Реферат на тему:
Типологічне й індивідуальне в епістолярній поведінці Василя Стефаника:
звертання
Унікальність Стефаникової епістоляріїї, за влучним висловом Михайлини
Коцюбинської, полягає в особливостях „Стефаникового типу листування –
творення себе в листах” [Коцюбинська 2001: 172]. Не випадково його листи
неодноразово привертала увагу сучасних літературознавців у пошуках
біографічних домінант письменника, специфіки його творчої лабораторії й
особистості [Гладкий 1967, Баран 1996, Погребенник 1996, Степаненко
1996, Коцюбинська 2001]. Однак лінгвістичний аспект листування Стефаника
досліджено значно менше (див., зокрема, аналітичне дослідження
В.В.Ґрещука про здобутки лінгвістичного стефаникознавства [Ґрещук
1998]). З-поміж найвагоміших мовознавчих здобутків відзначимо, зокрема,
праці В.В.Ґрещука [Ґрещук 1996]. Дослідник зосередив увагу на з’ясуванні
мовних особливостей Стефаникових листів. Індивідуальний вияв мовної
поведінки Стефаника в епістолярних текстах дотепер не був об’єктом
спеціального дослідження. Власне це й становить мету нашої розвідки.
Епістолярна спадщина Василя Стефаника окреслена 1888-1935 роками і
налічує сьогодні понад триста листів (найбільша частка їх – 312 –
уміщено в третьому томі повного зібрання творів [Стефаник 1954]), решта
– представлена в різних періодичних виданнях і збірниках, присвячених
його творчості [Основа 1965, Погребенник 1996 тощо]. Основу епістолярії
становить приватне листування з друзями: з Левом Бачинським (приятель із
часу навчання в гімназії, адвокат), з Вацлавом Морачевським (доктор
біологічних наук, професор Львівського ветеринарного інституту,
захоплювався літературою, перекладав новели Стефаника польською мовою),
з Софією Морачевською (дружина Вацлава Морачевського, близька до гурту
феміністок, який очолювала Наталя Кобринська), з Ольгою Гаморак (донька
священика Кирила Гаморака, з 1904 року – дружина письменника), з Миколою
Шухевичем (адвокат, приятель Стефаника), з Ольгою Кобилянською та з
Михайлом Павликом.
Спорадично він підтримував епістолярні зв’язки з Осипом Маковеєм,
Михайлом Коцюбинським, Іваном Франком, Михайлом Рудницьким, Оленою
Кульчицькою, Андреєм Шептицьким, Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим,
Ієронімом Калитовським, родиною Гамораків, зокрема з батьком Ольги –
Кирилом та її братом Віктором. А отже, саме це коло адресатів визначало
мовну поведінку Василя Стефаника.
Листування як один із можливих засобів підтримки міжособистісних взаємин
було водночас для нього важливим засобом реалізації його мовної
особистості, своєрідною творчою лабораторією: в багатьох листах
знаходимо фрагменти, начерки майбутніх творів, опис реальних подій, які
склали їх сюжетну канву. Невипадковість такого змістового наповнення
листів пояснює сам Стефаник в одному з листів до Ольги Гаморак: “Я не
маю часу тепер що писати і звичайно свою жилку писарску згоню на листах.
То коштує мало часу і не мучить, за півгодини готово. А все помахаєся
пером” [Стефаник 1954: 175]. Почасти листи додавали йому впевненості у
власних силах: “Сегодни я такий до нічого, що би-м не годен слова
написати, якби не Ваш лист. Читаю раз, читаю другий раз та й радуюся, що
маю такого друга, що так пише…”, – до Вацлава Морачевського [Стефаник
1954: 107]. Однак у хвилини смутку й душевної тривоги навіть вони не
могли принести бажану рівновагу: “Мене не обходить нічого білий світ –
лишень я, і тому я тепер майже не пишу листів” [Стефаник 1954: 187].
З особливим нетерпінням чекав Василь Стефаник листів від Вацлава
Морачевського, про що свідчать прості й розгорнуті порівняння, що
стосуються його кореспонденцій. Зокрема, він порівнював листи
Морачевського з росою, яка є благодаттю для кожної рослини (“Мій дорогий
друже, пишіт, Ваші письма для мене що траві роса” [Стефаник 1954: 42]) ,
з розцвілою черешнею (“Ваш лист, то як файна на весну розцвіла черешня.
Цвіту, зеленого листя багато, а так від опівночі є галузка і на однім
листочку єї слеза. Лиш одна слеза. Чи Вам, дужому і файному другови
мому, не зависла одна слеза на віях? Бо лист Ваш то такий, як коли би
віщував великий плач у Вашій душі” [Стефаник 1954: 94]), а їх читання з
ходінням по зеленій ниві (“Читаю Ваш лист, та й як коли би-м по ниві, по
зеленій ходив. Сонце гріє, земля свідома родючости свої, вигрівається, а
трава і цвіти вилазять із землі, аби попігратися. Нахожу і у Вашім листі
такої сили богато, що ще раз радуюся, що Ви мій. Будьте Ви моїм другом,
але все будьте і тримайте мене простісінько, як земля тримає березу, під
небо, високо” [Стефаник 1954: 107]).
Цілком закономірними в такому контексті є найулюбленіші Стефаникові
опорні лексеми в листах до Морачевського – друже і приятелю – в
поєднанні з пояснювальними означеннями дорогий, любий, коханий, добрий,
єдиний, мій щодо лексеми друже (напр.: Дорогий друже! Мій друже! Дорогий
мій друже1 Коханий друже! Мій друже коханий ! Мій друже дорогий! Дорогий
друже мій ! Друже любий! / Любий друже! Мій єдиний друже! Друже мій
єдиний! Єдиний друже мій! Мій друже єдиний, єдиний друже!) і мій,
дорогий, любий, добрий щодо лексеми приятелю (напр.: Мій приятелю!
Дорогий приятелю! Дорогий мій приятелю! Любий приятелю! Добрий
приятелю!). За частотністю використання вирізняється вираз Дорогий
друже!, який Стефаник вживає протягом усього епістолярного спілкування з
Морачевським 53 рази, здебільшого в ролі початкового звертання.
Зауважмо, що звертання з епітетом єдиний (вперше воно з’явилося в червні
1897 року: мій друже єдиний [Стефаник 1954: 107]) Василь Стефаник
адресував лише Морачевському, що засвідчує особливість їх дружніх
взаємин. Індивідуально-авторське забарвлення має також вокатив із
опорною лексемою друже, побудований шляхом градації: Дорогий мій, і
сильний, і шановний друже [Стефаник 1954: 89]. Один раз Стефаник
використав у спілкуванні з Морачевським архаїчну форму други (добрі
други мої [Стефаник 1954: 132] ), що надає спілкуванню урочисто
піднесеної тональності.
Мовну поведінку Стефаника, яка відповідає мовній парадигмі кінця ХІХ –
поч. ХХ ст., вирізняє також функціонування епітетів коханий (у значення
’дорогий’, ’любий’) і добрий, що має оцінне забарвлення. Важливо й те,
що в листах до Морачевського фіксуємо в ролі звертань субстантивовані
прикметники, які загалом є характеристичними для епістолярного ідіостилю
Василя Стефаника, напр.: коханий [Стефаник 1954: 139], єдиний [Стефаник
1954: 139], любий [Стефаник 1954: 138], Мій любий! [Стефаник 1954: 49].
Крім форми однини, він неодноразово використовував і форму пошанної
множини, пор.: Дорогі! [Стефаник 1954: 54, 56, 58, 60, 61, 62, 69, 80],
щасливі [Стефаник 1954: 56], Дорогі Ви мої! [Стефаник 1954: 78], мої
добрі [Стефаник 1954: 117, 133, 218], Кохані мої [Стефаник 1954: 137],
які є традиційними для мовної поведінки українців. Водночас вони
відображають прихильність і пошанівок, що були, очевидно, обопільними
між комунікантами. У червні 1897 року Василь Стефаник писав
Морачевському: “Ще Вам із серця дякую за прихильність до мене. А вже
самі судіт тепер і на будуче, чи варт я тої прихильности і великої
дружби. Від себе скажу, що не можу сказати, чи більше Вас шаную, чи
більше люблю. Най останеся пошанівок і любов в парі – разом будуть мати
добру дорогу” [Стефаник 1954: 112].
Лише Вацлава Морачевського в листопадовому листі 1897 року Стефаник
називає білий брате ясний (“Ой, друже мій єдиний, ой, білий брате ясний,
коби я міг бути із Вами!” [Стефаник 1954: 128]). Це звертання є,
очевидно, трансформом народнопісенного. Щоправда, уснопоетична традиція
передбачає здебільшого сполучення епітета ясний у значенні “ласкаве,
привітне, приязне звертання до кого-небудь (перев. до дівчини, жінки)”
[СУМ ХІ: 655] з іменниками зoре, (зoренько, зiрочко), значно рідше – як
“ласкаве, привітне, приязне звертання до чоловіка” [СУМ ХІ: 655] з
іменником сокіл. Епітет білий підкреслює позитивну семантику всього
виразу. Вигук ой, до того ж, надає спілкуванню народнорозмовного
характеру й відтворює особливий психологічний стан самотності, про що
дізнаємося з контексту: “Я бідний та такий замучений! Відірвався від
свого пня, від мужицтва і як лист дубовий не даюся ще осени, але в’яну,
ой жовтію” [Стефаник 1954: 128].
До дружини Вацлава, Софії, Стефаник звертався зазвичай Добра пані!
[Стефаник 1954: 84] або Добрі! [Стефаник 1954: 95, 96, 119], що
зумовлено дружніми й товариськими взаєминами між ними.
До сина Морачевських, Юрка, він використовував двокомпонентні вирази,
неодмінним елементом яких є демінутиви, напр.: Коханий Юрчику [Стефаник
1954: 90], Маленький приятелю, коханий Юрчику ! [Стефаник 1954: 92],
любенький Юрчику [Стефаник 1954: 94].
–
?
?
,.T¦
?
3/4
A
h
h
h
7[Стефаник 1954: 23], Високоповажана Пані! [Стефаник 1954: 25]),
приятелько (Шановна приятелько! [Стефаник 1954: 86], Добра приятелько
[Стефаник 1954: 174]), патріотко (добра патріотко [Стефаник 1954: 174]),
сестро (моя Ви сестро добра [Стефаник 1954: 208]), друже (друже мій
[Стефаник 1954: 218]), які відображають передусім типологічні ознаки
мовного етикету цього періоду.
Характер їх взаємин упродовж усього листування окреслюється своєрідними
стилістичними межами першого офіційного звертання пані і останнього
урочисто-шанобливого Ольго з одним і тим же епітетом дорога.
Індивідуально-стильовою домінантою їх спілкування є, однак, субстантиви:
Добрі! [Стефаник 1954: 109], Шановні! [Стефаник 1954: 113], моя Ви добра
[Стефаник 1954: 165]. Добрі і дорогі [Стефаник 1954: 174], моя добра
[Стефаник 1954: 209], мої добрі [Стефаник 1954: 212], Дорогі мої !
[Стефаник 1954: 222], Дорогі! [Стефаник 1954: 230, 233, 239, 240, 241,
241, 243, 247].
Експресивність комунікації створюється і через повтори звертальних
одиниць на зразок Ой, добра моя, ой, найліпша! [Стефаник 1954: 174]. Їх
відсутність на початку епістолярного тексту компенсується почасти
емоційними виразами, як-от у березневому листі 1897 року: Ой Ви!
[Стефаник 1954: 98] (цим виразом, що функціонально замінює звертання,
розпочинається лист). Подібна реакція адресанта має реальне підґрунтя й
мотивована, очевидно, пресупозитивними умовами: попередньою
кореспонденцією Ольги.
У звертаннях до Ольги Кобилянської – виразна повагова дистанція:
зазвичай офіційне пані чи дружнє товаришко, щоправда, поряд із шановна,
високоповажна, вельмишановна Стефаник нерідко використовував означення
добра, добра моя, наша, добра наша, напр.: Добра моя пані! [Стефаник
1954: 142, 146], Наша пані ! [Стефаник 1954: 143], Добра наша пані!
[Стефаник 1954: 146] і найчастіше – Добра пані ! (16 раз) і Добра
товаришко! (13 раз). В останньому листі від 25 листопада 1927 року
початкове звертання має епітет найдорожша, який чи не найповніше
відтворює еволюцію взаємин обох комунікантів. Факультативно роль
початкових звертань у листах до Ольги Кобилянської виконують типові для
ідіостилю Стефаника субстантиви. Однак, крім уже згаданих Добрі!
[Стефаник 1954: 149], Добрі мої [Стефаник 1954: 170], він адресує лише
їй підкреслено шанобливе В[исоко]поважні ! [Стефаник 1954: 150].
Як і в листах до Ольги Гаморак, листи до Ольги Кобилянської почасти не
мають звертань, що зумовлено невимушеністю й емоційністю цих
епістолярних діалогів.
Для спілкування із другом з гімназійних часів Левком Бачинським
характерне домінування лексем коханий і любий у структурі звертальних
виразів, напр.: Коханий Левку! [Стефаник 1954: 26(3), 28, 29, 34, 37,
66], Коханий [Стефаник 1954: 26], Кохані [Стефаник 1954: 30], Коханий
Льве Василевичу! [Стефаник 1954: 31], Мій коханий [Стефаник 1954: 74],
Любенький Левку [Стефаник 1954: 30], Любий Левку [Стефаник 1954: 36,
74], Любий Друже! [Стефаник 1954: 65]. А найуживанішою формулою
звертання є Дорогий Левку [Стефаник 1954: 27, 37, 43, 50, 52, 70, 72],
двічі вжито усічений однокомпонентний варіант цієї моделі Дорогий
[Стефаник 1954: 42, 249]. За посередництвом субстантивів створилося
особливе комунікативне поле довіри й ніжності між автором і адресатом.
Такі одиниці виступають своєрідними індикаторами дружніх і прихильних
взаємин. Щоправда, функціонування субстантивів має не лише
індивідуально-стильову диференціацію: українці активно використовували
такі звертання упродовж ХІХ століття, передусім в епістолярії. Як
відомо, в цей період лексема коханий мала трохи іншу семантичну
структуру і, крім узвичаєного для сучасного мовлення значення “коханий –
той, якого кохають” [СУМ IV: 313], тобто “почувають, виявляють глибоку
сердечну прихильність до особи іншої статі” [СУМ IV: 313], в епістолярії
її вживали в значенні “той, якого люблять” [СУМ IV: 313], “милий, любий,
дорогий” [Грінченко ІІ: 294].
У листах до приятелів, друзів “по перу” переважають звертальні вирази з
опорними лексемами товаришу і пане товаришу: Дорогий товаришу! – до
М.Ганкевича [Стефаник 1954: 53], до К.Гаморака [Стефаник 1954: 167, 177,
186, 215], до М.Павлика [Стефаник 1954: 180, 194], до М.Рудницького
[Стефаник 1954: 251, 256], Високоповажаний товаришу! – до М.Павлика
[Стефаник 1954: 246], Високоповажаний товаришу! – до М.Рудницького
[Стефаник 1954: 250, 250, 250], Пане товаришу! – до А.Шмигельського
[Стефаник 1954: 33], Дорогий пане товаришу! – до М.Шухевича [Стефаник
1954: 221], Високоповажаний пане товаришу! – до М.Коцюбинського
[Стефаник 1954: 235], до О.Маковея [Стефаник 1954: 247], Шановний пане
товаришу ! [Стефаник 1954: 57]. Значно рідше вживає В. Стефаник лексему
добродію: Дорогий добродію! – до М.Павлика [Стефаник 1954: 24, 38, 65],
до І.Франка [Стефаник 1954: 105], Любий добродію! [Стефаник 1954: 35],
Вельмиповажаний Добродію! [Стефаник 1954: 36].
Факультативною в структурі звертання є лексема пане. Зокрема, вона є
основою творення звертального виразу лише в листі до О.Маковея –
Вельмиповажаний пане! [Стефаник 1954: 135]. Водночас лексема пані є
більш функціонально активною в епістолярній практиці Стефаника. Крім
згаданих адресаток, він послуговувався цією формою, спілкуючись із
Соломією Крушельницькою – Високоповажана пані! [Стефаник 1954: 251],
Дорога пані! [Стефаник 1954: 252].
У звертанні Дорогий добродію мій! [Стефаник 1954: 216] до Кирила
Гаморака лексема добродій вживається в первинному значенні (добродій –
“1) Благодетель” [Грінченко І: 399], те саме, що й добродійник [СУМ ІІ:
324]), а не як узвичаєна форма звертання чи титул. У листі з цим
початковим звертанням Василь Стефаник звертається до адресата з
проханням позичити гроші. “Я за грішми. Дотепер брав-єм у Ользі і
богато-м єї винен, а тепер хочу у Вас взяти, бо ні сюда, ні туда. Я
тепер на чистім бурку,” – писав він одразу після звертання.
З врахуванням соціального статусу Кирила Гаморака, стає зрозумілим інше
звертання до цього ж адресата: Високоповажаний і дорогий отче! [Стефаник
1954: 185].
На ім’я Стефаник звертався найчастіше до львівського адвоката Миколи
Шухевича: Дорогі Миколо! [Стефаник 1954: 234(2), 237, 238, 239], Дуже
дорогий Миколо! [Стефаник 1954: 253] і як, уже зазначалося, до Левка
Бачинського: Левку! [Стефаник 1954: 63]. Такий вибір уможливлювали лише
дружні стосунки комунікантів.
Для ідіостилю Стефаника характерні також народнорозмовні звертання на
зразок Радосте моя, життє моє! [Стефаник 1954: 55], які, втративши
первинну семантику, передають лише особливий емоційний стан мовця.
В інших ситуаціях подібні звертання є елементом розгорнутої метафори,
напр.: “Моя веселість йде до мого серця як жебрак. Стає перед чорними
думами, що там здавна засіли, і жебрає маленької монети. І вона стоїть,
стоїть і тихонько виходить, аби дверима не рипнути, аби газди не
гнівалися, – і виходить без нічого. І стоїть за дверима, і вмирає
поволи.
Ой, ти, веселосте моя !” [Стефаник 1954: 241].
Наявність різних розповідей, описів, листів інших адресантів у листах
Стефаника певною мірою спонукають його до відтворення деяких локальних
звертальних одиниць (напр.: вуячку [Стефаник 1954: 41], братя [Стефаник
1954: 87]), а також узуальних (напр.: дитинко [Стефаник 1954: 50, 111],
ласкава пані [Стефаник 1954: 123], діти мої любі та й милі [Стефаник
1954: 225]), узвичаєних для українського розмовного спілкування.
Реєстр звертальних виразів у листах Василя Стефаника відтворює типові
для українського мовного простору кінця ХІХ – поч. ХХ ст. апелятиви і
засвідчує виразну орієнтацію на мовну парадигму Покуття. Крім того,
система звертальних формул охоплює значну кількість одиниць, які є
елементами його епістолярного ідіостилю.
Література
Баран Є.М. Листування як літературознавче джерело // Василь Стефаник
художник слова. Івано-Франківськ: Плай, 1996. С.155-165.
Гладкий В.М. Эпистолярное наследие и новеллы Василя Стефаника: Автореф.
дис…канд. філол. наук. Львов, 1967. 19 с.
Ґрещук В.В. Лінгвістичний аспект листування // Василь Стефаник художник
слова. Івано-Франківськ: Плай, 1996. С.165-176.
Коцюбинська М. „Моя література в моїх листах” // Коцюбинська М.
“Зафіксоване й нетлінне”: роздуми про епістолярну творчість. К.: Дух і
Літера. Харківська правозахисна група, 2001. С.165-173.
Недруковані досі листи Василя Стефаника // Основа. 1965. №28.
Погребенник Ф. Василь Стефаник і Морачевські: невідомі листи письменника
// Василь Стефаник художник слова. Івано-Франківськ: Плай, 1996.
С.257-261.
Словарь української мови: У 4-х т. / Упор. з додатком власного матеріалу
Б.Грінченко. К.: Наук. думка, 1996 1997. Т.І-ІV.
Словник української мови: В 11-ти т. К.: Наук. думка, 1970 – 1980. Т.
І-ХІ.
Степаненко М. Василь Стефаник і Велика Україна // Василь Стефаник
художник слова. Івано-Франківськ: Плай, 1996. С.244-248.
Стефаник В. Повне зібрання творів: У 3-х т. К.: Вид-во АН УРСР, 1954.
Т.ІІІ. Листи. 325с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
