Реферат на тему:
Вивчення мови українського фольклору в стилістичному та
етнолінгвістичному аспектах
Відомо, що мова усної словесності стала самостійним предметом вивчення
лише з середини XX ст. У славістиці завдяки працям А. Євгеньєвої, Й.
Оссовецького, Є. Артеменко, О. Хроленка, С. Нікітіної, Є. Сєроцюка, Є.
Бартмінського та ін. сформувалася окрема галузь філології, яка виникла
на межі фольклору, стилістики і мовознавства – лінгвофольклористика. Для
номінації цього напрямку американські вчені, зокрема, Р. де В. Ренвік та
Г. М. Хоені(сволд у праці “A proposal for the study of folk –
linguistics” (1966) використовували термін “фольклорна лінгвістика”.
Деякі філологи вважають, що треба вивчати мову фольклору в рамках
етнолінгвістики, головне завдання якої вбачається в описі народної
ментальності через мовні форми (Є.Бартмінський, М.Толстой). Інші
дослідники, аналізуючи мову усної поезії, послуговуються категоріями
лінгвостилістики. Народну словесність пропонують досліджувати в аспекті
лінгвокультурології (О.Хроленко).
Поняття “мова фольклору” трактують різні вчені неоднаково. Фольклористи
розуміють її як сукупність поетичних формул і правил їх поєднання, так
звану “поетичну граматику” (А. Лорд) або як єдність сюжетотворчих
мотивів (Б. Путілов). “Лінгвісти, – підкреслювала С. Нікітіна, –
розглядають мову фольклору як наддіалектну художню форму мови, що
реалізується в фольклорних текстах і говорять про фонетику, морфологію і
лексику цієї мови” [Никитина 1993: 53]. С.Єрмоленко зазначала, що
поняття “мова фольклору” “об’єднує мову різних фольклорних жанрів, у
яких закладено естетичне сприймання народного слова, його
емоційно-експресивний зміст” [Єрмоленко 1999: 282]. Зарубіжні мовознавці
цим терміном позначають широке коло явищ. У словникові американських
дослідників М. Ліч та Д. Фрайда “Standard Dictionary of Folklore,
Mythology and Legend” (1979) окремо виділяють два термінологічні вислови
“мова фольклору” і “мовлення фольклору”. Як компоненти першого
розглядаються одиниці фонетики і фонології, морфології, синтаксису,
лексики. Складниками мовлення виступають звуки, морфеми,
словосполучення, загальна лексика, власні імена та прізвища людей,
словник соціально обмежених груп, звуконаслідування, жести, міміка,
графічні символи тощо. Тобто, до власне мовних елементів долучається
широкий спектр позамовних комунікативних засобів.
Ми пропонуємо вивчати мову української народнопоетичної творчості у
прийнятому в слов’янознавстві розумінні як компонент загальнонародної
мови, аналізуючи її фонетико-евфонічні, морфолого-словотвірні, лексичні,
синтаксичні, стилістичні явища.
Важливими для нас є думки, висловлені у працях Ф. Буслаєва, О.Потебні,
О.Веселовського, В.Жирмунського, А. Євгеньєвої про те, що визначати
структурно-семантичні ознаки усталених одиниць треба відповідно до
існуючої в фольклорі традиції. Продуктивним для української
лінгвофольклористики вважаємо аналіз мови народної поезії з врахуванням
семантичних зв’язків опорних слів, запропонований О.Хроленком та Є.
Нікітіною. Зокрема, у праці “Как найти и описать фразеологизмы в тексте
русской народной лирической песни (К вопросу о методологии
лингвофольклористики)” (1984) Хроленко подав методику опрацювання
усталених зв’язків ключових слів для їх лексикографічного опису. Вона
передбачає враховування парадигматичних зв’язків (варіантні форми,
слова-замінники) і синтагматичних (постійні епітети, порівняння,
асоціації, синтаксичні паралелізми, блоки з мовними скріпами тощо).
Такий підхід, на нашу думку, дає змогу виявити найстійкіші
фразеологізовані сполуки пісенної мови і відобразити їх у словниках, що
засвідчують матеріали збірника “Фольклорная лексикография” (1994).
Проблема укладання словника мови фольклору висвітлена у низці праць
С.Нікітіної: “Словарь языка фольклора. Принципы построения и структура”
(1988), “Тезаурус языка в машинном ракурсе” (1994) та ін. Предметом
опису в словнику мови народної поезії, слушно вважає дослідниця, має
виступати структура семантичного поля фольклорного слова, система його
усталених парадигматичних і синтагматичних зв’язків у певній сукупності
текстів. На її думку, потрібно робити словники текстів одного жанру,
що дасть можливість простежити фольклорну картину світу, а потім
намагатися об’єднати їх, підсумовуючи отримані зв’язки і значення.
Результати подібного підходу подано в праці “Дом в свадебных причитаниях
и духовных стихах” (2000). Таким шляхом також можна було б прийти також
до створення машинного тезаурусу мови української народної поезії. На
жаль, фольклорна лексикографія в Україні перебуває
?
:NPZ\`j¤¦
v
’
?
?
?
h
h
#як зразок нового синтетичного етнолінгвістично-фольклорного (або
етнокультурного) жанру в слов’янській лексикографії. Матеріали народної
поезії слов’ян загалом та української зокрема, записаної переважно в
Карпатах і на Поліссі, використано у виданні “Славянские древности:
Этнолингвистический словарь”(Т. 1. – 1995; Т. 2. – 1999), над яким
багато років працював колектив учених на чолі з М.Толстим.
Мова фольклору стала предметом вивчення багатьох сучасних славістів:
Є. Бартмінського та Є. Сероцюка – у польській лінгвістиці; О.
Зілинського – у чеській; П. Брозовича – у сербській; X. Щробака – у
болгарській; Л. Кузьмича, А. Малюка– у білоруській тощо. Вчені
розглядають формульність фольклорних текстів, їх експресивно-виразові
засоби, зв’язок з діалектами та літературною мовою. Зокрема, відзначимо
працю Є.Бартмінського “O j(syku folk?oru” (1973), в якій проаналізовано
особливості мови народної поезії, зумовлені усною формою побутування
(еліпсис, контамінація, формула, повтор, діалогізація), фонетичні
варіанти, словотвірні дублети, лексичні поетизми в їх опозиціях.
Українську лінгвофольклористику представляють Л.Рак, О.Назарук,
П.Мишуренко, Р.Волощук, К.Шульжук, С.Єрмоленко, В.Чабаненко,
Т.Воробйова, Н.Журавльова, С. Савицький, Г. Сагач та ін. Мовні
особливості українських народних дум у 60-х роках XХ ст. досліджували
Л.Рак та О.Назарук. Вони звернули увагу на явище гіперболізації, сталі
епітети, здрібнілі форми, тавтологічні вирази, порівняння, паралелізми,
складні слова, прикладки. Словотвір іменників зі значенням зменшення в
ліричних піснях, прикметникову та дієслівну синонімію розглянуто в
працях Р. Волощук. П. Мишуренко з’ясовував функціонування складних слів
у мові фольклору, Б.Ключковський досліджував прикладки і сполучення
неприкладкового характеру, К.Шульжук – звертання, Й.Дзендзелівський –
лексику демонології, В.Чабаненко – засоби експресивності тощо.
У 70-их – 90-их роках С.Єрмоленко написала низку статей: “Естетична
природа слова в народній пісні” (1976), “Скарбниця народного слова”
(1982) “Народнопісенний паралелізм і слова-символи”(1983) та ін.
Поетичний словник української народної пісні, словотворення,
лексико-семантичне варіювання,
поетичну фразеологію, синтаксис, семантико-синтаксичний паралелізм
дослідниця проаналізувала в книзі “Фольклор і літературна мова” (1987),
присвятивши їм цілий розділ монографіі, а також у праці “Нариси з
української словесності (стилістика та культура мови)” (1999).
Народнопоетичну мову вивчають також Н.Журавльова (стилістичні
особливості форм іменників), Г. Аркушин (діалектні явища, власні назви),
Й.Савицький (загальні назви осіб), Г. Сагач (експресивний словотвір) та
інші. А. Коваль у підручнику “Практична стилістика сучасної української
мови” (1987) зосередила увагу на морфолого-словотвірних та синтаксичних
засобах фольклору, підкреслюючи специфіку цих одиниць.
Незважаючи на велику кількість публікацій, мовна система фольклору
загалом й народної пісні зокрема ще не отримала всебічного висвітлення
на всіх структурних рівнях. Не з’ясованим лишається питання про місце
народнопоетичної мови в межах загальнонародної. Відомо, що фольклорний
компонент органічно входить до стилістичної системи української
літературної мови. Найбільшої взаємодії він зазнає з діалектами і
текстами художнього стилю. Тому С.Єрмоленко розглядає народнопоетичне
мовлення як різновид художнього стилю [Єрмоленко 1987: 21-30]. Деякі
російські та польські вчені (Є.Артеменко, В. Кодухов, З. Тарланов та
ін.), стверджували, що це окремий функціональний різновид літературної
мови. Так, Є. Бартмінський позначав мовну систему фольклору
словосполученнями “ludowy styl artystyczny” (художній народний стиль)
або “ludowy styl poetycki” (поетичний народний стиль), вказуючи, що він
виникає з потреби співу, ритму, естетичного самовираження носіїв і
відзначаючи такі його ознаки, як інтердіалектний характер, формульність,
повтори, паралелізми, символізм, здатність до еволюції [Bartminski 1993:
213-222].
Отже, мова української народної поезії потребує детальних студій з
урахуванням досягнень світової лінгвофольклористики. Окремі дослідження
наших мовознавців ще не дають повного уявлення про системні зв’язки
одиниць усної словесності, взаємозалежність з іншими стилями та
позалітературними елементами. Потрібно з’ясувати статус фольклору
загалом у стилістичній системі сучасної української мови, розпочати
роботу над укладанням відповідних словників. Це й повинно стати
предметом подальших розвідок.
Література
Єрмоленко С. Я. Нариси з української словесності: Стилістика та культура
мови. К.: Довіра, 1999. 431 с.
Єрмоленко С. Я. Фольклор і літературна мова. К.: Наук. думка, 1987. 245
с.
Никитина С. Е. Устная народная культура и языковое сознание. М.: Наука,
1993. 245 с.
Bartminski J. Ludowy styl artystyczny // Encyk?opedia kultury polskiej
XX wieku. T. 2. Wspo?czesny jezyk polski. Wroc?aw, 1993. 213-222 s.
Funk аnd Wangalls Standard Dictionary of Folklore Mythology and Legend /
Maria Leach, editor, Jerome Fried, assotiated editor. New York: Funk &
Wagnalls, 1979. 1236 p.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
