Реферат на тему:
Лексика на позначення форм організації навчально-виховного процесу в
українській мові ХVІ–ХVІІІ ст.
Вивчення історії формування словникового складу мови є актуальним у
сучасній мовознавчій науці. Лінгвістичними студіями вже охоплено широке
коло лексики, яка відображає різноманітні сторони життя і діяльності
людей. Поза увагою діахронного вивчення як самостійна тематична група
досі залишалася лексика педагогічна. Певна увага приділена їй в
академічній монографії “Історія української мови. Лексика і фразеологія”
(К., 1983), окремі лексеми, семантика яких пов’язана з педагогічною
діяльністю, розглядаються в інших мовознавчих працях.
Ми поставили собі за мету проаналізувати педагогічну лексику ХVІ–ХVІІІ
ст., зафіксовану українськими пам’ятками писемності. Саме з другої
половини ХVІ ст. в Україні починається якісно новий етап розвитку
освіти, пов’язаний із виникненням братських шкіл, створенням вищих
навчальних закладів. Розглянемо лексику на позначення форм організації
навчально-виховного процесу в українській мові ХVІ–ХVІІІ ст.
До нашого часу дійшла невелика кількість українських текстів ХVІ–ХVІІІ
ст. спеціального педагогічного спрямування. Зовсім відсутні праці,
присвячені проблемам методики. Тому, послуговуючись опосередкованими
даними, можемо незначною мірою встановити склад лексики на позначення
форм передачі знань, організації навчального процесу, форм контролю
тощо.
Відомо, що релігія була визначальним чинником у тогочасному духовному
житті. Засвоєння релігійних знань, виховання побожності було одним із
найголовніших завдань тогочасної школи, що регламентувалося шкільним
статутом: спудей кождий межи науками визволеними того первhй учитися
маеть, што ему есть спасено. П.Могила піклувався, щоб у серцях спудеїв:
Побожность… впа#на и засhвана бuла (1636, Київ, Мог. Ант., с.т?зі).
Формою передачі знань релігійного змісту були проповіді, або казання, в
яких тлумачили норми християнської моралі записані в євангельських
текстах. Однак у період зародження релігійної освіти такі поняття, як
“грамотність”, “освіченість”, “знання Святого Письма” існували
неподільно, а саму проповідь оцінюють як своєрідну лінгводидактику
[Васильев 1994: 147]. Порівняймо такі фрагменти текстів: 1) нhсть у нас
учителя, иже бы наказал и поучал нас … не разумhем бо ни гречьску
языку ни латыньску… (ПВЛ,15–17);
2) маеть дидаскал… учити их волh божой, Евангелiю и Апостолу (1586,
Львів, Поряд. шк., 39). Поза широким контекстом важко зрозуміти, чи
йдеться про діяльність проповідника, чи педагога. Писемні джерела
засвідчують, що слова педагогічної сфери сполучались із тим же колом
слів, що й лексеми понятійного поля “проповідництво”: проповhдь слова
Б?жого невhдаючих научает (1637, Київ, МІКСВ, с.г?кд); С?н Б?жiй I?ис
Х?с… всhх научал: на wстатокъ распuщаючи школу свою приказал Ап?(с)лом
абы шли и наuчали вси народы… ше(д)ши оубо наuчили вс# языки (Там
само); Збавите(л) нашъ ныколи в школh жидовской диспоутuючи и
розuмhня… ? собh выпытuючи (поч. XVII ст. Проп. р., 147 // СУМ
XVI–XVII, 6, 11).
Проповідництво неодмінно супроводжувалося прищепленням норм моралі,
життєвих принципів. Отже, крім релігійного, проповідь мала дидактичний
характер. Особливо це стосувалося проповідей нового типу з великим
елементом панегіризму, що передбачав уславлення видатних людей [Чепіга
1996: 25], у них закликали наслідувати гідні вчинки своїх
співвітчизників. І.П.Чепіга відзначає, що теоретичні засади таких
проповідей розробив І.Галятовський. Його книга “Ключ разумhнi#” і
вміщений у ній трактат “Наука, албо способ зложення казаня” є першим
підручником із гомілетики [Там само]. Процитуємо уривок із праці
І.Галятовського: Уста сутъ проповhдники и учителh, которuе слово Бж?ое
проповhдують и людей вhрh православноh и учинков добрuх научають. Отже,
проповідник, або учитель, передавав знання і навчав “добрим вчинкам”,
тобто виконував функції педагога – виховував. А проповідь була однією з
форм передачі знань релігійного змісту. Однак, зважаючи на те, що через
проповіді формувалися моральні переконання, її можна зарахувати до
методів виховання, які ґрунтуються на емоційно-словесному впливі
[Мойсеюк 1999: 300].
Саме дидактичним характером проповідництва мотивовано стійку сполуку
читати проповідь “повчати” (ФСУМ, ІІ, 849), яка і функціонує в сучасній
українській мові, втративши асоціації з конфесійною сферою.
І в релігійній, і в світській сферах функціонувало запозичене з
латинської мови слово лекція, зафіксоване у перекладній частині
“Лексикону” П.Беринди: акр?ама: слuханье, лекцiя (ЛБ, 173). У картотеці
словника XVI – першої половини XVII ст. засвідчено такий контекст: …
по пса(л)ме(х) двh лекцiи, е(д)нu з старого, дрuгuю з нового завhтu
?дправuютъ (сер. XVII ст. І. Кас. Оуст. 11 зв. – 12). Отже, іншомовна
лексема лекція була синонімом до слова проповhдь. У системі педагогічної
лексики вона функціонує як назва форми організації навчального процесу.
У картотеці Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.
задокументовано єдиний випадок фіксації лексеми лекція у спеціальному
тексті – “Граматиці” М.Смотрицького: читанu будуть звuклuм шкwлъ
способо(м) славенскiй лекцiи (Єв’є, 1619, См., Грам., 3). Цей же
контекст наводиться в академічному виданні “Історія української мови.
Лексика і фразеологія” [ІУМЛФ 1983: 304]. Але незважаючи на поодинокі
приклади вживання у відомих на сьогодні пам’ятках ХVІІ ст., це слово,
без сумніву, належало до активного словника. Воно увійшло до лексичних
систем усіх східнослов’янських мов. У шкільній та вузівській практиці
лексемою лекція називають одну із форм подачі програмового матеріалу
[Гончаренко 1997: 189], це слово відоме і в складі стійкої сполуки
читати лекції „повчати” (ФСУМ, 2, 949).
М.Сокаль аналізує функціонування іменника лекція у джерелах ХІХ ст.,
вказуючи, що він з’явився в російській мові в епоху Петра І [Сокаль
1994: 42]. П.Цимбалістий доводить, що цей іменник був засвоєний
російською мовою з української [Цимбалістий 1991: 224].
Спеціальні тексти досліджуваного періоду свідчать, що учитель проводив з
учнями виховні бесіди: По вечерни в суботу маеть дидаскал з дhтьми
намовлятися час не малий, …учачи их страху божiю и обичаем встидливим
младенческим, яко мают бити во церкви против Богу, дома против родичов
своих (1587, Львів, Поряд. шк., 40). Для номінації засобу словесного
впливу, позначуваного в наведеному фрагменті дієсловом намовлятися,
вживалося питоме слово бесіда. Дидактична семантика цієї лексеми,
вірогідно, розвинулася спочатку у сфері релігійній, про що свідчать
назви конфесійних творів, метою яких було роз’яснення, тлумачення
апостольських учень: iже въ с?тuхъ о?ца н?шого Iwанна Златоустого…
Бесhдu на [14]… Посланiй ап?(с)ла Павла. Имут же Бесhдu книги сея…
Истолкованiе Ап?(с)лкагw таинственнагw разuма (1623, Київ, МІКСВ,
с.н?г). Слово бесhда вживалося й у творах спеціального педагогічного
призначення: “Беседа избранна# w въспитанiи чад” (1609, Львів, тит.
арк.). Отже, на основі загальномовного значення “розмова” і
дидактичного, яке розвинулося у конфесійній сфері, виникає спеціальне
значення “розмова повчального, виховного змісту”: Честнuми бесhдами
наставляй дhти (1760, Чернігів, Перв. уч., передм.). У сучасній
педагогічній лексиці лексема бесіда функціонує як педагогічний термін
[Гончаренко 1997: 39].
М.Сокаль, досліджуючи педагогічну лексику російської мови ХІХ ст.,
відзначає, що це слово зазнало педагогічної термінологізації і в
російській мові. Педагогічний варіант значення вказаної лексеми, на її
думку, розвинувся на основі спеціалізації семантики внутрішньослівних
гіперо-гіпонімічних смислових зв’язків: бесіда “розмова, тобто обмін
думками” ? “навчальна бесіда, тобто обмін думками між вихованцями та
учителем” [Сокаль 1994: 49].
У системі педагогічної лексики спеціального значення набувають лексеми
із загальномовною семантикою “запитувати”, “відповідати”. Насамперед
форма запитань і відповідей була одним із провідних прийомів подачі
матеріалу, необхідного для засвоєння, тому саме в такий спосіб
побудована шкільна граматика Лаврентія Зизанія [Німчук 1985: 72], а
також інші підручники, які використовували в шкільній практиці,
наприклад, катехізис “Събран?е короткой Науки w артыкулах вhры…”,
“Первое учение отрокамъ” тощо. Імовірно, цей спосіб був апробований у
сфері релігійної освіти, бо таким чином тлумачили євангельські тексти.
Наведемо приклад із Луцидару: Найпервhй оучень питаетъ, якъ естъ вhрити
в б?га (1636, Луц., 524).
?
?
A
A
Література Васильев А.Д. Историко-культурный аспект динамики слова. Красноярск, 1994. 196 с. Гончаренко С. Український педагогічний словник. К., 1997. 376 с. Гриценко С.П. До проблеми латиномовних запозичень у мові українських пам’яток XVII ст. // Українська історична та діалектна лексика. Львів, 1996. С. 166-173. Українська література у портретах і довідках: Давня література ХІХ ст.: Довідник / Редкол. С.П.Денисюк, В.Г.Дончик, П.П.Кононенко та ін. К., 2000. 360 с. Історія української мови. Лексика і фразеологія. К., 1983. 743 с. Маслов С. Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI і в першій половині XVII ст. // Європейське Відродження та українська література XIVXVIII ст. К., 1993. С. 319-342. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. К., 1999. 350 с. Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIVXVII ст. К., 1985. 224 с. Сокаль М.А. Розвиток педагогічної лексики в російській літературній мові ХІХ ст.: Дис... канд. філол. наук. Одеса, 1994. 184 с. Cymbalistyj P. Ukrainian linguistic elements in the Russian language, 1680-1760. Published by The School of Slavonic and East European Studies University of London, 1991. 436 р. Чепіга І.П. Початки барокового проповідництва // Мовознавство. 1996. №6. С. 2529. Чепіга І.П. Співвідношення літературно-писемного й народнорозмовного джерел у перших українських драматичних текстах (кінець ХVІ ХVІІ ст.) // Українська мова. 2002. №3. С. 23-28. Яковенко Н. Латинське шкільництво і “шкільний гуманізм” в Україні кінця ХVІ середини ХVІІ ст. // Київська старовина. 1997. №2. С. 11-27. * У вітчизняній науці є велика кількість досліджень, присвячених шкільним драмам. Класичними є праці М.Петрова, вміщені у “Трудах Киевской духовной академии”, та В..Рєзанова.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
