Реферат на тему:
Відтінки комічного у творчості українських поетів-неоавангардистiв
Поезія і проза упорядковують світ, ілюмінуючи старі міфи, вони
синтезують у собі “європейське” і “національне” як скреслий діалог
культур. Тут не тільки культурні цитати як моделі зв’язку, але
співіснування різних культурних систем, накладання кількох культур –
взаємоадаптація різних традицій – справді “палімпсести” (формула
самосвідомості, “Палімпсести” В. Стуса) як встигли назвати дослідники
постмодерністські візії.
Новітня постмодерністська поезія і проза пропонують свої антиутопії і
філософські рефлексії – як упереджувальні захисні моделі. Твори
Ю. Винничука, О. Ірванця, О. Забужко, поезії І. Римарука,
В. Герасим’юка, І. Малковича становлять міцний шар лексично нової
культури, яка ідентифікує сучасну людину з вищими цінностями в ієрархії
відомих – художня культура компенсує недовтіленість особистості й нації
на попередніх етапах.
Таке балансування між ціннісними орієнтаціями й картинами світу
національного й універсального (причому у традиційній культурі і
свідомості переважає перше, а в авангардистів – друге) – свідчить про
спробу культури узгодити два потоки свідомості, відлагодити розриви в
них; співвіднести тексти традиційної культури і новаційні культурні
тексти до цілісного Письма.
Одним із найважливіших літературних засобів, до яких вдаються українські
поети-неоавангардисти є іронія. Мета нашої роботи полягає в розкритті
відтінків комічного в творчості українських поетів-неоавангардистів,
спираючись на народну сміхову традицію. Як зазначає І. Ільїн, для
постмодерністського світовідчування характерний іронічний, ігровий модус
самовизначення, що виявився не лише в художній практиці цієї течії, але
і в самій стилістиці філософування на цю тему [4, с. 94].
Переходячи безпосередньо до аналізу творчого здобутку сучасних
українських поетів авангардистів, спробуймо розв’язати завдання –
довести та проілюструвати складну системну структуру досліджуваного
прийому самоіронії в сучасній українській поезії. Спершу зосередьмо нашу
увагу на формальному боці явища – рівнях комічного та засобах його
утворення в окремих поезіях, а пізніше перейдімо до змістового аспекту
проблеми – об’єктів самоіронії.
Розглядаючи поезію вiсiм- i дев’ятдесятникiв з точки зору парадигми
комічного – “комічне, іронія, гумор, сатира, сарказм, гротеск, пародія,
бурлеск, буфонада, фарс, карнавал” [12, с. 153], стає очевидним, що
ланки цього ряду широко репрезентовані в поезії цього періоду i цієї
течії, причому перелічені прийоми подекуди набувають нових значень та
відтінків, у новому аспекті розглядаються “давно забуті старі” –
“хвиляди”.
У зв’язку з тим, що постмодернізм як напрям мистецтва потрапляє під
вплив нової ірраціональності, він часто пересічений “чорним гумором”, а
наріжним каменем творчості поетів “Пропалої грамоти” (С. Либонь,
Ю. Позаяк, В. Недоступ), лiтгуртiв “Лу-Го-Сад” (І. Лучук, Н. Гончар,
Р. Садовський) i “Бу-Ба-Бу” (В. Неборак, О. Ірванець, Ю. Андрухович)
стає іронія, за висловом М. Розумного: “Новітня українська елітарна
поезія іронічна, карикатурна…” [11, с. 57]. Сприймаючи світ таким, яким
він є, з його недосконалістю й непідвладністю, непізнаваністю людини i
зі стражданнями, без яких не обходиться людське життя, але й із його i
великими радощами, втіхами, розладами, часом проблисками щастя, хоч не
раз i оманливого, ліричний герой переважної більшості молодого
літературного покоління з іронією дивиться довкола себе, причому
іронічне світосприймання в нього переплетене з бунтівним змістом
примирливого самоповчання:
Брикай у щасті, в розпачі пойойкуй,
Вібруй на стику реготу i зойку [5, с. 33].
Впадає в око тотальне іронічне світосприймання ліричного героя І. Лучука
в “Сонетiях”, причому поширюється воно i на нього самого з його нібито
“мудацькими шляхами”, i на найвищі цінності. Ліричному суб’єктові не
бракує грайливої самоіронії.
Отож, постійно наштовхуючись на вузли парадоксів, непорозумінь
“назовні”, медитативному суб’єктові , “цьому вінцю еволюції” хіба
іронізування, саме сміх дає легкість:
…схилятись треба! – о – хо – хо [5, с. 55].
Він не цурається іронічного реготу, не раз сміється занадто голосно,
безпардонно, бо послідовно йде за напівзабутим нині народним
карнавально-ярмарковим дійством, яке сміливо естетизує явища, речі,
поняття i слова, що зазвичай вважають “непристойними”:
Зоря Аврора у нас. А у Вас?
В нас златокамiнний палац. А у Вас?
А ми Вашу славоньку пожерли,
А ми Вашу дівоньку до верби припнем [7, с. 12].
Проте часом очевидно, що, відбиваючи парадоксальність людського буття,
кепкування на рівні іронічному, гумористичному цим песимістам
недостатньо. Тому частіше поети вдаються до більш сильнодійних засобів:
сатири, сарказму та пародії, повсюдним супутником котрих є епатаж. Бо не
безневинні, не просто насмішкуваті слова Ю. Андруховича:
А ми мов лишаї на тілі людства
Голодні, геніальні i живі [1, с. 8].
Саркастично змальовує В. Неборак культурний духовний вакуум
провінційного життя в “Вечері”:
Я б її цілував у суничні губи
Я б її полюбив якби не вареники з сиром [8, с. 25].
Цей самий прийом використовує й О. Ірванець у “Тіні великого класика”
[3, с. 132], де героїня Рая “віршів читати не просить”, а герой “дуже
вдячний Раї за це”, бо в нього “сумління знеболено спить” (може, тому що
в “Раї для мене знайдеться спирт?”). А фарби навколо ліричного героя
Ю. Андруховича в поезії “Самійло Немирич Авантурник, посаджений за ґвалт
у вежу, самому собі” [1, с. 14] згустилися настільки, що він приходить
до такого висновку:
Якось так воно все у глибокій дірі
i на Бога на чорта це личенько біле
от хіба лишень упирі i щурі
i на цьому амінь бідолашний дебіле [1, с. 16].
Передачі найпохмурiшого настрою тут сприяє вживання сарказму, що межує
десь із гротеском, як у наступному прикладі:
Як повний місяць
На землю світить,
Мені від щастя
Хочеться вити [10, с. 21].
Ю. Позаяк, за визначенням М. Розумного, є “найбільш ґротескний” поет з
“Пропалої грамоти” [11, с. 77].
Докладніше звертаючись до пародії, мусимо сказати, що чимало дослідників
постмодернізму відносять до ключових його характеристик саме
самопародіювання (І. Ільїн, Н. Маньковська). Вони зазначають, що коли
раніше пародія була майже цілковито спрямована на щось інше – один автор
пародіював іншого чи літературні смаки певного періоду, то тепер
літературна самопородія знущається сама з себе. Вона піддає сумніву не
стільки правильність будь-якої літературної структури, скільки взагалі
саму спробу створити якусь літературну форму. Завдяки вмілому
комбінуванню парафрази, цитат, алюзій, каламбурів твориться
пародійність, алегоричність образів, символів, ідей. Усі ці ознаки можна
простежити, наприклад, у поемі В. Неборака “Реставрація”. Тут
пародіюється початковий твір української народномовної культури “Енеїда”
І. Котляревського, яка й сама травестувала Вергiлiєву “Енеїду”.
Центральна подія твору – подорож поета зі Львова до Києва –певною мірою
пародійно перегукується з подорожжю Радищева з Санкт-Петербурга до
Москви. Й у відомому вірші “Козак Ямайка” Ю. Андруховича герой поширеної
української картини Мамай та його атрибути (кінь, шаровари, сивуха), не
втрачаючи своєї корінної “українськостi”, переносяться у карибське
оточення. Твориться пародійне зіставлення Мамая з пальмами Гаїті та
вежами Фрiтауна, створюються такі космополiтизованi знахідки, як косарі
– корсарі, “папуга – папугу”, “цукрова сопілка” [1, с. 13].
Постмодернiсти, вбачаючи феноменальний світ безглуздим i таким, що не
має жодної основи, дають імітацію поезії автором, що імітує роль автора,
тобто пародіює самого себе в акті пародії.
Говорячи далі про структурно складніші прийоми бурлеску, балагану й
буфонади, звертаємося більше до синтетичної групи “Бу-Ба-Бу”, поети якої
мають у своєму доробку i авангардні, i традиційні вірші. “Бубабубiсти”,
за власним визнанням, занурені в глибоку традицію, яка сягає “Енеїди”
І. Котляревського з її бурлескно-травестiйною формою та українського
вертепу.
Цю традицію поети трансформують у модерну форму. Почали цю традицію
трансформування перші авангардисти-модерністи, зв’язок з якими можна
вловити в перегуку абревіатурної назви групи з футуристичною поезією
М. Семенка “Місто”:
ЮююОсте сте
Бi бо
Бу [12, с. 23].
Для унаочнення зазначених рис, властивих поетиці “Бу-Ба-Бу”, доречним
вважаємо навести тут вірш В. Неборака “Бубон” (сонет, виголошений
“Літаючою головою”), який одночасно слугуватиме i своєрідним гімном
лiтгурту:
Малюйте БАБУ голуБУ
ГуБАми дивиться доБА
БУ дiфiрамБАм БУ та БУ
Вам зуби вставить БУБАБУ
росте поезія з горБА
в горбі з грошима боротьба
та Бунтом БУде БУБАБУ
від азБУки голова слаба
гуБАми виБУхає Бард
чим світ сичить – кричить театр
зіграєш вірш якого варт
потрапити в рай (чи на монмартр)
БУ смерті і безсмертю БУ
і БУ, БА і БУБАБУ [9, с. 36].
????,??????????????,
??????????$??????,
??????????$??????,
????????$??????,?акторів власних поезій, на “веселі маски без лиця” [9,
с. 15], за якими може ховатися сам поет, а, може, автор у квадраті –
автор, що імітує іншого автора. Наприклад, майже вся поезія В. Неборака
– це фантасмагоричні та карнавалізовані вірші, у яких засобами гротеску,
іронії та бурлеску поет освоює сучасну урбаністичну стихію, це своєрідна
книга масок, де серед мінливих карнавальних личин лише деколи майне
авторське обличчя. Його збірка “Літаюча голова”, що викликала неабиякий
резонанс серед критиків і читачів, – це цілий карнавал масок, серед яких
маячать волоцюги, “інженер-люципер-лицедій”, “шукач скарбів, збирач
підков”, “П’єро феєрокарнавалів” [9, с. 15], “поет-мазохіст”. Остання
маска створена в поезії “Музей патанатомії” [9, с. 10], що є своєрідним
бурлеском на пушкінський “Євгеній Онєгін”. Кожна з п’яти частин твору
В. Неборака присвячена відповідній главі прототипу, від мотиву якого й
відштовхується поет. Збережена і ритмомелодика (зокрема, пушкінський
ямб), система римування. З одного боку, це і бурлеск, пародія, що
традиційно продовжує “вічну” лінію авангарду, демонструючи його
ставлення до класики; з іншого – глибоко особистісний, самоіронічний
твір із властивою лише Небораковій поезії образністю, “карколомними
перевтіленнями”. Отже, карнавал В. Неборака – не лише дотепна барвиста
забава, сповнена чудесних метаморфоз, але ще й “добре організований
спектакль з прекрасною режисурою, це захоплююча мандрівка різними шарами
історії і культури” [9, с. 14].
А в Ю. Андруховича в “Трьох поверхах вертепу” виникає такий образ світу,
в якому часто нам крутиться “Приходиться, сховавши справжні лиця” [1, с.
24]:
Царство дерев’яне і лялькове,
Звалений безжально реквізит
Птах не піє, Віща книга тліє
Між безносих масок і гримас.
…все маліє.
Тільки Бозя рюмсає про нас [1, с. 28].
Особистість постмодерністичної та посттоталітарної доби “шукає
сатисфакції в осмішувальній містифікації свого існування і всезагального
буття” [6, с. 146]. Тож Лучукові “Сонетії” наповнені “бризками ігрищ”,
їх пронизує характерне для даної світової культури карнавально-ярмаркове
світосприймання. Ліричному героєві здається, що “формально усе на світі
тільки блуд і цирк”. У сонетіях органічно поєднуються високе і низьке,
одухотворене і приземлене, істотне і безглузде:
…я глибинних дум і слів плекатор
…знаходжу дефініції безглуздя… [5, с. 15],
глибинне і позірне:
…бо глупота глибинна і позірна… [5, с. 17],
серйозне і комічне, веселе і сумне, мудре і дурне:
…змудрілого у дурості вар’ята [5, с. 19].
Завдяки синтезу всіх цих елементів твориться “антикомічно-іронічний,
грайливо-щемливий дивосвіт” [6, с. 146]. Ця карнавальність
світосприймання ліричного суб’єкта відбивається і в красномовних
поетичних формулах:
Все вільне, божевільне і фривольне
Стає довільним, богорівним, бездумним [5, с. 16],
або:
пограй вар’ята, дурня з себе клей.
Впади собі оптимістично в розпач [5, с. 13].
За пустотливою грайливістю ліричного героя тут криється душевний
неспокій ліричного “я”, його тяжка задума над сенсом свого існування,
загадками світу. Тому іскриста іронія поета має гіркуватий присмак, стає
гіркішою і в’їдливішою. Не тільки в карнавально-іронічний сонетарій
І. Лучука вриваються нотки трагічного, ситуації найчастіше трагіфарсові
й у Н. Гончара – від тріснутої на морозі губи до падіння в гноївку
байкарського, танцюючого, музикуючого, цитуючого, еротизуючого,
фантазуючого “я”.
У псевдонімах поетів “Пропалої грамоти” Ю. Позаяка (Ю. Лисенко),
С. Либонь (О. Семенченко), В. Недоступ (В. Лапкін) також очевидні
елементи балагану. А бурлеск і буфонада – провідні прийоми, що ними
оперують поети в збірці “Пропала грамота” [10].
Ходовим прийомом у цих поетів є і “ерничество” – пародія, знущальне
перекривляння:
Ми посторонні – я і ти,
І нічого нема між нами,
В вині розтали всі мечти –
Я їх заїв блінами [10, с. 33].
У циклі С. Либонь “Нонсенснітниці”:
Найліпший лік на духовне каліцтво –
Міліція
Як? How? [10, с. 14].
Серед набору словесно-смислових прийомів епатування читача – нарочито
вульгарна, хулігансько-вулична лексика, вкраплення (іноді дуже рясні) у
текст вірша іншомовних, здебільшого англійських, деколи – німецьких і
французьких слів та фраз, як-от в “Англійській баладі” Ю. Позаяка:
Миднайт. Лише байдужий мун.
Замок, Ай, самотні кроки
Лунко б’є холодні клоки
Старовинний пендулум.
…Замовкають звуки струн,
Проскакав зелений дофін,
Час, коли я ляжу в кофін
Знає тільки пендулум [10, с. 10].
У “Нонсенснітницях” С. Либонь суржик, що йде ніяк не від убогості
мислення авторів. Полюбляють авангардисти й обігрування усіляких
словесних усічень: у вірші Ю. Позаяка від другого рядка “Я розкажу вам
правду!” лишається в кінцівці, після низки все більших усічень, тільки
“зіпсоване” “Я оа у а ау!“ [10, с. 46]; а “Нонсенснітниця –3” С. Либонь
закінчується так:
А може, Моніка?
А може, моно?
А мо’, Моніка?
А мо’, Ніка?
А мо’, но?
Ну, айно!
Ні, но! [10, с. 68].
Доречним тут буде й такий приклад, коли словесні усічення домінують у
створенні комічного ефекту:
А за вікном
Рогатий біль?..
Рогата біль?..
Рогата більшість [10, с. 67].
Каламбури у “молодих” – також часто вживана річ, проте закономірно, що
дотепна гра слів набуває саркастичного забарвлення:
(Тіні підворітні – грошики еротики!
Темрява від подиву роззявляє ротики!..) [10, с. 11].
Не будь захланним –
і життя
тобі сторицею віддя-
чи ні… [5, с. 47].
“Згадуються” і прийоми перших авангардистів, серед яких “хвилями” – так
назвав В. Поліщук кілька складів в одному чи кількох словах, що
вимовляються одним подихом:
в садугу ляла квіткиз бирала
і тутзне нацька її застала
та канеж дана така чудова
пребудоваперебудова
всад угу лялак віткизб ирала
кого схотіла собі обрала
ла ла ла ла ла [12, с. 9].
Іноді окремі елементи згаданих прийомів поєднуються, як у вірші з циклу
В. Неборака “Літаюча голова” “хвилями” поєдналися з обігруванням
словесних усічень:
Маска – Літаюча Голова
Я літаюча голова
яголо валі таюча
яго ловаліта
юча голо вая
голо … ю … ая … ао … а … о [9, с. 12].
Ряд словесно-стильових прийомів, що присутні в арсеналі
авангардистів-дев’ятдесятників, був би неповним, коли б ми не зупинилися
на концептуалізмові. Беручи початок із західного авангарду 70-х років,
це явище набуло особливого значення у творчості поетів, доробок яких ми
розглядаємо. Псевдомистецтво, яке займалося підробкою образів під ідеї,
породило антимистецтво, яке розправилося із самими ідеями, демонструючи
їхню безплідність та позаобразність. Отже, концепт, за визначенням
Н. Білоцерковець, – це “зворотний бік ідеалу, цілковито вимороченого й
мертвотного для всього живого. Однак, вивернений назовні, він демонструє
таку махровість, волохатість, волосатість, … що хочеться зайвий раз
доторкнутися до нього рукою, щоб переконатися у справжності його
несправжності” [2, с. 43 – 44]. Висміюються як громадсько-політичні
концепти, так і взагалі стереотипи, кліше – від побутового
моралізаторства до любовної поведінки:
… У жодному краї немає
більш справедливого ладу, як наш! Козопас і кухарка,
крамар, вояк і філософ – усякого віку і стану
є відповідний відсоток у нашім зібранні народнім.
Є і жіноцтво, й діди сивочолі. А кожен десятий –
Нашої славної молоді є представник повноправний… [9, с. 58].
А до того ж пародіюються одночасно і форми, в які затискали полум’яні
агітки та кодекс поведінки “звичайної радянської людини”:
І коли б мене приставили до стінки,
я б вигукнув в останню мить:
хай живе вільний первісний
незакріпачений вірш! [5, с. 6].
Підсумовуючи факти та приклади, що їх ілюструють, доходимо висновку, що
набір словесно-звукових вигадок, прийомів творення і відтінків
комічного, до яких вдаються авангардисти 80 – 90-х років, справді
розмаїтий і вже відчутно перевершує те, що віднайшли у 20-х їхні
попередники.
Література
Андрухович Ю. Екзотичні птахи і рослини: Поезії. – Київ, 1991.
Білоцерковець Н. Бу – Ба – Бу та інші. Український літературний
авангард: портрет одного року // Слово і час. – 1991. – №1.
Вісімдесятники: Антологія нової української поезії. – Едмонтон, 1990.
Ильин И.П. Постмодернизм. Словарь терминов. – Москва, 2001.
ЛуГоСад. Поетичний ар’єргард. – Львів, 1996.
Лучук І. Сонетії. – Львів, 1996.
Нахлік Є. Карнавально-іронічний сонетарій І. Лучука. // Сучасність. –
1997. – № 12.
Неборак В. Земля, тобі найменш віддане. Післямова М.Рябчика. //
Вітчизна. – 1989. – №10.
Неборак В.В. Літаюча голова: Вірші. – Київ, 1990.
Пропала грамота: Поезії. / Позаяк Ю.В., Недоступ В.І., Либонь О.Л. –
Київ, 1991.
Розумний М. Уроки самоіронії. // Слово і Час. – 1992. – №7.
Семенко М.В. П’єро кохає: Вибрані поезії. – Київ, 1993.
Эстетика: Словарь. / Под общей ред. А.А. Беляева и др. – Москва, 1989.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
