Реферат на тему:
Стан і перспективи дослідження й вивчення української мови в Польщі
На сучасному етапі розвитку й дослідження українського мовознавства
щораз частіше стає актуальним питання функціонування української мови,
що пов’язано з екстралінгвальними чинниками. Не будемо заглиблюватися в
національні і політичні проблеми, які на сьогодні вважаються одними з
найдотичніших до стану української мови як в Україні, так і за її
межами. Аналіз функціонування і поширення мови полягає не тільки у
вивченні і дослідженні тієї території, де вона локалізована: до уваги
також треба брати і зовнішні аспекти, зокрема взаємодію мов у часі і
просторі.
Політичні та національно-визвольні процеси дали поштовх до ширшого
використання української мови в держустановах, на виробництві та в
побуті, проте млявість і повільність утвердження законного права
української мови на домінування в суспільному житті пояснюється
передовсім браком волі до змін з боку української влади. Невизначеність
позиції багатьох високих посадових осіб у розв’язанні мовно-культурних
проблем країни має наслідком відсутність чітких механізмів упровадження
закону про державність мови, а також контролю за його дотриманням
[Залізняк 2002 : 20, 23].
Таку ситуацію маємо в Україні.
Проте сфера поширення і функціонування української мови не обмежується
тільки Львовом чи Києвом, Черкасами чи Хмельницьким. Не
повторюватимемося, що “нашого цвіту по всьому світу” і “дe звучить рідна
мова, живе український народ”, не аналізуватимемо заходи, які здійснює
діаспора, локалізована в різних частинах світу, а розглянемо тільки один
аспект (але багатогранний) – стан і перспективи розвитку й вивчення
української мови в Польщі.
Українська мова в системі освіти в Польщі: проблеми і завдання
Важливими для розвитку і функціонування українських шкіл у Польщі, а
також методичної науки в Польщі, є контакти з Україною. Проте, самі
виїзди в Україну не вирішать проблеми: мусить бути допомога з боку
батьків, вищих шкіл в Україні, зрештою, активність і бажання вчителів
прищепити любов до рідного слова, культури, історії. Поряд із цим
надзвичайно важливим є національне виховання дітей і молоді. Для цього
створені художні і самодіяльні гуртки, завдання яких полягає в
згуртуванні молодшого покоління (звичайно, із залученням старшого,
наприклад учителів і батьків) при проведенні літературних вечорів,
відзначенні національних і релігійних свят, що, своєю чергою, має
сприяти розвиткові національної самосвідомості. Це завдання покладене
насамперед на вчителів і батьків.
Однак, не слід забувати, що діти і молодь нацменшин “виростають на
перехресті двох культур – польської та української, і що польська тут
переважає” [Грицковян 1998 : 10]. Саме від того, як батьки і педагоги
прищеплюватимуть любов до української мови, культурних традицій,
залежить майбутнє української нацменшини в Польщі (та й не тільки в цій
країні), адже кількість підручників, ба, навіть допомога Міністерства
Освіти Польщі нацменшинам, зокрема їхнім школам, не вирішать
кардинальних проблем, серед яких найголовнішою залишається та – як себе
ідентифікувати на польській землі: чи українцем з діда-прадіда, чи
спольщеним українцем, чи як зручно (тобто, коли потрібно бути українцем,
я – українець, коли бажано назватися поляком, я – поляк). До речі,
останній варіант, на жаль, трапляється часто (і цього не заперечують
деякі студенти україністики (українці за походженням) Ягеллонського
університету).
Перспективи розвитку мовної ситуації визначаються позицією
інтелектуальної та державної еліти [Залізняк 2002 : 13]. Розглядаючи
українське шкільництво в Польщі, слід зазначити, що воно, починаючи з
часів ІІ Речі Посполитої, було під постійним тиском з боку шкільної
адміністрації та уряду. Ліквідовували назви “ukrai?ski”, вводили
“ruski”, навіть школу називали “rusk?” замість “ukrai?ska”. І попри те,
що в законі С. Грабського (з 1924 року) про двомовні школи йшлося, що в
них навчання велося двома мовами, не змінилася ситуація в школах такого
типу (серед них і українських): насправді польська мова мала перевагу
[Hryckowian 1999 : 215].
На сьогодні в Польщі функціонує п’ять шкільних осередків і кількадесят
пунктів навчання, зокрема: а) Комплекс загальноосвітніх шкіл ім. М.
Шашкевича в Перемишлі, в якому навчається 247 учнів(. Школа співпрацює
зі школами Західної Європи в рамках програми “Сократ” і налагоджує
співпрацю з українськими школами Львова і Мостиськ [Наше Слово 2003 :
1]; б) Комплекс загальноосвітніх шкіл у Лігниці, де навчається 71 учень.
Тут створено всі умови для навчання і розвитку: класи, житло, їдальня,
бібліотека, учнівська світлиця і учнівський клуб, діє гурток художньої
самодіяльності. Крім української мови, по-українськи ведуться заняття з
історії та географії України; в) українські школи ім. Т. Шевченка в
Білому Борі згуртували 141 учня; г) Комплекс шкіл з українською мовою
навчання в Гурові Ілавецькому (283 учні); ґ) у початковій школі і
гімназії ім. Лесі Українки в Бартошицях навчається 139 учнів. Тут також
є всі умови для навчання [Наше слово 2003 : 2].
Детальніше зупинимося на прикладі школи (з 1958 р.) і ліцею в Білому
Борі (північно-західна частина Польщі), що сьогодні є одним з найкраще
організованих і найвідоміших культурних осередків. Про Білий Бір знають
і в Україні, і в США. Тут функціонують гурток живого слова “Калиновий
міст”, танцювальний ансамбль “Вітрогон”, хор “Проліски”. У школі і в
гуртожитку спілкуються українською мовою, та й не тільки там. Рідну мову
можна почути і на молодіжних фестивалях і ярмарках, що проходять у
різних містах Польщі, в яких, власне, українська молодь бере участь.
Проте, так само спостерігається і проблема в самому користуванні
українською мовою, адже буває й так, що діти з українських родин
розмовляють між собою по-польськи (за власними спостереженнями). І
деякою мірою це можна зрозуміти (але не виправдати), оскільки вплив
державної мови (в нашому випадку польської) є очевидним, і це пов’язано
насамперед з тим, що Польща є одномовною країною (на відміну від
України). Вплив засобів масової інформації, оточення не залишається
непомітним. Починається процес поступової асиміляції.
Оскільки українська нацменшина є розпорошена по Польщі, виникає проблема
з вивченням української мови в селах і містечках. У деяких населених
пунктах самі українці не виявляють активності, а керівники освіти цим не
переймаються (тобто нічого не роблять у цьому напрямку), щоб сільським
дітям створити умови для вивчення рідної мови. Як додаткові заняття
уроки української проводяться в Кошаліні, Слупську, Лемборку, Щеціні,
Члухові, Битові, Мястку, Старгарді Щецінському [Hryckowian 1999 : 228].
Однак попри все, є труднощі – як фінансові (Лігниця, Білий Бір), так і
національно-політичні (Гурів Ілавецький). Щодо останнього, то слід
зазначити, що місцева влада не дозволяла українським дітям їздити до
гімназії тим самим автобусом, що ним доїжджали польські учні. На щастя,
проблему вирішили, проте маємо ще один доказ того, як трактують дітей зі
шкіл з українською мовою навчання.
Не можна оминути й іншого аспекту – проблем опрацювання навчальної й
методичної літератури українською мовою. Протягом певного часу таку
літературу постачали з України, проте це не завжди вирішувало справу.
Йдеться про те, що для українських дітей у Польщі і вчителів мають бути
створені підручники, які відповідають вимогам (певною мірою
пристосовуються до них) загальноосвітніх шкіл у Польщі. Адже порівнюючи,
скажімо, підручник з української мови, за яким навчаються українські
школярі, і підручник для навчання української мови дітей-українців у
Польщі, слід брати до уваги сам рівень навчання і ступінь володіння
мовою, оскільки сама методика навчання української мови в польських
школах є інша, ніж методика такого характеру в Україні, при тому сама
українська мова в Польщі не є для учнів українського походження
іноземною. Навіть за найвищих дидактичних оцінок цей рівень в
українських школах України і Польщі відрізнятиметься. Власне проблема з
підручниками поступово вирішується, зокрема варто відзначити на цій ниві
діяльність д-ра Ярослава Грицковяна (Кошалін), який створив для учнів
такі підручники, як “Журавлики”, “Виноградник”, “Перегук віків”, а для
вчителів “Jak uczy? si? j?zyka ukrai?skiego. Poradnik metodyczny do
nauczania j?zyka ukrai?skiego w szko?ach polskich” (1968) i “Методику
навчання української мови і літератури” (1998). Як зазначає сам автор,
“перед учителем цього предмета (в Польщі – О. Б.) назбиралося чимало
труднощів, і не тільки дидактичного характеру… У школі бракує
підручників, допоміжної літератури, вчительських журналів чи будь-яких
посібників для вчителів” [Грицковян 1998 : 3].
Проте, на жаль, така нацменшина в Польщі, як українська, повинна бути
більш забезпечена навчально-дидактичними матеріалами. На сьогодні і
Міністерство Освіти Польщі, і державні видавництва, і
Польсько-Українська Комісія, які найбільше відповідають за стан і
розвиток шкільної освіти нацменшин, ще не знайшли, напевне, тієї точки
опори, яка могла б посприяти їм у взаємній співпраці з українською
нацменшиною. Вся проблема ще криється в тому, що Міністерство Освіти
Польщі вирішувало й вирішує серйозніші, як для Польщі, проблеми:
здійснивши реформу освіти, працює над її вдосконаленням. Таким чином,
проблеми нацменшин у сфері шкільної освіти відходять на другий план
(зрештою, в Україні маємо подібну ситуацію: освітня реформа далеко не є
досконалою, ба, й навіть більше критикована, аніж підтримувана). А
відомо, що для впровадження змін (які відбулися кілька років тому)
потрібні додаткові кошти – насамперед слід фінансувати свої школи, а
тільки тоді “взятися” за школи нацменшин. Звідси і виникають усі
фінансові труднощі й негаразди, які й сьогодні зачепили українські школи
в Польщі.
Розвиток шкільної освіти української нацменшини залежатиме від
політичних, суспільних і культурних відносин між Польщею і Україною.
Адже і польська, і українська влади мають зрозуміти, що терени їхніх
держав заселяють також і нацменшини, які, певною мірою, роблять внесок у
розвиток того краю, що в ньому проживають.
’?$
$
&
??????????????229], “чи політика освіти Польщі щодо українців змінилася
настільки, аби сьогодні її оцінити як задовільну? На жаль, цей процес ще
не стабілізувався”.
Якщо йдеться про українську мову у вищій школі в Польщі, то можемо
зазначити таке. На сьогодні україністика функціонує у Варшавському,
Ягеллонському (Краків), Вармінсько-Мазурському (Ольштин) і Люблінських
(унів. ім. Марії Кюрі-Склодовської і Католицькому) університетах. Як
другу слов’янську мову українську вивчають у Вроцлавському університеті,
курс української є в університеті ім. А. Міцкевича (Познань) та в
університеті у Щеціні. Крім того, функціонують українознавчі
спеціальності в Сосновці (Сілезький університет) і в Державній Вищій
професійній школі (Сянок) та започатковуються річні курси економіки
України.
Варто відзначити високий належний рівень і фахову підготовку викладачів,
а також випускників україністики, які працюють не тільки у Варшаві і
Кракові, а “в кількох університетах, наприклад у Любліні. Ольштині.
Щеціні, а також за кордоном – у Канаді, Австралії” [Наше Слово 2004 :
4]. Щораз більшого значення набувають міжнародні конференції,
організовані різними науковими інституціями (університетами (зокрема у
Варшавському університеті пройшла міжнародна конференція “Стан і
перспективи українознавчих студій у Польщі”), Польською Академією Наук
тощо). Дослідження української мови, літератури, культури, історії
(переважно в порівняльному аспекті з польською) стають дедалі
актуальнішими. З мовознавчих дисциплін найбільше зацікавлення становлять
діалектологія і ономастика, в яких найвиразніше віддзеркалені
взаємовпливи обох мов. Результатом таких наукових досліджень є видання
різного роду збірників, монографій, словників. Серед останніх доробків
слід виокремити “Ma?y s?ownik ukrai?sko-polski – polsko-ukrai?skі”
(1998) М. Юрковського і В. Назарука; “Ukrai?sko-polski s?ownik
syntaktyczny” О. Співака і М. Юрковського (2003), “Варшавські
українознавчі зошити” (16 томів).
Беручи до уваги питання розвитку і функціонування україністики в Польщі,
слід розглянути і проаналізувати ставлення поляків до самих українців.
Як зазначають студенти україністики( з Ягеллонського університету, серед
яких проводилось опитування, по-перше, “в багатьох поляків українці
викликають негативні асоціації; навіть трапляються такі (поляки), для
яких українець – це росіянин, і взагалі, пересічний поляк не бачить
різниці між українцем та росіянином, трактуючи всіх східних сусідів
однаково” і “на жаль, серед багатьох поляків (переважно старшого
покоління) надалі побутує думка, що українець – це зла людина. Але
поляки теж не завжди відзначалися порядністю” або “деякі поляки не
розуміють, що Європа не закінчується на східному кордоні Польщі”;
по-друге, “довелося багато разів пояснювати, що українська мова – це не
те саме, що російська, що вона має свої особливості” або “можна було
почути думку, що українська мова – це діалект російської”. Звичайно,
такі погляди, ставлення залежать від віку людей. Молодше покоління вже
інакше сприймає українців, їхню мову і польсько-українські відносини.
Студенти україністики вважають, що “українська мова щораз більше
захоплює, і вона має майбутнє” і “було приємно побачити в одному з
краківських макдональдсів напис українською мовою”. Ті ж самі студенти
зазначають, що україністика тільки тоді розвиватиметься і
функціонуватиме, коли активно поширюватиметься інформація про Україну в
Польщі (напевне, в цьому неабияка роль належить якраз студентам, які вже
розуміють, що Україна – це не тільки козаччина, народні пісні і поезія
Т. Шевченка, але й багата література, культура, зрештою, й інша історія,
ніж та, що була написана в підручниках, за якими вчилися їхні батьки.
Молодше покоління зацікавлене в тому, щоб “на рівні менталітету провести
зміни – “реформи” і допомогти усвідомити пересічним громадянам
можливості партнерської співпраці позаурядових (наприклад, культурних)
організацій України і Польщі. Добре було б, аби в деяких поляків не
виникало запитання: “Українська мова – це те саме, що російська, так?””
Проте стабілізувати (і позитивно впливати) на розвиток і функціонування
української мови в Польщі самі тільки студенти україністики, її
випускники чи викладачі, зрештою українська громада в Польщі, не можуть.
Цей процес (і ситуація теж) залежать від самих українців в Україні, від
того, “як вони дбатимуть про свою мову. Частина поляків, яка цікавиться
сходом (східнослов’янськими краями. – О. Б.), спостерігає за Україною і
робить висновки. Якщо вони бачать, що самі українці (деякі – О. Б.) не
шанують своєї мови, то навіщо її вивчати? Можна вибрати російську”, а
також “українська мова тільки тоді буде перспективною, коли у всій
Україні розмовлятимуть нею”.
Отже, як бачимо, перспективи розвитку і поширення української мови в
Польщі відносно задовільні, що, своєю чергою, впливає на те, яке
майбутнє в україністики. Його (майбутнє) студенти оцінюють по-різному,
ставлячи на перше місце суспільно-політичну ситуацію в Україні і
міжнародні відносини між Україною і Польщею. По-перше, “розвиток
україністики в Польщі залежить від політичної орієнтації України –
східної чи західної. Зацікавлення українською мовою зросте тільки тоді,
коли Україна вибере другу (західну. – О. Б.)”; по-друге, “це залежатиме
від того, наскільки добре Польща “влаштується” в ЄС. Якщо справді добре,
то може так статися, що україністика затримається на певному етапі
розвитку і функціонуватиме для малої кількості людей”. Позитивним може
бути те, що “майбутні студенти зрозуміють, що ЄС – це не “рай на землі”
і почнуть вивчати культуру і мови східних слов’ян”.
І хоча деякі студенти зазначили, що “на сьогодні в Польщі українська
мова не є популярною”, а “україністика – це екзотична спеціальність”,
проте всі переконані, що поступово ситуація зміниться в кращий бік, і це
передовсім пов’язано зі щораз більшим зацікавленням культурою і
літературою східних сусідів. Щодо останньої зазначають, що “українська
література часом є набагато цікавіша, ніж західна, тому потрібні
перекладачі – знавці української мови, – щоб перекласти тексти
польською”.
У будь-якому разі, якщо Україна і Польща співпрацюватимуть як на
політичному і економічному, так і на культурно-науковому рівнях, то є
сподівання, що україністика не обмежуватиметься тільки Краковом і
Варшавою, а українську можна буде почути не тільки в аудиторіях на
заняттях з граматики чи української літератури, а й у ширших колах.
Принаймні так вважають студенти (і ми, певною мірою, з ними згодні), бо
“історія і культура наших держав є настільки взаємопов’язана, що на
сучасному етапі це неможливо оминути, хоча часто так трапляється”. Тому
варто глибше і детальніше це зрозуміти і дослідити. А для цього потрібне
знання мови. Більше того, майбутнє україністики (і її випускників)
залежить не тільки від урядових, а й від позаурядових організацій (як,
зрештою, розвиток полоністики в Україні).
Засоби масової інформації
Питання мас-медіа для нацменшин завжди є актуальним, особливо якщо
йдеться про українську нацменшину в Польщі, яка є однією з найбільших.
На сьогодні для українців у Польщі видаються такі газети і журнали, як
“Наше Слово”, “Над Бугом і Нарвою”, “Благовіст”, “Перемиські дзвони”, що
допомагає одночасно зберегти і пропагувати мову і культуру. Однак якщо
розглянути це явище з різних боків, то можна виявити проблему, яка
полягає не в тому, що польська інформаційна політика вороже чи негативно
налаштована до українців, а в тому, що українці проживають майже в усіх
частинах Польщі; таким чином, для цієї нацменшини ще не вдалося створити
загальнопольської радіопрограми, як, наприклад, є вони німецькою мовою
(Ополє і Катовиці), білоруською і литовською (Білосток).
Польські радіопередачі для нацменшин ведуться двома мовами: польською і
мовою нацменшини. Перший тип радіопередач – це про нацменшини, другий –
для нацменшин. Радіопередачі мовами нацменшин паралельно перекладаються
польською мовою, що сприяє тому, щоб поляки краще розуміли проблем
нацменшин [Tomanek : 2003]. У Жешові (Ряшеві), Ольштині і Білостоці
транслюються такі радіпрограми польською мовою. На хвилях Радіо Ольштин
можна почути “Вісті з Польщі, діаспори та України” (десятихвилинні
ранкові інформаційні передачі від понеділка до суботи), “Україна в
світі. Світ про Україну” (двадцятихвилинні передачі від понеділка до
п’ятниці), “Від неділі до неділі” (півгодинна інформаційно-публіцистична
програма). Також на хвилях цього радіо від 8 лютого 2004 року розпочався
перший український хіт-парад “Гаразд музика – безперестанку” – спільний
проект тижневика “Наше Слово” та української редакції Радіо Ольштин.
Якщо йдеться про телеефір, то для української нацменшини адресовано
“Теленовини” (Telenowyny). Для нацменшин (українців, зрештою, теж) є ще
“U siebie” i “Etniczne klimaty”.
Таким чином, ми повинні зрозуміти те, що за стан своєї мови і в Україні,
і в Польщі ми відповідаємо самі; перспективи її розвитку і
функціонування теж залежать від нас, українців. Адже слушно зауважують
поляки, що спочатку в Україні має бути стабільна мовна ситуація, щоб
українською мовою почали більше цікавитися за кордоном. Додамо, що не
тільки мовна, а й політична і економічна. І якщо ці три чинники
гармоніюватимуть, то можемо сподіватися і бути впевненими, що українська
мова – це не тільки Західна Україна чи діаспора, а й європейські
університети, зацікавлені мовою, літературою, історією і культурою нашої
держави.
Література
Грицковян Я. Методика навчання української мови і літератури. Warszawa,
1998. 232 s.
Залізняк Г., Масенко Л. Мовна ситуація Києва: день нинішній і
прийдешній. Вид. друге, зі змінами. К., 2002. 32 с.
Наше слово. 2003. № 37; 2004. № 7.
Hryckowian J., Ta?apkiewicz M. Szkolnictwo ukrai?skie na Pomorzu
Zachodnim – czynnik zachowania to?samo?ci narodowej // Ukraina – Polska:
kultura, warto?ci, zmagania duchowe. Praca zbior. Pod red. R. Drozda, R.
Skieczkowskiego, M. Zymomrji. Koszalin, 1999. S. 215-234.
Tomanek P. Ochrona praw j?zykowych mniejszo?ci narodowych w Polsce ze
szczegolnym uwzgl?dnieniem mniejszo?ci ukrai?skiej // Ukraina: mi?dzy
j?zykiem a kultur?. Studia Ruthienica Cracoviensia. – №1. Pod red. A.
Fa?owskiego, B. Zinkiewicz-Tomanek. Krakow, 2003 [w druku].
( Дані тут і далі за 2003 – 2004 навч. рік.
( Опитування проводилось серед студентів польського походження (95%) і
українського (5%).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
