Реферат на тему:
Проблема кохання як творчої спроможності в українській поезії 90-Х роках
XX ст.
У переважній більшості критичних відгуків та аналітичних студій сучасної
української поезії трапляються теми культурної кризи, руйнування
традиційних цінностей, переосмислення культурних канонів, стилістичних
пошуків молодих митців тощо, так чи інакше пов’язаних з
ідентифікаційними процесами: „духовний стан нового покоління
письменників… сильно нагадує митарства блудних синів” [6, с. 7]; „Поет
покидає кафедру проповідника” [1, с. 4]; „Поезія в сучасному світі
зазнає кризи власної ідентичності (…) змінився соціальний статус поета
як такого, змінилося (відверто кажучи, розтануло) його культурне та
метафізичне над завдання” [13, с. 56]. Цікаво, що майже всі сучасні
критики описують культурну й літературну ситуацію 90-х як кризову,
занепадницьку, навіть катастрофічну: „Нова поезія, як мазохістична душа,
відкриває нам світ, де вона приречена конати…” (В. Виноградов [4]);
„Сто літ самотності української літератури лиш починаються…” (Ю. Гудзь
[7]); „Сучасність занурюється у варварство нових темних часів”
(І. Старовойт [15]); „Вони (митці 90-х років. – Н. Л.) мусили прийняти
на себе печать доби великої депресії, доби руйнування культури”
(О. Кажан [10]); „естетика дев’яностиків формувалася в умовах
національно-демократичного паралічу” (В. Даниленко [8]) і таке інше.
Тобто так чи інакше визнається специфічність тієї культурної ситуації, у
якій опинилися поети 90-х, – ситуація „виживання”, тривання на межі двох
культурних парадигм, необхідність вироблення нових чи оновлення наявних
форм осмислення світу: „Вони опинилися далі, ніж позначка зеро, у
від’ємній площині, у анти традиції”, за визначенням І. Старовойт [16,
с. 123], яка сама належить до покоління 90-х і вважає, що це покоління
перебуває „всередині епохального літературного зсуву…” [15, с. 141], і
це зумовлює особливості його розвитку.
Означена культурна ситуація зумовлює й аналіз сучасної поезії, який
зосереджується насамперед на подібних, знакових для митців 90-х років
темах і проблемах. Але майже зовсім поза увагою дослідників залишаються
„другорядні”, маргінальні теми. Однією з них є кохання, точніше його
художня рецепція, адже порівняно із серйозними культурними та
соціальними зрушеннями в суспільстві, поряд із громадянською лірикою та
потребою ґрунтовного переосмислення засад українського національного
буття тема кохання ніби відсувається на другий-третій план. Оскільки ж
якраз маргінальні теми в літературному творі мають властивість
увиразнювати художній світ письменника, ми поставили за мету простежити
особливості виявлення кохання як проблеми в українському поетичному
світі сьогодні, коли і цей світ, і сам поет у ньому опинилися перед
реальною загрозою духовної смерті.
Вибірковий аналіз поетичних творів окремих яскравих представників
сучасної української літератури, зокрема т.зв. покоління 90-х років,
показує, що тема кохання в їхній творчості так чи інакше присутня. І
виглядає вона, на перший погляд, цілком традиційно – кохання поділяється
на справжнє (духовне єднання) і несправжнє (суто фізичний потяг,
імітоване чи спотворене кохання тощо). До того ж, справжнє кохання
набуває суто позитивного звучання, так само як несправжнє трактується
однозначно негативно. Зокрема, досить виразно в поезії 90-х
представлений образ кохання як уособлення романтичного ідеалу, що
протиставляється брутальній примітивній дійсності („Надії сіють/ вздовж/
трамвайних ліній/ закохані поети” – Р. Мельників [12]). У цьому випадку
кохання асоціюється з весною як пробудженням природи і життя. Але, що
характерно, таке світле, „високе” кохання виявляється лише недосяжною
мрією, яка ніколи не зможе здійснитися. Досить яскраво висловив це,
наприклад, О. Чекмишев [17]:
Не збагну наздогнати
Здивовану…
Дику…
Дитинну
Твою посмішку…
У наведеному уривку можна відразу спостерегти майже всі ознаки
„ідеального” кохання – щирого (здивованого); природного, некерованого,
а. отже. справжнього (дикого, тобто первісного); наївного і чистого
(дитинного); невловного, наче посмішка, і водночас незбагненного й
недосяжного. Подібне почуття, як і належить мрії, здатне врівноважити
несправедливість і жорстокість світу:
Господи! Ще б зиму цю – овва! –
Перебуть, бо так душа знекровлена.
І діждатись див. а є дива,
Раз ти все ж за щось мені дарована…
(П. Вольвач [5])
Таке кохання часто сприймається як порятунок, благословення чи навіть
істина, сенс життя: „бо без тебе ця балка бездомна/ І душа і хати і
зима” (П. Вольвач). Навіть більше, подібне справжнє кохання, виступаючи
основою світової гармонії („Жити виходжу в найкращу з епох,/ власне, з
нічого тобою ж і створену” – П. Вольвач), здатне подарувати (саме
подарувати) звичайній людині надлюдську силу і мудрість:
Уперше моливсь на любов…
І в молитві приниженій
Встав із язичника –
Богом…
(О. Чекмишев)
Близьким до ідеалістичного уявлення про кохання є розуміння його як
фізичної пристрасті, природного потягу: „Метелики твоїх жажденних губ/
мене носили в тропіки” (П. Вольвач). Цю пристрасть поет усвідомлює як
головний закон природи, зумовлений інстинктом продовження життя, і тому
є не тільки нормою поведінки, а й однією з небагатьох справжніх
цінностей, що існують завжди („А таїна – за пагорбом, за рогом,/ Зникає
й манить. І не промина.” – П. Вольвач). Водночас саме вона дає змогу
героєві утвердити свою владу над світом і реалізуватися на фізичному –
реально відчутному і реально досяжному – рівні:
…Я розпорю твою вузду…
Здурівши…
Дико і черлено…
(О. Чекмишев)
Реалізація в пристрасному коханні для О. Чекмишева тотожна природній
реалізації будь-якої живої істоти, недаремно він співвідносить це
почуття із образом білих коней („І будуть снитись/ Білі коні,/ Що рвуть
роз’ятрену/ Вузду…”). І так вона набуває не просто справжньої
цінності, але й справжнього сенсу життя:
В мою пам’ять приходши із майбуття…
В моє „завтра”…
Ідеш від свого „ніколи”…
Страшно…
Страшно за те,
Що сильніше долі
Й життя…
Отже, у художньому світі О. Чекмишева справжнє пристрасне кохання, з
присмаком чарівної таємниці, наповнює життя людини і втримує її в цьому
житті, врівноважуючи собою несправедливість та абсурдність світу („І від
горла –/ Безсила бритва…”).
Зовсім інше розуміння фізичного кохання знаходимо в творах І. Андрусяка
[2], де воно набуває швидше негативного тлумачення: „Я тобі віддамся як
людина./ Пристрітом жертовним поласуй.” При тому, що справжньому почуттю
(і не лише коханню) в сучасному світі немає місця („довкруж акустики
доносів/ хтось тихо виплюне люблю”), фізичний потяг може бути тільки
його тимчасовим замінником, сурогатом, чимось другорядним і низьким:
„Визволь з домовини цих квартир/ маргінальні пестощі”. Тоді як щире
пристрасне кохання неминуче несе смерть.
твої тремтіння
непогамовні як леопарди
????????$??????,
????????$??????,
????????$??????,?в полоні здобичі
крок вліво пустеля
крок вправо пронизливий вітер
і хаща крил
якби ти хотіла мене обняти
ти прогорнула б ці крила губами
у пошуках смерти
якби ти хотіла жити
леопард зупинився б
Смертоносність кохання загострює трагічність життя, адже повноцінна
реалізація людини, яка в О. Чекмишева може відбутися через високу
пристрасть, в І. Андрусяка зливається з моментом смерті, і тоді сама
смерть набуває еротичного відтінку: „пошли мені/ землю в устах/ візьму/
вустами”. Подібне тлумачення фізичного кохання знаходимо також у
П. Вольвача („Дай забуття мені. Хай буде це не смерть. … А смерть – то
ти”) та інших поетів 90-х років.
Тарас Девдюк [9] в одному зі своїх віршів поєднує тему смертоносного
кохання з темою смертоносної творчості:
А хтось вже третій тиждень у запої
кричатиме: „Кохана, повернись!”
Та тільки завертали як колись
поети золотої дорогої.
Не вірте їм. Любили не вони.
Вони лиш повигадували ймення.
Умріяні у весла про човни.
А генії померли від натхнення!
Тобто справжнє кохання, як і справжня творчість, реалізується в смерті.
Для поетичного світу І. Андрусяка також досить характерне розуміння
творчості як пристрасті, спорідненої з фізичним потягом, але тлумачення
її дещо інакше: „ці тексти як жінки регочуть віддаються/ виношують
тремтять від дотику руки”. Однак і сексуальний контакт, і творчий акт
відзначаються брутальністю, насильством і мають виразний підтекст „волі
до влади”: „поети повипалювали титули/ на голих грудях відданих жінок”.
Натомість справжнє, глибоке і щире почуття є лише дитячою мрією,
знищеною сучасним світом („про білі вежі я в дитинстві чув/ а котрі з
них залишилися цілі”). Тому якщо фізичне кохання і набуває в поетичному
світі І. Андрусяка естетичної якості, то переважно як естетизація
потворного. Творча спроможність митця в цьому контексті виявляється
швидше неспроможністю, оскільки саме „мистецтво – насилля над світом …
і час – лиш перелюб”, що нівелює його цінність як таку: „при родах
вмерла покритка поезія/ і ліс росте крізь наші імена”. Насилля веде до
творчої безплідності, смерті та забуття.
Отже, ми переходимо до теми несправжнього кохання, як і до проблеми
несправжності в українській поезії 90-х взагалі. Несправжність кохання
може виявлятися в декількох аспектах: фізичний потяг, що не передбачає
глибшого емоційного та духовного єднання і сприймається самим героєм
лише як задоволення статевого інстинкту („Стрімкий юнак, легке дитя
ерекцій,/ бере за руку втомлене дівча” – С. Жадан [11]); фізичне
насильство, ґвалт – переважно з метою приниження та підкорення (що
характерно, сам ліричний герой в цьому випадку виступає переважно
спостерігачем: „А коридорами їхніми/ ґвалтують Поезію./ чужі ж таки …/
привиди” – Р. Мельників); імітація кохання чи його сублімація, тобто
„гра в кохання”, споріднена з загальною іронічно-саркастичною
тональністю поезії 90-х „Я тебе роздягатиму, наче бабан” – Р. Скиба [3];
„Я викрешу з базальтових сердець/ Блошину дозу щирої любові” – А. Бондар
[3]; „І буде у них „любоффь до утра”,/ Але ти, Україно, ніц не почуєш.”
– С. Пантюк [3]).
Привертає увагу пасивна позиція ліричного героя стосовно проблеми
фізичного насильства. Його джерелом майже завжди виступає стороння сила,
невідомий „хтось”, який прийшов і все зіпсував: „тут хтось у лоно
випорснув каміння/ а хто він був попробуй докажи” (І. Андрусяк). Ця
пасивність стосовно зовнішнього руйнівного чинника відзначає поетичне
світовідчуття 90-х загалом, і в основі її лежить усвідомлення героєм
власної безсилості, неможливості щось змінити чи виправити.
Спотвореність кохання в такому контексті – лише один із наслідків
загальної спотвореності світу: „Плодить червами/ Божий сад” (С. Процюк
[14]). Тобто будь-які „вічні” цінності чи глибокі почуття в нещирому,
бутафорному й штучному світі теж стають бутафорними й штучними:
„Рукавичку мерзотнику кинути б,/ а у мене й ненависть роблена…”
(С. Процюк). І оскільки ліричний герой нічого не здатний змінити, все,
що йому залишається, – це іронічно-саркастична постава невиправного
скептика, якому вже і „слова приїлись”, і „кохання теж набридло, як
стерня” (І. Павлюк [14]).
Звичайно, справжнє кохання може реалізуватися – всупереч абсурдності
світу, і навіть врівноважити цю абсурдність, як ми це знаходимо,
наприклад, у творах О. Чекмишева чи П. Вольвача, але навіть тоді воно
тільки акцентує, увиразнює безглуздя людського буття:
вони жили довго й щасливо
а потім померли –
в один день і в одному
ґетто
Отже, попри загалом традиційне тлумачення теми кохання в поезії 90-х
років, привертає увагу мотив трагічного кохання, який поєднує всі
проаналізовані вище аспекти і стосується і смертоносності кохання, і
його бутафорності, пародійності (несправжності). Це кохання, перебуваючи
ніби на периферії, відчутно загострює загалом властиву поезії 90-х
трагічність світосприйняття. Адже в абсурдному й зруйнованому світі
справжнє кохання від початку приречене на загибель, як і сам митець
(якщо його мистецтво – справжнє). Неможливість повноцінної реалізації в
коханні співвідноситься з неможливістю реалізації в творчості й ніби
завершує коло безцільних блукань сучасного митця уламками зруйнованого
українського космосу в пошуках власної ідентичності.
Література
Агєєва В. Чи буде постмодерн золотим віком класики? // Література плюс.
– 1998. – № 2. – С.4-5.
Андрусяк І. Отруєння голосом: Тексти. – Київ: Смолоскип, 1996. – 164 с.
Антологія альтернативної української поезії зміни епох. – Харків:
Майдан, 2001. – 188 с.
Виноградов В. Про поезію 90-х // Молода нація. – 1999. – № 12. – С.
76-79.
Вольвач П. Бруки і стерні: Поезії. – Київ: Дніпро, 2000. – 96 с.
Габор В. Проза нової генерації: повернення блудних синів додому //
Кур’єр Кривбасу. – 1994. – № 10-11. – С. 7-8.
Гудзь Ю. Наприпочатку ста літ самотності // Світо-Вид. – 1995. – №
3(20). – С. 61-65.
Даниленко В. Г. Архетип, монотип, стереотип як формотворчі структури
художнього тексту: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Київ, 1994. –
18 с.
Девдюк Т. Ти, три хвилини тому. – Київ: Смолоскип, 2000. – 132 с.
Кажан О. Дев’яностий: покоління поза грою // Кальміус. – 1999. – № 1. –
С. 71-75.
Жадан С. Цитатник. – Київ: Смолоскип, 1995. – 62 с.
Мельників Р. Полювання на оленя. – Київ: Смолоскип, 1996. – 66 с.
Окара А Література та метафізика: „Іменник. Антологія дев’яностих”
(спроба відстороненого прочитання) // Молода нація. – 1999. – № 12. – С.
55-70.
Позадесятники-2. Поетична антологія. – Львів: Престиж Інформ, 2000. – 88
с.
Старовойт І. Український постмодернізм у критичному та художньому
дискурсах кінця XX століття. Дис. … канд. філол. наук: 10.01.06 –
теорія літератури. – Львів, 2001. – 168 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
