Реферат на тему:
Методологічні питання міжвоєнного періоду в історії літератури
На початку 1874 року з’явилася друком розвідка Фрідріха Ніцше „Про
користь та шкідливість історії для життя”. Німецький філософ розглядав
різні концепції розуміння історії й сміливо давав свої пояснення і
пропозиції. Цей текст також має завдання поставити питання про наслідки
введення міжвоєнної епохи як чергової ланки до історико-літературного
процесу в Україні. Яких позитивних результатів слід очікувати від такого
явища? Наскільки думка про існування такого періоду в історії
української літератури обґрунтована? Спочатку треба розглянути питання
про виокремлення міжвоєнного періоду в інших літературах (адже Україна,
хоч і позбавлена державності, протягом своєї історії належала до
європейської культури і брала участь у всіх вагомих процесах
європейського культурного простору).
1. Як це робиться в Європі?
Народи Європи болісно пережили катастрофу Першої світової війни. У
деяких країнах пам’ять про події 1914–1918 рр. ще донедавна здавалася
сильнішою, аніж події періоду 1939–1945 рр. Так сталося, наприклад, у
Франції, яка чотири роки, від 1914, вела війну на своїй території, а під
час Другої світової війни боролася за волю лише кілька тижнів 1940 року
та неповний рік від літа 1944. Цікаво буде подивитися й на літературу
цих країн, які лишилися осторонь воєнних дій, зберігаючи в часі
світового конфлікту свою нейтральність (напр., Данія, Іспанія). Треба
також пам’ятати про автономію мистецтва – важливі політичні події мусять
бути пов’язаними з появою нових літературних течій та чергового
покоління письменників.
Особливим випадком є англійська література. Великобританія була чільним
учасником обох конфліктів, тобто межі 1918–1939 рр. важливі в історії
англійської нації. Однак факт, що обидві війни обминули територію
Англії, дає змогу подивитися з певної дистанції на весь період. Група з
Блумсберри, особливо Литтон Стрейчі (1880–1932) й Вірджинія Вулф
(1882–1941), за словами її представника, Едварда Морнґана Форстера, „чи
не єдиний справді інтелектуальний рух у всій англійській цивілізації”,
виникла цілком стихійно ще перед 1914, отже, міжвоєнний період у її
випадку був лише продовженням творчого злету членів групи. Вагомою межею
стала натомість наступна війна, оскільки в середині 1940-х років справді
відбувається зміна літературних генерацій (умирають Герберт Джордж
Веллс, В. Вулф, Джеймс Джойс, дебютує Івлін Во), через кілька років
з’являються „сердиті молоді люди”, естетика яких цілком відмінна від
художніх пошуків покоління 1920–1930-х рр., так само, як і тематика
творів. Польські автори історії англійської літератури також не
виділяють міжвоєнного періоду [14].
По цей бік „Англійського каналу” літературна ситуація виглядає простіше.
Уже в 1930-х роках французькі літературознавці усвідомлювали, що
мистецтво початку ХХ ст. стало минулим, а перед їхніми очима з’являються
нові, досі неокреслені течії, писати починає ще невизначене покоління,
до літератури входить зовсім нова тематика тощо. Першою спробою
осмислити сучасність і надати їй конкретних рис було незакінчене
дослідження Альберта Тібоде (1874–1936) „Історія французької літератури.
Від Французької революції до 1930-х рр.”. Смерть автора перервала працю
над книжкою, що складається з п’яти частин. Основою поділу є думка
дослідника про вагомість генераційного фактора, тому заголовком кожної
частини стала дата виступу нового покоління: 1789, 1820, 1850, 1885,
1914. Хоч і недописана до кінця, остання частина наголошує особливості
періоду 1914–1935 (середина 1930-х рр. була для Тібоде символічною межею
– прогресування хвороби давало підстави припускати, що він не дочекає
40-х років ХХ ст.). Як на головні чинники появи найновішої генерації
письменників Тібоде вказує на силу міщанства, яке врешті-решт
забезпечило Франції політично-економічну стабілізацію 1871–1914 рр., що
створило цілком нові умови для виховання молоді. Демократизація
суспільного життя, реформа шкільництва (поступовий занепад класичної
освіти, скорочення уроків греки й латини, розрив з традиціоналізмом у
шкільній практиці, перевага технічних і точних дисциплін над
гуманітарними), бурхливий розвиток спорту й зацікавлення цією ділянкою
життя з боку широких верств суспільства, розвиток техніки та
кінематографічного мистецтва породили нову генерацію митців
[17, c. 468]. Французькі літературознавці більш схильні до традиційної
періодизації, тому черговий великий синтез рідного письменства (ідеться
про „Французьку літературу” за редакцією Антуана Адама, Жоржа Лерміньє
та Едуарда Морота-Сіра з 1970-х рр.) автори побудували за класичним
поділом на епохи, лише модифікуючи усталені назви окремих ланок
історико-літературного процесу (міжвоєнні роки окреслено як „Різні
дороги сучасності (1920–1940)”) [11].
Немає сумніву, що поразка 1918 року, революція, падіння монархії,
встановлення республіки, американізація побуту й утворення в Берліні
одного з найважливіших осередків європейської культури чітко відрізняють
проблеми розвитку німецької літератури в період після 1918 р. Однак
німецька література має власну кінцеву межу епохи – 1933 рік, коли до
влади прийшли нацисти. Після цієї зміни в політичному житті держави
змінилися умови літературного життя: декого вбито, когось заслано в
концтабір, дехто втік за кордон. Період, започаткований 1933 роком,
закінчується після 12 років існування „Тисячолітнього Рейху”, тобто
1945 року. Чи можна об’єднати ці два різні німецькі світи: 1918–1932 та
1933–1945? І з якою метою – адже вони аж ніяк не виглядають як дві
частини одного цілого: вільний розвиток історико-літературного процесу
першого періоду протистоїть тоталітаризму в духовному житті Німеччини в
другому періоді? Цікаво, що самі німці погоджуються з варіантом єдності
літератури перед і після 1933 р., уважаючи епоху 1918–1945 рр. цілісною.
Німецька Демократична Республіка (ще одна тоталітарна форма німецької
державності) у 1970-х рр. спромоглася видати одинадцятитомну історію
німецької літератури. Передостанній том присвячений саме питанню, як
дивитися на міжвоєнні роки в історії літератури? На жаль, марксистський
погляд іноді затьмарює в названому дослідженні здоровий глузд. У
десятому томі початковою межею періоду визнано… Велику Жовтневу
соціалістичну революцію, яка начебто мала вирішальний вплив на хід
історико-літературного процесу в Німеччині [5]. Однак, попри цю
недоречність, можна прийняти, що з кінцем воєнних подій починається для
німецьких письменників нова дійсність. Автори називають цю частину
міжвоєнного періоду „Від Великої Жовтневої соціалістичної революції до
кінця революційної кризи післявоєнних років (1917–1923)”. Наступний
фрагмент автори довели аж до часів нацизму: „Від початків відносної
стабільності капіталізму до кінця Веймарської республіки (1924–1933)”.
Заключним моментом став відрізок „Від Machtuebergabe фашизму до
визволення Німеччини (1933–1945)”. Видана кількома роками пізніше
„Коротка історія німецької літератури” (теж у НДР) виділяє як окрему
ланку історико-літературного процесу міжвоєнний період і окреслює його
„Між реакцією та поступом”, уживаючи назв „золоті двадцяті роки” і
„чорні тридцяті роки”, тобто внутрішня структуризація періоду
проводиться за цезурою 1933 року [9]. Польські германісти також схильні
виділяти міжвоєнний період у німецькій літературі – напр., у підручнику
Маріана Широцького є розділ „Література міжвоєнного періоду та Другої
світової війни” [16].
Подібні проблеми характерні й для періодизації італійської літератури.
Фашизм Муссоліні почався раніше від нацизму, тому період 1922–1945 рр.
можна вважати єдиним цілим. В одному із найновіших синтезів італійської
літератури ХХ ст., авторами якого є польські дослідники,
історико-літературний процес поділено за суто художніми явищами [6].
Автори відмовилися від традиційної періодизації, однак це не означає, що
вони зовсім відкинули поняття міжвоєнного періоду. Буває й так, що
автори застосовують цей термін як додаткове (часове) визначення поза
головним, тобто родовим (VІІ розділ „Проза міжвоєнного періоду”, VІІІ
розділ „У тіні Піранделло. Театр міжвоєнного періоду”).
Іспанська література також має власну періодизацію років: 1918–1939.
Політичні події відбувалися там цілком інакше, ніж у решті Європи. У
світових війнах Іспанія не брала участі, натомість 1931 року тут було
проголошено республіку та в роках 1936–1939 тривала громадянська війна,
яка спричинилася до загибелі або еміграції багатьох письменників.
Перемога генерала Франсіско Франко (1939) започаткувала нову епоху в
історико-літературному процесі Іспанії: з одного боку, умови диктатури
впливали на розвиток літератури, з іншого – постало явище еміграційної
літератури. Тому межа 1939 року (або 1936) обґрунтована в іспанському
літературознавстві. У підручнику Анхела дел Рійо, написаному на початку
1960-х рр., четверта частина має назву „Від новоцентризму й модернізму
до наших часів”, а її п’ятий розділ охоплює роки міжвоєнного періоду
(заголовок: „Ультраїзм, авангард, „нова поезія””), шостий розділ
обговорює часи війни та її образ у літературі (заголовок: „Громадянська
війна та її наслідки”) [3]. В історії іспанської літератури авторства
польського дослідника також своєрідно визначено міжвоєнні роки як
цілісний фрагмент історико-літературного процесу – у десятій частині,
яка має назву „Покоління 27”, здебільшого обговорюється вся іспанська
література років 1918–1936 [19].
Дуже подібну позицію займають дослідники данської літератури. У
польському підручнику автори, на перший погляд, не виділяють міжвоєнного
періоду як самостійної одиниці в рамках історико-літературного процесу:
літературна творчість 1918–1939 рр. обговорюється в декількох чергових
розділах [8]. Про важливість початку періоду та його кінця, тобто
наскільки сильно традиційні межі 1918 і 1939 рр. позначилися на данській
літературі, свідчать два межові розділи: дев’ятий („Експресіонізм”) та
тринадцятий („Данська література після Другої світової війни”). З
„Експресіонізму” варто процитувати початок розділу, де мовиться про
значення 1918 р. для історико-літературного процесу у Данії: „З моментом
вибуху Першої світової війни принципово міняється ситуація в данській
літературі. Щоправда, війна обминула територію Данії, яка лишилася
нейтральною країною, однак впливала на неї, хоч і не прямо. У ситуації
тотальної катастрофи Європи ще раз треба було передумати всі етичні й
естетичні поняття” [8, c. 101]. Не прямо виділена міжвоєнна епоха і в
історії данської літератури, яку видано в Данії англійською мовою, –
літературна творчість міжвоєнних років розглядається в тринадцятому
(„Без омани”) та чотирнадцятому розділах („Мистецтво або соціальне
сумління”) [13].
???????$????*
??????$????*?1945) роки стали для поляків, угорців чи литовців виразно
відокремленим періодом в історико-літературному процесі: обидві воєнні
катастрофи докорінно змінили мистецьку думку та письменницькі
світогляди, завдали великих утрат, спричинилися до різних особистих
трагедій, стали поштовхом для нових тем у літературі, вивели на сцену
молоде покоління.
У польському синтезі „Історія європейських літератур” застосовано
національний принцип – чергово обговорюються літератури сучасних
європейських держав (без Польщі й Бельгії, із додатком літератури США)
[4]. Народи без держави (лужичани, шотландці тощо) також знайшли своє
місце серед описів інших національних літератур. Винятком є
німецькомовна література, якої не поділено за державним принципом
(„Творчість німецької мовної території”). Кожна історія літератури
дотримується хронології у представленні історико-літературного процесу.
Найчастіше автори (майже тільки поляки) виділяють як окрему одиницю
міжвоєнний період. Так у випадку літератур: американської, болгарської,
данської, естонської, ісландської, італійської, латиської, лужицької,
македонської, німецькомовної, нідерландської (і фламандської),
сербської, словацької, словенської, угорської, фінської, французької,
хорватської, чеської, шведської.
2. Дороги й роздоріжжя польської періодизації
Польські дослідники не завжди були такі одностайні щодо визначення
чітких меж цієї епохи. Одним із перших текстів, який подавав
періодизацію польської літератури ХХ ст., була стаття Яна Зиґмунта
Якубовського, написана в дусі вульгарного марксизму [7]. Уже самі назви
літературних періодів указують, яка методологія стала для автора
зразковою: „література першого імперіалістичного періоду, період
натуралізму та Молодої Польщі”, „література міжвоєнних років (1918–1939)
– другий імеріалістичний період”. Майже двадцятьма роками пізніше
теоретик літератури Генрик Маркевич обґрунтовує думку про окремішність
міжвоєнного періоду в польській літературі історичними обставинами та
генераційним принципом [12]. Та не всі польські літературознавці хотіли
визнати традиційні межі періоду, який настав після Молодої Польщі. На
думку Томаша Бурека, революція 1905 року дала новий поштовх літературі,
тоді як Перша світова війна була лише наслідком великих суспільних
процесів, які розпочалися саме в 1905 [2, c. 77]. Едвард Бальцежан
(1984) не має застереження стосовно визначення періоду міжвоєнного
двадцятиліття – навіть більше, він показує винятковість епохи, накреслює
карту її літературних опозицій: „Польське міжвоєнне двадцятиліття
усвідомлювало собі власну своєрідність. Або може слід було б сказати:
воно творило міфи власної своєрідності” [1, c. 265].
У найважливіших наукових та науково-популярних працях автори не завжди
виділяли період 1918–1939 рр. як закінчений фрагмент
історико-літературного процесу. Так само було й із нарисами та
підручниками для шкільного вжитку (особливо для студентів польської
філології) [10, 18]. Полоністам завше було ясно, що період Другої Речі
Посполитої, тобто польської держави 1918–1939 рр., унікальний в історії
рідної культури, що означало неповторні умови літературного розвитку,
особливі зацікавлення письменників, пов’язані лише з цим періодом. У
рамках комуністичної системи пам’ять про міжвоєнну державу, її
самостійність і культурну особливість ставала ще виразнішою, коли
порівнювали з дійсністю тоталітарних режимів 1939–1989 рр. Натомість
автори „Словника польської літератури ХХ ст.” пропонують межі 1918–1947,
уважаючи остаточним закінченням цілої епохи повний розрив між
літературною ситуацією в Польщі та в екзилі [15].
3. Що з Україною?
Спочатку короткий огляд періодизації української літератури в минулому.
Із надбань еміграційного літературознавства варто зацитувати думку
Віктора Петрова з його вступу до „Історії української літератури”
(1949): „Як немає багатьох історій, так немає і не може бути багатьох
історичних періодизацій, пов’язаних з кожною окремою ділянкою; отже, не
може бути так, щоб періодизація літератури була одна, а періодизація
політична або періодизація мистецтва була інша. Є одна історія, а тим
самим є й одна історична періодизація. Література не існує сама по собі”
[24, c. 12]. За іронією долі, автор цих слів повернувся до УРСР, і його
думка стала програмою комуністичного літературознавства впродовж
наступних 50 років. В академічній „Історії української літератури: У 2
т.” з 1959 року міжвоєнний період поділено за політичною схемою будови
соціалістичного ладу в державі: „Література періоду Жовтневої революції
та громадянської війни (1917–1920)”, „Література періоду відбудови
народного господарства і соціалістичної індустріалізації країни
(1921–1929)”, „Література періоду довоєнних п’ятирічок (1930–1941)” (тут
і вміщено, відповідно препаровану в дусі вульгарного марксизму, історію
української літератури міжвоєнних років за межами УРСР). Чергове
опрацювання, яке вийшло з-під пера колективу, подібного до попереднього,
тобто „Історія української літератури: У 8 т.” з 1967–1971 рр.,
розкривало всю недоречність такої періодизаційної схеми (із заголовками:
„Література періоду боротьби за перемогу соціалізму (1917–1932)” та
„Література періоду завершення будівництва соціалізму та Великої
Вітчизняної війни (1933–1945)”), де також достосовано поділ української
літератури поза межами СРСР до періодизації за успіхами будови
соціалізму в УРСР, що було цілковитим безглуздям [22, 23]. „Історія
української літератури ХХ століття” з 1993 р. пропонувала поділити
літературу 1916/7–1989 рр. на три періоди: до 1939, 1940–1959, 1960–1989
рр. [21].
Можна навести такі аргументи на користь виокремлення періоду
1918–1939 рр. в історії української літератури:
– історичні умови: Визвольні Змагання (та їхня поразка), які були першою
за 200 років спробою українців самим вирішити питання самостійності,
мали величезний вплив на подальший розвиток історії України та її
культури. Умови українського життя в усіх чотирьох окупаційних державах
різнилися між собою, кінцева межа означає цілковите підпорядкування
українських земель Москві (1939 – Волинь і Галичина, 1940 – Буковина,
1945 – Закарпаття) і її повний котроль над літературним процесом в
Україні;
– історико-літературні умови цілком інші, ніж у попередньому та
наступному періодах: розпалася відносно ліберальна Австро-Угорщина,
настає злет українізації, у ситуації соцреалістичного ярма естетичні й
інші функції вільного мистецтва поступово перебирає на себе Західна
Україна та еміграція (попри всі обмеження з боку польської, румунської
та чехословацької цензур), після 1939 року вільний простір буде
зменшений до поодиноких осередків у Західній Європі та Америці;
– вмирають майстри ХІХ ст.: 1916 – Іван Франко, 1918 – Іван
Нечуй-Левицький, 1920 – Панас Мирний, до літератури приходить нове
покоління: генерація “Розстріляного відродження”, „вісниківці”, молоде
покоління галичан (напр., Богдан-Ігор Антонич), виникає низка
літературних груп і часописів, в українській літературі з’являються нові
літературні течії (напр. неоромантизм, неокласицизм, сюрреалізм,
особливий сплав неокласицизму й неоромантизму в художній практиці
„празької школи”);
– через належність до чужих державних структур українські письменники
контактують з іншими літературними процесами, цілком природно сприймаючи
свою сучасність як окремий етап у розвитку літератури.
Аргументами проти тези про відокремлення періоду 1918–1939 були б:
– питання нечітких меж епохи (варіанти початку: 1914 – початок Першої
світової війни, 1917 – початок національної революції, 1918 – визнання
самостійності України, видання „Сонячних кларнетів”, 1921 – остаточна
поразка Визвольних Змагань; варіанти кінця: 1939 – початок Другої
світової війни, приєднання Західної України до УРСР, 1941 – усунення
більшовицького терору з України, початок німецької окупації, 1945 –
возз’єднання всіх земель під тоталітарною владою Москви);
– проблема (особливо в дидактиці) аналізу творчості таких письменників,
як Володимир Винниченко, Іван Кочерга, Максим Рильський, які належали б
до трьох різних літературних епох (до 1918, 1918–1939, після 1939);
– на відміну від попередніх періодів, міжвоєнні роки не виявляли
виразного естетичного світогляду, якоїсь панівної течії – на чому тоді
ґрунтувати тезу про своєрідність цієї епохи, щоб не вдаватися в суто
політичні питання уже в самій назві („період поміж двома війнами”,
„епоха від Визвольних Змагань до тотального підпорядкування Москві”), до
того ж назва „Розстріляне відродження” описує тільки літературний процес
на території УРСР у кордонах з 1938 р.
Зважаючи на ці сумніви, треба, однак, визнати потребу звільнити
українську літературу від суто радянського погляду з його поділом
літературного процесу на п’ятирічки. Майже всі східноєвропейські
літератури (та не лише вони) виділяють як окрему ланку
історико-літературного процесу 1918-1939 роки. Неповторні явища в
культурі, політиці, техніці спричинилися до того, що дослідники схильні
бачити цей період як єдине ціле, закінчене вибухом Другої світової
війни. Особливими були умови розвитку й для української літератури, тому
якнайшвидше слід увести нову періодизацію, яка б відображала дійсну
історію словесності та підтверджувала єдність історико-літературного
процесу в Україні з більшістю країн Європи.
Література
Balcerzan E. Dialektyka polskiego dwudziestolecia mi?dzywojennego //
Prace ofiarowane Henrykowi Markiewiczowi pod redakcj? Tomasza Weissa. –
Krakow; Wroc?aw, 1984. – S. 265-279.
Burek T. 1905, nie 1918 // Problemy literatury polskiej lat 1890-1939. –
Wroc?aw, 1972. – Seria І. – S. 77-105.
del Rio A. Historia literatury hiszpa?skiej. Podr?cznik. – Warszawa,
1972. – T. 2. – 407 s.
Dzieje literatur europejskich pod redakcj? W?adys?awa Floryana. –
Warszawa, 1979-1991. – T. 1-3.
Geschichte der deutschen Literatur. – Berlin, 1978. – T. 10.
Historia literatury w?oskiej XX w. Praca zbiorowa pod redakcj? Joanny
Ugniewskiej. – Warszawa, 2001. – 405 s.
Jakubowski J. Z. Sprawa periodyzacji historii literatury polskiej XIX i
XX wieku (Propozycje do dyskusji) // Polonistyka. – 1950. – Nr 1. – S.
1-7.
Kaszy?ski H., Krzysztofiak M. Zarys literatury du?skiej. – Pozna?, 1976.
– 145 s.
Kurze Geschichte der deutschen Literatur. – Berlin, 1983.
Kwiatkowski J. Dwudziestolecie mi?dzywojenne. – Warszawa, 2002. – 596 s.
Literatura francuska pod redakcj? Antoine’a Adama. – Warszawa, 1974. –
747 s.
Markiewicz H. Przekroje i zbli?enia. – Warszawa, 1967. – S. 5-19.
Mitchell P. M. A History of A Danish Literature. – Copenhagen, 1957. –
321 p.
Mroczkowski P. Historia literatury angielskiej. – Wroc?aw, 1999. – 640
s.
S?ownik literatury polskiej XX wieku pod redakcj? Marka Pytlasza. –
Katowice, 2001. – 604 s.
Szyrocki M. Dzieje literatury niemieckiej. Podr?cznik. – Warszawa, 1972.
– T. II. – 381 s.
Thibaudet A. Historia literatury francuskiej. Od Rewolucji Francuskiej
do lat trzydziestych XX wieku. – Warszawa, 1997. – 526 s.
Wroczy?ski T. Literatura polska dwudziestolecia mi?dzywojennego.
Podr?cznik dla klasy trzeciej szko?y ?redniej. – Warszawa, 1997. – 306
s.
Ziomek H. Compendio de la literatura espanola. – Warszawa, 1986. – 289
s.
Історія української літератури: У 2 т. – Київ, 1959. – Т. 2. – 879 с.
Історія української літератури ХХ століття / За ред. В. Г. Дончика. –
Київ, 1993. – 789 c.
Історія української літератури: У 8 т. – Київ, 1970. – Т. 6. – 514 с.
Історія української літератури: У 8 т. – Київ, 1971. – Т. 7. – 400 с.
Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література.–
Український Вільний університет. – Серія: Підручники. – Т. 14/15. –
Мюнхен; Львів, 1994. – 380 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
