.

Роль етнічної і культурної ідентичності в динаміці мовних зрушень в ареалі поширення мов штокавської діасистеми (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
172 2142
Скачать документ

Реферат на тему:

Роль етнічної і культурної ідентичності в динаміці мовних зрушень в
ареалі поширення мов штокавської діасистеми

Упевненість у собі та повага до себе – основа розвитку кожного народу.
Усякій спільноті, щоб вірити у себе, треба самовизначитися, мати
відчуття спорідненості і безперервності свого буття. Отож, етнічна
спільнота має мати свою назву, й територію, свої традиції й культуру,
єдність у поглядах на походження й відчуття однаковості та належності до
однієї спільноти.

Трапляються різні визначення поняття ідентичності, по-різному трактують
і її зміст. Маніпулюючи цим поняттям у процесі класифікації спільноти,
її розподілі, наприклад, на наші чи чужі, домінуючі чи привілейовані,
елітні чи підпорядковані, які становлять більшість / меншість тощо,
членів спільнот здебільшого розставляють щодо ієрархії суспільних,
політичних та економічних відносин. Тією ж мірою це стосується
підтримання та збереження власної культури та її надбань, участі в
конкурентній боротьбі за вплив та становище в світовій ієрархії.

Загалом ідентичність – усвідомлення індивідом належності до свого
народу. Тобто етнічна ідентичність – виконує одну з ключових функцій на
індивідуальному та колективному рівнях. Поняття етнічної ідентичності (а
вона є лише однією з форм ідентичності взагалі) охоплює параметри
об’єктивні, тобто те, про що можна довідатись (об’єктивний культурний
зміст), і суб’єктивні, тобто те, що є емотивним (відчуття належності та
лояльності). Ці параметри постійно взаємодіють, змінюються, зважаючи на
що, ніколи не з’являються в первісному вигляді. Їм завжди притаманне
лише те, що в них вірять, про них думають і про них стверджують, те, що
вони є основою спільноти (про націю як про уявну спільність пише
Б.Андерсон [Андерсон 1990: 16–18]).

Пошуки ідентичності спрямовують культури до самих себе, але таке
утвердження власної ідентичності потребує контактів з іншими
спільнотами. З огляду на це частина досліджень у галузі культурної
антропології ґрунтується на постулатах теорії комунікації культури, з
погляду якої культурні феномени трактують як феномени комунікативні.
Деякі представники цієї теорії, наприклад Е.Сепір, навіть суспільство
визначають як динамічне сплетіння чи сукупність різних за ступенем
складності домовленостей між людьми та групами людей, а комунікацію – як
механізм залежної домовленості людей [Сепір 1974: 56-58]. Поряд із
зацікавленням проблемами ідентичності людини й ідентичності спільноти з
погляду всіх можливих аспектів цього явища (від екологічного,
економічного, соціологічного, антропологічного, політичного тощо)
виникає інтерес до одного з ключових чинників ідентифікації – до мови. У
сучасній літературі з проблем антропології мову розглядають як одну з
найсуттєвіших складових поняття культурної та етнічної ідентичності
[Почепцов 1990: 110-122].

Належність до етнічної спільноти визначається спільною
суспільно-культурною моделлю, яка охоплює такі елементи, як культура (у
найширшому сенсі цього слова), релігія, історія, мова, життєвий простір,
усвідомлення спільності й належності до спільноти, соціальна та
політична організованість тощо. Саме ці елементи допомагають суспільним
групам визначитися щодо етнічної належності.

Наприкінці 60-х років норвезький етнолог Ф.Барт увів у культурну
антропологію мову як принцип визначення кордонів між групами. Під
поняттям “антропології кордонів” у середині 90-х років, за ірландськими
антропологами Х.Доннаном та Т.М.Вілсоном, власне мова – перший критерій
такої належності: “примарна й емотивно найінтенсивніша комунікаційна
система, яку повинен засвоїти кожен член спільноти. Засвоєння мови
спільноти має вирішальний вплив на розуміння кордонів…” [Шульгофер 1996:
331-335].

Численні емпіричні дослідження свідчать і про те, що “етнічні та мовні
кордони не завжди збігаються” (як показали дослідження в галузі
лінгвістичної географії) [Брозович 1998: 172]. Існують і
багатонаціональні спільноти, на прикладі яких видно, що у визначенні
мови вимога, щоб цією мовою розмовляла лише одна етнічна спільнота, не є
обов’язковою, як і не обов’язково, щоб одна така спільнота користувалася
лише однією мовою. Єдиний різновид, який дійсно несе відповідальність за
існування певної мови – конкретна мовна спільнота, тобто колектив, який
цією мовою розмовляє. Члени однієї мовної спільноти не обов’язково
повинні жити на тих самих територіях і в межах однієї етнічної,
національної чи політичної формації. Цікавий з цього погляду приклад
мусульман-босняків, які тривалий час проживають у Туреччині і досі
розмовляють боснійською мовою [Халилович 1998: 32-37]. Однак, зазначимо,
належність до будь-якої специфічної мовної спільноти характеризує людину
як члена цієї особливої, відмінної від інших спільноти.

Трапляються ситуації, коли мова не є чи не може бути тривалою ознакою
певної етнічної групи. Така група з певних причин відмовляється від
однієї мови і замінює її іншою, не втрачаючи при цьому і не змінюючи
своєї етнічної ідентичності. Це міркування ілюструє приклад бунєвців та
шокців – хорватів, які проживають на території Воєводини (Сербія). Під
певним тиском вони були змушені відмовитися від рідної мови і перейти на
сербську. Перехід на сербську, вважаємо, можна мотивувати й тим, що
рідний діалект бунєвців та шокців – ікавський, а літературний
хорватський – ієкавський. У чужому середовищі їм легше пристосуватися,
використовуючи сербську мову, ніж літературну хорватську, вивчення якої
потребувало більших зусиль [Бабич 1998: 194-195].

З огляду на участь у комунікації мови можуть мати різне значення, а в
межах однієї спільноти це значення теж може мати різний статус,
відповідно до суспільної функції, яку мова виконує. Унаслідок цього мови
функціонують по-різному не тому, що розрізняються генетично та
типологічно, а тому, що обслуговують різні суспільні потреби носіїв.
Зокрема, діалект – це мовна варіація географічного походження, крім
того, у значенні цього поняття відображаються й інші чинники –
соціальні, етнічні, політичні.

Мовні ідіоми (мови та варіації) модифікуються з часом або їх змінюють
свідомо у зв’язку з розвитком суспільства. Для нас тут суттєвою є доля
мовців, тобто рівень їхньої групової свідомості, ставлення до власної
етнічної належності та до етнічної належності інших, зважаючи на зміну
статусу мови. У такій ситуації, зокрема, опинилися ті носії
сербсько-хорватської мови, які попередньо національно ідентифікували
себе як югослави. Вони в цей час повинні ідентифікувати себе по-іншому.

Безсумнівним є також зв’язок мови та етносу. Мовна спільність – складова
етнічної ідентичності. Утрата мови, денаціоналізація народу, на думку
О.О.Потебні, призводить до “дезорганізації суспільства, аморальності,
спідлення” [Потебня 1880: 96]. Як використання стандартної мови в
багатьох спільнотах вважається вираженням мовної лояльності й символом
державного суверенітету, так і зв’язок з будь-якою місцевою варіацією
теж містить компонент ідентифікації (ситуація з кайкавцями й чакавцями у
Хорватії), для яких мовний стандарт на штокавській основі – символ
єдності всіх хорватів

Про ставлення до мови свідчить не лише сам факт використання й плекання
її, а також зміни у мовній поведінці носіїв. Це ставлення (яке є
частиною групової свідомості як позамовного чинника) містить яскравий
ідентифікаційний компонент, важливий для формування, підтримки та
підтвердження колективної ідентичності. Однак це, як і зазначена функція
відмежування, властива мові, може легко викликати мовні конфлікти.
Е.Хауген писав: “Націоналізм має тенденцію обов’язково формувати
відмінності. У мові це явище виявляється не лише бажанням мати мову, а й
тим, щоб мати власну мову” [Хауген 1966: 104]. Таку ситуацію простежуємо
на теренах колишньої Югославії. Вона виникла значною мірою під впливом
минулого народів, що послуговувалися сербсько-хорватською мовою, та за
обставин, у яких ця мова формувалась.

Мова є засобом і символом спільності, а також її духовним потенціалом,
виразником та структурною частиною ідентичності (на індивідуальному та
колективному рівнях), а тому найтісніше пов’язана з нацією. Мабуть, з
огляду на зазначене хорватський лінгвіст Р.Катичич, аналізуючи явище
мовної ідентичності, не звертався до прикладу сербсько-хорватської мови,
яку надзвичайно складно пояснити, керуючись критеріями, які він висував
щодо аналізу інших мов [Катичич 1971 : 41-64]. Лише тоді, коли мови
виділяються в самостійні мовні одиниці на основі власної ціннісної
ідентичності, про них можемо говорити як про самостійні мови [Матишич
1990:87].

Однак мова є не лише виявом потенціалу етносу/нації, а й інструментом
духовної діяльності. Така властивість мови пов’язана з усіма мовними
рівнями, але найяскравіше вона виявляється саме на рівні слова, яке
викликає в свідомості мовців різновекторні асоціації, що утворюють
асоціативно-змістове поле слова. У деяких із таких асоціацій можуть
виявлятися національні особливості, які є наслідком різного історичного
досвіду та ментальності етносу/нації навіть дуже близьких народів.
Наприклад, активно вживана надзвичайно розгалужена система назв родинних
стосунків у чорногорців випливає з патріархального устрою їхнього життя
протягом віків. Тривалий час чорногорці спиралися на сім’ю, братство, що
спричинило активне вживання у них назв, не характерних для активної
комунікації навіть їхніх близьких сусідів, наприклад, хорватів: zaova
(сестра чоловіка), jetrva (братова жінка), sestri? (син сестри,
племінник), sinovac (син брата, племінник), sinovica (дочка брата,
племінниця), bad?anak (назва вживається, якщо чоловіки, одружені з двома
чи кількома сестрами), ?ura (брат жінки) та ін.

Національні особливості мовного членування найбільш виразно виявилися в
етнографізмах чи символах. Для будь-якого хорвата glagoljica, pleter,
?ahovnica та інші символізують рідне та зрозуміле з дитинства. Засвоєння
особливостей таких слів вкорінює людину в історію та сучасне життя
етносу, формує її національно-етнічну самосвідомість.

Національна належність виявляється також в етнокультурних (фонових)
асоціаціях – ravno polje, sokol, orao, gavran, зокрема, golubica,
lastavica, prepelica, labudica – про жінку. Для хорватів, наприклад,
характерне порівняння жінки з ластівкою (lastavica) як символом
плодючості та турботливості, для мусульман-босняків голубка (golubica) –
символ праведності, миру та злагоди, і власне з нею часто порівнюють
жінку. Зазвичай, у хорватів сокіл (sokol) – рятівник та захисник вбиває
нападника – орла та ворона (orao i gavran). Різними асоціаціями
зумовлені етикетні фрази народів, навіть дуже близьких сусідів:
наприклад, у чорногорців: U slast! Dobro vam u?inilo! S an?elima!, у
сербів: Prіjatno!, в хорватів: Dobar tek! (“Смачного”), усі вони (крім
як S an?elima!) пов’язані з фізіологічними сприйманням. Однак кожне
побажання являє собою різний тип такого сприйняття: “Нехай те, що
приймаєте, буде вашим” (Prіjatno!), або “Хай це вам дасть задоволення”(U
slast!).

Етнокультурні асоціації викликають у хорватів, наприклад, “магічні”
числа 7 та 12 (власне під керівництвом семи проводирів, п’яти братів
(Клука, Лобела, Мухла, Косенца та Хорвата) та двох сестер (Туги і Буги)
хорвати прийшли на території, де тепер проживають; число 12 асоціюється
в хорватській традиційній культурі з передачею дарчих грамот
хорватськими володарями, коли були присутні 12 свідків) [Ботица 1998 :
10], а в сербів чи босняків ці числа таких асоціацій не викликають.

ue

th

i

????^? prvoj ta?ki dnevnoga reda замість raspravljano je o prvoj ta?ki
dnevnoga reda [Халилович 1999 : 45].

Словотвірні асоціації, які задовольняють потребу в номінації, теж можуть
індивідуально реалізуватися в межах словотвірної системи мови певного
етносу. Наприклад, використання суфікса –?e для творення слів з
демінутивним значенням хорват використає насамперед для творення
демінутивів, що означають малі живі істоти: gu??e (гусеня), djevoj?e
(дівча), а серб – для творення демінутивів, що є назвами речей: прслуче,
ормарче, столче (хорватські відповідники: prslu?i?, ormari?, stol?i? –
жилеточка, шафка, столик). Цікаво також, що для серба характерне частіше
утворення демінутивів стосовно їжі: pasulj?e (квасолька), papri?ice
(перчики), а, наприклад, у чорногорців – стосовно жінки, дівчини:
suna?ce (сонечко), sre?ica (щастячко).

Пресупозиційно-оцінні (від. лат. рrае – перед, suppono – передбачати:
передбачати заздалегідь те, чого немає чи не буде, отже, мати упереджені
погляди на щось) асоціації: Srbin (серб) – добре (чи навпаки), Bo?njak –
погано (чи навпаки), Hri??anin – добре (чи навпаки), Musliman
(мусульманин) – погано (чи навпаки), srpski jezik (сербська мова) –
добре (чи навпаки), bosanski jezik (боснійська мова) – погано (чи
навпаки) та інші – суб’єктивні, вони виникають під впливом життєвого
досвіду людини та умов її соціалізації. Однак часто саме вони стають
традиційними елементами національного менталітету, зокрема, національної
зверхності: ?iptar (зневажливе називання сербами албанців), ?okac
(зневажливе називання сербами хорватів), ciganin, ged?a, trofazni
(зневажливе називання хорватами сербів), Mujo, Haso, balija (зневажливо
про босняків-мусульман) тощо. Такі найменування як “фантоми” менталітету
дезорієнтують етнос, провокують неадекватну поведінку та стосунки з
іншими етносами.

Оцінні асоціації характерні для привітань та інших етикетних фраз як
соціолінгвістичної категорії. З 1990 р. до наших днів у Хорватії майже
усунено з уживання привітання “Zdravo!” (“Привіт!”), замінене
привітанням “Bog!”, що вживається і серед друзів, і серед людей, які
перебувають у нерівноправних стосунках, наприклад, студент – викладач,
молода особа – старша особа (попередньо привітання “Bog!” вважалось
місцевим, загребським, використовувалося воно лише тими, хто звертався
один до одного на “ти”; у 90-х роках воно з успіхом вийшло за межі
Загреба і набуло поширення в усій Хорватії). Проведене серед студентів
анкетування із запитанням, що спричинило вихід з уживання привітання
“Zdravo!”, виявило, що для анкетованих це привітання має “комуністичний”
відтінок (конотацію ідеологічно забарвленого, можливо незаслужено,
привітання отримало з огляду на використання в комуністичних партійних
структурах), а для декого звучить навіть “якось по-сербськи”) [Пинтарич
2000: 38]. Таких асоціацій це привітання не викликає, скажімо, в
Чорногорії, де широко вживається.

Пресупозиційно-оцінні асоціації в хорватів викликає й колись поширений
вислів “Izraziti sau?e??e” (“Висловити співчуття”), котрий повністю
замінила етикетна фраза “Izraziti su?ut”. Попередній вислів сприймається
як сербізм, частота його вживання за останні роки серед хорватів значно
зменшилася. Те ж стосується фрази “Izvinite!” (“Вибачте!”), яку раніше
рівноправно використовували хорвати поряд з висловом “Oprostite!”.
Вислів “Oprostite!” за період з початку 90-х років практично витіснив
фразу “Izvinite!”. Серед хорватів вона набула негативної конотації.
Аналогічні явища стосуються висловів “Prijatno!” i “Dobar tek!”: колись
обидві фрази у середовищі хорватів функціонували рівноправно, тепер
вживається лише “Dobar tek!” До речі, такі самі асоціації у хорватів
викликає і сам прикметник “рrijatаn”, що колись вживався як синонім до
прикметника “ugodаn”. У наш час прикметник “рrijatаn” визнано сербізмом,
активно функціонує лише прикметник “ugodаn”. Сьогодні на хорватських
вулицях, в музеях та інших місцях дозвілля не побачиш напису “Pa?nja”
(“Увага”). Його повністю витіснило слово “Pozor”, яке без застережень
сприймається всіма носіями хорватської мови.

На офіційному документі громадянина Хорватії – паспорті – лише напис
“hrvatska putovnica”. Слово “putovnica” замінило попередньо поширену
назву “paso?”, що тепер теж набула конотації сербізму (назву “putovnica”
запроваджено з огляду на існування у минулому назви “putnica”; слово
“putovnica” використовується з метою уникнути непорозумінь зважаючи на
існування омоніму “putnica” зі значенням “жінка, яка подорожує”).

Цікаво, що пресупозиційно-оцінні асоціації поширилися навіть на назви
місяців. Хорвати майже не використовують міжнародних назв місяців,
відбулася їх заміна навіть у називаннях свят: “8. mart” та ”1. maj”,
сьогодні – “8. o?ujak”,”1. svibanj”. Цікаві факти щодо використання назв
місяців у сучасній хорватській пресі отримано з газет і журналів, що
виходили в Хорватії до 90-х років та сучасної періодики. До 90-х років
міжнародні назви використовували майже на 70%, а хорватські – лише на
30%. Сьогодні показник вживання міжнародних назв становить близько 3%.

Сигніфікативні асоціації, тобто асоціації понять із матеріальним планом
їх вираження, інколи під впливом менталітету чи історичних традицій
можуть набувати національних особливостей або ставати витвором людської
фантазії: velikosrpski program, Velika Srbija, svesrpsko ujedinjenje,
velikomuslimanska ideja.

Асоціації, зумовлені внутрішньою формою слова (етимологізаційні), теж
по-своєму спрямовують “потік свідомості” мовців. Вони або полегшують
сприймання, якщо їхня внутрішня форма прозора, або перешкоджають такому
розумінню, якщо внутрішня форма нечітка: хорв. cvjeta?a (цвітна капуста)
від cvijet (цвіт, квітка) та серб. karfiol (запозичене слово). Очевидне
бажання відповідно спрямувати потік свідомості хорватів, скерувавши їх
до прозорої семантики місцевої лексики, лежить в основі тенденції до
застосування в хорватській мовній практиці автохтонних засобів.

Отож, у розгалуженій системі асоціацій утворюється своєрідне лексичне
“макрополе мовної ментальності” [Почепцов 1990 : 113] етносу/нації, і в
просторі цього поля здійснюється його/її духовна діяльність. Певні типи
таких асоціацій перебувають або можуть бути під впливом національних
особливостей і створювати оригінальний фонд для духовної діяльності
нації, забезпечуючи таким чином збільшення загальнолюдського духовного
потенціалу. Результативність духовної діяльності нації значною мірою
визначається станом розвитку її мови та майстерним володінням нею її
носіїв. Тому “суспільство завжди дбає про те, щоб його члени
користувалися мовою не лише спонтанно, не тільки як даним від природи
даром, а свідомо, як знаряддям найповнішого розкриття своєї особистості”
[Русанівський 1990 : 14-15].

Література

Anderson B. Nacija: zami?ljena zajednica. Razmаtranja o porijeklu i
?irenju nacionalizma. Zagreb, 1990.

Babi? S. Jezik, etnija i politika // Etni?nost nacija identitet. Zagreb,
1998. S.194–195.

Botica S. Lijepa na?a ba?tina. Zagreb, 1998.

Brozovic D. Etni?nost i jezik: uvodno razmatranje // Etni?nost nacija
identitet. Zagreb, 1998. S.171–180.

Гумбольдт В. Характер языка и характер народа // Гумбольдт В. Язык и
философия культуры. Москва, 1985. С.370–380.

Kati?i? R. Jezikoslovni ogledi. Zagreb: ?kolska knjiga, 1971.

Mati?i? Z. Jezik i njegovi identiteti (pone?to iz hindsko-urdskoga
kompleksa) // Suvremena lingvistika. Br.29/30. Zagreb, 1990. S.87–97.

Pintari? N. Pozdrav kao sociolingvisti?ka kategorija // Rije?. God.4.
Sv.2. Rijeka, 2000. S.37–49.

Пінчук О. Мова та духовний потенціал людини та етносу // Генеза. 1995,
№1(3). С.25–30.

Потебня А. А. Рец. на зб. Головацький Я. “Народные песни Галицкой и
Угорской Руси // Отчетъ о 22-омъ присужденіи наградъ гр. Уварова. СПб.,
1880. С.64–152.

11Потебня А. А. Мысль и языкъ. 5-е изд. Харьковъ, 1926. С.178–205.

Почепцов О.Г. Языковая ментальность: способ представления мира //
Вопросы языкознания. 1990. №6. С.110-122.

Русанівський В. М. Культура мови, думки, почуттів // Культура
української мови / За ред. В. М.Русанівського. К.: Наукова думка, 1990.
С. 3–15.

Sapir E. Ogledi iz kulturne anropologije. Beograd, 1974.

Тимошевський В. Мова і національність. Чернівці, 1912.

Halilovi? S. Bo?njaci i njihov jezik u Turskoj // Halilovi? S. Bosanski
jezik. Srajevo, 1998. S.32–37.

Halilovi? S. Gnijezdo lijepih rije?i. Pravilno-nepravilno u bosanskome
jeziku. Sarajevo, 1996.

Halilovi? S. Pravopis bosanskoga jezika. Priru?nik za ?kole. Sarajevo:
Dom ?tampe, 1999.

Haugen E. Dialect, Language, Nation. 1966. Цит. за: Levinger J. Jezik
nacionalne identifikacije // Zbornik Matice srpske za filologiju. Novi
Sad, 1993. S. 94.

?kiljan D. Stavovi stanovnika Zagreba prema jeziku // Kulturni radnik,
god.41.Zagreb, 1988, br.5. S.166–212.

?tulhofer A. Maksimizacija reputacije kao mikro-model etni?ke
solidarnosti // Migracijeske teme, god.12. Zagreb, 1996. Br.4.
S.323–348.

Під “мовною спільнотою” розуміємо групу мовців, для яких мовну
комунікацію уможливлює факт, що всі володіють (принаймні) одним мовним
ідіомом та нормами його використання: ядро мовної спільноти становить
рідна мова [Шкілян 1988: 170].

Див. про це також [Потебня 1926: 181-182]. Про нації, які втрачають
свою рідну мову і приймають чужу, з болем говорив і В.Тимошевський: “Ці
нації не мають духовної самостійности, завжди ідуть “на помочах”, через
те не проявляють ініціятиви, цієї необхідної умовини духовного і
матеріального поступу взагалі. Такі нації не мають душевної бадьорости,
проявляють апатію і млявість, вони не спроможні підпирати своє право на
життя між іншими націями і через те самим процесом життя засуджені
[Тимошевський 1912: 17].

Фактично, йдеться про наслідок, а не про причину. Скажімо, хорвати не
те, що намагаються видумувати мовні відмінності, щоб їхня мова
відрізнялась від сербської, а хочуть передовсім повернути в мову
автохтонне, від якого відмовилися в ім’я здійснення ідеї культурної
єдності з сербами, точніше, в ім’я ідеї південнослов’янської єдності.

Приступаючи до оцінки мовної ідентичності, Р.Катичич як необхідний для
цього чинник наводить належність мови конкретному етносу.

Детальний опис головних типів асоціацій див. у О. Пінчука [Пінчук
1995:26-27].

Проведене опитування учнів другого класу гімназії м. Подгориці
(Чорногорія) засвідчило, що зазначені назви родинних стосунків відомі
всім 32 учням. 27 учнів підтвердили, що вживають їх доволі часто. Зате
учні 1 класу технічної гімназії м. Карловац (Хорватія) з цих назв
вживають лише: sestri?, sinovac, sinovica. Назву zaova чули, але не
використовують активно. Інші назви їм невідомі.

Глаголиця – перша хорватська графіка, плетер – традиційний хорватський
орнамент (у хорватів традиції розвитку їхньої мови набули символічного
значення, зокрема популярними є краватки, хустинки, що прикрашаються
глаголицею і плетером). Шаховница (в перекладі на українську мову –
шахова дошка) – хорватський герб, який складається з 25 клітинок і має
вигляд червоно-білої шахової дошки.

Давнє слов’янське значення дієслова prijati (prij?ti) – взяти,
приймати

Хоча звертання до Діви Марії молитві звучить:„Zdravo Marijo!”

Така пресупозиційно-оцінна асоціація щодо давнього слов’янського слова
“приємний” може бути викликана негативним ставленням до дублетів. Щодо
слова “рrijatаn” відіграла роль і його деетимологізація у свідомості
мовців протягом історії розвитку мови: первісно “приємний” – те, що
приймаю, стає моїм (чисте фізіологічне сприймання від prijati/prij?ti),
“ugodаn” – такий, який є приємним. Згодом у слові “рrijatаn” з’явилась
додаткова сема – приємне фізіологічне сприйняття, а попередня поступово
втратилась (згадаймо в Сенеки: ”Усе, що гарно сказане, – моє”), тобто
значення стало повністю адекватним значенню “ugodаn”, отож, його вихід з
ужитку не спричинить жодних проблем для мовців.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020