.

Часопросторова міфологема кола в романістиці Емми Андієвської (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
254 2978
Скачать документ

Реферат на тему:

Часопросторова міфологема кола в романістиці Емми Андієвської

Сучасне українське літературознавство вимагає нових продуктивних
підходів, які б, зокрема, дали змогу виявити глибинні зв’язки художнього
тексту з міфологією (використання міфологічних мотивів, традиційних
образів, архетипів, певних матричних сюжетів тощо). Чимало українських
дослідників, використовуючи досвід попередників: міфологів М. Еліаде,
О. Лосєва, Я. Голосовкера; літературознавців М. Потебні,
Є. Мелетинського, Н. Фрая, Е. Кассірера, В. Топорова, К. Леві-Строса,
культуролога К. Г. Юнга та ін. застосували подібну методологію щодо
української літератури, в такий спосіб долучаючи її до європейської
наукової традиції. У 80-х роках в українському літературатурознавстві по
суті закладено основи нової рецептивної практики із широкими
можливостями інтерпретації художніх творів головно завдяки застосуванню
міфологічного підходу. У дослідженнях Г. Грабовича, Л. Плюща,
О. Забужко, Т. Мейзерської, Н. Слухай-Молотаєвої, Я. Поліщука,
Є. Нахліка, О. Нахлік, Р. Піхманця, І. Зварича, О. Буряк,
О. Кривчикової, О. Гожика та ін. розгорнуто міфологічний дискурс.
Аналізуючи під таким кутом зору твори Т. Шевченка, Лесі Українки,
В. Стефаника, Б.- І. Антонича, М. Хвильового, Є. Маланюка, І. Калинця,
В. Винниченка, П. Тичини, кожен із дослідників обирає окремі аспекти
міфологічного підходу. Наприклад, Г. Грабович, праця якого “Шевченко як
міфотворець. Семантика символів у творчості поета” (1991) (перше видання
в англомовному варіанті (1982)), послужила безсумнівним поштовхом до
серйозного застосування такого дискурсу, використовує засади
постструктуралізму (спроба анатомізувати психічне єство поета,
проникнути в глибини його позасвідомого “я”, розмежувати впливи
субординації чоловічого та жіночого первнів на відповідне структурування
і превалювання певних образів тощо). Г. Грабович найактивніше
послуговується структурною антропологією К. Леві-Строса, у якій міф
подано насамперед як структурну цілісність, означену наративною
багатолінійністю. Дослідник уживає поняття міф переважно в його
полісемантичній варіативності. У 1986 р. побачила світ монографія
Л. Плюща “Екзод Тараса Шевченка: Навколо “Москалевої криниці””, що
започаткувала новий етап досліджень у шевченкознавстві.

У монографії Т. Мейзерської “Проблеми індивідуальної міфології:
міфотворчість Шевченка” (1997) та в авторефераті кандидатської
дисертації О. Буряк “Міфологізм художнього мислення Богдана-Ігоря
Антонича та Ігоря Калинця” (2001) зроблено спробу пояснити і
проаналізувати явище індивідуального авторського міфу. У першому випадку
поняттєвою базою цього феномену є семіотичний аналіз художнього тексту,
запропонований Р. Бартом [6, с. 15-16], у другому – теорія міфу
О. Лосєва, за якою міф адекватний символу, а процес міфотворення
тотожний розбудові автором певної символічної картини світу [3, с. 2].
Про індивідуальний авторський міф веде мову й О. Забужко в монографії
“Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу” (1997), висновуючи
думку про “національно-консолідуючий міф” поета [4, c. 5-43]. Цікаве
бачення індивідуального міфу України в творчості Є Маланюка пропонують
літературознавці Є. Нахлік та О. Нахлік у статті “Поет-державник і
міфотворець. Дослідники наводять п’ять складників Маланюкового міфу:
“блакитний міт” державотворення”, “міфологема Бога, який покинув
Україну”, “міфологема вінчання “поета і воїна” з новоявленою
Батьківщиною”, “міфологема Батьківщини як Антимарії”, “Міфологема
Степової України” [7, с. 30-37].

У руслі етнопсихології, слов’янської міфології інтерпретує творчість
Т. Шевченка Н. Слухай (Молотаєва). У монографії “Художественный образ в
зеркале мифа этноса: М. Лермонтов, Т. Шевченко” (1995) дослідниця,
використовуючи ритуально-міфологічний підхід, розглядає Шевченків текст
як окрему даність, міфологічна структура й логіка якої випрозорюється
саме в художньому аналізі етноміфологічної природи його творів. На
особливостях міфологічного мислення В. Стефаника, актуалізації низки
етноміфологем у його новелах акцентує увагу Р. Піхманець у статті
“Природа художніх символів Василя Стефаника” [8, с. 61-106]. Від джерел
слов’янської міфології відштовхується й М. Ласло-Куцюк, оглядово
торкаючись віршів С. Руданського в монографії “Вогонь і слово.
Космогонічний міф на Україні” (1992).

Про явище міфотворчості у спробі поетичного витворення національного
міфу “пражанами” веде мову в авторефераті кандидатської дисертації
“Національний міф” та його трансформація в українській еміграційній
поезії (на прикладі “празької школи”) О. Кривчикова (2002). Принагідно
зазначмо, що Емма Андієвська у своїх романах так само робить спробу
створити “національний міф” України.

У ширшому тематичному ракурсі інструментарієм міфологічного підходу
оперує Я. Поліщук, який доводить доцільність і продуктивність його
застосування, трактуючи міфологію як “універсальний культурний код
буття, який екзистенційно конституює нашу свідомість та гармонізує
суперечність між марнотністю й сенсом буття” [9, с. 20]. Отже, увагу
згаданих дослідників значною мірою привертає насамперед семантика
символів як осердя міфологічної свідомості поета (Г. Грабович,
О. Забужко), витворенням індивідуального авторського міфу цікавляться
О. Забужко, Т. Мейзерська, О. Буряк, О. Кривчикова, про міф як про
“постійну властивість людського мислення” розмірковує І. Зварич у
монографії “Міф у генезі художнього мислення” (2002), [5, c. 217].
Інакше мовлячи, міфологічний підхід в українському літературознавстві,
розширюючи горизонти та можливості інтерпретації художнього тексту,
здобуває належну увагу серед вітчизняних дослідників.

Благодатним ґрунтом для застосування міфологічного підходу в українській
літературі є романістика Емми Андієвської, насичена архетипними
образами, химерними істотами, витримана в дусі “логіки уяви”
(Я. Голосовкер), оприявнена як глобальне екзистенційне запитання людству
про сутність існування людини, її засадничі моральні вартості. Передусім
зосередимо увагу на кількох чинниках, які провокують того чи того автора
до витворення художнього світу на основі міфологічного досвіду. У нашому
випадку найвагомішим є фактор віддалення авторки від Батьківщини: людина
схильна міфологізувати те, що втратила (характерна прикмета для
творчості багатьох еміграційних письменників). Істотну роль, можливо,
найістотнішу в цьому процесі, відіграє специфіка авторського таланту,
рівень інтелекту, обсяг засвоєної національної і світової культури – усе
це спонукує митця на міфологізацію дійсності або послуговування окремими
міфологічними зразками. Дається взнаки і культурно-естетична атмосфера
суспільства, в якім проживає письменник (певні соціокультурні, політичні
обставини життя). Гадаємо, міфотворчість Емми Андієвської різною мірою
визначають усі перелічені чинники.

Уже в назвах творів (“Герострати”, “Роман про добру людину”, “Роман про
людське призначення”) прозраджено ідею вічного пошуку людиною свого
щастя і надійного прихистку в межах земного і трансцендентного світу. У
такій ідеї виявляється “ціннісно-етична” функція міфу як такого [9, с.
20]. Наприклад, постановка питання про сутність добра як у загальному
морально-етичному сенсі, так і в конкретному художньому вимірі
романістики Емми Андієвської певною мірою міфологічна, оскільки це
питання нерозв’язальне в реальному житті людини. Відтак екзистенційний
зріз романів дає підстави визнати міфологічний підхід одним з ключових у
прозі Емми Андієвської, позаяк наскрізна тема добра і зла у них
ретранслюється саме через архетипи, так звані традиційні образи,
відповідні сталі топоси і т. д. Сучасна людина, завдяки глибокому
закоріненню міфу у своїй свідомості, архетипності мислення, використовує
міфологеми й архетипи переважно позасвідомо, радше як один із засобів
порозуміння зі світом. Саме таке враження справляє романістика Емми
Андієвської. Зупинімося на такому характерному для її романів аспекті,
як авторське міфотворення. Під цим кутом зору вибір міфологічного
підходу щодо прозового доробку Емми Андієвської тематично мотивований,
ба навіть оптимальний.

???????U?від людства передавати трансцендентні ідеї за допомогою
графічного знака. Слід додати, що для образного світу письменниці
особливо характерна символіка геометричного плану, повною мірою
реалізована у творах Андієвської-малярки. Тобто авторка реально
візуалізує міфологему геометричної фігури не лише словесними, а й
образотворчими засобами. Виділяємо кілька міфологем, актуалізованих у
тій чи тій геометричній фігурі.

Найактивнішу роль у романному світі Емми Андієвської відіграє міфологема
кола, причому авторка використовує її переважно, щоб відобразити часовий
спектр подій. Посутньо сказати про розгорнуту письменницею ідею
“круглого часу”, частково суголосну образу мандали – символу
буддистської космології, у якій мандала символізує круглу або сферичну
форму космосу й частково виступає фігурою часу. У тому-таки
міфологічному руслі прочитуємо сам концепт часу, точніше його профанний
та сакральний вияви, за традиційною вже термінологією М. Еліаде. По ходу
зупинимося й на менш вагомих, але функціонально істотних ознаках
міфологеми кола в романістиці Емми Андієвської.

У цій міфологічній фігурі якоюсь мірою затранскрибовано життєвий досвід
людства протягом усього історичного буття. Коло символізує собою момент
збігу в певній точці альфи й омеги людського життя (смерть – початок
нового існування). Забігаючи наперед, робимо висновок про
взаємозалежність міфологеми кола й ідеї призначення людини. Відтак пошук
людського призначення авторка провадить частково в геометричній площині,
тим-то фігура кола в романах є своєрідною графічною моделлю проговореної
абстрактної величини.

Насамперед міфологему кола активізовано у традиційному символічному
ракурсі. Йдеться і про значення цієї фігури у грецькій міфології
(піфагорейська школа), де коло символізувало Землю, жінку, тобто містило
в собі прозорий натяк на життя крізь призму продовження роду, і про вияв
вказаної міфологеми в буддистській, біблійній та низці інших міфологій
(початок і кінець). Тут-таки слід згадати відповідний аспект філософії
Г. Сковороди, базований переважно на концептах християнства, а саме
метафоричну фігуру змія – символу мудрості, що графічно ретранслює
міфологему кола. У “Романі про людське призначення” символічним виступає
початок твору – розмова ангелів-охоронців, приставлених як варта до
персонажів, на тему сутності життя. Ангели якраз апелюють до міфологеми
кола, а бачення авторкою суті людського призначення буквально
обертається навколо своєї осі, набуваючи щоразу нових морально-етичних
відтінків. Своєрідний життєвий млин, у якому обертаються ангели, певною
мірою додає їм настрою трансцендентної втоми від подібного патронажу.
Наприклад, один із них дорікає іншому: “Ти просто користуєшся нагодою,
щоб висмикнутися з кола” [2, с. 9]. У руслі міфотематики репліка ангела
засвідчує тупиковість і дратівливу неоднозначність питання про існування
“безмежно доброї людини” – питання, наскрізного у всіх трьох романах.
Паралельно коло в “Романі про людське призначення” слугує формою
протікання історичних процесів, у чому неодноразово переконуються деякі
персонажі під час численних подорожей по земній кулі. Приміром, один із
героїв роману Безручко входить у центр геометричної фігури як у світовий
центр, у якому, по суті, розігрується новітня історія великих
фальсифікацій (передусім політичних), читай: крізь призму
неоміфологічної свідомості [2, с. 252].

Коло, виступаючи основним міфопоетичним знаком у романістиці Емми
Андієвської, втілює в собі образ сонця та його спрощену модель у вигляді
соняшника. Зауважмо, що в новозаповітних легендах рай зображено у
вигляді круглого міста (Новий Єрусалим). На цій підставі припускаємо, що
в образі соняшника авторка справді розміщує рай, істотною ознакою якого
є географічна ідентифікованість місцезнаходження раю – рай в Україні.
Баба Грициха щоночі подорожує на Україну, читай у рай, буквально входячи
в соняшник [1, с. 16]. Загалом авторка ілюструє полівалентність
міфологеми кола, тобто вибудовує, по суті, синонімічний ряд,
сигніфікатом у якому виступає слово Бог. Відтак фігура Бога, зокрема в
“Романі про людське призначення”, є, властиво, фігурою кола. Сказати б,
уявний діаметр міфологемного кола символізує насамперед могутність Бога,
рівночасно засвідчує ідею взаємопереходу точки початку в точку кінця і
навпаки. Відповідно фігура кола, зображена в романі, рівноцінна фігурі
Бога як макрокосмічній одиниці Всесвіту. Наприклад, на певній стадії
ілюзорних перетворень навколишнього світу в уяві Безручка міфологему
Бога розкрито за допомогою фігури кола-сонця, що тут органічно
співвідноситься одне до одного як родове поняття до видового [2, с.
310].

Та найбільш показовою, оригінально представленою в романах Емми
Андієвської є міфологема кола, на основі якої авторка модифікує циклічну
теорію часу до ідеї “круглого часу”, що не зовсім відповідає
раціональній логіці, а виступає радше однією з особливостей
часопросторової художньої умовності в романістиці. Інакше мовлячи,
фігуру часу подано не як міфологічну, а як міфологізовану в дусі
інтелектуалістичного парадоксу. Модель “круглого часу”, запропонована на
сторінках романів, хоча й має міфологічну основу (коло – символ
безконечності), усе-таки більшою мірою є світоглядною версією Емми
Андієвської на цю тему. Акцентуємо на тому, що сама авторка культивує
закон “круглого часу” насамперед на синтаксичному рівні. Йдеться про те,
що письменниця розбудовує складне речення, розгалужуючи його на низку
підрядних, у яких хаотичне перемішування трьох граматичних часів
поспіль, на її думку, графічно мало б нагадувати фігуру кола. Такі
міркування породжують із дослідницького погляду низку проблемних
запитань. Відтак фігура часу в романах Емми Андієвської, репрезентована
передусім на рівні синтаксису, по суті, нагадує темпоральну теорію
концентричних кіл. Проте в практичному аспекті таке зображення часу має
характер хаотичного, невпорядкованого, і це часто дезорієнтує увагу
читача. Варто зауважити, що авторка намагається відтворити фігуру
біологічного, а не механічного часу, який людина зазвичай подрібнює на
ряд лінійних етапів. Тобто Еммі Андієвській імпонує модель міфологічного
часу, протилежна його лінійній схемі. Через те оформлення його у
відповідну фігуру потрібне для того, щоб приблизно передати суть
функціонування цього механізму. Ось як герой “Роману про людське
призначення” Безручко пояснює співбесідникові призначення старого
круглого циферблата: “ то не дрантя, а в ущільненому вигляді круглий
час, який не витягнений у лінію, за допомогою котрої (задля спрощення)
його звикли міряти люди, роздрібнюючи одну суцільну дію, живий організм
часу на поодинокі мертві частини, і цим пристосовуючи уже не
біологічний, а механічний, звужений на кілька площин час до свого
позему, – а на подобу водяних бриж, сягає одночасно в минуле, теперішнє
й майбутнє ” [2, с. 80]. Йдеться насамперед про індивідуальне
авторське бачення часу, за яким виокремлення з часової парадигми етапів
минулого, теперішнього й майбутнього не є настільки істотним або й
узагалі не істотним для персонажів. Тобто художньому часові в
романістиці Емми Андієвської властиві риси синестезії, що виявляються у
процесі породження ілюзії рівночасного зображення трьох відрізків часу.
Гадаємо, письменниця не так афішує свою часову модель, як дає змогу за
допомогою цієї моделі прозоріше передати психологічний стан як такого
персонажа-заручника утопічної тоталітарної ідеї країни блага, відтворити
настрій туги емігрантів за Батьківщиною. Інакше мовлячи, заданість
фігури “круглого часу” в романах Емми Андієвської пояснюється насамперед
активністю ретроспективного первня у відображенні письменницею
дійсності. Тобто “круглий час” у творах працює на те, щоб повернути
персонажам минуле, яке перебуває в тісному смисловому та хронологічному
зв’язку з образом України. Ще раз унаочнити в романах ідею лінійності
часу – означало б зобразити минуле, сконцентроване у спогадах
персонажів, як незворотно пройдений етап їхнього життя, передати образ
України винятково як одну з розлогих описових сфер у сюжетах Емми
Андієвської.

Послуговуючись міфологічним досвідом людства, авторка пропонує читачеві
цікаву й ненав’язливу ідею “круглого часу”, відтак оригінально виражає
власне бачення онтологічної картини світу з можливим варіантом її
художньої трансформації, зокрема, за допомогою окремої геометричної
фігури.

Література

Андієвська А. Роман про добру людину. – Київ, 1993.

Андієвська А. Роман про людське призначення. – Київ, 1992.

Буряк О. Міфологізм художнього мислення Богдана-Ігоря Антонича та Ігоря
Калинця. Автореф. дис. канд. … філол. наук. – Кіровоград, 2001.

Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. – Київ,
1997.

Зварич І. Міф у генезі художнього мислення. – Чернівці. – 2002.

Мейзерська Т. Проблеми індивідуальної міфології: міфотворчість Шевченка.
– Одеса. – 1997.

Нахлік Є., Нахлік О. Євген Маланюк // УСЕ для школи. Українська
література: Програмні тексти, ілюстрації, пояснення, завдання, тести. 11
клас. – Вип. 10 – 2001.

Піхманець Р. Природа художніх символів Василя Стефаника // Нариси з
поетики української літератури кінця XIX – першої половини XX століття.
– Івано-Франківськ, 2000. – С. 61 – 106.

Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. –
Івано-Франківськ, 2002.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020