Реферат на тему:
Проблема авторизованої оцінки у мовленні: культурологічний аспект
Сучасні проблеми розвитку українського мовознавства зумовлюють
пріоритетність, актуальність функціонального аспекту дослідження мовних
явищ, коли кожна одиниця мови розглядається крізь призму мовленнєвої
діяльності людей, важливим чинником якої є суб’єктивне сприйняття мовцем
дійсності та вираження відповідними мовними засобами. Е. Бенвеніст
справедливо зазначав, що саме в мові і завдяки мові людина утверджується
як суб’єкт, оскільки саме мова здійснює (реалізує) поняття „Ego”(„моє
я”) [Бенвенист 1974: 293]. У зв’язку з цим актуальною є проблема
суб’єктивного і об’єктивного у мовленні.
Однією з ознак суб’єктивного характеру висловлення вважається наявність
у фразі так званого суб’єктивно-оцінного моменту. Так, Г.В. Колшанський
зазначає, що будь-який індивідуальний акт висловлення повинен містити
суб’єктивну оцінку мовця щодо змісту інформації [Колшанский 1975: 117].
До таких суб’єктивно-оцінних властивостей висловлення належать передусім
емоційні фактори: почуття, воля, відчуття, іронія тощо. Саме так зване
емоційне забарвлення як суб’єктивний момент входить невід’ємною
складовою частиною до об’єктивного плану висловлення. Говорячи,
наприклад, Вродлива дівчина, чи Дівчина небаченої краси, чи Ах, яка
красуня!, чи Як на мене, дівчина є просто красунею, ми не видозмінюємо
змістової структури висловлення. Оцінний момент і є тим змістовим
оцінним фактором з різним ступенем інтенсифікації оцінного значення,
який по-різному передається в кожному з наведених висловлень.
Суб’єктивний аспект формує склад аксіологічних предикатів як одного з
основних компонентів оцінної структури. Такі предикати, як вважати,
вважатися, здаватися, видаватися, славитися та ін. виразно відображають
суб’єктивний характер оцінки. Пор.: Я вважаю його порядною людиною і Він
порядна людина; Доказ видався мені не досить переконливим і Доказ не
досить переконливий.
Суб’єктивний компонент передбачає позитивне чи негативне ставлення
суб’єкта оцінки до об’єкта, тоді як об’єктивний (дескриптивний)
компонент оцінки орієнтований на властивості предметів та явищ, на
основі яких узагальнюється і повідомляється оцінка.
Властивістю позначати суб’єктивне ставлення як таке володіють також
дієслова, що містять сему оцінки в лексичному значенні, напр.: поважати,
любити, цінувати, ненавидіти, зневажати кого-небудь, радіти з
чого-небудь і под. Наприклад: Брат поважає старших; Я люблю музику;
Сестра терпіти не може оперу; Я його не поважаю; Мати радіє за успіхи
сина тощо. Деколи в мотивування додатково вводяться ознаки об’єкта
оцінки: Понад усе ціную в людині справедливість; Зневажаю брехню в
будь-якій одежі; Мені подобається цей твір, він досить талановито
написаний (Розм.); Мені подобається твій Богдан. Це неймовірний
оптиміст (Ю. Яновський); Я день люблю, бо день – це труд (М. Руденко),
хоч мотивування можуть бути і відсутніми.
Важливо підкреслити, що протиставлення суб’єкта / об’єкта в оцінній
структурі та суб’єктивності / об’єктивності у семантиці оцінки – це не
одне і те ж. І суб’єкт, і об’єкт оцінки припускають існування факторів –
суб’єктивного та об’єктивного. Так, суб’єкт, оцінюючи предмети, явища чи
події, опирається, з одного боку, на своє ставлення до об’єкта
оцінювання (подобається / не подобається), а з іншого боку на
стереотипні уявлення про об’єкт та шкалу оцінок, за якою розміщені
властивості та ознаки об’єкта. Разом з тим в оцінюваному об’єкті
співвідносяться суб’єктивні та об’єктивні ознаки.
Прийнято вважати, що будь-яке оцінне судження завжди має свого „автора”
(суб’єкта оцінки), якому належить певна оцінка. Не можна не погодитися з
думкою О. М. Вольф, яка зазначає, що „у висловленнях природної мови
можна завжди констатувати суб’єкт оцінки, навіть якщо він спеціально не
позначений” [Вольф 1985: 67]. Зокрема вчена зауважує, що будь-яка оцінка
повинна бути релятизована (тобто співвіднесена з певним суб’єктом)
шляхом вказівки на певну особу. Інакше без цього речення Троянда красива
не буде переконливим, ні істинним, ні хибним доти, поки не вкажемо, що
Троянда красива для Петра [Вольф 1985]. Проте таке широке розуміння
авторизованої оцінки видається нам недостатньо переконливим.
Загальноприйняті оцінки, що наближаються до об’єктивного сприйняття
дійсності більшістю суб’єктів, не потребують, на нашу думку,
обов’язкового „прив’язування” до суб’єкта-автора (чи суб’єктів-авторів)
у експліцитно вираженій формі. Вказівка на автора оцінки необхідна і
виявляється там, де вона позначена високим ступенем суб’єктивності
(тобто Троянда не може бути красивою лише для Петра, а вона є красивою
для всіх, красивою взагалі).
В українській мові, як і в інших європейських мовах, для вираження
джерела оцінки чи будь-якого знання, що лежить в основі повідомлення,
існує досить широко розгалужена, але недостатньо ще поки що вивчена
система синтаксичних засобів. Суть її полягає в тому, що різноманітними
способами у речення, яке містить інформацію про об’єктивну дійсність,
вводиться другий структурно-семантичний план, що вказує на суб’єкта,
„автора” сприйняття, констатації чи оцінки явищ дійсності, а деколи і на
характер самого сприйняття.
Роль автора у творенні конкретного висловлення, як і роль людського
фактора в структуруванні тексту зв’язного мовлення взагалі, надзвичайно
велика, адже автор своє ставлення до дійсності виражає через власне „я”,
збагачуючи висловлення художньо-естетичним баченням.
Оцінка більше, ніж будь-яке значення, залежить від суб’єкта-мовця.
Зв’язок оцінного значення з автором мови надзвичайно багатогранний.
Оцінка виражає особисті смаки того, хто говорить, а вони різні в різних
людей. У внутрішньому світі людини оцінка відповідає думкам та
відчуттям, бажанням та потребам, обов’язку та цілеспрямованій волі.
Проте в мовленні вказівка на автора конкретного висловлення може бути
віддалено вираженою чи імпліцитно (підтекстно тощо) вираженою, що дає
підставу для кваліфікації висловлень на авторизовані (в яких вказівка на
автора формально виражена чи з віддаленою вказівкою на автора) і
неавторизовані (з формально не вираженою вказівкою на автора).
Таким чином, виділяємо оцінку авторизовану та неавторизовану
(об’єктивну, загальноприйняту тощо). Авторизована оцінка – це такий
різновид оцінки, який поєднує вказівку на автора суб’єктивного
сприйняття і констатації предмета, факту чи явища дійсності (суб’єкта
оцінки), сам об’єкт оцінки та характер оцінки (саму оцінку).
Основним показником авторизованої оцінки є введення в речення чи в
контекст елементів, що вказують на автора суб’єктивної характеристики,
предмет його оцінки: Я думаю, що дівчина гарна; Він вважає, що хлопчик
талановитий; Ти вважаєш цей вчинок негідним. У таких випадках показники
суб’єктивної приналежності авторизованої характеристики предмета дещо
нейтралізують сприймання наведеної оцінки як об’єктивної властивості
того чи іншого об’єкта (суб’єктами 1-ої, 2-ої та 3-ої осіб).
Порівняймо об’єктивний та суб’єктивний (авторизований) способи подачі
оцінки. Звернемо увагу на різні засоби введення другого суб’єктивного
плану (плану автора) у контекст висловлення.
Судження сміливе. Він вважає судження
сміливим;
На його думку, судження сміливе;
Як на мене, судження сміливе;
Я думаю, що судження сміливе;
На мій погляд, судження сміливе;
Судження видалось йому сміливим тощо.
Проте не завжди авторизована оцінка містить пряму вказівку на автора
оцінного судження. У деяких випадках автор виражений імпліцитно, тобто
суб’єкт оцінки випливає з контексту, з ситуації мовлення. Так, речення
Гарне літо констатує об’єктивну оцінку. І хоч автор цього висловлення
безперечно також існує, проте його називання не є важливим – твердження,
що відповідає дійсності, є загальновизнаним, як, наприклад, у цьому
випадку. А в реченні Ах, яке літо! Автор оцінки відчувається більшою
мірою, хоч його „присутність” також формально не виражена, але ця
вказівка на автора тут є прихованою, бо автора з його світом емоцій та
захоплень репрезентує вигук ах. Порівняємо неавторизовану та
авторизовану оцінку з прихованою вказівкою на автора в таких реченнях:
Погана погода. Ох і погода!
Ну й погодка!
Нічого собі погодка!
Ну й погода!
Оце так погода!
Як бачимо, виділено два типи авторизованої оцінки: експліцитна (з
вираженим суб’єктом-авторизатором) та імпліцитна (з прихованою вказівкою
на суб’єкта-авторизатора).
Поняття авторизованої оцінки збігається з теорією „третього
синтаксичного плану”, виділеного чеським мовознавцем І. Польдауфом на
матеріалі чеської та англійської мов. Вчений зазначає, що „можна
розцінювати структурно обов’язкові частини пропозиції як компоненти
першого плану і необов’язкові доповнення цих частин як компоненти
другого плану [Poldauf 1963]. Третій синтаксичний план, за
І. Польдауфом, виражає відношення змісту речення „до людського
індивідууму і його специфічних властивостей сприйняття, судження та
оцінювання” [Poldauf 1963]. У третьому синтаксичному плані вчений
об’єднує інтелектуальну оцінку, а також різноманітні явища, пов’язані з
вираженням модальних та емоційно-експресивних відношень. Таким чином,
поняття авторизованої оцінки та третього синтаксичного плану
взаємодоповнювані: вираження сприйняття взагалі і авторизованого
сприйняття є взаємопов’язаними елементами того самого процесу
комунікативної діяльності.
Розвиваючи теорію І. Польдауфа про третій синтаксичний план,
Г. О. Золотова вводить поняття авторизації в синтаксичну теорію про
семантичну структуру речень. За визначенням дослідниці, авторизованими є
конструкції, в яких поєднуються відомості про предикативну ознаку та її
носія з відображенням характеру сприйняття цієї ознаки автором
висловлення, суб’єктом-мовцем [Золотова 1988: 430].
U a ®
°
EOUeath
8
:
f
hO
hO
hO
2В основі авторизованої оцінної рамки лежать суб’єкт авторизації (S),
об’єкт авторизації (О), авторизоване (оцінне) ставлення (авторизована
характеристика) (а). У мовленні авторизований предикат (а) може бути
представлений по-різному: як спеціалізованими оцінними словами (добре,
погано, подобатися, поважати, засуджувати тощо), так і семантикою
висловлення в цілому.
Крім того, в модальну рамку авторизації входить, як правило, імпліцитно,
шкала оцінок та стереотипів, на які орієнтована авторизована оцінка в
соціальних уявленнях мовців, пор.: Який цікавий роман! Такого типу
висловлення є зрозумілими для адресата, оскільки співрозмовники мають
спільне уявлення про те, що роман цікавий.
Усі ці компоненти авторизованої структури деякою мірою відповідають
компонентам оцінки в логічному аспекті (про суб’єкт, предмет та підставу
оцінки, за Івіним). Однак у мовних структурах, зокрема у
реченнях-висловленнях, авторизована оцінна структура побудована значно
складніше та включає в себе ще ряд компонентів. Так, суб’єкт та об’єкт
авторизованої оцінки часто з’єднуються аксіологічними предикатами, у
першу чергу, предикатами думки, сприйняття (вважати, думати, здаватися,
оцінювати, розцінювати), які вказують на наявність
суб’єкта-авторизатора.
Авторизоване оцінне висловлення може містити і факультативні елементи:
мотивацію оцінок, кваліфікатори, різні засоби інтенсифікації оцінного
значення тощо.
У процесі оцінно-кваліфікуючої діяльності, як уже зазначалося, тісно
переплітаються об’єктивні та суб’єктивні фактори. Відображення
позамовної діяльності є невіддільним від мовця. Дослідження
авторизованих оцінних суджень у логіко-семантичному аспекті показують,
що авторизована оцінка обумовлена суб’єктивними поглядами, інтересами,
смаками (соціальними, етичними, естетичними) мовця або певної частини
суспільства. Виділення суб’єкта оцінки потребує відмежування суб’єкта
(мовця). Суб’єкт авторизованої оцінки не завжди ідентичний із
суб’єктом-мовцем, тобто із прагматичним суб’єктом. Наприклад: По думці
етимологів, фонетика стала вже не тільки джерелом атеїзму, соціалізму і
т. ін., але також розсадником усякої демократії (І. Франко). Як бачимо,
в даному контексті суб’єктом негативної оцінки виступає один з актантів,
а не прагматичний суб’єкт. Тут фіксуємо кваліфікацію об’єкта дійсності
суб’єктом оцінки – негативна оцінка виражена експліцитно, однак це не
означає, що мовець також оцінює об’єкт дійсності як “поганий”. Оцінка
прагматичного суб’єкта, мовця, можливо, протилежна оцінці, вираженій у
наведеному тексті. Прагнення мовця відмежуватися від оцінки, що належить
суб’єкту оцінки, підтверджується компонентом по думці… Якщо оцінка
певного об’єкта дійсності, що належить суб’єктові оцінки, експліцитна,
то оцінка, що належить прагматичному суб’єкту (мовцеві), імпліцитна.
Проте суб’єкт авторизованої оцінки досить часто збігається з
прагматичним суб’єктом, мовцем. Наприклад: Я певна, мій коханий –
найкращий за всіх (Ірина Вільде). Суб’єктом оцінки тут виступає актант,
від якого ведеться оповідь. Експліцитний актант (я певна) виражений 1-ою
особою. Отже, речення з експліцитним суб’єктом – 1-ою особою – володіють
властивістю самоверифікуватися, тобто такі речення є істинними у кожному
висловлюванні. Пор.: 1. Я стверджую, що він негідник. 2. Негідник він.
Якщо значення предиката у першому прикладі істинне (негативна оцінка
об’єкта дійсності) завдяки перформативному дієслову “стверджую”, то
негативна оцінка предиката в другому прикладі може бути істинною чи
хибною, оскільки суб’єкт оцінки виражений імпліцитно. Речення з
імпліцитно вираженим суб’єктом оцінки – 1-ою особою –припускає
варіювання: істинність / хибність оцінки. Наприклад: Чи не здається
тобі, що наша кума товстіша стала та огидніша? (Г. Квітка-Основ’яненко).
У даному контексті суб’єктом оцінки також є 1-а особа. Компонент чи не
здається тобі припускає в ролі пресуппозиції смисл “мені здається, а як
тобі?”. Суб’єкт оцінки збігається з автором оповіді. У наведеному
прикладі оцінка, дана відправником, тобто тим, хто говорить, відома;
оцінка адресата, тобто того, хто слухає, сприймає інформацію, з даного
контексту невідома.
Оцінка автора слів може бути протилежною до оцінки прагматичного
суб’єкта, напр.: Кажуть люди, що він гордий, а для мене він наймиліший,
найніжніший (О. Кобилянська).
В авторизованих питальних реченнях оцінка не належить адресату, якщо
суб’єктом оцінки виступає 2-а особа, а містить лише запит про можливу
(потенційну, передбачувану) оцінку, напр.: Думаєш, він всьому голова?
Позитивна оцінка об’єкта дійсності, що належить 2-ій особі, виражена
експліцитно, однак вона не збігається з оцінкою прагматичного суб’єкта,
мовця. Оцінне висловлення Думаєш, він всьому голова? припускає смисл Я
так не думаю.
Розмежування прагматичного суб’єкта (мовця) та суб’єкта авторизованої
оцінки (особи, з точки зору якої дається оцінка), найбільш очевидне у
невласне-прямому мовленні, напр..: Про Віталія говорили, що він
роботящий хлопець (О. Гончар). Кваліфікація об’єкта дійсності належить
суб’єкту оцінки – 3-ій особі, що експлікується дієслівною формою.
Позиція прагматичного суб’єкта невідома, ідентичність оцінок, що
належать суб’єкту оцінки та прагматичному суб’єкту, не обов’язкова.
Суб’єкт оцінки – 3-я особа є експліцитним за наявності у висловленні
займенника, що вказує на приналежність оцінки 3-ій особі, напр.: Між
ними нібито є навіть біглі кріпаки з Курщини, які самовільно іменують
себе козаками (О. Гончар); На його думку, ви бог (О. Кобилянська).
Таким чином, суб’єктом авторизації (експліцитним чи імпліцитним) є особа
(чи частина соціуму, чи соціум в цілому), з точки зору якої виражається
ставлення, авторизована оцінка, характеристика повідомлюваного, напр.: А
по-моєму, це звичайний собі динозавр культівської доби… (О. Гончар);
Участь у збірнику наших кращих молодих письменників уважаю доброю і дуже
бажаною (М. Коцюбинський). Суб’єктом-авторизатором у даному випадку є
сам мовець. Назвемо таку авторизацію прямою.
Суб’єктом прямої авторизації може бути як окрема особа (індивідуальний
суб’єкт), так і сукупність суб’єктів, що утворюють певний соціум. Пор.:
По-моєму, актриса дуже талановита – індивідуальний суб’єкт-авторизатор;
Ми вважаємо актрису талановитою – суб’єкт-авторизатор “спільної думки”
спеціально позначений за допомогою дієслівної форми вважаємо.
Узагальнений суб’єкт-авторизатор може бути виражений експліцитно
займенниковими формами (всі, кожен, ніхто, хтось і под.). Напр.: Всім
відомо, що він п’яниця (Розм.); Ніхто вже Вареника не вважав і за
чоловіка, а так-таки за самісінького куцого (Панас Мирний). Компоненти
всім, ніхто виступають у ролі спеціального показника узагальненості
суб’єкта-авторизатора.
Семантика прямої авторизації – це виражена експліцитно оцінка, яку
можемо кваліфікувати у такий спосіб: як вважає автор, як уявляє автор, в
уяві автора, таким (такою, такими) бачить об’єкт (об’єкти) автор, у
сприйнятті автора, так це сприймає автор, так це оцінює автор тощо.
Напр.: Отсей брак локального колориту я вважаю доказом того, що повість
“Наймичка” написана була перед самою поемою (І. Франко); А я все-таки не
вважаю нашої літератури за жебрачку (Леся Українки). В українській мові
це також конструкції типу мати за: Ніколи не мала тебе за боягуза (Ірина
Вільде).
Другий тип авторизації – так звана непряма авторизація;
суб’єктом-авторизатором є не мовець, а особа (особи), про яку йдеться,
напр.: Анрі-Жак енергійно, так йому здалося, підвернув стовпа з
дороговказом (Ю. Мушкетик); Дуже було йому прикро, що люди його мають за
щось, коли він у своїй думці не варт був нічого (Л. Мартович).
Існує декілька визначень об’єкта оцінного судження. Так, О. М. Вольф
вважає, що об’єкт оцінки – це особа, предмет чи стан речей, яких
стосується оцінка [Вольф 1985]. Н. Д. Арутюнова розширює об’єкт оцінки,
вона зазначає, що оцінка може стосуватися не лише предметів (точніше
властивостей предметів), оцінюватися можуть також дії, процеси, стани,
ситуації, стан речей, факти чи можливості [Арутюнова 1988].
Г. О. Золтова уточнює, що об’єктом оцінки є дія реальна чи потенціальна
[Золотова 1998].
Як видно з наведених визначень, найсуттєвішою ознакою об’єкта позитивної
чи негативної авторизованої оцінки у власне авторизованих судженнях є
здатність об’єкта позначати як конкретний предмет, так і фрагменти
реальної дійсності, властивості та відношення, тобто окремі ситуації
дійсності.
Таким чином, під терміном “об’єкт оцінки” розуміємо, по-перше, фрагмент
реальної дійсності, який оцінюється (предмет оцінки); по-друге, об’єкт
оцінки – це компонент семантичної структури оцінного висловлення, який
репрезентує фрагмент реальної дійсності, що оцінюється.
Література
Арутюнова Н. Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт. М.,
1988. 341с.
Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 447 с.
Вольф Е. М. Функциональная семантика оценки. М.: Наука, 1985. 228 с.
Золотова Г. А., Онипенко Н. К., Сидорова М. Ю. Коммуникативная
грамматика русского языка. М., 1998. 528 с.
Золотова Г. А. Синтаксический словарь: Репертуар элементарных единиц
русского синтаксиса / Отв. Ред. Ю. Н. Караулов; АН СССР, Ин-т русского
языка. М.: Наука, 1988. 439 с.
Колшанский Г. В. Соотношение субъективных и объективных факторов в
языке. М.: Наука, 1975. 212 с.
Poldauf I. // Philologia Pragensia. 1963. N 2. S. 7 – 232.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
