.

Барокова концепція сучасної людини (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
351 4450
Скачать документ

Реферат на тему:

Барокова концепція сучасної людини

Роман сучасного німецького письменника Г. Грасса “Бляшаний барабан”
(“Die Blechtrommel”, 1959) у критичній літературі часто визначають як
“бароковий”. Це мотивують, поміж іншим, багатою галереєю персонажів,
яскравою палітрою мотивів, широким спектром мовних жестів тощо. У творі
є елементи шахрайського, сатиричного, алегоричного, біографічного та
інших типів роману. Вагомими є не лише бароковий сміх, але й гротеск і
фарс, які письменник застосовує в романі, щоб сатирично змалювати
беззаконня та безглуздя, що панують у світі. З-поміж своїх учителів
Г. Грасс називає німецького письменника XVII ст. – Ганса Якоба Крістофа
фон Гріммельсгаузена, який був одним із найяскравіших представників
німецької літератури епохи бароко. Серед літературних критиків побутує
думка, що “моделлю” для написання роману “Бляшаний барабан” Г. Грасса
послужив типово бароковий роман – “Сімпліціссімус” (“Des abenteuerlichen
Simplicissimus Teutsch”, 1669) Гріммельсгаузена. У творі Г. Грасса є
притаманний бароко, зокрема й роману “Сімпліціссімус”, тематичний
комплекс – це війни, повоєнна Німеччина, катастрофи, безвихідність
ситуацій, людина, закинута у хаотичний світ, мимоволі затягнута в
круговерть подій. Сюжет роману “Бляшаний барабан”, як і твору
Гріммельсгаузена, побудовано згідно з ретроспективною оцінкою головним
героєм свого життя, тобто вже зрілий герой розповідає про пережите,
роблячи певні висновки. Твір Г. Грасса – це своєрідний синтез різних
жанрів та стилів, це напружена динаміка і гра контрастами, що також
характерно для барокового стилю.

На початку роману “Бляшаний барабан” читач із вуст Оскара Матцерата,
головного героя роману, дізнається, що той “належить до тих чутливих
малюків, чий духовний розвиток закінчився уже до моменту появи на світ,
і в подальшому це буде лише підтверджуватися” [7, с. 56]. Цією заявою
головного героя автор натякає на те, що світ від самого початку
виникнення порочний і зіпсутий. Така категорична оцінка світу автором
повністю унеможливлює якісні перетворення та позитивні зміни. Це –
песимістичний погляд на світ і людину в ньому, що є частиною комплексу
ідей, характерного для будь-якої епохи, позначеної рисами перехідності,
процесом занепаду, що має специфічну назву – постмодерн.
Д. В. Затонський, зокрема, вважає, що “модерністичні” та
“постмодерністичні” періоди, тобто ті, які відзначалися вірою в прогрес,
у досягнення високих суспільних ідеалів, і, навпаки, ті, що були
насичені скептицизмом, песимізмом і т. д., упродовж всієї людської
історії почергово змінювали один одного: “так “модерністична” античність
змінилась застійно-”постмодерністичним” Середньовіччям, яке було
витіснене – “модерністичним” Ренесансом, за яким прийшла епоха
маньєристичного і барокового “занепаду” [4, с. 67]. Згідно з цією думкою
для Г. Грасса-постмодерніста, який, описуючи події повоєнної Німеччини,
згущує фарби, змальовує світ більш ґротескно та сатирично, характерний
бароковий погляд на світ, позбавлений віри в прогрес і тому
песимістичний, але водночас іронічний і такий, що пародіює життя.
Письменник змальовує сучасний світ, а саме кризовий стан епохи, у
бароковому стилі, оскільки саме бароковий світогляд найяскравіше
представляє людську бездуховність та порочність, притаманну людині
двоїстість. Г. Грасс і Г. Я. К. Гріммельсгаузен були і учасниками, і
свідками реальних воєн та повоєнної ситуації, а в такі періоди особливо
чітко простежується руйнація системи, нестабільність людських поглядів,
відсутність категоричності, безвихідність ситуацій, загострене почуття
провини, що й стало основним ґрунтом для написання таких романів.

Якщо розповідь Оскара Матцерата починається з інформації про те, що він
народився з уже сформованим світоглядом та світосприйняттям, то
Гріммельсгаузен зосереджує увагу читача на зображенні дитячої наївної
свідомості. Маленький хлопчик, який навіть не знає, як його звати,
залишившись сиротою, зустрічає в лісі відлюдника, і той дає йому ім’я
Сімпліцій Сімпліціссімус, що означає “простий із найпростіших”, тобто
своєрідна “tabula rasa” – чиста дошка, на яку життя ще нанесе свій
відбиток. Таке ім’я герой отримує завдяки своїй чистоті й непорочності,
Сімпліцій постає перед очима відлюдника як незіпсоване творіння природи,
він відкритий перед життям, готовий до пізнання. Отже, якщо в одному
випадку головний герой – це вже до деякої міри сформована, статична
фігура, то в іншому – це простак, який повільно вбирає в себе, як губка,
життєві насолоди та страждання. Відповідно в героїв різне життєве кредо
і Оскар говорить про себе: “Я – руйнівник” [7, с. 87], він впевнений у
тому, що життя насичене лише лицемірством, хтивістю, безглуздям та
жадобою грошей і тому в міру своїх сил намагається зруйнувати сталі
стереотипи людського існування, показати людям їхнє правдиве приховане
обличчя. Для Сімпліція життя – це не боротьба, це велика ріка, яка несе
його на своїх хвилях. Він характеризує себе: “Я – м’яч мінливого щастя,
образ змін та дзеркало нестійкості людського життя” [8, с. 123]. Однак
обидва герої є засобом для віддзеркалення людського життя. З одного боку
– це безглуздість, безхребетність, страх, хіть, а з іншого – мінливість,
непостійність, залежність від обставин, від долі, від фатуму. Однак
герої не є протилежностями, вони, по суті, однаково бачать і своєрідно
оцінюють цей недосконалий світ, вони демонструють два погляди на одні й
ті самі поняття, перехідний характер зламу епох – Сімпліцій належить до
т. зв. барокового “занепаду”, а Оскар – до постмодерну.

Оскара Матцерата можна назвати своєрідним “Сімпліцієм” з негативним
зарядом”. Він є завершеним втіленням всього того, що накопичив Сімпліцій
за своє складне, мінливе життя і що озлобило його та перетворило на
скептика. Сімпліціссімус свого часу теж приходить до висновку, що життя
є за своєю суттю негативним, а людство – духовно зіпсованим, але лише
наприкінці роману, коли зрікається світського життя і стає відлюдником.
Обидва герої, відмежувавшись від навколишнього світу, однак, не
заперечують і не намагаються його змінити, а лише констатують те, що в
ньому відбувається, вони приймають або не приймають цей світ. Якщо
Сімпліцій згідно зі своєю природою не є послідовним у критичному
ставленні до оточення, то Оскар – злий та підступний, він постійно кидає
виклик життю, хоча завжди впевнений у своїй безпеці, оскільки чудово
знає людську психологію. Адже він, незважаючи на своє доросле
світобачення, грає роль дитини, а дитина не може бути злою та
підступною.

І Сімпліцій і Оскар виступають у романах своєрідними фігурами, а інколи
й масками. Автори, використовуючи цей прийом, ховаючись за спинами
героїв, висловлюють свої думки, виражають своє світорозуміння. Створені
письменниками фігури дають їм змогу подивитися на цей світ з різних
точок зору, тобто визнати, що людське буття не є однозначно добрим чи
поганим, що в різних ситуаціях та в різних обставинах людина може
поводитися цілком непередбачувано, нею почергово керують влада та гроші
і моральні та духовні цінності, що світ, як і людина, за своєю суттю
двозначні. Тому, застосовуючи прийом маски, можна спостерігати і за
позитивними, і негативними виявами людської особистості. Г. Грасс
повністю використовує таку можливість сховатися за маскою, адже завдяки
їй образ людини отримує не пряме, а переносне значення, усе, що вона
висловлює чи стверджує, можна трактувати двояко. Автор, створивши свого
героя фізично недолугим, оскільки той є калікою, обдаровує його
практичним розумом та життєвою мудрістю. Письменник, поєднуючи
протилежні людські риси та якості, створює своєрідного генія, а
одночасно й монстра, наділяючи його бароковим, тобто песимістичним
світобаченням. У цьому й полягає Грассівське світосприйняття, він
дивиться на світ крізь призму не рожевого, а чорного скла, він
намагається побачити те, що звичайна людина пропускає повз свій погляд,
сконцентрувати людську увагу на тому, що, здавалося б, і так є
зрозумілим, спотворити прекрасне, і навпаки, огидне зробити привабливим.
Сімпліцій, з цього погляду, на початку роману сприймає життя досить
просто, він пливе за течією, не чинить жодних зусиль, щоб протистояти
зовнішнім обставинам, лише проживши певний відрізок життя, оглядається
назад, робить певні висновки і приходить до думки, що життя не є таким
досконалим і в ньому виживає найсильніший і найхитріший. Окрім того, для
Г. Грасса важливою є також внутрішня боротьба героя, його складність,
динамізм, на що звертали увагу і письменники бароко, які “висувають ідею
внутрішньої незалежності особистості, визнають розум силою, яка здатна
допомогти людині протистояти фатальному злу і, нарешті, здійнятися над
розпустними пристрастями” [6, с. 189].

????????оду ми спостерігаємо, як автор, зображуючи духовну зіпсованість
людства, показує ставлення Оскара до свого батька – Альфреда Матцерата.
Після того, як військо маршала Рокоссовського захопило місто Данциг, вся
родина переховується у власному підвалі серед мішків із цукром. Старший
Матцерат, почувши крики російських солдатів, знімає з піджака
нацистський значок і хоче його викинути. Оскар, спостерігаючи за ним,
підбирає його собі. У цей час до підвалу заходять російські солдати, і
хлопчик, зацікавившись одним із них, віддає своєму батькові значок.
Матцерат з переляку запихає його собі в рот і починає ним давитися, на
що солдати реагують миттєво і розряджають у нього автомат. Оскар у цей
момент розмірковує над тілом свого мертвого батька лише про “проблему”,
з якою зітнулися мурахи, які змушені були подолати на своєму шляху
новоутворену перешкоду: “А мені з голови не йшла складна конструкція,
яку я вичитав у Ґете. Мурахи помітили, що ситуація змінилась, але вони
не побоялися обхідних доріг і проклали нову трасу навколо скоцюрбленого
Матцерата, оскільки цукровий пісок, який струменився з дірявого мішка,
не став менш солодким від того, що армія маршала Рокоссовського зайняла
місто Данциг” [7, с. 488]. Таке поєднання Г. Грассом комічного з
трагічним призводить до чіткої паралелі з бароковими поєднаннями. “Потяг
бароко до динаміки та гри контрастами створює світ рухливий і
мальовничий, світ, де чудернацько поєднуються комічне і трагічне,
абстрактна символіка і натуралістична конкретність, заклики до аскетизму
і нестримний гедонізм” [5, с. 189]. Цікавим є ставлення Сімпліція до
своїх батьків, яких у нього було так само, як і в Оскара, два. Але герой
не надає цьому великого значення, для нього немає такої суттєвої
різниці, хто його справжній батько і чи належить він до верхів
суспільства, чи до низів. Сімпліцій боляче сприймає смерть відлюдника,
який пізніше і виявився його кровним батьком, він оплакує його і обіцяє
жити за тими правилами, яких той його навчив. У цьому випадку можна
знову побачити, що Грассівське світосприйняття є песимістичнішим та
іронічнішим, а особливо щодо людських стосунків. Для нього не існує
нічого святого, він здатен сплутати навіть праведне з грішним, щоб
показати, наскільки суспільство може бути порочним.

У маньєристичного бароко Г. Грасс запозичив прийом гри, причому
модернізував та видозмінив його. Прийом гри застосовується на самому
початку роману, коли Оскар не розповідає історію свого життя, а вистукує
її на своєму дитячому барабані, тобто грає. Та й упродовж розповіді-гри
неодноразово можна спостерігати за Оскаром, який грається в різні “ігри”
з дорослими. Володіючи надприродними кінетичними здібностями, він може
розбивати своїм голосом скло. Темними вечорами, хлопчик, ховаючись у
під’їздах, вирізає голосом маленькі отвори у вітринах магазинів,
провокуючи цим людей до підлих вчинків. Оскар, розповідаючи про такі
свої витівки, відчуває втіху та насолоду від скоєного, хоча й розуміє,
що чинить шкоду. Такі розваги потішають його, хоча їх не можна назвати
невинними розвагами малої дитини, вони заплановані, скеровані на
вчинення зла, на підтвердження, що жодна людина, тобто людський розум не
може встояти перед спокусою зла. Тут герой покладається лише на почуття,
що й призводить до скоєння злочину. Отже, письменник використовує
характерний для бароко лейтмотив – людина керується насамперед
почуттями, інстинктивними потягами, а не розумом. Щодо Сімпліція, то й
він навчився обдурювати людей та грати на їхніх почуттях. Він,
залишившись без їжі та грошей, вирішує продавати псевдоліки, які сам
робить. Люди купуються на його витівки, а Сімпліцій тим часом
потішається з їхньої безглуздості й тупості. Але знову ж, як у випадку
із Сімпліцієм, гору бере насамперед інстинкт виживання, він не робить це
навмисно чи заплановано, він розуміє, що чинить неправильно, але
відчуття голоду сильніше за моральні переконання.

Загубленість людини після війни, страх перед хаосом життя, – усе це
відображено в обох романах. Життя героїв – яскравий приклад цього. І
Оскар і Сімпліцій – це своєрідні статичні фігури. В Оскара Матцерата
відсутні будь-які прагнення і до матеріального збагачення, і до
духовного розвитку. Він – це наративна інстанція, за допомогою якої
автор подає людську історію, демонструє безглуздя людського життя,
зображує світ, у якому панують ілюзія, брехня і неправда. Звертаючись до
постулатів епохи бароко, Г. Грасс змальовує переломлено і гротескно
мізерність, убогість людського існування перед буттям, і людина не
здатна нічого змінити в круговерті історії. Автор порушує глобальні
проблеми сучасності, висвітлюючи їх у бароковому дусі. Письменник дає
змогу читачеві простежити за розвитком людського життя, але той не
отримує відповіді на кардинальне запитання: “чому?”, а лише на
запитання: “як?”: “Ви не знайдете в моїх книгах жодного речення, яке
починалося б так: Він думав те-то й те-то… чи: Він сподівався на…
Нічого подібного в них немає. Мої фігури можна побачити ззовні, вони
пояснюються перспективою своєї дії, тим, як вони діють” [9, с. 134].
Г. Грасс ставить проблему лише опосередковано, змушуючи таким чином
читача задуматися, знайти своє вирішення, його роман розрахований на
серйозного читача, який володіє інтелектуальним потенціалом. Автор
створює багатогранну фігуру, яка дає йому змогу змалювати світову
історію в нестандартному ракурсі, інколи з елементами фантастики й
весело, а інколи приголомшливо реально. Адже письменник вважає, що
“лоскотати нерв сміху можна чим-завгодно, нехай навіть і жахами” [9,
с. 145]. І досить часто його сміх застрягає в горлі. Похмурі фантазії
Г. Грасса відображають сучасність. Автор приховує фантасмагорії,
безглуздість і абсурд під маскою реальності. Окрім того, для
відображення свого світосприйняття письменник використовує відповідний
бароковий стиль, тобто потяг до яскравої образності, декоративності та
метафоричності, яка переходить в іносказання, алегорію, емблематику.
Особливо яскраво це виявляється в описі Оскара Матцерата, коли той
перебуває в басейні на вишці для стрибків і боїться стрибати: “Я ж
повернувся, придушив спритних ластівок у себе під пахвами, розтоптав
їжаків, які згорнулися в мене під черевиками, заморив голодом сірих
кошенят у себе в підколінних ямках – і на ногах, що не згиналися,
зневажаючи високі почуття плигунів, спустився додолу” [7, с. 434]. У
цьому епізоді продемонстровано типово бароковий стиль – складний і
надзвичайно емоційний, любов письменників до витончених і пишних
порівнянь, а також до ускладнених метафор та вишуканих символів.

Отже, Г. Грасс створює позитивно-негативного героя, який водночас
наділений і позбавлений свободи вибору, який порушує проблему і не
розв’язує її, який володіє надприродними талантами, але залишається
фізично недолугим. Письменник крізь призму світогляду свого героя
висловлює власну концепцію життя. Він вважає, що людина ХХ ст.
позбавлена оптимізму та будь-якої віри в майбутнє, оскільки вона зі
своєю появою на світ уже приречена на смерть, а тому вона має дві
можливості: або підкоритися цьому життю і плисти за течією, як це зробив
Сімпліцій, або ж постійно кидати виклик життю, протиставляти йому себе,
нехай навіть озлоблено-агресивно, як це зробив Оскар. Власне бароковий
світогляд перегукується тут із посмодерністичним, відображає подібне
песимістичне світосприйняття. Життя від самого свого початку
беззмістовне, його розглянуто як вмирання, яке, по суті, триває від
колиски до гробу. Автор з гіперболічним почуттям гумору розширює рамки
комічно-жахливого світу барв, образів, запахів та гротескно змальовує
реальний світ, повний огиди, хтивості та гедонізму. Отже, Г. Грасс
відображає своє бачення світу – він створює постмодерністичного героя з
бароковими поглядами і робить його своїм співрозмовником у складному
історичному дискурсі епох.

Література

Андреева Л. Г., Карельський А. В., Павлова Н. С. и др. Зарубежная
литература ХХ века. – Москва: Высш. шк., 1996. – 575 с.

Бахтин М. М. Эпос и роман. – Санкт-Петербург: Азбука, 2000. – 304 с.

Грасс Г. Жестяной барабан. – Санкт-Петербург: Азбука, 2000. – 700 с.

Затонский Д. В. Модернизм и постмодернизм. Мысли об извечном
коловращении изящных и неизящных исскуств. – Харьков, 2000. – 354 с.

История литературы ФРГ / Затонский Д. В., Павлова Н. С., Фрадкин И. М. –
Москва: Наука, 1980. – 688 с.

Шахова К. О. П’ять німецьких лауреатів Нобелівської премії з літератури.
– Київ: Юніверс, 2001. – 208 с.

Grass G. Die Blechtrommel. – Goettingen: Steidel Verlag, 1993. – 736 S.

Grimmelshausens Werke in vier Baenden. – Leipzig: Hermann Duncker, 1977.

Haslinger A. Grass G. und das Barock // Grass G. Werk und Wirkung. –
Bonn: Rudolf Wolff (Hrsg.), 1986. – S. 75–87.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020