Реферат на тему:
Природа панеґіричного жанру в українській поезії (XVII – початок ХІХ
ст.)
У другій половині XVII ст. закінчується розпочате ще наприкінці XVI ст.
узгодження жанрової системи української поезії з тією жанрово-стильовою
системою, що була теоретично розроблена в західноевропейських шкільних
курсах поетики [8, с. 36]. На українські терени перенесення нових
жанрових модифікацій, що складалися з елементів класичних (або античних)
і новоевропейських (християнських і автохтонних, почасти “поганських”),
відбулося за посередництвом шкільної освіти. Цей процес був зумовлений
духовними потребами України, що формувалася як новоевропейська політична
потуга: нові тенденції в розвитку ориґінального письменства частково
отримувало імпульс ззовні, головно через польське посередництво
(“латинізація” українського шкільництва в першій третині XVII ст.).
Основним центром, де формувалися нові жанри, у XVII і на початку XVIII
ст. була Києво-Могилянська колегія, як перед нею у XVI ст. – Острозька
академія. Українські шкільні курси спиралися на відповідні підручники і
трактати італійських гуманістів, зокрема, на „Поетику” Юлія Цезаря
Скаліґера (1561) та „Поетичні настанови” Якова Понтана (1600) [7,
с. 172–173].
Розглядаючи жанрові форми тогочасної української поезії, потрібно
враховувати прикладне призначення віршованих творів. Особливу категорію
становить панеґіричне віршування: похвальні та вітальні вірші, “побудки”
до меценатства, треноси (похоронні плачі або уславлення померлих
церковних, громадських, культурно-просвітних діячів), орації були
улюбленим жанром українських схоластичних (тобто пов’язаних зі школою)
поетів, за що промовляє безліч текстів – і рукописних, і друкованих [1,
с. 638]. Чим же зумовлено те, що давні українські поети (або
“схоластичні піїти”, як називав їх акад. Олександр Білецький) так
захоплювалися похвалою і прославлянням своїх меценатів? Невже мав рацію
один з найперших істориків українського письменства Микола Сумцов, який
вважав це явище за “явне свідчення загального занепаду духовного життя,
явний доказ втрати строгого духовного критерію в галузі політичної та
наукової діяльності” [13, с. 12]? Українські поети-панеґіристи вдавалися
до похвал шляхті, козацтву й міщанству, до уславлення різних подій, що
мали, на їхню думку, історичне значення, зважаючи на одну прикметну
рису, яка була продиктована, як це доказав акад. Володимир Перетц у
своїй розвідці „Из наблюдений над украинским виршеписанием XVI–XVII
вв.”, не самою тільки літературною модою: “Участь українських маґнатів
разом з міщанами та дрібною шляхтою, хоч і з різних позицій, в захисті
національної культури (…) викликала і в письменницькому середовищі,
яке виражало настрої цих верств населення, прагнення прославити
зверхників, котрі об’єдналися з ними. І тому, якщо польські автори,
наслідуючи західноевропейську моду вміщувати перед текстом книг
віршовані епіграми на честь меценатів, могли обмежуватися майже виключно
оспівуванням їхньої шляхетності і пожертв на користь науки і культури, –
українському авторові часто доводилося вихваляти своїх меценатів за
захист “збройною та оружною рукою” народного буття, його мови та віри”
[9, с. 147–148]. Можливо, саме через це панеґірики XVII ст., хоч і
присвячували та адресували переважно високим особам, включно з
гетьманами та церковними гієрархами, не завжди мали сервілістичний
характер. У багатьох випадках вони відповідали політичним, моральним та
естетичним потребам досить широкого загалу тогочасного українського
суспільства, дарма що в переважній більшості панеґірики були тільки
шкільними вправами, особливо якщо мова заходить про латиномовну
творчість.
У шкільних поетичних курсах панеґіричну поезію розглядали як окремий
жанр “ліричного” (тобто не “релігійного” чи “метафізичного”) характеру
[3, с. 200–206], у курсах же риторики роль панеґірика відігравала
“епідиктична або прикрашувального роду промова” [12, с. 382]. Для
панеґіриків, написаних за всіма вимогами шкільної поетики чи риторики,
характерна була перенасиченість античними алюзіями, що дуже часто само
собою зумовлювала “високий штиль” цих поетичних опусів. Проте
панеґірична спадщина українських поетів цікава своєю літературною
формою. Промовистим прикладом може бути латиномовний панеґірик „Iter
laureatum” („Шлях, устелений лаврами”, 1696), поданий “бакалавром
вільних мистецтв, філософії, метафізики, етики й авдитором цивільного
права” Григорієм Вишневським (чи Вишньовським, якщо йти за латинським
написанням), якого з повним правом можна вважати homo unius libri,
ректорові Києво-Могилянської академії Йоасафові Кроковському [15; 2], у
якому “про нагороди за щедрість” мецената промовляють (використовуючи
метри античного віршування) Талія та Мельпомена, богині поетичного
натхнення, причому хитромудрі символи запозичуються не тільки з античної
міфології та історії, а також із християнського “літературного
репертуару” (річ очевидна, що античні сюжети переосмислюються при цьому
як алегорії).
r R
th
???????y? школі й культурі. Це були також віршовані орації та
ґратуляції, адже часто від прихильного ставлення “культурного”
можновладця залежала доля автора чи виконавця панеґірика. Найчастіше
такі похвальні поетичні композиції виголошувано як “декламації”, іноді
переписувано їх для презентування адресатові або (рідше) друковано для
ширшого розповсюдження.
Український панеґірик органічно вписується в загальноевропейський
літературний контекст, адже панеґіризм був надзвичайно поширеним явищем
у національних (зокрема, новолатинських) літературах Европи в XV–XVI
ст., коли прославлення окремих персон – і державних мужів, і приватних
осіб – стало чи не найпрестижнішим завданням літератури. Цю суспільну
ситуацію, що так фатально впливала на літературну творчість, ще на
початку ХХ ст. вдало окреслив акад. В. Перетц у цитованій раніше
розвідці: “Якщо держави і князі вшановували поетів і винагороджували
їхню творчість не тільки схваленням і захвалюванням таланту і вченості,
тож і поети намагалися відплатити похвалами, вважаючи, що таким чином
вони роздають прославлюваним безсмертя. В ту епоху витворилася
надзвичайно висока оцінка ролі письменника, адже тільки завдяки його
праці нащадки зможуть пізнати правду про предків, тільки письменник може
навічно або прославити, або зганьбити” [9, с. 145.]
Отож, якщо з часу зародження панеґірика (а це була середина XVI ст.),
упродовж цілого століття маємо, наприклад, майже сотню друкованих
різними мовами поетичних видань, у яких прославлялися тільки князі
Острозькі та Заславські [14, с. 258–269], а розквіт панеґіричної
творчості припадає на середину XVII ст. (у цьому контексті – показові
такі архітвори української барокової поезії, як „Евхаристеріон” Софронія
Почаського, „Еводія” Григорія Бутовича, анонімні треноси, посвячені
Сильвестрові Коссову, „Стихи на Страсти Господни” Дмитра Туптала), то
панеґіричний жанр досягає своєї внутрішньої кульмінації у ранній
творчості Теофана Прокоповича в його епічній поемі „Епінікіон, сієсть
піснь побідная о тоєйжде преславной побіді” у складі книги „Панегирикос,
или Слово похвальноє, о преславной над войсками свейскими побіді” (Київ,
1709) [11, с. 209–214]. Але саме цей твір, написаний усіма
функціональними мовами української літератури XVII–XVIII ст. –
польською, латинською та книжною українською (у якій, щоправда, досить
сильно відчутні домішки “російщини”, що відбігає від питимої
“руськості”), одночасно свідчить про виродження жанру панеґірика, який
втрачає свою культуроохоронну та націєтворчу функцію.
Панеґірична поезія упродовж XVIII ст. поволі занепадає як поетичний
жанр, який тепер може задовольняти потреби тільки шкільних питомців, як
це видно з поетичних опусів Василя Довговича, котрий у своїй творчості
навіть на початку ХІХ ст. користав з латини. Доволі промовистим зразком
такого шкільного панеґірика-пародії, коли автор не відчуває “пародійного
стилю”, є „Вірш-звертання до учнів, що зібралися після іспитів в кінці
1803 навчального року, щоб урочисто відзначити оголошення наслідків
успішності, прилюдно прочитаний молодим автором у шкільній залі 7
вересня 1803 року” з рукописної книги „Поезії Василя Довговида” (1832)
[4, с. 377–378]. Оскільки в добу державотворення панеґірик умовно
відповідав за витворення “високого стилю” в літературі, то в пізнішу
епоху, внаслідок нових суспільно-політичних обставин, паростки пустило
тільки “низове” бароко, через що панеґірик, попри те, що залишався
головно “шкільною вправою”, виродився ще й у пародійну оду. Саме під
таким кутом зору стає зрозуміло, чому, скажімо, „Пісня на Новий 1805 год
пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну” Івана
Котляревського [5, с. 211–215], незважаючи на виразну авторську інтенцію
написати “серйозну” оду, стилістично все-таки більше нагадує травестію,
а не високий зразок риторичного жанру, на статус якого і здобулася ода,
проте не в українському, а в російському письменстві в епоху класицизму.
Література
Білецький О. І. Симеон Полоцький та українське письменство XVII-го віку
// Ювілейний збірник на пошану академика Дмитра Йвановича Багалія. –
Київ, 1927. – С. 636–648.
Вишневський Г. Шлях, устелений лаврами / [З лат. перекл. В. Маслюк] //
Антологія української поезії: У 6 т. – Київ, 1984. – Т. 1. – С. 228–236.
Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний) / Перекл. з лат. і приміт.
В. Маслюка. – Київ, 1973.
Довгович В. [Вірші] // Антологія української поезії: У 6 т. – Київ,
1984. – Т. 1. – С. 376–382.
Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. – Київ, 1982.
Крекотень В. І. Українська книжна поезія середини XVII ст. // Українська
поезія. Середина XVII ст. – Київ, 1992. – С. 5–23.
Наливайко Д. С. Київські поетики XVII – початку XVIII ст. в контексті
європейського літературного процесу // Літературна спадщина Київської
Русі і українська література XVI–XVIII ст. – Київ, 1981. – С. 170–186.
Наливайко Д. С., Крекотень В. І. Українська література XVI–XVIII століть
у слов’янському і європейському контексті // ІХ міжнародний з’їзд
славістів: Слов’янські літератури. – Київ, 1983. – С. 18–42.
Перетц В. Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской
литературы XVI–XVIII веков. – Москва; Ленинград, 1962.
Пилип’юк Н. „????????????? АЛБО ВДЯЧНОСТЬ”. Перший панеґірик
Києво-Могилянської школи: Його зміст та історичний контекст // Записки
НТШ. – Львів, 1992. – Т. CCXXIV. – С. 25–43.
Прокопович Феофан. Сочинения / Под ред. И. П. Еремина. – Москва;
Ленинград, 1961.
Прокопович Ф. Філософські твори: У 3 т. – Київ, 1986. – Т. 1. Про
риторичне мистецтво; Різні сентенції.
Сумцов Н. Ф. Характеристика южнорусской литературы XVII в. – Киев, 1885.
Яковенко Н. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в
Україні XVI–XVII ст. – Київ, 2002.
[Wissniowski Gregorius]. Iter laureatum: [Панеґірик Йоасафові
Кроковському] // ЦНБ ім. В. Вернадського НАН України. – Відділ рідкісної
книги. – Шифр 1604. – Арк. 141–159 зв.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
