.

Дискурс міста в прозі Миколи Хвильового: феноменологія марґінальності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
228 2227
Скачать документ

Реферат на тему:

Дискурс міста в прозі Миколи Хвильового: феноменологія марґінальності

Як відомо, місто для української літератури початку ХХ ст. було не
розробленою темою. Традиція відтворення міського життя, ландшафтів була
майже відсутня. „…Хвильовий тут був одним з першопроходців. Він уміє
виділяти, фіксувати найвиразніші риси хаотичної міської дійсності”. [1,
с. 129]

Слово, яким Микола Хвильовий найчастіше характеризує міста, в яких
мешкають його герої, і вулиці, якими вони ходять – „провінціальність”.
Це визначення розповсюджується не тільки на формально провінційні міста,
як „позаштатний городок, що стоїть від Не-Парижа… за шістсот
кілометрів” [3, ІІ, с. 204], а й на тогочасну українську столицю –
Харків.

Молода українська столиця була знаком тодішньої культури. Вона втілювала
в собі „перехідність доби, невстояність, фрагментарність… буття”
[1, с. 107]. Харків як межова (марґінальна) зона – це жодним чином не
винахід чи прозріння лише Хвильового. Двоїстість, амбівалентність і
химерний краєвий ефект зауважив, зокрема, Тичина, втіливши свої
рефлексії у вірші „Харків”.

Міський простір, який вибудовує Хвильовий у своїй прозі, – це простір
глобальної провінційності, „позаштатності”. Досвід життя в його Харкові
– це марґінальний досвід. Не-столичне буття „столичного” Харкова
цікавить Хвильового так само, як і Тичину. Ілюзорність столичного життя
(„мов справді в столиці”) змушує особливо виразно відчувати
провінційність і провокує надзвичайно активні пошуки символічного
центру, рух до якого давав би надію і можливість долання провінційного
порогу.

Віддаленість від цього символічного центру зумовлює марґінальність
будь-якого українського міста, яке постає на сторінках творів
Хвильового. Для письменника центр цей цілком конкретний – „Європа як
психологічна категорія, яка виганяє людськість на великий тракт
прогресу.” Ю. Шевельов у своїй статті „Про памфлети Миколи Хвильового”
вказує на умовність „Європи”, до якої апелює Хвильовий [4, с. 38]. „Ви
питаєте, яка Європа? Беріть, яку хочете: минулу – сучасну, буржуазну –
пролетарську, вічну – мінливу”. Натомість Харків Хвильового (тією ж
мірою, що й Харків Тичини) „котить свої вулиці” далі від будь-якого
європеїзму, в дикий степ і майже волає „тут мій центр”. „Необхідність
європейської орієнтації” для письменника це передусім „необхідність
боротися з провінціалізмом”. С. Д. Павличко, перераховуючи риси, які
Хвильовий вкладав у „поняття Європи”, першою називає „не-провінціалізм”
[2, с. 206]. Безумовно, Хвильовий, радше, вигадував ідеальну лінію руху,
ніж насправді знав, чим є його „Європа”. Він відмовлявся і не приймав у
модерній, сучасній Європі надто багато. Однак „всякий найабстрактніший
заклик орієнтації на Європу… звучав настільки радикально, що його
сприймалося як замах на саму революцію” [2, с. 209]. Отже, відверто
називаючи молоду столицю Радянської України – провінцією, Хвильовий
входив у хиткий і небезпечний простір. Марґінальність перетворювалась на
жест ризику.

Периферійне українське місто несумісне з загальним, так би мовити,
статусним простором. На це місто не покладають надій: „Я думала про
химерну даль, що потягла мене з рідного краю, і думала, що до неї – ах,
як далеко! Власне, в Z я не сподівалась найти її…” [3, І, с. 492].
Попри „великість” (але не величність) цього міста, тут неможливо
„зустрітися з великою людиною”: „Всі ці люди були, на мій погляд,
маленькими людьми, так чи інакше, подібними до мене, і, очевидно, не
могли допомогти мені вийти із зачарованого кругу дичавини, що загородив
мені якусь таємну даль” [3, І, с. 494]. І навіть, навпаки, з’ява чогось
надзвичайного виглядає тут неприродно, як відхилення від норми: „Я,
знаєте, не припускав, щоб у нашому городі були такі прекрасні женщини”
[3, І, с. 496].

Отже, маємо справу з пафосною марґінальністю: вона живиться своєю
віддаленістю і з кожним днем відсувається все далі й далі від „Європи”,
від центру, тим самим наче організовуючи власну магістраль.

Однак символічний центр від того не перестає бути центром, „Європа”
залишається „Європою”. Тільки її голос вже не долітає до „великого, втім
не величного міста” на березі Лопані. Зате воно легко вписується в
український простір: простір „темного безмежного степу”, де „навкруги
тайга азіатської Хохляндії і темна „малоросійська” ніч”. Навіть особливо
наголошена урбаністичність українських міст („Я безумно люблю город. Я
люблю виходити ввечері із своєї кімнати, іти на шумні бульвари, випивати
шум, нюхати запах бензолу… Я люблю, коли далеко на дальніх міських
левадах рипить трамвай, щось неможливе нагадує цей рип…” [3, І,
с. 300] хитка і ледве не сумнівна, адже, рано чи пізно, головна вулиця,
по якій ходять повії й трамваї, перетвориться на шосе і зникне в
„степовій бур’яновій безвісті”.

Хвильовий, адоратор міста, безперечно, помічає хворобливі візії міських
пейзажів у стилі Бодлера. Але не вони лякають письменника. Як і Тичину,
у згаданому вище вірші „Харків”, його страшить „степовість города”, про
яку так пафосно писав Юрій Яновський і яка наче підтверджувала
синкретизм українського міста, поєднання в ньому двох типів буття:
сільського і міського. Відтак українське місто потрапляє в неподоланний
„позаштатний” простір.

А саме місто перетворюється на „фігуру замовчування” – воно майже ніколи
не називається (виняток „З лабораторії”). Натомість часто акцентується
увага на назві ріки – Лопань. Словник міського тексту зведений Хвильовим
до поодиноких назв вулиць і до назви цієї ріки. Історія міста звужується
до історії річки: „Лопань теж має свою історію: на березі багато калу й
дохлі коні, а вчителі гімназії і досі ловлять удочками рибу й думають –
про минулі дні, коли фунт білого хліба коштував три копійки, а півпляшки
– двадцять чотири” [3, І, с. 139] Стоячі води Лопані – це символ
нерухомості провінції („…вона не знала революції, вона не бачила
революції…”). Хвильовому чужий настрій ностальгії за минулими часами
–українське степове місто і тоді було провінційним і, зрештою, нічим не
відрізнялось від сьогоднішнього стану пародії: „Повітове місто, болото,
гуси, хмари й цвинтар на горі” [3, І, с. 136]. Якщо перефразувати Шарпа
і Уоллека, то місто у Хвильового хоч і залишається багаторівневою
єдністю „письма”, втім подано його у світлі сьогоднішнього дня, і пласт
попередніх культурних кодів, якщо і проглядає крізь цю поверхню, то дуже
невиразно, їх виявлення, а тим більше „прочитання”, стає нездійсненним
завданням [5, с. 7]. Ім’я (тут – назва міста) – це зовнішня форма
певного феномену. Саме ім’я наділяє місто силою. Назва міста – це образ,
в якому місто може виявити свою присутність. Неназване місто Хвильового
існує наче поза міфом про встановлення імен. Отже, маємо деформовані
стосунки між словом і річчю. Річ, що не має імені, проминула ритуал
інвокації – називання-творення речі. Позбавляючи місто назви, Хвильовий
якщо не заперечує факту існування цього міста, то робить його буття
сумнівним. Таке існування міста між буттям і небуттям засвідчує
ламінарність цього феномену. „Тіло без імені – це тіло, яке ще не
з’явилось у пам’яті” (Карразерс).

AE

AE

B*

??????????????$

????`? це простір зазору між столицею, яка зникла (Київ), і столицею,
яка ще не народилась (власне, Харків). Харків, потрактований як столиця,
як центр – це пастка. Насправді, потрапивши сюди, людина знаходить себе
в самому пеклі марґінальності, й голос „далі” (символічного центру)
звучатиме тут ще нав’язливіше й одночасно ще недосяжніше. „Я глибоко
зітхнула і подумала про незнані світи, про мільйони сонячних систем. Ці
мислі якось придавили мене. Я відчула себе страшенно нікчемною й
маленькою” [3, І, с. 515].

Подолання кордонів, меж, руйнування рамок, за якими є герої і міста
Хвильового, може призвести до появи нових структур, нових норм і систем.
Втім, тут перебування на межі позбавлене будь-якого динамізму. Здається,
достатньо відчути в п’янкому повітрі маленького українського містечка
„великого Флобера”, а в святкуванні Першого травня – День взяття
Бастилії, щоби зрушити тісні рамки існування „поза”. „Всі вулиці
ломилися від городян, і я подумала, що свято Першого травня стало вже
нашим національним святом, бо навіть буржуазія святкує його. Я згадала
Париж, Францію, тамтешнє всенародне свято й подумала, що між нами й
французами є багато спільного” [3, І, с. 522]. Однак майже інстинктивне
„культурне позадництво” не дозволяє цього. „…Журналістка запевняла
мене, що Париж уже ніколи не повернеться й не може повернутися” [3, І,
с. 487].

Периферійність тут – це гарантія безпеки. „Мама прожила свій вік у
чотирьох стінах нашого біленького домика, і для неї все, що простяглось
далі Загайдайського мосту, все було темною й страшною загадкою” [3, І,
с. 487].

Місто Хвильового перебуває поза європейською магістральною лінією,
навколо неї вилаштовуються інші явища: скажімо, Париж, Франція, Флобер,
до яких він так часто апелює.

Єдина можливість подолати „позаштатність”, периферійність власного міста
– це творення ілюзій, які надто схожі на галюцинації: „Тоді я люблю
Іспанію, тому що вона далеко, тому що я фантаст, тому що я пізнаю і
кохаю город не так, як інші, тому що город – це Сервантес
Сааведра-Мігуель…” [3, І, с. 301].

Письменник ставить своє місто в певний ряд, ряд з магістральною лінією,
яка перебуває в постійному стані напруги. До певної міри можемо говорити
про „чоловічу” організацію культур, через які ця магістраль проходить.
Це, безперечно, ієрархічна система, в основі якої лежить принцип
домінування, а отже, цілий комплекс уявлень про чоловічу силу.
Марґінальність у цьому аспекті можна розглядати як імпотенцію, байдуже –
вимушена вона чи принципова. Саме тому герої-чоловіки Хвильового так
часто виявляють нерішучість і млявість у стосунках з жінками. Жінки ж,
навпаки, не тільки першими переходять на „ти”, вільно пропонують себе
чоловікам, але й мріють про те, щоб вулицями „блукали юнаки з
задумливими очима й продавали своє тіло”.

Навряд чи можна сказати, що Хвильовий перейнятий пошуком зброї проти
„тих.., що ринули були до міста після закінчення громадянської війни”
[4, с. 31]. Марґінальність міста, як і його мешканців, природна. Від
того для більшості персонажів вона невідчутна, неартикульована і майже
непомітна. Переважна більшість мешканців міста демонструє свою
байдужість до власної провінційності, їх рефлексії з цього приводу
відсутні. Ті ж, кого такі думки можуть захопити, мимоволі опиняються в
стані подвійної марґінальності, як мешканці периферійного міста і як ті,
хто відмовляється рухатись вздовж сірої магістральної лінії. Водночас
можемо спостерігати специфічні відносини в марґінальному просторі міста,
яке розташоване на культурному узбіччі. Власне, це узбіччя мешканцями
потрактовано як магістральна лінія, а герої Хвильового витіснені на
узбіччя. Отже, маємо справу з квазімарґінальністю.

Внутрішній досвід буття на межі Хвильовий наголошує шизоїдними станами,
в яких перебувають його герої. Вони начебто поглиблюють власну
марґінальність. Вони мешканці міста, яке „плентається в хвості”, міста,
яке знаходиться на узбіччі, тяжіють до абсолютно периферійних просторів
у цьому місті.

Власне, Хвильовий говорить про мстиву, й одночасно нещасну, свідомість
(товариш Бе, який вбиває свою дружину – товаришку Уляну), „катакомби”
(„бараки, що за містом”), перверсії (сіроока журналістка), бруд,
диявольську іронію, заздрість, хибне іконоборництво – про все те, що
включає термін „марґінальність” в тому сенсі, в якому ввів його для
виявлення соціально-психологічних наслідків неадаптації мігрантів в
умовах міського середовища американський соціолог Р. Парк. Адже у
Хвильового ми так само маємо не просто міське середовище, а нове міське
середовище – місто, яке примушують жити за новими законами. І всі його
мешканці розділені на „мігрантів”, для яких заховане колись „велике
місто” завжди було раєм, і „тисячі надломлених людей”, які „тоскують за
раєм”, бо „були на тому березі” і їх „вигнали відтіля”. І ті й інші
однаково марґінали, і ті й інші ув’язнені в цьому граничному, межовому
просторі.

Цікавими є марґінальні простори в самому місті, де часто знаходять свій
притулок герої Хвильового: завулок, барак, санаторійна зона тощо. Кожне
з них є своєрідною точкою розпаду, фрагментації, перетворення, яке
насправді не відбувається. Тут слабшає, якщо не зникає зовсім, граматика
законів міського стилю (способу) життя. Ці місця – небезпечні, вони не
обіцяють жодних вигод, позаяк є простором мутацій. Час у цих просторових
конфігураціях втрачає прикладну, результативну природу. Час перестає
бути оператором, він переходить у сферу риторики.

У світі, який вибудовує Хвильовий, ерозія меж неможлива, стабільність
дихотомії „всередині / ззовні” безсумнівна. Спосіб існування героїв
Хвильового – це рух, спрямований від „зовнішнього” до „внутрішнього”,
персонажі зазвичай порівнюють себе з якоюсь зовнішньою міркою: місто,
„психологічна Європа”, „старофранцузьке життя” тощо.

Втім, якась патологічна привабливість тих, хто лишився на узбіччі,
безсумнівна. Привабливість ця полягає передусім у тому, що всі ці
феномени начебто за межами прямого зору, за межами світу, де все має
свої функції і своє застосування. У поле зору ці феномени потрапляють
лише на мить. Можливо, річ не в самому Харкові, чи будь-якому іншому
українському місті, а, власне, у цьому способі бачення мимохідь. І тоді
марґінальним виявляється не сам предмет, а позиція, не те, що ми бачимо,
а наш погляд. Адже, як зазначає С. Д. Павличко: „Хвильовий закликає
орієнтуватися на Європу не як європеєць, а як людина з-поза меж Європи,
як напівосвічений варвар, заворожений європейською культурною вищістю й
водночас розгублений перед нею” [2, с. 208]. Погляд, що ним окидає
Хвильовий простір власної екзистенції, – погляд марґінала, під яким
провінційність проступає з особливою виразністю.

Література

Агеєва В. П. Українська імпресіоністична проза. – Київ, 1994

Павличко С. Д. Дискурс модернізму в українській літературі // Павличко
С. Д. Теорія літератури. – Київ, 2000.

Хвильовий М. Твори в двох томах. – Київ: Дніпро, 1991

Шевельов Ю. Про памфлети Миколи Хвильового // Сучасність. – 1978. – Ч. 2
(206).

Sharp W. Wallock L. Visions of City. – Baltimore; London, 1987.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020