Реферат на тему:
Засоби інтелектуалізації української літературної мови другої половини
ХІХ століття
Друга половина XIX ст., попри численні екстралінгвальні чинники, що
спричиняли звуження функціонального розвитку української мови (Польське
повстання 1863 року і як його іррадіальний наслідок – Валуєвський
циркуляр, а пізніше, у 1876 році – „Емський акт”, історико-культурна
інерція та ідеологічна заданість на викладання у вищих навчальних
закладах польською, російською та ряд інших чинників), пробудила потужні
інтелектуальні інтенції українців, що привели, з одного боку, до
тяглості й естетичного увиразнення художньої традиції зверненості до
народу його живою мовою, з іншого – до визначення й теоретичної
аргументації історичного права на самоідентифікацію [Шевченко 2001:
320].
Останнім часом розширюється коло науковців, які зосередили свою увагу на
дослідженні проблеми інтелектуалізації української літературної мови ІІ
половини ХІХ століття (Л.Шевченко, І.Гнатюк, О.Муромцева та ін.).
Актуальною і малодослідженою в лінгвістиці залишається роль П.Куліша в
цьому процесі: його заслуги в розширенні функціонально-стилістичних меж
української літературної мови, збагаченні її літературознавчою та
мовознавчою термінологією, загальнонауковою лексикою, а також лексикою
офіційно-ділової та суспільно-політичної сфери.
Характерною рисою творчості П.Куліша, як відзначали М.Зеров та О.Білий,
є схрещення двох стихій – абстрактної книжної вченості і „життєдайного
народного первослова” [Нахлік 1989: 44]. Є.Маланюк, характеризуючи нову
українську літературу, зазначав, що вона мала „двоєдине джерело” й двох
фундаторів – Шевченка („вибух національного підсвідомого”) і Куліша –
„перше (в добі Відродження) напруження національного інтелекту” [Маланюк
1962: 12].
П.Куліш у мовно-літературному процесі другої пол. XIX ст. був тією
постаттю, яка протягом усього творчого шляху намагалася створити на
основі народної мови високоінтелектуальну літературну мову, що рівнялася
б з мовами культурних народів.
Друга половина XIX ст. – це період інтенсивних змін в українській
літературній мові, зокрема в її лексичному складі, спрямованих
насамперед на збагачення засобів абстрактного вираження, створення
системи наукової і публіцистичної лексики. Разом із цим беремо до уваги
і той факт, що „жанрово-стилістична обмеженість функціонування
української літературної мови на народній основі … стала причиною
припинення чи звуження використання в літературному обігові окремих
лексичних одиниць і навіть цілих груп лексики, давно освоєних
староукраїнською книжною мовою” [Історія 1983: 525].
П.Куліш гостро відчував невиробленість української книжної лексики. У
листі до О.Барвінського він писав: „Попробував я перо на первих аркушах
„Мальованої гайдамаччини” у мові філософічній – так ні! Вимовніше б
написав я те саме по-московськи” [Вибрані листи 1984: 222].
Книжні елементи – це першооснова виділення наукового стилю. Лексика
книжного походження називає предмети і явища реального світу, їхні
властивості, відображає духовне життя людини, передає назви ідеологічних
понять, наукові терміни тощо. Книжну лексику, вживану в
науково-популярних та публіцистичних творах П.Куліша, поділяємо на
групи:
1. Літературознавча та мовознавча термінологія: слово, граматика,
критика, риторика, поезія, вірші, проза, епік, епопея, лірик, комедія,
епос, лірика, поема, ескіз, творчество, поетичний образ, етнографія,
етюд, переводчик, балада, рукописи, автор, акростих, повість,
оповідання, компонування, писання (у значенні твори), правопис, мова
устня, мова письменна: „Огласили себе поляки віршами й доброю прозою ще
за королів своїх…”; „Гарні, да ще й боже, які гарні, стихи, поеми й
повісті Пушкін понаписував!”; „…Справді наш сільський люд у своїй
занедбаній долі носить у собі розбитими частинами той високий поетичний
образ, котрий Шевченко надав йому у своїх поемах”.
2. Загальнонаукова лексика: колегіум, університет, академія, школа,
наука, учений, гімназія, філософія, мораль, історія, розумова робота,
всесвітній розум, формувати: „Ми б, може, вернулись у ті часи, як
формувались їх голови розумні…”; „Появись там був речник з
письменників”; „…Поет сам собі робить школу, і в тій школі працює
більш, аніж працювали учені книжники по гімназіях і академіях”.
3. Лексика офіційно-ділової та суспільно-політичної сфери: правителі,
держава, порядок, сенат, громада, нація, національність, гражданин,
право, суд, суддя, законник, канцелярія, предсідатель, предводитель
дворянства, уголовна палата, українська справа, служба: „… Не покидав
служби Квітка до смерті: служив він то предводителем дворянства, то
совісним суддею, то предсідателем уголовної палати…”; „От і підпирають
своїм живим словом нерозсудливе слово московського „Дня”, а через те
воловим поступом іде наша українська справа”; „…Словесность процвітає
в народі в годину його сили і слави государственої і падає з упадком
нації”.
Найвиразніша ознака наукового стилю – термінологічність, тобто наявність
термінологічної лексики й фразеології. „Наукова репрезентація
інтелектуальних набутків нації неможлива без системно, планомірно і
грамотно твореної термінології” [Шевченко 2001: 327].
Тривала відсутність в українській літературній мові ділового й наукового
стилів привела до втрати орієнтації в термінотворенні. Науковий стиль
ґрунтується на нейтральній лексиці, термін має бути повністю позбавлений
емотивності. Оскільки в основі розвитку мови художньої літератури лежало
народнорозмовне джерело, на нього орієнтувалися і в процесі творення
наукової мови, що вироблялась насамперед як писемна, книжна.
2 переклад. „Спільний устав про підданих”, як його назвав Куліш, не
побачив світ через те, що автор перекладу уживав стародавні юридичні
терміни: піддані, державці, скарбовий, громада та ін. Канцелярія
Державної Ради вимагала заміни їх російськими термінами: крестьяне,
помыщики, казенний, общество, на що Куліш категорично не погоджувався,
„бо обстоював гідність української мови, як органу вищої думки, а
згодитись на ті поправки, яких од його вимагали, значило згодитись з
поглядами російських урядовців на українську мову як на „сільський
жаргон” [Дорошенко 1918: 32].
На сторінках „Основи” П.Куліш закликав до творення власне українських
термінів: „…Не багато з нас обібралось тих учителів, що змогли
висловитись по-своєму про всяку річ научню. Нехай один візьметься за
одну науку, а другий за другу, та й помізкує сам собі, як би її рідною
мовою зложити” [Куліш 1862: 30].
До загальнокультурної термінологічної лексики належить абстрактні слова.
Оскільки абстрактні слова характерні для книжного стилю, то і в науковій
літературі вони проявляються в більшій мірі [Полюга 1991: 144]. Цей
лексичний пласт не однорідний, оскільки охоплює сферу почуттів,
волевиявлення, соціальних стосунків; в абстрактних словах також
втілюються символи народного сприйняття прекрасного й потворного.
У мові науково-популярних та публіцистичних творів П.Куліша зафіксував
чимало слів з абстрактним значенням. Велику групу становить
загальнонародна лексика, переважно успадкована зі староукраїнської мови,
на позначення почуттів і душевних станів: доля, дух, душа, чистота,
красота, радість, ціль (мета), горе, віра, честь, воля, повага,
сумованнє, святиня, безталання, чужина, надія, добро, зло: „Те слово
розлилось по Вкраїні піснею про радість і горе, про зоряне небо, про
любиі гаі…”; „…Селянин Квітчин, Тихон Брус, і показав, що зможе
чоловік силою правоти своєї, розлюбивши ближнього, як сам себе, які
жорстокії серця підгорне під свою волю, які запеклі душі до себе
прихилить” тощо.
Книжного відтінку надають мові й різні суфіксальні утворення, зокрема
абстрактні іменники на -ість, -ств(о), -щин(а): язичество, письменство,
християнство, господство, гетьманство, козацтво, сміхотворство,
товариство, малярство, творчество, боярство, мужество, панство,
карамзинщина, слов’янщина, праведність, богобоязливість, самостійність,
нестатечність, нікчемність, цілость, радість, словесність.
Необхідність створити абстрактну лексику, здатну обслуговувати різні
сфери суспільного життя, гостра потреба в науковій термінології стали
однією з важливих причин активного залучення в українську літературну
мову слів іншомовного походження. О.Г.Муромцева зазначила: „У розвитку
української літературної мови другої пол. XIX ст. важливе місце займають
лексичні запозичення, що, як відомо, є одним із способів поповнення
словникового складу будь-якої мови протягом усієї історії її існування”
[Муромцева 1985: 59].
Ставлення П.Куліша до слів іншомовного походження не було однозначним. З
одного боку, він прагнув до вироблення власне української термінології і
створення лексики абстрактної семантики на народній основі, а з іншого –
його безпосередні контакти з закордоном, вивчення західноєвропейських
мов і активна перекладацька діяльність, безумовно, сприяла проникненню
іншомовних слів у мовну тканину його художніх і нехудожніх творів. У
листі до С.Носа, етнографа й фольклориста, який радив Кулішеві не
вживати іншомовних слів, „могучий майстер української мови”
[Коцюбинський 1975: 528] пояснював: „Не гнівайтесь на чужоземні слова: я
стою не на тому, щоб нам ні в кого не то тютюнцю та й іскорки на люльку
не позичити. Люлька же таки буде наша. Та й народи, що подіймались
грещиною й римлянщиною, побудували собі мови, так само як і оселі, з
грецької й римської руїни… Мусимо дбати найбільш про те, щоб Духа
творчого в своїм народі підняти. Тоді будівля, хоч би і з чужої цегли чи
мрамору була наполовину споруджена, здається благородною і самостійною”
[Вибрані листи 1984: 256 – 257]. Дотримуючись такої теорії розвитку
української літературної мови, Куліш широко вводив у свої твори,
використовував в листуванні іншомовну лексику на позначення різних
понять духовного, культурного, суспільно-політичного життя людини:
аристократ, оригінал, екземпляр, університет, композиція, нація,
націоналізм, гуманний, економічний, етнографія, комфорт,
комфортабельний, критика, мода, обскурантизм, цивілізація, цивілізатор,
прогрес, прогресисти, міф та інші: „Або, може, оця гуркотня, оцей гомін,
галас, гук, свист, – чи не се та поваба, которою нас манять із тихих
хуторів співучих до тої мізерної цивілізації?..”; „А що прогресом,
городяне, величаєтесь, то ми тому прогресу ціну знаємо”.
Насиченість книжними елементами до певної міри залежить і від
індивідуального стилю того, хто пише. При цьому має значення і освіта
автора, і хист до писання, і знання мови, і мовне чуття. П.Куліш був
особистістю, яка відзначалась високою освіченістю, глибоким знанням мови
і, як зазначали його сучасники, надзвичайним мовним чуттям, тому мова
його статей була зразком (одним із перших) розроблення наукових проблем
по-українськи.
Література
Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані. Нью-Йорк,
Торонто, 1984.
Дорошенко Д. П.О.Куліш, його життя і літературно-громадська діяльність.
К., 1918.
Історія української мови: Лексика і фразеологія / За ред. В.М.
Русанівського. К., 1983.
Коцюбинський М. Твори: У 7 т. К, 1975. Т.5.
Куліш П. Устня мова з науки. Слово з боку. Передмова до статті “Про дощ”
В. Нечуя // Основа. 1862. №3.
Маланюк Є. Буряне поліття // Маланюк Є. Книга спостережень. Проза: У 2
т. Торонто, 1962. Т.1.
Муромцева О.Г. Розвиток лексики української літературної мови в другій
половині ХІХ на початку ХХ ст. Х., 1985.
Нахлік Є.К. Просвітительські ідеї в художньо історіософській концепції
П.Куліша // Рад. літературознавство. 1989. №8. С. 37 – 44.
Полюга Л.М. Українська абстрактна лексика ХІV першої половини ХVІІ ст.
К., 1991.
Шевченко Л.І. Інтелектуальна еволюція української літературної мови:
теорія аналізу. К., 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
