Реферат на тему:
Смисл: сутність і сфери вияву в мові
У сучасних функціонально, комунікативно і когнітивно зорієнтованих
лінгвістиці, лінгвосеміотиці, філософії, лінгвофілософії, логіці,
психології, літературознавстві та деяких інших напрямах гуманітарних
досліджень активізувалась низка спільних понять. Це, зокрема, поняття
дискурсу, мовленнєвого жанру, мовленнєвого акту, пресупозиції, асерції,
інтенції, локуції, ілокуції, перлокуції тощо. Серед них своєю значущістю
й актуальністю виділяються поняття значення і смислу. Як зазначають
дослідники дискурсу, поняття смислу стає одним із найважливіших понять
сучасної прагматично (комунікативно) зорієнтованої лінгвістики.
Оскільки поняття смислу постійно фігурує як у науковому, так і в
щоденному спілкуванні, його зараховують до явищ загальновідомих.
Водночас воно, на думку американського психолога М.Б.Крілмана, „як
загадкова Попелюшка, до цього часу залишається нерозпізнаним і
невловимим. Можливо, що одна із причин полягає в тому, що різні
шанувальники цієї Попелюшки уявляють її кожен по своєму, а тому ця
багатоманітність штовхає їх на пошуки різних її виявів … Одні
зосередили свою увагу на її інтелектуальних властивостях, інші ж уявляли
її чуттєвою й емоційною. Були й такі, хто, змирившись з таїною, що її
огортає, заздалегідь згодились, що … вона за своєю суттю недоступна і
незрозуміла” (цит. за: [Гусев, Тульчинський 1985: 43]).
Поняття смислу, яке наприкінці XIX ст актуалізував у науковому обігу.
відомий німецький філософ і логік Г.Фреге, протягом ХХ ст. неоднаково
сприймали і витлумачували у межах різних сфер знання, збагачуючи змістом
окремих наук і напрямів досліджень. Зрозуміло, що результатом цього
стало значне розширення його змісту, включення в нього не просто різних,
а іноді й прямо протилежних (антиномічних) ознак [Новиков].
Розуміючи важливість дослідження смислу як загальнонаукового і цілісного
поняття, вважаємо, що все ж варто глибше зрозуміти сутність цього явища
в межах конкретних наук. Перш за все це стосується сучасної науки про
мову, яка, в силу динамічного розуміння свого об’єкта дослідження,
чимраз активніше звертається до цього поняття.
Із зазначених позицій першим рівнем розмежування сфер уживання цього
поняття можна вважати рівень мовного і немовного вияву смислу. Останній
(немовний рівень) виявляється, наприклад, у таких контекстах, як смисл
(сенс) життя, існування, діяльності, вчинків тощо. Одне з найважливіших
значень смислу в життєдіяльності людини полягає в тому, що він – основна
ланка між психічною діяльністю і об’єктивною дійсністю. У випадку
осмислення речі людина ставить її у зв’язок зі своїм мікрокосмом
[Краткая 1994: 420].
У мовознавстві поняття „смисл” іноді вживають як синонім до „значення”.
Разом з тим лінгвісти зазначають, що контексти уживання цих слів не
завжди збігаються, що свідчить про відмінність змістового наповнення.
Останнє переконливо довела російська дослідниця Ірина Кобозева,
показавши, що поняття „значення” у поточній свідомості пов’язане з
пресупозицією існування знакової системи і сприймається носіями мови як
відносно стабільний у часі, інваріантний, конвенціоналізований зміст;
смисл – це інформація (зміст), плинна в часі, варіативна, суб’єктивна,
значною мірою залежна від особистостей, які користуються конкретною
мовою. Про об’єктивність розмежування цих понять свідчить наявність
окремих слів для їх позначення в низці мов, зокрема, англійській (sense
і meaning), німецькій (Sinn і Bedeutung), угорській (jelentoseg і
ertelem), українській (смисл або сенс і значення), російській (смысл і
значение), польській (sens і znaczenie), болгарській (смисъл і значение)
[Кобозева 2000: 5-13].
У межах мови поняття смислу пов’язане з існуванням трьох найважливіших
модусів її вияву – Мови, Мовлення, Комунікації [Бацевич 2003].
Мова в соссюрівському розумінні цього терміна, тобто специфічна система
конвенціоналізованих знаків, – царина значень, які виявляють себе як
узуалізований зв’язок ексформи та інформи цих знаків. Мовлення – сфера
актуалізації знаків мови за законами синтагматики, парадигматики та
епідигматики – царина актуальних смислів (або, за іншою термінологією,
мовленнєвих смислів). Останні виявляються як результат впливу одних
знаків на інші в контексті їх реалізації під впливом інтенцій мовця.
Так, наприклад, у висловлюванні Вона не зможе нести цю важку валізу –
вона все ж таки жінка актуальний (мовленнєвий) смисл слова жінка –
‘слабка фізично’. У Мовленні уже певною мірою присутня людина із своїми
мотивами, задумом, темо-ремною організацією висловлювання, втіленням
особистісних смислів (див. про це нижче) тощо. Водночас у межах цього
модусу ще відсутні інші складові спілкування, які уможливлюють творення
власне інтеракції, яка значною мірою ґрунтується на комунікативних
смислах. Такі складові мають місце в межах модусу Комунікації,
дослідження якого в сучасній лінгвістиці лише розпочинається. В аспекті
реалізації мовою свого найважливішого призначення – бути засобом
спілкування людей – Мовлення постає певним теоретичним конструктом,
проміжною ланкою між Мовою й Комунікацією.
Комунікація – особливий модус і одночасно найвища форма існування мови,
її сутнісний вияв. У комунікації виявляються всі можливі впливи на
засоби мовного коду наявних складових спілкування. Серед останніх
насамперед потрібно виокремити учасників (адресанта, адресата, а у
випадку полілогу – інших учасників) – носіїв соціальних і комунікативних
ролей та его-станів (за Е.Берном [Берн 2002]), поточних станів
свідомості, когнітивних, духовних, психологічних та інших чинників, –
різноманітні нелінгвальні й паралінгвальні засоби, які супроводжують
спілкування і активно впливають на нього (кінесика, проксеміка,
тагмеміка, ольфакторика тощо), канали комунікації, зворотній зв’язок та
його якість та інші складові. Міжособистісне спілкування – це формування
комунікативних смислів і обмін ними учасників інтеракції.
Зважаючи на сукцесивний спосіб розгортання процесу комунікації у межах
цього модусу існування явищ мови, можна говорити про вияв як мінімум
двох типів смислів – особистісного та комунікативного.
Особистісний смисл – індивідуальна, потенційна інформація, неповторний
концепт у комунікації, залежний від внутрішнього світу кожного з
учасників спілкування, контексту комунікації, специфіки каналів,
наявності та якості зворотного зв’язку та багатьох інших складових. Ця
інформація може значно відрізнятись у адресанта і адресата комунікації.
З погляду адресанта, смисл – це інтенціональна, ілокутивна складова; з
погляду адресата – це психо-когнітивна реакція на інтенції адресанта.
Крім того, особистісний смисл в кожному конкретному комунікативному акті
виявляється як певна результуюча як мінімум двох чинників (аспектів):
чинника (аспекту) апріорного, який наявний (відкладений) у психічний
діяльності кожного індивіда як його світоглядні, психічні, психологічні,
ментальні, комунікативні та інші константи (установки) і чинника
(аспекту) апостеріорного, який виформовується у ході комунікації як
діяльності. Інакше кажучи, апріорні особистісні смисли передують
комунікації, апостеріорні – народжуються у процесах спілкування.
Для апріорних особистісних смислів характерні такі ознаки: по-перше,
незмінність, сталість і визначеність, по-друге – внутрішня логічна
упорядкованість, закінченість і структурованість, по-третє – суб’єктивна
достовірність, по-четверте – предметність. Апостеріорні особистісні
смисли змінні, нестійкі, неупорядковані, неструктуровані, суб’єктивні,
для іншого учасника комунікації не завжди достовірні. Виформування
апостеріорних смислів (мовленнєвих і комунікативних) пов’язане із
впливом на перебіг комунікації значної кількості соціальних,
психологічних, когнітивних, контекстних, ситуативних тощо чинників.
Розглянемо лише випадки виформування апостеріорного комунікативного
смислу, пов’язані з порушенням очікувань звичного апріорного
комунікативного смислу.
Комунікативний смисл – інформаційний компонент спілкування, який
формується як результуюча домінанта комунікативних стратегій всіх
учасників кооперативного спілкування в межах певного контексту і
ситуації із застосуванням вербальних, невербальних і паравербальних
засобів. Оскільки смисл може розглядатись, з одного боку, в аспекті
мисленнєво-мовленнєвої діяльності як процес, а з іншого як її результат
[Бондарко 2001: 5-6], ця результуюча домінанта відповідно
виформовується як складний синтез апріорних і апостеріорних (поточних)
комунікативних смислів, тобто смислів, які сформувались у носіїв мови в
численних актах спілкування, і смислів, які лише формуються „тут і
тепер” у конкретному акті спілкування. Комунікативний смисл – це явлена
інтенція учасників спілкування.
Комунікативний смисл – це складний синтез інтенцій учасників
спілкування, які вживають засоби мовного коду, тобто його одиниці,
категорії тощо в конкретному часо-просторовому континуумі спілкування.
Враховуючи те, що в комунікації досить чітко виявляють себе смисли
окремих повідомлень, смисли структурних одиниць тексту (дискурсу) і
смисл деякого „результуючого” семантичного утворення – концепції того
фрагменту світу, про який йдеться в тексті (дискурсі) [Дымарский 2000],
вважаємо, що наступними рівнями вияву комунікативного смислу можна
вважати рівень одиниць та категорій мовного коду в спілкуванні та рівень
одиниць і категорій комунікативних.
Смислові аспекти мовних одиниць і категорій (тобто їхні апріорні й,
частково, апостеріорні комунікативні смисли) мають певну традицію свого
вивчення. Зокрема, у лінгвістиці є праці, присвячені особливостям вияву
смислу граматичних одиниць (О.Бондарко, І.Вихованець та ін.), лексичних
одиниць і категорій (Ш.Баллі, Й.Стернін, М.Нікітін, Ф.Литвин, З.Попова
та ін.), виявляються елементи смислу на фоно-фонологічному рівні (так
званий звукосимволізм) (В.Журавльов). Свої особливості вияву смислу
мають частини мови як синтетичні лексико-граматичні розряди слів.
Комунікативні ж одиниці й категорії лише починають виділяти і вивчати.
Зауважимо, що це, перш за все, виділені Дж. Остіном і Дж. Серлем
мовленнєві акти, які вважаються мінімальними мовленнєвими діями
учасників спілкування [Остин 1986; Серль 1986]; виділені М.Бахтіним
мовленнєві жанри [Бахтин 1986], а також найзагальніші категорії процесу
спілкування, тобто дискурси (тексти) [детальніше про це див.: Бацевич
2003; 2004].
Зважаючи на недостатню опрацьованість проблеми вияву смислу в межах
згаданих комунікативних категорій, зупинимося на цьому питанні дещо
детальніше.
У межах мовленнєвого акту апріорний комунікативний смисл виявлений у
межах комунікативних навичок (адресант) і комунікативних очікувань
(адресат) асертивно-пресупозитивної та локутивно-ілокутивної побудови
типового мовленнєвого акту. У разі відсутності узгодження комунікативних
очікувань і реальної структури мовленнєвого акту спостерігаються
різноманітні комунікативні девіації. Розглянемо приклад, у якому наявне
заперечення пресупозицій мовленнєвого акту, в результаті чого ілокутивні
сили останнього ніби „зависають” і виявлення особистісних смислів мовця
ускладнюється:
[Батько:] – Допоможіть знайти його [сина]…
[Незнайомець:] – … Скажіть, ви галасливий чоловік, чи нерви у вас
залізні?
– Що з ним трапилося?
– Спокійно… Нічого смертельного… Ви знаєте, хто найклятіший ворог
преферансу? Жінка, скатертина і шум.
– Я вас не розумію (О.Бураковський. Готеню).
Апостеріорний комунікативний смисл особливо помітно виявлений у непрямих
мовленнєвих актах. Розглянемо приклад:
– Она [собака] что, тебе мешает? – заподозрил Адам. (…(
– Да, – сказала Инна. – Мешает.
– Тогда как же мы будем жить?
– Где? – не поняла Инна.
– В Москве. У тебя. Я же не смогу её бросить. Я должен буду взять её с
собой.
– Кого? – растерялась Инна.
– Собаку, кого же ещё…
?
?
X
%( (В.Токарева. Старая собака).
Розгубленість Інни, нерозуміння комунікативних стратегій Адама, тобто
нездатність „вичитування” поточних комунікативних смислів, пов’язана із
складністю ідентифікації наявних мовленнєвих актів як таких, що містять
пропозицію жити разом.
У межах мовленнєвого жанру апріорний комунікативний смисл проявляється у
межах комунікативних навичок побудови типового мовленнєвого жанру з
типовою для нього інтенцією (мікростратегією [Дейк 1989]) у конкретній
конситуації спілкування (адресант) і звичного сприйняття саме цього
комунікативного смислу адресатом. Порушення першої або другої умови
стають причиною комунікативних девіацій, тобто, перш за все,
„вичитування” комунікативного смислу, який в мовленнєвий жанр адресантом
не вкладався. У поданому нижче прикладі спостерігаємо неузгодження
типової форми мовленнєвого жанру „вдячність” з актуальною формою, котра
перетворює його в інший тип мовленнєвого жанру – „погрозу”:
– Та що ти, Варко, – одмагалася від тієї вдячності вчителька. – Головиха
і сама має розум і серце, їй підказувати не треба.
– Розум і серце має, так… Але вашого добра я вам не забуду, як хочете.
“Варка немов погрожує своєю майбутньою вдячністю”, – подумалось Олені
Левківні, й вона усміхнулась. (Є.Гуцало. Шкільний хліб).
Апостеріорний комунікативний смисл, пов’язаний із „невпізнанням”
звичного мовленнєвого жанру, виявляється передусім у випадках його
непрямого вживання в конкретному дискурсі. Розглянемо приклад:
[Савка:] – Сховай, козаче, свій тютюнець, бо не буде діла.
[Тихіш:] – Як саме?
А так: дочку в хату загнав, а воза в клуню закотив.
Якого воза? Що це ви кажете?
А як лягаю спати, то ще й дрюка кладу коло себе.
Про що це ви?
Про те ж таки, що й ти знаєш.
Щось ви говорите таке, що ніяк не врозумію… (С.Васильченко. На перші
гулі).
Зауважуємо мовленнєвий жанр „застереження” у формі мовленнєвого жанру
„розповідь про подію”.
У межах тексту (дискурсу) апріорний комунікативний смисл виявляється в
умовах побудови (адресант) і звичного сприйняття (адресат) дискурсу
(тексту), який відповідає контекстним і ситуативним умовам, тобто
очікуваним макростратегіям. Відсутність такої відповідності, тобто
невідповідність звичним комунікативним смислам, стає причиною
комунікативних девіацій або провалів. Наведемо приклад сприйняття
нетипового дискурсу „світський візит” адресатом, який очікує саме
типовий дискурс і, відповідно, „вичитує” особливі комунікативні смисли:
Я відчував, що за його світським візитом і розмовами про перспективи
розвитку кафедри стоїть щось інше: чи не бажання розізнати, як я
ставлюсь до можливості висунення кандидатури Максименка на посаду декана
( В.Ільченко. Стратеги).
Апостеріорний комунікативний смисл в дискурсі (тексті) виникає, як
правило, на рівні підтексту, тобто макростратегій спілкування. Саме таке
„вичитування” неіснуючих імплікатур дискурсу (макростратегій, інтенцій)
простежуємо в такому жартівливому прикладі:
Мій начальник хоче мене задушити!
Чому ти так думаєш?
Як тільки я запізнююсь на кілька хвилин на роботу, він запитує: „А де це
наша Дездемона?”
Зрозуміло, що кожен „вищий” рівень вияву комунікативного смислу охоплює
нижчий як складову. На найвищому – дискурсивному рівні – всі можливі
вияви смислу синтезуються.
Розглянемо положення, висловлені в концептуально важливій статті
А.Новікова, присвяченій проблемам смислу [Новиков]. У цій публікації
автор, проаналізувавши значну кількість праць, присвячених проблемам
смислу, сформулював низку дихотомічних ознак, які, на його думку,
заперечують одна одну. Вважаємо, що дихотомічні ознаки смислу автор
виділяє без урахування диференціації цього поняття принаймні у межах
мовного коду в спілкуванні. У цілому ж вони стосуються сутності смислу,
його локалізації та сприйняття з позицій адресата. Розглянемо їх
почергово.
Ознака 1. „Вважається, що цілісний смисл – це результат розуміння
тексту, який керується і скеровується відповідними мовними засобами
цього тексту. Водночас вважають також, що смисл як ціле має зворотний
вплив на осмислення мовних одиниць тексту. Якщо смисл як ціле в процесі
сприйняття ще не сформований, то як він може впливати на осмислення
мовних одиниць тексту? Якщо він уже сформований, то для чого потрібне
таке осмислення?”
Ця дихотомія стосується когнітивної сфери адресата (читача, слухача).
Насправді, тут сформульована позірна дихотомія. Адресат, перебуваючи в
безпосередніх (адресат міжособистісного спілкування) чи опосередкованих
часом і простором (читач) дискурсивних зв’язках, покроково формує
апостеріорний особистісний комунікативний смисл у процесі інтеракції,
спираючись на почуте (прочитане). З іншого боку, як зазначалось вище,
адресат, сприймаючи дискурс (текст) певного жанру, вже має про нього
певні „випереджувальні” (апріорні) смисли, уявлення про найтиповіші
ознаки певного жанру. Дискурс (текст), який сприймається (твориться),
може різною мірою відповідати чи не відповідати очікуванням
(стереотипам) жанру і, відповідно, осмислюватись під радикалом цієї
відповідності чи невідповідності.
Ознака 2. „Вважають, що глибини, точності і адекватності розуміння можна
досягти при переході до смислового рівня сприйняття. Водночас для смислу
характерні плинність, мінливість, змінність, синкретичність. Як може
досягатися якась точність, однозначність розуміння при такому способі
фіксації його результату?”
Дихотомія стосується сутності смислу. В живій комунікації особистостей,
тобто носіїв неповторних соціальних, психологічних, когнітивних,
культурних тощо рис, стовідсоткове сприйняття особистісних смислів
принципово неможливе; у іншому випадку це було б „розчиненням” в особі
комуніканта. Недарма В. фон Гумбольдт сформулював дихотомію
„розуміння/нерозуміння”; О.О.Потебня твердив, що в спілкуванні
особистості не передають один одному інформацію (це метафора не більше),
а лише торкаються подібного кола асоціацій. У неконфліктній комунікації
учасники не „обмінюються інформацією”, а формують спільне поле смислів.
Ознака 3. „Вважають, що для смислу характерна інваріантність. Водночас
для нього характерна ситуативна зумовленість, суб’єктивність,
варіативність. Як може поєднуватись інваріантність і варіативність?”
Сформульована дихотомія стосується комунікативної сутності смислу, вияву
апріорних і апостеріорних його складових. В реальній комунікації таке
сполучення єдино можливе. Наприклад, як уже зазначалось, у свідомості
носія мови є достатньо стійке уявлення (стереотип) конкретного
мовленнєвого жанру зі своїми найзагальнішими типовими смислами: у межах
МЖ „комплімент” його (або когось іншого) хвалять, тобто ставляться
позитивно, у межах МЖ „співчуття” співчувають тощо. Це так званий
смисловий інваріант МЖ. У разі невідповідності інтенцій того, хто
створює конкретний МЖ, або недотриманні максими етикетного спілкування
Дж. Ліча „будь щирим”, виникають інші комунікативні смисли або
простежуємо конфлікт смислів, їх варіативність, або спілкування
унеможливлюється.
Ознака 4. „Вважають, що смисл виводиться, і тим самим ніби витягується з
тексту в результаті його розуміння. Водночас існує уявлення про те, що
розуміння – це приписування тексту смислу. Йдеться про взаємовиключні
процедури чи взаємодоповнювальні?”
Дихотомія сформульована з позицій адресата і у ній зафіксовані
взаємодоповнювальні комунікативні ознаки смислу, тобто апостеріорні й
апріорні характеристики. Наприклад, читач у процесі рецепції художнього
тексту приписує йому (тексту) певні смисли (симпатизує чи несимпатизує
героям, співпереживає їм тощо). Це випереджувальне сприйняття і
„нагородження” смислами відбувається під домінантним впливом правої
півкулі головного мозку, яка забезпечує гештальтне сприйняття людиною
навколишнього світу, моментальне цілісне, синтетичне (а не розчленоване,
аналітичне) його оцінювання, а значить і осмислення. Це випереджувальне
сприйняття уточнюється після прочитання тексту, який може стати для
адресата прецедентним, таким, за яким закріплений єдиний і
несуперечливий смисл, а може стати небажаним, навіть патогенним,
наповненим неприйнятним смислом.
Ознака 5. „Якщо вважати, що смисл не „конструюється” в процесі
розуміння, а лише приписується, то варто визнати, що в пам’яті повинен
зберігатися повний набір готових смислів і завдання полягає лише в тому,
щоби актуалізувати відповідний цьому тексту смисл. Водночас смисл
характеризується тим, що його необхідно „шукати”, „вловлювати”,
„розгадувати”, що безумовно свідчить про не рутинний, а творчий характер
цього процесу”.
Схожа ознака, яка стосується сутності поняття „смисл”, сформульована
також у пункті 7: „Вважають, що смисл – це результат розуміння, його
кінцева мета. Водночас говорять про розуміння на основі смислу, тобто
мають на увазі, що він є інструментом розуміння, а не його результатом.
Це один і той самий смисл, чи мова йде про якісь різні види смислу? Як
співвідносяться між собою смисл-інструмент і смисл-результат розуміння?”
Зрозуміло, що обидві дихотомічні ознаки сформульовані з позицій
адресата. У спілкуванні „обличчям до обличчя” смисл конструюється і
приписується почутому одночасно (див. попередній коментар). Це
конструювання апостеріорного типу смислу. Він конструюється у
динамічному процесі сприйняття з опертям на попередній комунікативний
досвід (комунікативні пресупозиції).
Ознака 6. „Вважають, що смисл належить сфері свідомості. Але водночас
він характеризується цілісністю, недискретністю, неповною
експліцитністю, а значить, недостатньою усвідомлюваністю. Чи це повинно
свідчити про те, що смисл локалізується не лише в сфері свідомості, але
й у сфері підсвідомості?”
Стосується сутності й локалізації смислу. Смисл, який розглядається як
комунікативне явище, є одночасно складовою свідомості й підсвідомості.
Отже, дихотомічні ознаки комунікативного смислу несуперечливі; їх, як
антиномії В. фон Гумбольдта, які вважаються рушійними силами розвитку
мови, можна сприймати як важливі складові процесів міжособистісного
спілкування.
Література
Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М., 1986.
Бацевич Ф.С. Нариси з комунікативної лінгвістики. Львів, 2003.
Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики. К., 2004.
Берн Э. Люди, которые играют в игры. Игры, в которые играют люди. М.,
2002.
Бондарко А.В. Лингвистика текста в системе функциональной грамматики //
Текст. Структура и семантика. Т.1. М., 2001.
Гусев С.С., Тульчинский Г.Л. Проблема понимания в философии. М., 1985.
Дейк Т. ван. Язык, познание, коммуникация. М., 1989.
Дымарский М.Я. Дейктический модус текста и единицы текстообразования (на
материале русского языка) // Проблемы функциональной грамматики:
Категории морфологии и синтаксиса в высказывании. СПб., 2000.
Кобозева И.М. Лингвистическая семантика. М., 2000.
Краткая философская энциклопедия. М., 1994.
11.Новиков А.И. Смысл: семь дихотомических признаков // HYPERLINK
“http://www.teneta.ru/rus/ne/novikov_smysl- sem.html”
http://www.teneta.ru/rus/ne/novikov_smysl- sem.html
Остин Дж. XE “Остин Дж.” Л. Слово как действие // Новое в зарубежной
лингвистике. Вып. ХVІІ. М., 1986.
Серль Дж. XE “Сёрль Дж.” Р. XE “Сёрль Дж. Р.” Классификация
иллокутивных актов // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. ХVІІ. М.,
1986.
Серль Дж. Р Косвенные речевые акты // Новое в зарубежной лингвистике.
Вып. ХVІІ. Теория речевых актов. М., 1986.
Серль Дж. Р. Что такое речевой акт? // Новое в зарубежной лингвистике.
Вып. ХVІІ. Теория речевых актов. М., 1986.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
