.

Національна специфіка художньо-образної моделі української природи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
234 5110
Скачать документ

Реферат на тему:

Національна специфіка художньо-образної моделі української природи

У національно-мовній картині світу специфічні для кожної етномови
засоби відображають широкий комплекс відомих для усього людства
семантичних універсалій. До таких понять належать і об’єкти природи –
небо, земля, ліс, ріка, гори та ін. Лексичні засоби, які застосовують
для опису української природи як геопростору, цілісної географічної
реальності, відображають як універсальні для всього людства семантичні
характеристики, так і специфічні для цієї етномови контекстуальні
смисли.

Художнє бачення української природи не лише передає поліасоціативність
її сприйняття, художньо-образну, індивідуально-авторську інтерпретацію
просторових параметрів поетичної моделі світу, а й виявляє
національно-самобутні, “узагальнено-національні” риси просторових
об’єктів, національно-культурні конотації словесних образів. Як
справедливо зазначає П.П.Кононенко: “В одній мові будуть образи, що
відбивають наявність верб, ставів, тополь, річок чи моря; в іншій –
евкаліптів, верблюдів, оазисів чи пустель; в одній пануватимуть образи
безмежно високого неба, безкрайнього степу, таємничо-піднесених у
височінь гір, а в іншій – стиснутість джунглями чи ущелинами,
безмовність льодовиків чи тундр” [Кононенко 1996 : 121(. Адже мова є “не
тільки формою буття кожного етносу (народу, нації), а й самим буттям. І
це зумовлено природою (її таємничою й життєвотворчою,
духовно-універсальною сутністю” [Кононенко 1996 : 120).

Мовно-виражальні засоби для опису природи у мовознавстві були об’єктом
вивчення передусім стилістики художньої мови, мови українських
письменників, але майже не вивчалися як мовні одиниці
лінгвокультурології та лінгвокраїнознавства. Окремі праці стосуються
загальних принципів виявлення культурогенних можливостей лінгвістичних
знаків – ключових слів, лінгвокраїнознавчої методики вивчення художніх
текстів, виокремлення “мовних знаків національної культури”,
“лінгвокультурем”, “архетипових символів”, “культурних стратів”,
“слів-тем”, “світоглядних категорій” тощо ( Верещагін Є.М., Костомаров
В.Г., Онкович Г.В. та ін.). Деякі дослідження присвячені
лексико-семантичним групам, які формують образи – об’єкти природи,
зокрема – небо (Маленко О., Шевченко М.), море (Буткова Г.В.), шлях
(Радзієвська Т.В.), степ (Фроляк Л.Д.) та ін. У них активно ведуться
пошуки й того, “яким чином урухомлена автором магічна сила мови створює
національну специфічність словесно-художнього образу” [Шевченко
2001:12(.

У комплексі лексичних засобів, які створюють словесно – художні образи
об’єктів природи, одними із найвиразніших є означальні характеристики
ключових слів. З цього погляду пильної уваги заслуговує розгляд одного з
видів синтаксичного поєднання слів – атрибутивних словосполучень. Ці
словосполучення становлять найбільш поширений тип словосполучень у
структурі тексту, що описує природу. Їх використовують для точного опису
об’єктів і явищ дійсності, а також для художнього змалювання.
Відображаючи загальну закономірність граматичного поєднання слів,
атрибутивні сполуки “дають імпульс для розширення лексичної
сполучуваності, для створення метафоричних контекстів” [Єрмоленко 1983 :
24(.

Атрибутивність – перший критерій визначення прикметників, їхнє
узагальнене лексичне значення. Цей критерій характеризується
різноманітністю лексико-семантичних значень, які великою мірою залежать
від контекстуального середовища. “Абсолютна більшість прикметників, –
вважає В.Ф.Сич, – є багатозначними словами, які можуть передавати не
тільки такі ознаки, що завдяки життєвому досвідові усвідомлюються як
прямі, найбільш звичні, а й як переносні, метафорично осмислені” [Сич
1970 : 24(. Саме їх семантична різноманітність і потенційна образність
дають змогу відчути природу як багатовимірну просторову реалію,
розкішну, мальовничу, органічно пов’язану з людиною.

Отже, мета цієї статті – охарактеризувати атрибутиви за частотними
смисловими актуалізаторами, а також за співвідношенням їх із певним
ключовим словом – об’єктом природи, та спробувати відповісти на питання,
“якою” є українська природа. Матеріал для дослідження (понад 300
атрибутивних словосполучень) взято із художніх творів українських
письменників, які подають пейзаж – “емоційно насичену картину опису
природи” [Донецьких 1989 : 31(.

Однією з найчисленніших лексико-семантичних груп є атрибутиви, що
означають якість. Описуючи той чи інший об’єкт природи, художники слова
використовують насамперед пряме значення атрибутивів. А саме: значення
температури: “гаряче сонце” (В.Шевч.), “тепле сонце”(О.Бойч.), ”холодне
море” ( П.Граб., В.Шевч.), “холодне небо” (О.Довж., М.Стельм.); вигляду:
“шпичасті гори” (М.Коцюб.), “купчасті хмари” (М.Медун.,В.Шевч.), “чисте
поле” (О.Пчілка, Л.Боров.), “чистий степ” (О.Олесь), “чисте небо”
(В.Шевч.); характеру руху: “розгойдане море” (М.Коцюб.), “буйне море”
(М.Петр., О.Олесь), “плюскотлива річка” (В.Шевч.), “бистрі хмари”
(В.Барка), “мерехтливі зорі” (М.Стельм.); сприймані органами чуття:
“вогка діброва” (М.Стельм.), ”зволожені ниви” (М.Стельм.), “зірочки
блискучі” (Л.Гліб), “сонце блискуче” (О.Олесь), “небо прозоре” (О.Олесь,
У.Самч.); структури: “густий ліс” (Г.Хотк., І.Неч.-Лев., Л.Гліб.,
М.Коцюб., Л.Укр.), “гай густесенький” (Л.Гліб.), “ліс дрімучий”
(І.Кочер.), “степ рясний” (М.Хвильов.) та ін. Зупинимося докладніше на
найбільш виразних групах.

Найхарактернішими в українських митців для опису природи є атрибутиви,
що мають значення розміру, напр.: великий (велетенський), високий
(високії), широкий (широченний, широкеє), глибокий. Здебільшого
українська природа – велика, широка, глибока. Особливо продуктивна
лексема широкий. Передусім широким є степ: “широкий степ” (Т.Шевч.,
О.Довж.) або “степ широкий” (О.Олесь, І.Кочер.). Цю ж ознаку має поле:
“широке поле ” (Т.Шевч.), “широкеє поле” (Л.Боров.), а ще ріки, море,
хмари: “широка річка” (М.Коцюб.), “ріки широкі”(О.Олесь), “хмари широкі”
(В.Барка), “широченне море” (Л.Гліб.). Закономірно випливає, що високими
є українські гори: „гори високії” (Т.Шевч., Л.Гліб.), “височенна гора”
(Л.Гліб., Г.Хотк.), “гори високі” (О.Олесь, Г.Хотк.). У високих горах є
“високі ліси” (Т.Шевч., В.Шевч.). Морю і хвилям характерна глибина –
“глибоке море” (Л.Гліб.), “хвилі глибокі” (Г.Хотк.). А вже
словосполучення “глибокі гори” (Г.Хотк.) має виразне художнє
навантаження.

”Широкий степ”, “широке поле”, “високі гори”, “глибоке море” стали
народнопоетичними словосполученнями, про це свідчить часте вживання
прикметників у нестягненій формі. Ці атрибутиви не тільки є прямими
характеристиками об’єктів природи, які властиві Україні, а й зумовлюють
ментальність, характер людей, які проживають серед цієї природи, –
широчінь душі, твердість і мужність. На цьому тлі як звичну якість
сприймаємо прикметник великий. Безперечно, цей розмір властивий небу,
сонцю, хмарам, зорям, місяцю: “велике небо” (О.Довж.), “велике сонце”
(.Шевч.), “великі хмари” (М.Коцюб., В.Шевч.), “великий місяць” (І.Драч),
“великі зорі” (М.Стельм.). Рідше звучить антонім: “маленька зірка”
(П.Гул.-Арт.), “маленька земля” (Л.Кулич.).

Тісно пов’язані атрибутиви лексико-семантичної групи розміру з
атрибутивами, що мають значення простору. Просторово українська природа
– безконечна, безмежна, несходима, безкрая, далека. Для прикладу: “ліси
безконечні” (Г.Хотк.), “степи безконечні” (Г.Хотк.), “безмежний степ”
(О.Олесь). Далекими для нас є передусім небо й небесні світила –
“далекеє небо” (М.Петр.), далекі зорі” (О.Довж.), а ще – усе безмірне:
“далекі степи” (О.Олесь), “далекі гори” (М.Коцюб.).

Художню виразність опису природи досягають завдяки відображенню її
багатобарв’я, у нашому випадку – використання колірних атрибутивів.
Серед них однаково активно відображені як ахроматичні, так і хроматичні
кольори.

Означують об’єкти, звичайно, їхніми природними кольорами. Чорними є
земля, поле: “земля чорна” (П.Граб.), “чорні поля” (М.Стельм.). Часто
чорний передає не тільки колір природи в темну пору чи важкість грозових
хмар, масивність гір, густоту дубового лісу, а й відтворює емоційне
враження від споглядання природи, почуття людини, актуалізуючи переносне
значення слова: “чорна хмара”(Т.Шевч., Л.Укр.), “чорна вода”
(М.Стельм.), „чорне небо” (О.Довж.),”чорний ліс” (М.Коцюб., О.Олесь),
“чорний рядок гір” (І.Неч.-Лев.). Аналогічно вживається лексема
темний: “темне небо” (М.Коцюб.), “темний ліс” (Л.Гліб., О.Олесь,
О.Довж.), “теменний ліс”(Г.Хотк.), “темна земля” (Л.Укр..),”темний гай”
(Т.Шевч., О.Олесь). Саме епітет “темний”, який Т.Шевченко використовує в
поезії десятки разів, М.Коцюбинська виділяє як естетичний образ,
“емоційний вузол”. Цей “цвяшок, в серце вбитий” стає символічним. Він
означає в поета “то деталь пейзажу, то тривогу, то безнадію” (6,153).

Антонімічні до темного відтінки – ясний і світлий – творять найвиразніші
народнопоетичні вислови. Багатство пестливих форм дає змогу відтворити
емоції спокою і почуття гармонії: “ясне небо” (Л.Укр.), “хмароньки ясні”
(О.Олесь), “ясне сонце” (О.Олесь, М.Коцюб.), “ясне сонечко” (М.Петр.),
”ясні зірки” (Л.Боров.), “ясні зірочки” (М.Петр.), “зіронька ясна”
(І.Кочер..), ”місяць яснесенький” (Л.Укр.), “світлі гаї” (О.Бойч.).

Білими закономірно є хмари, а також уся природа взимку: “біла хмара”
(М.Коцюб.), “хмаринонька біленька” (О.Пчілка). Часто білий колір
спонукає до творення порівнянь: “білі, наче молочні хмари” (М.Коцюб.),
“степ зимою – мов перина біла” (О.Олесь).

Серединний колір – сірий (сивий, сизий, срібний) – в описі української
природи вирізняється великою продуктивність. Сірими/сивими є степ, ліс,
земля, хмари, хвилі, навіть сонце і зорі. Деколи у сивий вплітається
переносне значення – старий, давній: “степами сивими” (І.Драч), “сиві
хмари” (Л.Кулич.), “ліс сивий” (М.Коцюб.), “сиві хвилі” (І.Кочер.),
“сива земля”, “сиве сонце”, “сиві зорі” (І.Драч.). Багато й
індивідуально-авторських вживань: “сизо-білі хмари” (М.Медун.),
“млисто-сизі переліски” (В.Барка), “місяць сивувато-опаловий” (І.Драч).
Не тільки художньо-виразною, а й позитивно-чуттєвою є природа “срібного”
кольору: “хвиля срібная” (О.Олесь), “срібляста трава” (Л.Кулич.),
“сріблясті хвилі” (В.Шевч.), “срібно-лускова ріка” (М.Хвильов.).

У спектрі ахроматичних кольорів в описі української природи переважають
синій, зелений. жовтий, червоний. Природно, що синій та усі його
відтінки (блакитний, голубий) означують небо, море, ріки, хмари: “небо
синє” (М.Коцюб., У.Самч.), “темно-синє небо” (М.Стельм.), “густо-синє
небо” (Л.Укр., О.Олесь), “синєє небо” , “синеньке море” (Т.Шевч.),
“річечка синя” (М.Коцюб.), “темно-синя хмара” (О.Довж.), “блідо-блакитна
вода” (Л.Укр.), “поля блакитняні” (І.Драч), “хрустально-голубе небо”
(М.Хвильов.). Небесна синь передається лісам, горам, полям: “сині ліси”
(М.Коцюб.), “поле синєє” (М.Рильс.), “гори сині” (В.Шевч.). ”Блакитне
небо” набуло для українців символічного значення миру, злагоди, спокою,
адже саме цей колір є в нашому прапорі.

Зелена барва – одна з основних у ландшафті України. Це колір лісу, гаю,
степу, поля, трави: “поле зелене”, “гай зелененький” (Л.Гліб.), “зелена
діброва” (Т.Шевч.), “зелений ліс” (М.Коцюб.). Атрибутив зелений у
народній символіці є кольором життя, надії, весняного оновлення (як і
синій). Насичений червоний та його відтінки означують сонце, зорі,
місяць: “зорі червоні” (Т.Шевч.), “червоне сонце” (В.Шевч.),
“вогнисто-червоне сонце” (І.Драч), “сонце пурпурове” (В.Барка), “місяць
червоненький” (П.Гул.-Артем.), “зоря рожева” (Л.Укр.). Це більше вияв
художньо-образного бачення природи, оскільки у природі червоний колір
трапляється рідко. Жовтим є колір сонця, поля, трави: “жовте сонце”
(В.Шевч.), “поле жовте” (Т.Шевч., М. Медун.), “жовті трави” (О.Олесь).
Атрибутив золотий рідко вказує лише на колір, частіше він має
чуттєво-психологічне навантаження: “золотий степ” (М.Хвильов.), “золоте
сонце”, “хмари злотні” (О.Олесь), “золота земля”, “золоті хвилі”
(І.Драч), “золотооке сонце” (М.Коцюб.), “золоті зорі” (Л.Укр.).
Примітно, що саме жовтий і золотий на означення кольору достиглої
пшениці (достатку, добробуту) набув національно-символічної ваги.

Численними прикладами представлена підгрупа атрибутивів за звуковим
враженням. В опозиції означень тихий – шумний перевага на боці природи
тихої. Якщо шумним є переважно ліс, то тиша як ознака спокою природи й
підсвідомого прагнення людини до душевної рівноваги притаманна багатьом
природним об’єктам: “тихий ліс” (М.Коцюб.), “тихий гай”, “тихая вода”
(Л.Гліб), “тихі води” (Л.Укр.), “озеро тиховодне” (Л.Укр.), “тихий степ”
(Л.Гліб., В.Барка), “тиха травиця” (Л.Укр.).

Атрибутиви якісної оцінки передають здебільшого суб’єктивні враження і
особливо залежать від контексту художнього твору: “хороші гори”
(Т.Шевч.), “буденне море”, “чарівне море” (В.Шевч.), “незабутня річка”
(О.Довж.), “озеро розкішне” (О.Олесь). Вияв спорідненості з природою –
“земле рідна” (О.Довж., І.Кочер., М.Рильс.), “рідний степ” (Л.Гліб.) – є
закономірним. Часто “рідна земля” вживається у значенні “країна”,
“батьківщина”. Атрибутивні словосполучення “свята земля” (М.Стельм.),
“провідна зоря” (Л.Укр.), ”небо вічне”, “вічна ріка” (О.Довж.), “вічне
море” (О.Олесь), крім абстрактного значення, передають певну символіку,
піднесення душі.

“Українська природа жива,” – так коментує Радзієвська Т.В. частотність
використання в описі природи дієприкметників, бо саме вони “передають
динаміку простору” (8,16). Серед наших прикладів це: “збурені гори”
(М.Коцюб.), “розрубана гора” (В.Шевч.), “хмари летючі” (О.Олесь),
“розбризкані зірки” (Г.Хотк.), “розгойдане море” (М.Коцюб.).

Для художнього тексту характерним є те, що письменники вживають для
підсилення зображення декілька означень. Асоціативний ряд до слова
осінній – холодний, похмурий, суворий, старий, весняний – теплий,
веселий, чистий, свіжий. Найпродуктивнішим атрибутивом серед інших
часових є вечірній: “вечірнє небо” (О.Довж., В.Шевч.), “вечірнє сонце”
(М.Стельм., В.Шевч.), “вечірня зірниця” (М.Стельм.), “вечірня зіронька”
(Т.Шевч.), “вечірній ліс” (М.Стельм.). Погоджуємось, що “більшість
атрибутивів при описі часових ознак мають позитивно-оцінне значення”
(Беценко 1999 : 7(, а вечірня зіронька ще в контексті поезії Т.Шевченка
стала символізувати мирний, спокійний час.

Лексико-семантична група атрибутивів на позначення віку – молодий,
старий, старезний, предковічний – означує передусім ліс.
Найпродуктивнішою серед них є лексема старий: старі, предковічні ліси
справді властиві нашій багатій природі.

Національну специфіку української природи відображають атрибутиви із
значенням матеріалу. Для українського ландшафту притаманні соснові,
смерекові, дубові ліси, березові, вербові гаї, крейдяні гори,
соняшникові поля, трав’янисті степи та ін. Найчастіше ці атрибутиви
поєднуються з іншими на означення кольору, розміру, якості, що виразніше
описує природу: “високий сосновий ліс” (В.Шевч.), “смерекові чорні ліси”
(М.Коцюб.), “густий дубовий ліс” (І.Неч.-Лев.), “кучерявий гай вербовий”
(М.Коцюб.), “світлі березові гаї” (О.Бойч.).

Конкретизують опис об’єктів природи відносні прикметники із значенням
місця розташування, приналежності, походження тощо: “поліський ліс”
(В.Шевч.), “полтавський ліс” (М.Хвильов.), “дніпровський ліс”
(Л.Боров.), “гетьманський ліс” (М.Хвильов.), “монастирський ліс”,
“графський ліс” (М. Стельм.), “гірські води” (М.Коцюб.), “колодязна
вода” (В.Шевч.), “джерельна вода” (В.Шевч., І.Драч).

Саме в описі природи прикметники виразно розкривають свої стилістичні
можливості. Вони часто є образними художніми означеннями,
емоційно-забарвленими фольклорними епітетами. У комплексі з іншими
мовними виражальними засобами ці епітети створюють глибокий метафоричний
образ природи. Митці знаходять у ній “людське” через “випитування самої
природи про її таємниці й подробиці власного об’єктивного буття”
(Чайковская 1965 : 212(. Сприйняття об’єктів природи як живих істот має
й глибокі дохристиянські корені.

Сама людина – теж частка природи. Опис природи – це своєрідна форма
вияву контакту людини з нею, її фізичного, психологічного, естетичного,
морально-етичного сприйняття, наприклад: “жовте хворе сонце”, “гаряче й
палке сонце”, “море безхвильне, привітне, чарівне, всеосяжне ”
(В.Шевч.). Найчастіше автори переносять на об’єкти природи внутрішні
ознаки людини, роблячи їх характеристику емоційною: “розмріяне небо”,
“радісна земля” (І.Багр.), ”веселі гори” (Л.Укр.), “мовчазні гаї”
(І.Кочер.), “мовчазні поля”, “заколисані степи” , “співучі і хмільні
води”(М.Стельм.), “безмовні гори”, “слухняна трава” (Г.Хотк.), ”самотній
ліс”, “мертві гори” (М.Коцюб.), “мертвий ліс” (О.Олесь), “задумані
озера” (М.Хвильов.), “сумне небо” (І.Драч). Зовнішня подібність також
лежить в основі творення епітетів: “повнолиций місяць” (М.Стельм.),
“красиве, засмагле сонце” (І.Драч), “сонце веселе, умите”, “кучерявий
зелений ліс”, “кучерявий гай вербовий ( М.Коцюб.), “хмариноньки
кучеряві, біленькі, лагідні” (О.Пчілка),” “кучеряві гори” (І.Кочер.).

dhgda#†

°

,Ототожнення об’єктів природи з живими істотами наближає природу до нас,
сприяє естетичному освоєнню навколишнього світу. Це засвідчує багато
прикладів: “Де котиться між голубих лугів хмарина ніжна з білими
плечима” (І.Драч), “Цей понурий ліс – наче дивна істота в тисячу ніг”,
“Ясно-блакитної смужки на небі вже не було, лежала розкарячена хмара,
наче відьма з казок”, “Бо він побачив сонце раптом так, як не бачив
ніколи. Це було велике неймовірно сумне людське обличчя “ (В.Шевч.),” А
ясні зірочки засяяли в небесах, мов очі ті слов’янської дівчини”
(М.Петр.), “Знаєте, сонце вміє жити: ранком воно веселе, вдень
працьовите, увечері задумливе…, воно задумливе, як мудрець”, “Було
небо повне, як вагітна сіроока дівчина” (М.Хвильов.)

та ін.

Словесно-художній образ української природи поліфонічний.
Образно-поетична модель природи розпадається на декілька
лексико-тематичних груп (напр., небо і небесні світила), а також
символічних асоціативних ланцюжків (напр., земля – ліс – небо) і навіть
своєрідних протиставлень (земля – небо). Аналіз художніх текстів дав
змогу виявити найпродуктивніші лексеми, які творять образ української
природи. Здебільшого це слова з міжмовним лексичним значенням (напр.,
поле, вода, ліс). Чарівність навколишнього світу природи впливає на те,
що ці слова “притягують” до себе велику кількість атрибутивів. Саме
вони, часто в ролі художніх означень, актуалізують певні характеристики
ключових “образних ідей”, відображаючи їх просторово-часові параметри,
емоційно-чуттєве, авторське сприйняття, переплітаючи “природне і
людське”. Ці атрибутиви (звичайно, разом з іншими мовними засобами)
виявляють сформовану українцями специфічну систему
національно-культурних асоціацій.

У художньо-образній системі світу природи ключові слова творять
асоціативно-смислові ряди. Характер матеріалу дослідження продиктував
свої умови творення цих своєрідних парадигм, у центрі яких, за словами
М.Коцюбинської, – “мотив-зірка” (Коцюбинська 1990 : 160(. У них
поєднуються слова-синоніми і слова, які об’єднує тематично домінанта –
ключове слово. Зазначимо, що кількісний та якісний склад цих
лексико-тематичних груп обмежує специфіка матеріалу дослідження,
оскільки взято до уваги лише ті назви природних об’єктів, які означені
атрибутивами. Ось ці опорні слова: земля, гори, ліс (гай, діброва), вода
(ріка, море, озеро, хвилі), небо (сонце , місяць, зорі, хмари), степ
(поле, трава).

Ключове слово небо – найуживаніше у художніх текстах у складі
атрибутивних словосполучень. Дослідниця лексеми небо як
мовно-естетичного знака української культури наголошує, що “в
українській народній традиції небо має подвійний вимір – фізичний і
духовний” (Шевченко 2001 : 12(. У своєму другому вимірі небо символізує
нескінченність, праведність, справедливість, радість, щастя, а також
духовність, вічність. Наші предки ототожнювали небо з Божественним
Розумом, Вищим Духом. За релігійними уявленнями – це місце, де
перебувають боги, ангели, святі, потойбічний світ, рай. Мабуть, тому
саме цю лексему часто означує атрибутив вічне. А ще робиться акцент на
його безмежжі, безконечності, недосяжності (високе, далеке).

У національно-культурній свідомості українців небо – це простір,
нерозривно пов’язаний із простором землі. Характер атрибутивів до
лексеми небо зумовлює подальше семантичне наповнення структури речення
відповідними за оцінністю лексемами: “Погідне блакитне небо дихало на
землю теплом” або “Вгорі темне непривітне небо, далі холодна мокра земля
і більш нічого” (М.Коцюб.).

Мінливість кольору неба відображена однією з найбільших груп
“кольорових” атрибутивів: голубе, хрустально-голубе, блакитне, синє,
густо-синє, сіре, чорне, ясне, біле, червоне, ясно-червоне. Серед
продуктивних категоріальних ознак в описі неба є якість і часова ознака.
Ці лексико-семантичні групи атрибутивів у більшості випадків доповнюють
одна одну: м’яке вечірнє , холодне осіннє, чисте полуденне.

Колірні означення до лексеми хмари не поступаються за кількістю, ніж у
попереднього ключового слова. Вони – білі, сиві, чорні, рожево-сині,
сизо-білі, сіро-білі, сиво-чорні, темні, темно-сині, рожеві, фіалкові,
молочні, злотні. Нейтрально-емоційний компонент цих кольоропозначень
набуває оцінного переосмислення, поєднуючись з іншими атрибутивами:
грізні, чорні хмари, сиві важкі хмари, хмара важка, темно-синя, зовсім
чорна, чиста, біла, прозора і легка хмара, перебуваючи поряд з
відповідними за значенням дієсловами: летить, огортає, насувається,
пливе, чуттєвими образами: “От пливе чиста і біла, спрагла неземних
розкошів, прозора і легка… Велика і важка, повна туги і невиплаканих
сліз, темна” (М.Коцюб.).

Національно-культурний компонент значень увиразнюється при використанні
дериваційних ресурсів мови, зокрема вживання само(ї ключової лексеми у
пестливих формах – хмарка, хмарина, хмаринка, хмаринонька, хмариночка.
Те саме характерно і для лексем сонце, зоря: сонечко, зірочка, зіронька.

Найчастотнішими в означенні сонця є такі лексико-семантичні категорії:
кольору, якості, за часовими ознаками. До речі, ці висновки збігаються з
даними Словника асоціативних означень – відповідно 459, 400, 113
(Бутенко 1989 : 275(. Основні кольори сонця – червоне, жовте,
жовтогаряче, золоте, яскраве, ясне, за якістю воно найчастіше тепле,
гаряче, а часові ознаки конкретизують час дня чи пору року – ранкове,
вечірнє, весняне . За своєю вогняною суттю воно вогнисте, вогняне,
пекуче, за емоціями, що викликає у людей – веселе, ласкаве, лагідне,
через свою недосяжність – велике, далеке.

Зорі і місяць – це не тільки природні об’єкти, а й одні з найвиразніших
поетичних символів світосприйняття українського народу. В українській
народній традиції місяць – молодий (щербатий, тонкий, рогатий,
невеликий, півкруглий, гостроокий, однобокий) і повний (старий,
старіючий, повновидий, круглолиций, повнолиций, круглий) (Там само :
167). Колірна гама атрибутивів місяця і зір закономірно не надто багата,
але відзначається оригінальністю. Окрім спільного народнопоетичного
означення ясний / ясні (яснесенький, яснії), бачимо такі: блідий,
білолиций, срібнорогий, сивувато-опаловий, сиві, червоні, рожеві,
блакитноокі. Зорі для нас – не статичні природні об’єкти, а летючі,
мерехтливі, розбризкані, до них звернені наші мрії – манливі, вимріяні.
На відміну від місяця, вони для нас – далекі, недосяжні, невідомі.

Образно-поетична модель природи розпадається на своєрідне протиставлення
небо – земля. “У релігійній свідомості це протиставлення
переосмислюється як опозиція “земне і божественне” (112, 13). Земля – це
зародження і згасання життя. “Це щось живе, життєдайне, без чого не
можна уявити долю людини” (Форманова 1999: 11(. Саме тому земля
найчастіше характеризується з пієтетом, урочисто – рідна, свята, вільна,
чиста, щаслива, дорога, велика: “Це не той сірий, жорсткий клапоть, що
як пиявка тягне з людини сили, а сам родить будяк, це щось чарівне,
принадне, що одвіку манить втомлену душу, як щось невимовне, од чого
змінилася би доля і вище піднялись би води життя понад берегами”
(М.Коцюб.). Якісних атрибутивів із значенням позитивної оцінки у
художніх текстах біля лексеми земля найбільше – радісна, красива, щедра,
чарівна, багата, родюча, плодюча. Колірна палітра землі має свої
особливості. Природно земля – чорна, темна, рахманна, вкрита травою –
зелена, опоетизовано – сива, золота, із багряною ріллею (І.Драч)
Метафоричний образ землі створений відповідно до художнього контексту за
традиційно настроєвою віссю: радісна – сумна: роботяща, лагідна, гарна,
весела – мертва, скривавлена, страждаюча.

Українська природа багата на ліси. Залежно від виду дерев у лісі, віку
лісу, місця, де він росте, ліси різні за кольором, розміром, якістю:
соснові – високі, смерекові – чорні, із синім диханням, дубові –
предковічні, густі, праліси – темно-сині, пущі – дрімучі, глухі, ліс у
горах – синій, як простір, сповнений таємниць, – темний, таємничий.

У художніх текстах ліс може виступати “як звичайним пейзажним тлом, так
і “матеріалом” для створення персоніфікацій, метафоричних уподібнень
широкого ідейно-емоційного значення” (Новиченко 1973: 162(. Опис лісу є
частиною емоційного поля твору. Ліс є живою істотою – пишний безмежний
великан, легкий і сивий привид. Він може бути хмурим, задумливим,
самотнім, мертвим.

Саме в художніх текстах великі природні об’єкти (небо, земля, море)
порівнюються між собою, напр.: “Неначе зіштивне (застигле) море,
простяглася земля… і з однієї сторони темний ліс” (О.Кобил.), ”Скільки
оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, зближений
велетенськими хвилями…: то ліс підіймався на кряжі гір” (І.Багр.).

Особливе місце у мовній картині світу українців займає гай. На відміну
від темного, густого лісу, гай – світлий, ясний, тихий, густесенький,
затишний, кучерявий, дзвінкоголосий, свіжий. Гай – місце душевного
відпочинку, світлий рай, позитивно емоційне тло повсякденного життя.

Ліс у свідомості українців є невід’ємною частиною
символічно-асоціативного ланцюжка “земля – ліс – небо”, є немовби
посередником у нерозривній ланці. Цю асоціативну ланку можна
трансформувати в іншу із лексемою гори. Для українського ландшафту
характерними є “таємничо-піднесені у височінь гори”, відповідно вони –
високі (високії, височенні), далекі, гостроверхі. Примітно, що в описі
гір автори передають не тільки їх вічний спокій – безмовні, незвідані,
неприступні, могутні, а й динаміку простору – збурені, розрубані. Не
мають гори і сталого кольору – блакитні, сині, білі, сірі, сизі, чорні,
зелені, рожеві. За матеріалом, українські гори – крейдяні, мідні, рудні,
піщані, глинисті.

Однією із найсуттєвіших реалій української природи є степ. Більшість
атрибутивів до цієї лексеми підкреслюють його фізичні параметри –
“великий, рівний простір”. Безмежність, безконечність, широчінь степу,
безперечно, становить його основну пряму та опоетизовану культуротворчу
ознаку. Усі барви українського степу (зелений, зелено-блакитний,
голубий, сивий) відтворюють “свій” самобутній степ, вони можуть вступати
в опозицію до барв степу “чужого”: “Виходжу, дивлюся, І згадую
Україну… А там степи, і тут степи, Та тут не такії – руді, руді, аж
червоні, А там голубії, Зеленії, мережані Нивами, ланами” (Т.Шевч.).

Аналогічні атрибутиви означують поле. Їхній позитивно оцінний потенціал
– золоте, пахуче, широке, велике, просторе, безмежне, безкрайнє –
свідчить про постійний зв’язок українців з полем, увагу до нього не
тільки як до предметної реалії, а й до засобу життя. Колірна гама
лексеми поле – різнобарвна: чорне, рахманно-чорне, синє, зелене, біле,
жовте, золоте.

Атрибутиви до невід’ємного елемента поля і степу – трави – відображають
її якісну характеристику за участю майже всіх органів відчуття людини:
суха, пахуча, запашна, соковита, м’яка, духмяна, вогка, чиста. Залежно
від пори року вона – пов’яла, жорстка, зігнила, колюча. Колір трави
відповідно – зелений, жовтий.

Опис водного простору України випливає із комплексу значень ключового
слова вода. Окрім фізичного виміру, вода ще й є символом – це необхідне
джерело енергії, сили людини, а також непередбачувана стихія (порівняно
з небесною, земною), у релігійному змісті “вода” є “святою”, “чистою”,
“цілющою”. Серед атрибутивів, що вживаються з лексемою вода, найбільшої
уваги заслуговують атрибутиви з якісною ознакою, за виглядом і за
звуковим враженням, особливо – чиста, тиха, що свідчить про прагнення
людини до спокою і гармонії у навколишньому світі. Підкреслюють
позитивне враження і колірні атрибутиви – блідо-блакитна, сиза. У
Словнику асоціативних означень найчастотнішим є атрибутив холодна
(Бутенко 1989 : 59(. Вважаємо, що це наслідок того, що слово-стимул вода
в асоціативних експериментах було поза межами природного простору, а не
в контексті природи. Словосполучення джерельна вода, колодязна вода
актуалізують метафоричне значення води як сили.

Найчастотнішим атрибутивом до лексеми море в художньому тексті (як і в
народнопоетичному мовленні) є його синій колір. Інші атрибутиви
передають вічний рух його хвиль – розгойдане, буйне, бурхливе, шумне,
штормове або ж навпаки – тихе, безхвильне, спокійне, привітне. Великою
мірою опис моря залежить від вимог контексту, атрибутив свідомо
поставлено поряд з іншими лексемами такого ж змісту для створення
певного настрою та цілісного образу: ”Світ і місяць кінець має, А де ж
кінець горю? Чи під вінцем, чи в могилі, Чи в буйному морю!” (М.Петр.),
“Але ні, його вабить більше море. Його манить туди, де тихо палахкоче
безхвильне, привітне, чарівне, всеосяжне і синє” (В.Шевч.). Пор.: кінець
– горе – могила – буйне море, вабить – манить – тихо – привітне море.

Озеро в українців завжди тихе, задумливе, спокійне, чисте, це природний
“оазис спокою”.

Визначальним у змалюванні образу ріки є усвідомлення її як життєдайного
джерела – свята, незабутня, вічна. Українська ріка – широка, синя, а
річка, річечка (синя стрічка) – плюскотлива, весела, срібляста. Хвиля як
елемент водної поверхні вживається у художніх творах з якісними
атрибутивами, що мають значення характеру руху – буйна, бурна, бурхлива.
Залежно від поверхні – моря, ріки, озера – хвиля велика, сильна, висока,
велетенська, піниста, сердита або мала, бистра.

Узагальнюючи проаналізований матеріал, можемо стверджувати, що
національно-культурні особливості образів об’єктів природи виявляються
по-різному. Якщо національно-специфічними можуть бути такі фізичні
реалії, як гори, ліс, поле, земля, то інакше виявляється
національно-культурна самобутність неба, сонця, зір, місяця, хмар.
Зокрема опорною лінгвокультуремою є власне атрибутив. Українське небо –
голубе, блакитне, синє, чисте. У цьому виявляється велике прагнення
бачити його таким у прямому та переносному значенні. Сонце – джерело
світла, звідси – так багато яскравих колірних характеристик, а також –
джерело тепла, а отже, радості, життя. Ясного, ласкавого, лагідного,
його більше очікують, ніж пекучого. Зорі – вражають своєю таємничістю,
незгасністю, далекістю, мерехтливим світлом. Іноді вони стають ближчими
реаліями як ранкові, світанкові, вечірні, бо вплітаються у часовий
простір: ранок приносить радість, вечір – спокій і затишок. Але саме
через свою далекість вони залишаються для українців холодними. Місяць –
найближче небесне світило. Цей білолиций, повнолиций, молодий козак,
рогатий чортик, серпик має найбільше “людських” характеристик, він
звичний атрибут неба, тому не огорнений пієтетом.

Хмари – єдина лексема, найпродуктивніші атрибутиви якої мають виразно
негативний характер. Чорні, темні, грізні, важкі, похмурі хмари частіше
стають предметом опису в художніх текстах. Очевидно, на це впливає
основна значеннєва сема слова, а також символічне навантаження – хмари
закривають від нас сонце.

Ліс-стіна і ліс живий – однаково хвилюючий художній образ. Ліси – це
водночас океан життя та об’єкт замилування. Атрибутиви до лексеми ліс
становлять одну з найчисленніших груп. Море для українців – це
наймогутніший “живий” природний об’єкт, тому для них воно має значення
океану. Море завершує просторово велику українську природу – гори
високі, степи широкі, море глибоке. Підкреслюючи синь неба, українці
поєднують його могутність з небом. Місцем, де відпочиває українська
душа, є гай, озеро. Атрибутиви передають передусім їх світло, чистоту,
спокій.

Українська природа, як і будь-яка інша, зустрічає своїми кольорами. Це
разом з тим – найпродуктивніші атрибутиви до її ключових об’єктів: небо
– голубе, море, ріка – сині, озеро – голубе. Сонце – яскраве, зорі і
місяць – ясні, ліс, гай, діброва, степ, поле – зелені. Українські гори –
високі, а земля передусім рідна. Зрозуміло, що в цьому значенні лексема
земля означає не лише сушу чи ґрунт як фізичну реалію, але як
найпродуктивніший атрибутив тільки наголошує на усвідомленні її великої
цінності.

Література

Беценко Т.П. Структура і поетичні функції атрибутивних словосполучень у
поезії шістдесятників: Автореф. дис….канд.філол.наук. К.,1999.

Бутенко Н.П. Словник асоціативних означень іменників в українській мові
/ Наук. ред.А.Є.Супрун. Львів, 1989.

Донецких Л.И. Реализация эстетических возможностей имен прилагательных в
текстах художественных произведений / Под ред. Н.Ф.Ивановой. Кишинев,
1980.

Ермоленко С.Я.Стилистический компонент в семантике синтаксических
единиц: Автореф. дис….канд. филол. наук. Киев, 1983.

Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. К., 1996.

Коцюбинська М. Етюди про поетику Шевченка. К.,1990.

Новиченко Л. „Вся безліч животвору” (Тема „Людина й природа” в укр. та
рос. літературах) // Вітчизна. 1973. №2

Радзієвська Т.В. Концепт шляху в українській мові: поєднання простору і
руху // Мовознавство. 1997. №4.

Сич В. Ф. Розряди прикметника за значенням і їх стилістичні функції //
Укр. мова і літ. в шк. 1970. №6.

Форманова С.В. Ключові слова у мовній картині світу М.Коцюбинського:
Автореф. дис. … канд. філол. наук. К., 1999.

Чайковская О. Природа и время // Новый мир. 1965. №10.

Шевченко М. Образно-художня структура українського поетичного мовлення:
лексема “небо” // Укр. мова та літ. 2001. Ч.14.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020