.

Синтаксичні кальки в аспекті норми (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
268 4382
Скачать документ

Реферат на тему:

Синтаксичні кальки в аспекті норми

Функціонування української мови в нових умовах суспільного буття
передбачає подальше унормування її літературної форми на всіх
структурних рівнях. Особливістю сучасної кодифікаційної практики, як
стверджують дослідники, є „зміна вектора кодифікації – від зближення
української мови з російською до їхнього якомога більшого віддалення”
[Клименко, Карпіловська, Даниленко 2003: 110]. Процес дистанціювання
мови титульної нації від мови, що мала раніше привілейований характер
функціонування в рамках союзу чи федерації, характерний майже для всіх
слов’янських країн, що здобули державну незалежність [Тараненко 2003],
проте його перебіг і наслідки не скрізь однакові і не завжди знаходять
суспільне розуміння і підтримку. Це залежить від етнічної структури
суспільства, рівня національної самосвідомості громадян, що
репрезентують його корінну націю, тієї мовної політики, яку проводить
держава на даному етапі свого розвитку, тощо.

Нормування української мови ускладнюється тим, що, з одного боку,
тривала русифікаторська політика в рамках радянської тоталітарної
держави спричинила низку асимілятивних змін у її системі, які знайшли
своє відображення і в практиці кодифікації її норм, а з другого боку,
навіть державний статус української мови не забезпечив їй комунікативної
переваги в пострадянському суспільстві, вона продовжує функціонувати в
силовому полі чужої граматичної системи, а це суттєво знижує дієвість
нормативних рекомендацій, що їх висловлюють мовознавці.

Порушуючи питання про характер модифікації нормативних засад
української літературної мови, дослідники здебільшого аналізують зміни,
що відбулися або відбуваються на лексичному та словотвірному рівнях її
системи, і менше уваги звертають на характер кодифікації її граматичних,
зокрема синтаксичних, норм.

Синтаксичні норми регламентують структуру словосполучень і речень і
забезпечують найбільш стійкі і традиційні реалізації синтаксичної
системи. Твердження про те, що в характері синтаксичної сполучуваності
слів яскраво проявляється національна специфіка мови, набуло характеру
аксіоми. Проте з часом синтаксичні потенції слова можуть змінюватися.
Серед причин, що зумовлюють зміни в характері сполучуваності слів,
називають структурно-семантичну аналогію, семантичні перетворення
головного компонента словосполучення, експансію прийменникових структур,
вплив чужомовної синтаксичної системи та ін. [Buttler 1976: 43-107;
Горбачевич 1981: 163-168]. Ці чинники сприяють появі в мові численних
синтаксичних варіантів, які потребують відповідної нормативної оцінки.
Адже норма є не лише власне лінгвістичною, а й соціально-історичною
категорією, і „соціальний аспект норми проявляється не тільки у відборі
та фіксації мовних явищ, але і в системі їх оцінок („правильно ?
неправильно”, „доречно ? недоречно”), причому ці оцінки включають і
естетичний компонент („гарно ? негарно”) [Лингвистический словарь 1990:
337]. При кодифікації синтаксичних варіантів пильної уваги потребують
синтаксичні кальки, які копіюють структурні особливості чужомовної
граматичної системи.

Ставлення лінгвістів до синтаксичного калькування назагал однакове.
Наприклад, польська дослідниця Д. Буттлєр вважає, що переважна більшість
таких кальок (незалежно від ступеня їх поширення) не заслуговує
нормативного схвалення, бо скальковані моделі потрапляють у конфлікт із
правилами сполучуваності слів польської мови. Кодифікація таких структур
означала б упровадження до польської мови явищ, які є чужими для її
системи, а то й просто суперечать їй [Buttler 1976:

96-98].

Російська дослідниця Г. Золотова, аналізуючи проникнення в російську
літературну мову діалектних конструкцій, що сформувалися під впливом
української мови, теж зазначає: „… Як правило, місцеві синтаксичні
звороти не додають виразності літературній мові, створюють зайвий
паралелізм і навіть утруднюють спілкування людей, коли відбувається
зіткнення двох значень (наприклад, загальнолітературного значення межі
руху і південноросійського, під впливом української мови, значення
напрямку руху у сполученні идти до дому або порушення системних
відношень прийменників в ? из і на ? с у сполученнях пришел со школы,
вернулся с командировки). Тому, незважаючи на значне територіальне
поширення деяких конструкцій (порівн. південноросійські сполучення
скучать за кем, смеяться с кого), вони залишаються категорично за межами
літературно-допустимих явищ” [Золотова 1974: 153].

Подібні думки висловлювали на початку минулого століття й українські
мовознавці, коли вперше намітилися серйозні спроби нормалізувати
лексико-граматичну структуру української мови. Об’єктом уваги
дослідників стає й „українська фраза”. „До синтаксичних явищ, –
підкреслював М. Сулима, – треба ставитися якнайуважніше та
якнайобережніше, бо це ж – архітектура мовна” [Сулима 1928: 140]. М.
Гладкий доводив, що „синтакса, будова речення, те, що лінгвісти звуть
„залежністю”, „згодженням”, „керуванням”, особливо звороти мовні,
фразеологія, що в ній відбилося світовідчування цілих поколінь даної
національності, – все це становить ту найважнішу основу кожної мови, що
без неї зостається рабське копіювання з чужої мови” [Гладкий 1927: 60].
Творення синтаксичних конструкцій усупереч законам живої мови,
запозичення без потреби російських синтаксичних форм ламає синтаксичні
закони української мови, відриває її від історичної основи. “Мова, що
загубила цю свою історичну основу, ? наголошував М. Гладкий, ? що
перестала вільно творити свою мовну стихію, що механічно засвоює мовні
елементи з побуту іншої національності, що тільки переймає готові
образи, живиться чужими шаблонами, часто незрозумілими й далекими, така
мова перестає жити своїм активним життям і, поволі підпадаючи всіма
сторонами чужим впливам, стає мовою мертвою” [Гладкий 1927: 70].

Саме в 20-их роках ХХ ст. у працях О. Синявського, О. Курило, С.
Смеречинського, М. Сулими, М. Гладкого та ін. були закладені наукові
основи нормалізації синтаксичної системи української мови. Проте гостра
офіційна критика українського пуризму, розгром Української Академії Наук
знаменували собою новий наступ русифікації, і упродовж майже всього ХХ
ст. розвиток української мови трактували лише в плані
українсько-російських мовних зв’язків, причому російській мові було
відведено роль „могутнього засобу збагачення” лексико-граматичної
системи української мови. Така мовна політика не могла не відбитися і на
характері рекомендованих синтаксичних норм. Визначальним при
характеристиці функціонально-стильових різновидів української мови стало
пропагування синтаксичних кальок. Функціональна нормалізація
службово-лексичних засобів синтаксичного підпорядкування, визначення
норм уживання деяких синтаксичних конструкцій у мові науки і
публіцистики проходили „як шляхом розгортання і вдосконалення
можливостей національно-мовної структури, так і з використанням
синтаксичних моделей російської мови, особливо її наукового і
публіцистичного стилів” [Белодед 1968: 22].

Узаконений процес нівеляції синтаксичного ладу української мови
найяскравіше проявив себе в перекладах суспільно-політичної літератури,
оскільки наукова продукція на теренах радянських республік була
переважно російськомовною. Відзначаючи в кінці 60-х років минулого
століття, що „в процесі формування стилю радянської публіцистики
спостерігається все більше зближення синтаксичних систем української і
російської мов”, Й.Багмут стверджував, що „в перекладених з російської
мови творах можна знайти цілі сторінки, де синтаксис оригіналу і
перекладу не має ніяких відмінностей” [Багмут 1968: 285-286]. На думку
автора, „збереження в багатьох випадках синтаксичної будови оригіналу
при перекладі на українську мову творів класиків марксизму-ленінізму є
характерною рисою сучасних наукових перекладів, у яких лексика,
граматична будова відповідають теперішньому станові розвитку української
літературної мови” [Багмут 1968: 286].

Порівнюючи синтаксичну структуру давніших і нових перекладів
суспільно-політичної літератури, дослідник відзначав активізацію в
останніх пасивних зворотів („вирване нами” замість „ми вирвали”),
розширення синтаксичних функцій окремих прийменників („при царі” замість
„за царя”, „еміграція в колонії” замість „до колоній”, „перейшла в руки”
замість „до рук”), уживання безприйменникових ад’єктивних конструкцій
замість прийменникових („вище вартості”, „нижче середньої якості”,
„нижче свого нормального рівня”). При наявності варіантних синтаксичних
форм („перетворювати кого-що – в кого-що і на кого-що”, „що – то” і „чим
– тим”) обов’язково відбиралася конструкція, спільна з російською
(„перетворювати в кого-що”, „Чим більше капіталіст нагромадив, тим
більше він може нагромаджувати”), бо відмінні від російських структури,
на переконання автора, віддаляли синтаксичну будову українського
перекладу від оригіналу [Багмут 1968: 285-296].

Зближення українських і російських синтаксичних конструкцій у текстах
публіцистичного стилю, пропагування „спільних для обох мов синтаксичних
конструкцій” зумовило активізацію синтаксичних кальок і в інших
стильових різновидах української мови. Це відзначали й автори
колективної монографії “Русский язык как источник обогащения языков
народов СССР”: “Під впливом українських наукових перекладів праць
класиків марксизму-ленінізму значно розширились та активізувались
передовсім у науковому і публіцистичному, а відтак і в інших стилях
української мови синтаксичні засоби вираження. Частіше стали вживатися
конструкції, спільні з конструкціями російськими, що є ще одним яскравим
підтвердженням російсько-української мовної взаємодії. Наприклад, поряд
із конструкцією “за + знахідний відмінок” (говорити за мир) стала
вживатися конструкція “про + знахідний відмінок” (говорити про мир);
паралельно з конструкцією “за + орудний відмінок” або з
безприйменниковою конструкцією (тези, однакові за змістом; тези,
однакові змістом) почала функціонувати конструкція “по + місцевий
відмінок” (тези, однакові по змісту); замість конструкції “з + родовий
відмінок” (програма з філософії) зустрічається конструкція “по +
давальний відмінок” (програма по філософії); конструкція “до + родовий
відмінок” (прибути до Лондона) все частіше починає вживатися паралельно
з конструкцією “в + знахідний відмінок“ (прибути в Лондон) і т. д.”
[Белодед, Ижакевич, Черторижская 1978: 112].

n

p

$ae*r5”>OeE0M®X

Література Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. К., 1991. Buttler D. Innowacje sk?adniowe wspo?czesnej polszczyzny. Warszawa, 1976. Белодед И. Контакты украинского языка с другими славянскими и унификация его устной литературной формы / VІ международный съезд славистов. К., 1968. Белодед И. К. Язык и идеологическая борьба. К., 1974. Белодед И.К., Ижакевич Г.П., Черторижская Т.К. Русский язык как источник обогащения языков народов СССР. К., 1978. Багмут Й. А. Проблеми перекладу суспільно-політичної літератури українською мовою. К., 1968. Горбачевич К. С. Нормы современного русского литературного языка. М., 1981. Гладкий М. Синтакса нашої газетної мови // Червона преса. 1927. № 8?9. Гладкий М. Стабілізація української мови // Життя й революція. 1927. № 4. Гладкий М. Проблема культури українського слова // Життя й революція. 1927. № 2. Головащук С. І. Словник-довідник з правопису та слововживання / За ред. В. М. Русанівського. К., 1989. Голоскевич Г. Правописний словник. 8 вид. Нью-Йорк, 1962. Золотова Г.А. О характере нормы в синтаксисе // Синтаксис и норма. М., 1974. Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за національне „Я”. К., 2001. Клименко Н., Карпіловська Є., Даниленко Л. Динаміка словникового складу сучасної української мови на тлі міжслов’янських паралелей. Мовознавство. 2003. – № 2-3. Лингвистический энциклопедический словарь. М., 1990. Непийвода Н. Практичний російсько-український словник. Найуживаніші слова і вислови. К., 2000. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. К., 1976. Рильський М. Як парость виноградної лози. К., 1973. Русско-украинский словарь: В 3-х т. К., 1980 - 1981. Сербенська О., Білоус М. Екологія українського слова: Практичний словничок-довідник. Львів, 2003. Словарь української мови / За ред. Б. Грінченка. У 4-х т. К., 1907-1909. Словник української мови: В 11-и т. К., 1970 -1980. Синявський О. Порадник української мови. Харків, 1922. Сулима М. Проблема літературної норми в українській мові // Шлях освіти. 1928. № 4. Тараненко О. Мовна ситуація та мовна політика в сучасній Україні. Мовознавство. 2003. № 2-3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020