UkrReferat.com
найбільша колекція україномовних рефератів

Всього в базі: 75850
останнє поновлення: 2016-12-08
за 7 днів додано 17

Реферати на українській
Реферати на російській
Українські підручники

$ Робота на замовлення
Реклама на сайті
Зворотній зв'язок

 

ПОШУК:   

реферати, курсові, дипломні:

Українські рефератиРусские рефератыКниги
НазваВідношення „Письменник – персонаж” у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора (реферат)
АвторPetya
РозділМовознавство, філологія, реферат, курсова, диплом
ФорматWord Doc
Тип документуРеферат
Продивилось2673
Скачало224
Опис
ЗАКАЧКА
Замовити оригінальну роботу

Реферат на тему:

 

Відношення „Письменник – персонаж” у сучасному літературознавчому

вжитку: повернення блудного автора

 

 

Незважаючи на проголошену Р. Бартом „смерть Автора” (1968) та на

деперсоналізоване трактування М. Фуко сутності цієї категорії („Що таке

автор?”), в українському літературознавчому вжитку до автора звично

прикладається питання „хто?”. Біографічна постать письменника часто не

лише заступає собою естетичну категорію „автор”, а й частково

накладається на образи персонажів, надто тих, що „одноосібно” моделюють

наративну структуру твору. У сучасних потрактуваннях зв’язку особистості

письменника та змодельованого ним персонажа, мабуть, найбільш вживаною є

метафора маски. Це і маска актора – коли автор ніби грає роль,

„приміряючи” свого персонажа як персону. Це і маска карнавальна, коли

автор блазнює, граючись із читачем, а персонаж постає в цій грі

посередником-медіумом між двома свідомостями (В. Балдинюк пише:

„Комунікативний процес у межах художнього тексту (відправник,

комунікант, адресат) є, умовно кажучи, „неповноцінним”, адже автор і

читач безпосередньо не втягнуті у „прагматичну ситуацію” – остання

„проявляється у віртуальності партнера, котрого заступає текст” [2, с.

63]). Це і маска посмертна – зліпок із застиглим виразом, з яким можна

порівняти стереотип рецепції автора. Але будь-яка маска виконує належну

їй функцію – ховати – і в значенні приховування, і в сенсі поховання,

оскільки така „смерть” забезпечує письменникові монопольне авторське

право на себе. І найвідвертіший психологічний ексгібіціонізм (як,

наприклад, у творах О. Забужко) виявляється гарантованим захистом від

„роздягання”.

 

„Інерцію біографізму” в рецепції творчості Лесі Українки Я. Поліщук

пов’язує з народницьким шаблоном, який „не раз спричинявся до сприйняття

української літератури як такого собі зводу житій, новочасного патерика

(...) Так феномен творчості перетворювався в епіфеномен біографії,

ставав її заручником” [11, с. 281]. Такий же „епіфеномен біографії”

спрацьовує в багатьох випадках щодо авторів, голос яких аж ніяк не можна

вважати громадським, а постаті – канонічними. Не лише перегляд класики,

але й сучасна література провокує як читача з „наївним реалізмом”

сприйняття, так і критика, який теоретично розмежовує поняття „автор”,

„ліричний герой”, „наратор”, „персонаж”, – до накладання цих категорій.

Адже, як вважає В. Пахаренко („Нарис української поетики”), саме в

постмодернізмі „автори не шкодують себе: їхні герої, що часто

„позичають” в авторів біографії, – це не стільки герої, скільки особливі

історико-психологічні комплекси, яких автори, сповідуючись перед собою,

з веселою безжальністю переносять на папір” [9, с. 70]. Відтак у

літературній критиці непоодинокими є ототожнення позицій письменника та

персонажа, коли за словом „автор” у дужках подибуємо „оповідач” [9, с.

70], або ж належність думки залишається відкритим питанням: „Як гадає

(авторка, героїня твору?)...” [10, с. 71].

 

До актуалізації в критичному дискурсі відношення „письменник – персонаж”

-----> Page:

0 [1] [2] [3] [4] [5]

ЗАМОВИТИ ОРИГІНАЛЬНУ РОБОТУ