидна центральна роль лексеми модусного
предиката. З одного боку, вона позначає модусну ситуацію і визначає
актантне значення модусного компонента співвіднесеності, з іншого боку,
вона є підставою, що визначає інші компоненти плану вираження:
МД-структуру і відмінкове оформлення М-компонента. І крім того, частина
лексем М-предиката самостійно виражає рефлективні події, тобто несе в
собі семантичну структуру, яка включає співвіднесеність актантів.
Тому неминуче модель і розуміння речень із МД-співвіднесеністю повинна
містити якнайважливіший компонент – лексему модусного предиката. При
цьому підході сама МД-співвіднесеність є реалізацією потенцій такої
лексеми.
Рефлективні події можуть мати досить різноманітне вираження, але
релевантним є розмежування двох типів:
1) окреме – з вираженням події внутрішньої або внутрішньо-зовнішньої
сфери лексемою предиката з нерефлективним значенням і вираженням
суб’єктної або адресатної рефлективності за допомогою засобу
співвіднесеності, напр.: Не думала я, що коли-небудь [я] скажу йому
“дурний”;
2) спільне – з вираженням лексемою предиката і події, і рефлективності,
пор., напр.: домовитися: Україна і Угорщина домовилися разом про спільне
туристичне партнерство (Із газети); З огляду на величезну потребу
колгоспів Буковини в комбайнах, облдержадміністрація домовилася з
Румунією про покупки [облдержадміністрацією] у неї (Із газети).
У реченнях очевидним є паралелізм між компонентами значення предикатної
лексеми і, зокрема, модусною і диктумною ситуаціями МД-структури.
Однак між вираженням референтної ситуації в реченні і її лексичним
вираженням існує велика різниця. Речення позначає подію актуально, у
мовленні слово позначає клас однотипних подій і позначає його віртуально
(протиставлення віртуального/актуального введене Е.Бенвеністом [1974]),
тобто потенційно, і ця потенція повинна реалізуватися в реченні.
По-друге, у лексиці відображаються повторювані і соціально значущі події
(пор., наприклад, у Н.Д.Арутюнової протиставлення норми й аномалії щодо
їхнього різного відображення в мові й мовленні [Арутюнова 1987, 1988]).
Слово позначає не подію, а його схему, загальний і досить умовний
контур.
І по-третє, потенція лексеми, що позначає рефлективну ситуацію, не
обов’язково реалізується у вигляді МД-структури.
Наприклад, деякі з таких лексем взагалі не мають об’єктної синтаксичної
валентності, напр.: Одуматися (Зрозумівши помилковість своїх намірів,
своєї поведінки, відмовитися від них, змінити їх).
Інші лексеми, маючи деліберативну валентність, рідко реалізують її у
реченні, пор., напр.: коливатися, девербатив якого також практично не
має об’єктної валентності.
B
D
L
N
`
b
d
p
r
‚
„
?
?
?
?
?
?
®
°
1/4
3/4
?
O
Ue
TH
i
i
o
oe
(
*
@
B
D
F
N
P
X
Z
p
r
‚
„
?
’
”
¦
?
¶
?
AE
E
E
I
U
Ue
e
e
o
o
@iAAeB`D&HOI?JELtO?P
Література Апресян Ю.Д. Перформативы в грамматике и словаре // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. 1986. Т. 45. № 3. С.208-223. Арутюнова Н. Д. Аномалия и язык (к проблеме языковой “картины мира”) // Вопросы языкознания. 1987. № 3. С.9-19. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка, событие, факт. М.: Наука, 1988. 338 с. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 447 с. Касимова Г.К. Глаголы со значением информации и субъективные связи их предикативных форм // Слово и грамматические законы языка: Глагол. М.: Наука, 1989. С.211-247. Кубрякова Е.С. Номинативный аспект речевой деятельности. М.: Наука, 1986. 158 с. Уфимцева А.А. Семантика слова // Аспекты семантических исследований. М.: Наука, 1980. С.5-80. Черемисина М.И., Скрибник Е.К. Системные отношения в сфере сложного предложения: корреляции между формальным и содержательным аспектом // Системные отношения на разных уровнях языка. Новосибирск: Новосибир. ун-т, 1988. С. 6-19. Шмелева Т.В. Семантический синтаксис: Текст лекций из курса “Современный русский язык”. Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1988. 106 с. Bohnert H.G. The semantic status of commands. Philos. Sci., 1945. Vol. 12. N4. P.16-24.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
