.

Соціолінгвальні особливості мовленнєвої ситуації волевиявлення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
219 2658
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціолінгвальні особливості мовленнєвої ситуації волевиявлення

У сучасному мовознавстві виразно виявляється тенденція до все глибшого
й детальнішого вивчення мовленнєвого спілкування. З недавнього часу все
більше уваги приділяють проблемі національної специфіки комунікації,
причому мовознавці вивчають як лінгвальні, так і позалінгвальні фактори
ведення розмови. Велику роль у такому вивченні має з’ясування проблем,
які мовленнєві засоби передають соціальний статус співрозмовників, як це
фіксується в ситуації мовлення, яким чином виражається національна
специфіка врахування і відображення передачі соціального статусу
співрозмовників.

На думку В.Карасика, “вираження соціального статусу людини може бути
прямим або побічним, а також основним або додатковим”. Причому під
прямим вираженням статусу розуміють “спеціальні слова або жести, які є
індексами соціальних відношень, звертання, титули, формули ввічливості,
поклони. Побічні індекси соціального статусу вимагають ширшої
інтерпретації, вони різні за своєю природою і належать до
статусно-релевантних сфер життя (освіта, походження, робота, матеріальне
становище, манери поведінки і т.д.)” [Карасик 2002: 7]. Отже, сама
ситуація спілкування включає в себе момент фіксування і передачі
лінгвальними та позалінгвальними засобами соціального статусу
співрозмовників, що регулюється етикетними нормами, прийнятими в тому чи
іншому суспільстві. Послуговування мовними етикетними шаблонами
відбувається зазвичай автоматично, без зусиль свідомості, адже, на думку
Н.І.Формановської, “мовленнєва поведінка людини – складне явище,
пов’язане з особливостями її виховання, місцем народження і навчання, зі
сферою, у якій вона звично спілкується, з усіма властивими їй як
особистості і як представнику соціальної групи, а також національної
спільноти особливостями” [Формановская 1989: 28].

Нормативне спілкування передбачає, що співрозмовники дотримуються
соціальної ролі, до якої їх зобов’язує вік, соціальне становище,
близькість стосунків, що між ними склалася. Як зазначає О.П.Крисін,
“суттєвим компонентом соціальної ролі є очікування (expactation): те,
чого очікують від поведінки індивіда в тій чи іншій конкретній
соціальній ситуації, чого мають право вимагати від нього; він же
зобов’язаний своєю поведінкою відповідати цим сподіванням” [Крысин 1976:
43]. Порушення прийнятих певним суспільством етикетних норм породжує
непорозуміння між співрозмовниками, перешкоджає подальшому гармонійному
налагодженню стосунків, руйнує створений стереотип мовної поведінки
окремої особи. Недотримання “дистанції” під час мовного контакту осіб,
які різняться соціальним становищем, віком чи усталеною між
спірозмовниками близькістю часто стає причиною для звинувачення мовця в
неввічливості, фамільярності, брутальності тощо.

У кожному суспільстві прийняті певні правила ведення розмови, які
регулюють дотримання соціальної “дистанції” між співрозмовниками.
Дж.Гамперц сукупність властивих певному суспільству ролей, які регулярно
“реалізовуються” і різноманітність яких зумовлена видами і формами
відносин між людьми, назвав “матрицею спілкування” [цит. за Крысин 1976
: 48]. Звичайно, в соціумі, де в суспільному житті домінантну роль
відіграють звичаї, традиції, обряди, прийняті багато століть тому,
складові матриці спілкування набагато чисельніші і складніші, ніж у
суспільстві, яке відображає у мовленні модернізацію життя, зміну
суспільних відносин, вплив часу та інших культур, дотичних до історії
даного народу. Остання риса властива й українському мовленнєвому
етикету. Уже відійшов в історію звичай звертатися до парубка, хоча й
сивого, на “ти” (тільки після одруження ця форма змінювалась на “ви”)
[Корнієнко 1995 : 19]. Відходить в історію звичай “викати” до батьків.
Якщо й збереглася “пошанна” множина у мовленні, зверненому до батька чи
матері, то в мові, призначеній 3-ій особі, вирази “батько казали, мама
просили…” вже однозначно сприймають як архаїчні.

Апеляційне мовлення якнайповніше відображає етикетні норми, прийняті у
певному суспільстві. Особливе смислове навантаження у плані вираження
різних відносин – соціальних, вікових, інтимних – припадає на звертання:
через спосіб називання особи адресата мовець засвідчує своє ставлення до
співрозмовника, а також обізнаність з етикетними нормами спілкування.

Імператив, виконуючи апеляційно-спонукальну функцію в мовленні, теж
відображає соціальні позицій комунікантів. У більшості випадків
імперативні речення вживають без займенників ти, ви (вживання
займенників в імперативних конструкціях у процесі спілкування несе
додаткову інформацію про стосунки між співрозмовниками: або мовець
виокремлює адресата з групи людей, або наголошує на ставленні до
слухача, у цьому разі займенник вирізняється інтонаційно) [див. Скаб
2003 : 36], тим самим значеннєво важлива функція передачі ставлення
мовця до адресата лягає на закінчення дієслова, вжитого у формі
наказового способу. Вибір тієї чи іншої форми імператива в процесі
комунікації має власне соціолінгвістичний характер, а тому його
регулюють правилами мовленнєвого етикету. В.С.Храковський у статті “О
правилах выбора “вежливых” императивных форм” детально описав чинники,
які впливають на вживання дієслів наказового способу однини чи множини;
до них лінгвіст зарахував вік, т.зв. відношення інтимності та соціальне
становище співрозмовників [Храковский 1980 : 270, 271, 273]. На думку
мовознавця, якщо прийняти ці три фактори як визначальні, то при виборі
належної певній ситуації форми імператива мовець повинен вирішити такі
завдання: “(1) вибрати відповідне для конкретної ситуації відношення
(одне з трьох), (2) встановити, яке одне (з двох можливих) значень
пов’язує його зі слухачем, (3) вибрати ту форму наказового способу, яка
відповідає його ролі і ролі слухача за встановленим значенням
відповідного відношення” [Храковский 1980: 274]. Лінгвіст не враховує
фактору статі співрозмовників. Оскільки якихось особливих розбіжностей
при мовленні до особи іншої статі у східних слов’ян немає, ця ознака не
є значеннєво важливим фактором.

Отже, вживання “пошанної” множини чи “інтимної” однини обумовлюють
щонайменше три фактори, окрім того, важливе значення має ситуація
спілкування і вибір ставлення, яке переважає в цьому випадку. Цікаві
висновки робить В.С.Храковський стосовно суті “пошанної” множини: “…
форма наказового способу множини вказує не на власне ввічливе ставлення
мовця до слухача, а на специфічне (вище чи рівне) соціальне становище
слухача” [Храковский 1980: 277].

ue th L

T

f

h

:

H певному суспільстві. Фактор віку передбачає вживання імператива в
однині при спілкуванні з особами до 16 років (інколи цю межу зменшують
до

12-річного вікового бар’єра), закономірність вживання дієслова
наказового способу однини чи множини у віковому проміжку від 16 до ? 25
років фіксується нечітко. Тому неприродним видається звертання вчителя
молодших класів до своїх учнів на “ви”, а ось перехід цих дітей в старші
класи зобов’язує вчителів вживати в адресованому мовленні форму “ви”
[див. Богдан 1998: 40; Скаб 2003: 24-25]. Зберігається вікова залежність
при спілкуванні з незнайомими людьми, оскільки інші чинники тут не
діють: нам не відоме соціальне становище нашого співрозмовника, тим паче
не “спрацьовує” тут фактор інтимної близькості. Уживання форми однини у
зверненні до незнайомої людини є “знаком зниженого стилю, підкреслено
грубого ставлення до слухача, що зазвичай маркується й специфічним
підбором лексики” [Храковский 1980 : 272].

Ситуація спілкування з незнайомцями починається розмовою „на рівних”,
однак з плином бесіди співрозмовники, опираючись на власний життєвий
досвід, визначають статус свого співрозмовника, адже „в процесі
комунікації виявляється весь комплекс соціальних, вікових, освітніх,
культурних та інших компонентів, які однозначно характеризують кожного з
них вербально” [Шапиро 1989: 126] і, оцінивши свої позиції,
співрозмовники продовжують спілкування, дотримуючись прийнятої в
мовленнєвому етикеті даного народу „дистанції”.

За показником „інтимна близькість” коло мовців ділять на два класи:
„клас своїх і клас чужих” [Храковский 1980: 271]. Зрозуміло, що зі
„своїми” ми говоритимемо на „ти”, проте й тут чатує ситуативна
мовленнєва небезпека: у розмові з колегою при незнайомих людях
(особливо, при учнях!) усе-таки повинна звучати “пошанна” множина.
Виникнення між людьми ближчих стосунків засвідчує введення „інтимного”
„ти”. Відомі й зворотні приклади, коли для передачі загострення
стосунків в розмову вводиться „ви”, яке ніби фіксує виникнення перешкоди
у взаєморозумінні між спірозмовниками.

Соціальне становище вносить такі корективи у вживання однини чи множини
в розмові: учні вчителям, підлеглі керівникам „викають”. Якщо потенційні
співрозмовники перебувають на однаковому щаблі службової ієрархії, то
спрацьовують правила звернення, прийняті в певному колі (зазвичай,
близькість стосунків розголошувати не прийнято).

Окрім перерахованих вище соціальних чинників вибору відповідної форми
дієслова наказового способу, зазначимо також, що в процесі комунікації
не завжди доречним буде й саме вживанння власне імперативного речення.
Навіть у спілкуванні батьків з дитиною сучасні психологи радять не
зловживати категоричними наказовими конструкціями [Гиппенрейтер 2001].
Психологи рекомендують замінити імперативні конструкції їх
функціонально-семантичними еквівалентами: спонукальними Збігав би ти по
хліб; Поприбирав би у своїй кімнаті або питальними реченнями Чи не піти
тобі по хліб, Андрійку?, вживанням форм наказової форми дієслова 1-ої
особи множини [див. Скаб 2003: 27] (при цьому мовець ніби долучається до
дії, до якої спонукає): Пишімо акуратно; Робімо старанно.

Ввічливе спонукання до виконання / невиконання потрібної мовцеві дії
навіть у разі використання „пошанної” множини в наказовому реченні
потребує певного „послаблювального” елемента, роль якого виконує,
зокрема, „будь ласка”, адже, як зазначає В.С.Храковський, „дотримуючись
правил мовленнєвого етикету ми не буваємо спеціально ввічливими чи
люб’язними, ми нейтральні в цьому відношенні та іншими й не можемо бути
в ситуації примусового вибору однієї з двох форм” [Храковский 1980 :
277]. Порушення правил спілкування лише може зафіксувати грубість мовця
або аномальність ситуації спілкування (у випадках особливого емоційного
піднесення людина може перейти на незвичну для її співрозмовника форму
звертання). Нашу люб’язність та вихованість зафіксує вживання „чарівного
слова” – „будь ласка”, „будьте ласкаві”.

На думку Ш.Сафарова, „у багатьох мовах „приховане” волевиявлення у формі
питання має ввічливий характер” [Сафаров 1989: 64], таке правило діє і в
українській мові. Серед прийнятих українцями форм ввічливого спонукання
доволі поширеними (особливо серед мовців Західної України) є вживання
конструкцій зі словом просити: прошу зайти, прошу занести, просимо до
столу. Дещо категоричніше звучить спонукання в конструкціях з модальними
словами треба, необхідно, потрібно, повинен тощо: Треба відправити
листа; Необхідно закінчити складання графіка роботи до вечора; Ви
повинні дотримуватися правил безпеки.

Доволі грубо звучить волевиявлення у формі неозначеної форми дієслова:
Стояти! Сидіти! – безадресність цих спонукань стирає відчуття особи у
співрозмовникові. Мабуть, тому ними послуговуються при застережних
написах, як-от: Не курити! По газонах не ходити! Двері без дозволу водія
не відкривати! тощо, які ніби передають ставлення до осіб, які здатні на
такі вчинки. Згадаймо, що автори рекламних написів все ж таки вживають
імперативи у своїх текстах, тим самим створюючи у споживачів відчуття
діалогу з виробниками продукції.

Вживання імперативних речень у певній формі – „пошанної” множини чи
„інтимної” однини – або їх функціонально-семантичних еквівалентів
регулюють етикетні норми, що діють у певному суспільстві. Дотримання їх
– важливий соціолінгвістичний чинник налагодження стосунків між людьми.
Підбір правильних мовленнєвих форм волевиявлення з метою спонукати
співрозмовника до виконання / невиконання дії, необхідної мовцеві, без
приниження гідності адресата є важливим компонентом комунікативної
поведінки особистості і засвідчує не лише обізнаність з етикетними
нормами, прийнятими в суспільстві, а й передає рівень освіченості й
вихованості мовця.

Література

Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. К.: Рідна
мова, 1998. 475 с.

Карасик В.И. Язык социального статуса. М.: ИТДГК «Гнозис», 2002. 333 с.

Корніяка С. Мистецтво ґречності. К.: Либідь, 1995. 95 с.

Крысин Л.П. Речевое общение и социальный роли говорящих //
Социально-лингвистические исследования. М.: Наука, 1976. С. 42-52.

Сафаров Ш. Речевые действия этноспецифической личности // Личностные
аспекты языкового общения: Калинин, 1989. С. 61-66.

Скаб М.С. Прагматика апеляції в українській мові: Навчальний посібник.
Чернівці: Рута, 2003. 80 с.

Формановская Н.И. Речевой этикет и культура общения. М.: Высш. шк.,
1989. 159 с.

Храковский В.С. О правилах выбора «вежливых» императивных форм (Опыт
формализации на материале русского языка) // Известия АН СССР. Сер. лит.
и яз. 1980. Т.39. № 3. С. 269-278.

Шапиро Р.Я. Разговор на равных // Личностные аспекты языкового общения:
Калинин, 1989. С. 125-129.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020