.

Перспективи взаємостосунків української літературної мови та діалектів(реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
395 3529
Скачать документ

Реферат на тему:

Перспективи взаємостосунків української літературної мови та діалектів

Після зруйнування Києва 1240 року центром політичного і культурного
життя в південній Русі на деякий час стає Галицько–Волинське князівство.
Сюди переселяється частина наддніпрянського населення. Проте від навали
татар, ударів Угорщини, Польщі та внаслідок внутрішньої боротьби між
феодалами в середині XIV століття Галицько–Волинське князівство втрачає
свою незалежність, українські землі разом з білоруськими потрапляють під
владу Литовської держави, частину українських земель захопила Польща та
Угорщина.

У Галицько–Волинському князівстві роль літературної виконувала
давньоукраїнська мова з місцевими живомовними елементами. У час
литовського панування до половини ХVІ століття спільною літературною
мовою для українців і білорусів була так звана західноруська літературна
мова. Державна для Литви західноруська літературна мова була успадкована
від давньоруської доби і становила продовження актової мови
Галицько–Волинського князівства. Ця мова виконувала роль літературної і
в Молдавській державі, що була створена в ХІV столітті.

Щодо тодішньої українсько–білоруської мовної спільності, то однією з її
передумов була давня ближча спорідненість діалектів західноруських
(колишніх західнослов’янських племен), що стали пізніше основою
української мови.

Мабуть, не всі білоруські говори становили коли–небудь діалектну
спільність або близьку спорідненість з українськими говорами, а тільки
ті, які білоруськими діалектологами визначаються як південно–західні.
Сприятливою умовою українсько–білоруської мовної єдності було
перебування українських і білоруських земель у складі Литовської
держави.

Під староукраїнською літературною мовою розуміють мову української
народності, мову пам’яток ХІV–ХVІІІ століть. Мовні явища, співвідносні з
особливостями сучасних українських говорів, умовно сприймаємо як
елементи тодішньої літературної мови. Стосовно староукраїнської
літературної мови не було якихось суворих нормалізаційних настанов, тому
ми сьогодні в багатьох випадках не маємо змоги встановити, які мовні
елементи сприймалися у той час як діалектизми.

Староукраїнська літературна мова пройшла складний шлях розвитку і змін.
У XIV–XV століттях вона обслуговувала переважно ділове письменство. У ХV
столітті західноруська (західноукраїнська) літературна мова
розчленовується на староукраїнську і старобілоруську. Із розвитком
жанрового багатства літератури ХVІ століття вирізняються два типи
староукраїнської літературної мови – слов’яноруська і проста мова.

Слов’яноруська літературна мова була продовженням старослов’янської мови
давньоруської доби. Хоч загалом цією мовою писали твори багатьох жанрів,
вона передусім обслуговувала церкву, вживалася в релігійній літературі,
нею здійснювали церковна освіта. У ХVІІІ столітті православна церква в
східній Україні переходить на церковну мову російського зразка, а в
галицьких церквах слов’яноруську мову вживали і в ХІХ та ХХ століттях.

Проста староукраїнська літературна мова є відповідником
давньоукраїнської літературної мови на народній основі. Порівняно зі
слов’яноруською проста мова значно ширше вбирала в себе елементи живої
мови українського народу. Нею писали твори ділового жанру (грамоти,
акти, універсали), художню літературу (вірші, пісні, інтермедіЇ,
вертепні драми), окремі наукові праці (лікарські і господарські
порадники) і деякі релігійні твори (Пересопницьке Євангеліє, релігійні
легенди) тощо. Між слов’яноруською і простою староукраїнською
літературною мовою відбувалася взаємодія. Під час боротьби проти
католицизму проста мова проникала і в церковну літературу, у братських
школах вона була мовою освіти.

У ХVІІ і ХVІІІ століттях набуває поширення народно–розмовний різновид
літературної мови, який застосовували в художній літературі – в
інтермедіях, бурлескних і гумористичних творах. Цей різновид
літературної мови був відгалуженням простої мови.

Співіснування двох різновидів староукраїнської літературної мови
виявляється навіть у творах одного й того ж жанру. Зокрема, церковні
проповіді Л. Баранович писав слов’яноруською мовою, І. Галятовський –
простою, літопис Самовидця написаний простою мовою, літопис Граб’янки –
слов’яноруською. Загалом же зазначені різновиди староукраїнської
літературної мови побутували в різних жанрах літератури. Обидва типи
літературної мови залежно від жанру використовував навіть один і той
автор.

Двом різновидам писемної староукраїнської мови, цілком імовірно,
відповідали два типи усної літературної мови. Слов’яноруська усна і
писемна мова майже не мала зв’язку з народними говорами. Натомість
проста усна і писемна літературна мова відбивала територіальні діалекти,
хоч неоднаковою мірою в різних випадках. Однак треба зважати на те, що
особливості вимови живої староукраїнської мови тодішнє письмо значною
мірою знівелювало.

Є підстави допускати, що в ХІV–ХV ст.., як і за давньоруської доби, на
території України виразно виділялися тільки два наріччя –
північно–східне та південно–західне, причому північна частина сучасного
волинського говору належала до північного наріччя.

jlT

V

a

a

L типу узревшо, не хотячо.

Відносно часто діалектні слова трапляються в пам’ятках художньої
літератури ХVІ – ХVІІІ століть, писаних простою мовою, та в ділових
документах, що походять з різних місцевостей.

У період існування староукраїнської літературної мови на ґрунті колишніх
північно-східного і південно–західного наріч сформувалося нове
південно–східне наріччя української мови. На певному етапі в
південно–східному наріччі, зокрема в середньонаддніпрянських говірках,
було відносно багато рис колишнього північно–східного наріччя, що
пояснюється, з одного боку, північно–східною діалектною основою
середньонаддніпрянського говору, з другого – дозаселенням середньої
Наддніпрянщини в ХVІ столітті вихідцями з Полісся.

Південно-східне наріччя у ХVІІІ столітті щораз активніше проникає в
літературні твори [Попівський 1987]. У кінці ХVІІІ століття Правобережна
Україна, за винятком Галичини, Буковини і Закарпаття, перебувала з
Лівобережною Україною у складі Російської держави, що сприяло зближенню
говорів української мови.

У староукраїнській літературній мові в певну систему склалися елементи
всіх трьох українських наріч, проте в писемних пам’ятках різного часу
особливості окремих наріч відбиваються неоднаковою мірою. У ділових
документах з ХVІІ століття, зокрема універсалах і грамотах Б.
Хмельницького, живомовну основу теж найбільшою мірою становило
південно-західне наріччя.

У староукраїнській літературній мові протягом усього ХVІІ століття
переважають фонетичні і морфологічні риси західних і північних
українських говорів. Риси північного наріччя виявляються в деяких
волинських грамотах ХІV–ХV століть, в актовій мові ХVІ століття. У ХVІІ
столітті особливості північного наріччя відбиваються у творах
М. Довгалевського, І. Кониського, І. Некрашевича.

Лемківські та закарпатські інтермедії ХVІІ–ХVІІІ століть, хоч і
відображають місцеві елементи, загалом написані теж тодішньою
староукраїнською літературною мовою.

Виявлені в різних староукраїнських пам’ятках діалектні особливості треба
сприймати як периферійні діалектні особливості тодішньої літературної
мови. Взаємодія між староукраїнською літературною мовою і говорами
української мови полягала передусім у впливі говорів на літературну
мову.

У кінці ХVІІІ століття живомовний різновид староукраїнської літературної
мови переростає в нову українську літературну мову.

Нова українська літературна мова – це ьазована на народних говорах мова
української нації, що є результатом творчості всього українського народу
на чолі з його видатними культурними діячами від ХVІІІ століття до наших
днів. Поняття нової української літературної мови надзвичайно широке.
Нова українська літературна мова ХVІІІ століття відрізняється від
літературної мови кінця ХХ століття.

Найважливіша особливість нової української літературної мови полягає в
її максимальному зближенні з народними говорами. Нова українська
літературна мова розвинулась на основі південно-східного наріччя і
активно увібрала в себе та уніфікувала в єдину систему елементи двох
інших наріч. Хоч південно-східне наріччя загалом найближче до
літературної мови, однак літературна мова ні в фонетиці, ні в граматиці,
ні в лексиці не збігається з ним.

Класики української літератури І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко,
Т. Шевченко на основі східноукраїнських говорів створили досконалий і
високо художній тип нової літературної мови.

Внаслідок спорідненості наддніпрянських, полтавських і слобожанських
говірок діалектизми в мові творів І. Котляревського,
Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка загалом однотипні.

Лексичний склад нової української літературної мови в своїй основі за
походженням діалектний. Приплив діалектної лексики до нової української
літературної мови для різних періодів трактується неоднаково. На
сучасному етапі проблема взаємодії діалектної лексики з лексикою
української літературної мови пов’язується передусім з питанням про
культуру мови, про вдосконалення її будови в галузі лексики. Питання про
збагачення літературної мови діалектною лексикою, про вплив цього
процесу на проблеми культури мови є актуальним тільки для періоду, коли
нова українська літературна мова проходила складний шлях нормування,
коли появлялися нормативні словники і починали діяти строгі правила щодо
вживання слів у різних функціональних стилях мови.

Отже, про діалектну лексику як джерело збагачення нової української
літературної мови можна говорити тільки стосовно періоду останніх
десятиліть. Для всіх інших етапів розвитку нової української
літературної мови наукову проблему становить питання про шляхи входження
діалектної лексики до літературної мови, про місце говіркових слів
порівняно з недіалектною лексикою в складі літературної мови [Матвія
1990].

Важливим чинником у засвідченні та в нормуванні лексики літературної
мови в першій половині ХІХ століття була поява словників – опублікованих
як додаток до творів І. Котляревського, О. Павловського, М. Максимовича
й рукописних А. Метлинського, П. Білецького-Носенка, М. Євстраф’єва.
Назви словників є свідченням того, що діалектна лексика в першій
половині ХІХ століття сприймалася як складова частина лексичного фонду
літературної мови.

Література

Поповський А.М. Мова фольклору та художньої літератури Південної України
ХІХ – початку ХХ століття. Дніпропетровськ, 1987. 84 с.

Матвіяс І.Г. Українська мова і її говори. К., 1990. 162 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020