Реферат на тему:
Трансформація образу агасфера у сучасній художній літературі
Біблію справедливо називають супутницею людства. Протягом двох
тисячоліть вона є предметом вивчення і невичерпним джерелом натхнення
для митців усього світу. Звернення письменників ХХ ст. до біблійних тем
– явище не випадкове і не кон’юнктурне. Воно органічно вписується у
тривалу традицію, перші спроби якої знаходимо ще в античних авторів.
Особливої популяризації в сучасній літературі набули біблійні сюжети й
образи, що інтерпретують проблему амбівалентності людини. І хоч таких
образів порівняно небагато, вони не втрачають своєї актуальності
сьогодні, а тому постійно присутні в художніх текстах. До переліку таких
образів ми зараховуємо і персонажа християнської легенди Агасфера або
Вічного Жида, який, на відміну від інших традиційних сюжетів та образів
літератури ХХ ст., залишається поза увагою критиків [3], що й зумовило
актуальність нашого дослідження. Ми ставимо перед собою такі завдання:
з’ясувати причини звернення сучасних авторів до образу Агасфера,
визначити особливості інтерпретації цього образу в художніх текстах,
зокрема дослідити розбіжності між легендарним та сучасним мистецьким
його трактуванням.
Нагадаємо, що “Агасфер” – стилізоване біблійне ім’я, довільно запозичене
із старозавітної легенди про Есфір (де єврейське “?hashw?roch”
вживається як ім’я перського царя Ксеркса); у ранніх версіях легенди
трапляються й інші імена – Еспера-Діос (“надійся на Бога”), Бутадеус
(“той, хто вдарив Бога”), Картафіл [7, с. 46]. Згідно з легендарним
сюжетом, Христос дорогою на Голгофу ніс важкий дерев’яний хрест
(знаряддя страти). Шлях до місця розп’яття був довгий і важкий.
Знесилений Христос хотів спертися на стіну одного з будинків, аби
перепочити, проте власник будинку на ім’я Агасфер не дозволив. Під
схвальні вигуки фарисеїв він образливо і безжально наказав йому йти
далі. За такий вчинок Агасфер був приречений безупинно блукати, очікуючи
другого пришестя Христа, оскільки лише Він може зняти з нього покарання.
Х. Керлот датує виникнення легенди про Вічного Жида періодом пізнього
середньовіччя [4, с. 122], яке характерне багатством апокрифічної
літератури, яка є формою актуалізації і осмислення тих чи інших аспектів
Євангелія. Потреба такого осмислення не згасла й після того, як
біблійний канон був остаточно закріплений. Водночас на виникнення
легенди помітно вплинули релігійно-міфологічні уявлення про те, що,
по-перше, деякі люди не підпорядковуються загальному законові смертності
й перебувають у стані очікування есхатологічної розв’язки (згідно з
Біблією, це стосується Єноха та Іллі), а по-друге, що така доля має
спіткати очевидців першого пришестя Христа (див. Матв. 16, 28). Водночас
можна помітити ремінісценцію старозавітного мотиву прокляття Каїна,
якого Ягве прирікає на поневіряння, але забороняє позбавити його життя
(Бут. 4, 10-15).
У легенді про Агасфера знайшли відображення і деякі моменти, пов’язані
зі ставленням середньовічних християн до євреїв. Євреїв вважали за
людей, які не мали батьківщини і тому змушені були блукати світом.
Незважаючи на це, народові вдалося зберегти етнічну й релігійну
самобутність. Їх також сприймали як живу реліквію священної історії
Старого і Нового завітів, убивць Христа [7, с. 46]. Проте в
есхатологічному майбутньому вони повинні примиритися з Богом через
звернення до Христа спадкоємців старозавітної обітниці (див. зокрема:
Захар. 12: 10, Ос. 1: 7, Матв. 17: 10 і Рим.11).
Усі названі моменти присутні в легенді про Агасфера, який виступає
ворогом і водночас свідком Христа, грішником, покараним таємничим
прокляттям. Поява Агасфера вважається лихим знаком, але через саме
прокляття цей образ співвіднесений із Христом, з яким він обов’язково
повинен зустрітися ще раз у “цьому світі”. Після каяття навернений
Агасфер здатний перетворитися на добрий знак для всього світу.
Уперше в літературі легенду про Вічного Жида зустрічаємо у ХІІІ ст.
Хронологія першої спроби не випадкова, оскільки в перших, зафіксованих
на письмі, розповідях відчутний відгомін епохи хрестових походів та
великих паломництв. Про нього писав італійський астролог Гвідо Бонатті
(той, якого Данте у “Божественній комедії” помістив у пекло). Агасфера
він зустрів 1223 рокупри іспанському дворі. За п’ять років про нього
згадано у “Великій Хроніці” абатства св. Альбана (Англія). Під час
відвідин абатства в архієпископа Вірменії запитали, чи знає він щось про
безсмертного блукальця Агасфера. Архієпископ запевнив, що не тільки чув,
але декілька разів зустрічався з ним: це дуже мудрий чоловік, який
багато чого побачив за своє довге життя і багато знає, проте стриманий і
розповідає про щось лише тоді, коли його про це попросять. Дуже добре
пам’ятає він події більш ніж тисячолітньої давності, пам’ятає
зовнішність апостолів та інші подробиці, про які не знає ніхто із живих
сьогодні [2, с. 41].
П’ятнадцяте сторіччя перенесло акцент із покаяння Вічного Жида на його
покарання, тому ці твори відзначаються жорстокістю і похмурістю в
зображенні долі відступника (напр., він безупинно ходить навколо стовпа
в підземеллі, живе в ув’язненні за дев’ятьма замками, голий і зарослий,
запитуючи в усіх відвідувачів: “Чи йде вже людина з хрестом?”) [5,
с. 23-30].
Найбільшу увагу до образу колишнього єрусалимського чоботаря, високого
чоловіка із довгим волоссям і в обдертому одязі, виявило сімнадцяте
століття. Лише 1606 року в анонімній народній книзі “Короткий опис і
розповідь про єврея на ім’я Агасфер” герой легенди вперше отримує це
ім’я [7, с. 46]. Книга відразу набула широкої популярності, багато разів
була перевидана, перекладена й перелицьована.
Не дивно, що у XVIII сторіччі легенда про Агасфера стає предметом
загального глузування, водночас друковане повідомлення про зустріч із
ним було надруковане у США в одній із мормонських газет 1868 року [2,
с. 42]. Образ Агасфера із предмета віри перетворюється на популярний
предмет художньої фантазії. Молодий Й.-В. Гете звертається до цього
образу, щоб висловити нове уявлення про релігійно-психологічну атмосферу
в Єрусалимі за часів Христа (маємо незакінчений фрагмент поеми “Вічний
жид”, 1774). К. Д. Шубарт трактує даний образ і сюжет у дусі
радикального просвітництва (“Вічний жид”, 1987).
???????A?ства, яке втратило свої надії, але знову починає свій шлях. В
авантюрному романі Е. Сю “Вічний жид” (1844–1845) Агасфер виступає як
таємний благодійник, антагоніст єзуїтів.
Можна спостерегти, що структурним принципом легенди є подвійний
парадокс, коли темне й світле двічі міняються місцями: безсмертя –
довгоочікувана мета людських зусиль – у цьому разі обертається
прокляттям, натомість прокляття – милістю (можливістю спокути). Проте
процес диференціації біблійних мотивів торкнувся багатьох традиційних
структур. Композиційно легенда про Агасфера складається з двох
компонентів: етичного вчинку персонажа і наступного його покарання. У
процесі трансформації перший компонент майже втратився, відійшов на
другий план, хоча для письменників минувшини саме він був
найактуальнішим. Письменників ХХ ст. цікавить свідоме прагнення
безсмертного індивіда до припинення свого існування внаслідок
перенасичення і психологічної втоми від самотності. Окреслений мотив у
наш час став самостійною і поширеною семантичною конструкцією. У
багатьох варіантах цього мотиву засуджено безсмертя, що руйнує соціальні
й особистісні зв’язки людини з навколишнім світом (К. Воннегут “Все
завтра, та все завтра”, К. Саймак “Втрачена вічність”, П. Лагерквіст
“Смерть Агасфера”, П. Молнар “Останній довгожитель”). Адже безсмертя не
завжди є синонімом винагороди чи знаком належності до вищих сфер буття.
Не випадково у Понтія Пілата (“Майстер і Маргарита” М. Булгакова) думки
“про якесь обов’язкове … безсмертя” викликали “нестерпну тугу”.
Сучасний варіант агасферівського сюжету про прокляття обтяжливим,
безрадісним безсмертям дав аргентинський письменник Х.-Л. Борхес в
оповіданні “Місто безсмертних”. Головного героя оповідання не випадково
звати Йосифом Картафілом, хоча топіка християнської легенди як такої
повністю елімінована (Картафіл виступає чи то римським легіонером ІV
ст., чи то Гомером, він не єврей і ніколи не бачив Христа).
Оповідання Джеймса Балларда “Викрадений Леонардо” репрезентує традиційне
тлумачення легенди про Агасфера. В оповіданні відсутні згадки про минуле
Агасфера, натомість увага зосереджена на розкаянні грішника, щоправда,
Агасфер це робить незвичним способом. Він викрадає картини, присвячені
розп’яттю, і перемальовує на них свій портрет (свого часу він позував
цим художникам). Для прикладу наведемо зміни, які відбулися на картині
“Розп’яття” Леонардо да Вінчі: оригінал – “У той час, як решта дивилися
на Христа, начебто бажаючи йому допомогти, вираз обличчя людини в
чорному одязі був зверхнім і презирливим, напруженість м’язів шиї
показувала, що він з відразою майже відвернувся від подій, які перед ним
відбувалися” – і та ж постать після перемальовування: “Схиливши голову
до лівого плеча, чоловік дивився вгору в бік хреста, вираз співчуття
пом’якшив похмурі риси обличчя. Щось схоже на усмішку самозречення і
розуміння (курсив наш. – В. М.) витало на його вустах” [1, с. 141].
Другий портрет полярно змінює розуміння і відповідно ставлення до
Агасфера. Про справжню глибину страждання цієї людини можна довідатися
лише із виразу його очей: “У його очах я помітив вираз безнадійного
каяття і відчаю, який можна помітити на обличчях засуджених” [1,
с. 150]. У Д. Балларда Агасфер давно покаявся у вчиненому, прагнув, щоб
світ побачив його оновлену суть, але все, що він здатен зробити в
очікуванні нового пришестя, – це лише перемальовувати картини.
Повість Пера Лагерквіста “Смерть Агасфера” (1960) є спробою втілення
ширших мистецьких завдань. У творі жодного разу не згадано імені
Агасфера, і лише з останнього монологу помираючого можна зрозуміти, про
кого йде мова. Упродовж твору Агасфер не може усвідомити, за що він
покараний, мотивуючи тим, що він виріс на вулиці, якою йшли тисячі
засуджених до страти і несли хреста: “…як здогадатися, хто із них Син
Божий?” [6, с. 117] – риторично запитує він. Агасфер вважає себе
невинним, адже тисячі людей до страти і після неї відмовляли Христові у
прихисткові, а покараний тільки він. Проте цей суворий і грубуватий
чоловік не може звільнитися від враження, яке справили на нього
паломники: “Більшість облич не виражали нічого особливого, але інші
випромінювали щось таке, що наповнювало його страхом і стурбованістю. У
них було щось таке, що він і раніше зустрічав у людей і що завжди було
для нього незрозумілим” [6, с. 98].
Доля паломника Товія, з його непереборним прагненням будь-що потрапити
до Святої землі (“Адже це щастя – прийняти смерть. Це й означає
потрапити до країни, куди ти насправді прагнеш. Країна смерті. Свята
земля” [6, с. 115], – вважає Агасфер), доля повії Діани змушують його
по-іншому осмислити пережите і зрозуміти сенс віри: “Десь там, далеко,
за усіма Богами, за всім, що спотворює світ святих, є щось недоступне,
незрозуміле. І всі наші даремні спроби зрозуміти це вказують на те, що
воно для нас недосяжне. За усією цією священною мізерією повинно
знаходитися щось справді святе. Я вірю в це, так, я в це увірував”
(курсив наш. – В. М.) [6, с. 118]. Після такого прозріння і примирення з
Богом Агасфер помирає, так і не дочекавшись другого пришестя. Про його
прощення вказує і світло, яке супроводжувало смерть Агасфера, і вираз
глибокого спокою на обличчі покійного. Як і Д. Баллард, Пер Лагерквіст
також звертає увагу на вираз очей Агасфера, сповнених самотністю і
подібний на криниці, що давно висохли.
Акумулюючи багатовіковий досвід людства, традиційний сюжет про Агасфера
в новій соціально-історичній і культурній дійсності ХХ століття здійснив
перехід на новий, порівняно з попередніми інтерпретаціями,
ідейно-естетичний рівень сприймання, моделювання і пізнання дійсності.
Проблема функціонування традиційного сюжету про “безрадісне безсмертя” у
світовій літературі ХХ ст. й надалі вельми складна внаслідок значної
варіативності в інтерпретуванні біблійних образів та мотивів.
Література
Библиотека „Детектив – фантастика”. – 1990. – № 2.
Горбовский А. Иные миры. – Москва, 1991.
Див.: Нямцу А. Е. Новый Завет и мировая литература. – Черновцы, 1993;
Нямцу А. Е. Идеи и образы Нового Завета в мировой литературе. –
Черновцы, 1999.
Керлот Х. Э. Словарь символов. – Москва, 1994.
Косидовский З. Библейские сказания. Сказания евангелистов. – Москва,
1990.
Лагерквист П. Смерть Агасфера // Нева. – 1991. – № 2.
Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2 т. / Гл. ред. С. А. Токарев.–
Москва, 1991. – Т. 1.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
