Реферат на тему:
Українська мова в контексті теорії крос-культурної комунікації: до
питання про пріоритетні напрямки лінгвістичних досліджень
Американські антропологи Кейвін Аврач та Пітер Блек зазначали у своїй
праці, присвяченій проблемам крос-культурних конфліктів, що культура,
носієм якої виступає певна особа, дає нам “лінзу”, через яку ми бачимо
світ; “логіку”, за допомогою якої ми його організовуємо; “граматику”,
завдяки якій він набуває сенсу” [Avruch and Black 1993]. З цим
положенням не можна не погодитися, оскільки саме багатогранність
людського суспільства, національно обумовлена специфіка, що виявляється
у моделях світогляду і світосприйняття, визначають різницю в поведінці
представників різних етнічних колективів, відмінність їх реакцій на одні
і ті ж події, неоднозначну інтерпретацію одних і тих же фактів, і в
кінцевому результаті – різні мовні сценарії, які вони реалізують у
процесі комунікації. Усвідомлення цього є запорукою встановлення
міжнаціонального контакту, уникнення міжкультурного конфлікту,
формування крос-культурної комунікативної компетенції.
Особливої актуальності ці проблеми набули в другій половині ХХ-ого
століття, коли виникла об’єктивна потреба у встановленні ділових і
політичних контактів з представниками інших культур, коли розпочалися
процеси, відомі сьогодні як технологічна революція, глобалізація
економічної діяльності, інтернаціоналізація культурного життя. Одночасно
відбувалися зміни у світоглядних цінностях носіїв європейської
цивілізації, європоцентричні підходи в галузі гуманітарних і суспільних
наук поступилися позиції відкритості до сприйняття набутків інших
культур, і не лише сприйняття, а й визнання абсолютної цінності кожної
культури, незалежно від того, чи є це культура високоосвіченої,
технологічної європейської нації чи невеличкої острівної країни,
зосередженої на внутрішньому емоційному світі особистості. Як зазначає
Міра Бергельсон, людство усвідомило загрозу культурної уніфікації, до
чого могло призвести знищення величезної кількості традиційних культур і
мов, і це дало поштовх формуванню нової групи антропологічних дисциплін,
які базувалися на новому феномені в історії людства – відкритому і
щирому інтересі народів планети один до одного [Бергельсон 2003]. Серед
цих дисциплін – етнолінгвістика, етнопсихолінгвістика, соціолінгвістика,
лінгвокультурологія, етнографія мовлення Д.Х.Хаймса (ethnography of
speaking), народне мовознавство Х.Хьонігсвальда (folk linguistics),
когнітивна лінгвістика, етнолінгвістична семантика,
етнопрагмалінгвістика, теорії комунікації тощо.
Як досить часто буває в історії науки, на момент усвідомленого
суспільством запиту на вивчення міжкультурних взаємодій, зокрема в мові,
вже було нагромаджено чималу теоретичну базу та проведено численні
практичні дослідження. Серед піонерів такого етнокультурного підходу до
аналізу мов найвизначніше місце займає американський антрополог і
лінгвіст Франц Боас, який своїми роботами, присвяченими мовам
північноамериканських індіанців, здійснив наприкінці ХІХ-го – на початку
ХХ-го століття своєрідний теоретико-методологічний переворот в етнології
[Юдин 2003]. Позиція Ф.Боаса полягала в тому, що при спільній несвідомій
природі мовних процесів і культурних явищ, останні іноді можуть
зазнавати вторинної раціоналізації, що стає на заваді вивченню процесу
їх утворення, тоді як лінгвістика, аналізуючи мовні явища, які ніколи не
були предметом усвідомлення, дає можливість відкрити глибинні процеси
формування мовних категорій.
Проте інтерес до національного компонента в мові має набагато глибшу
наукову традицію, сягаючи праці В. фон Гумбольдта в німецькій
лінгвістиці та О.Потебні в українській. Від філософського вчення, що
сформувалося навколо проблеми людини, німецький вчений прийшов до вчення
про людську мову, що втілює культуротворчі властивості народу і тому є
засобом вираження народного духу, який обирає різноманітні форми залежно
від внутрішньої форми самої мови та її структури. У статті “Характер
мови і характер народу” відзначалося: “Виявлення істини, визначення
законів, у яких знаходить чіткі межі духовна сутність, не залежать від
мови; але мова дає людині передумову для розвитку внутрішніх сил, коли
ми прагнемо до безкінечного, перший поштовх, відвагу й енергію на цьому
шляху ми одержуємо від мови” [Гумбольдт 1995: 375]. Прогрес в області
взаємодії мови і мислення не можна змішувати ні з прогресом суспільних
починань і початку, тобто морального вдосконалення, ні з успіхом у
царині науки і мистецтва, хоча ці успіхи тісно пов’язані і з першим, і з
другим. Вплив мови виражається в подвійній перевазі – вивищенні чуття
мови і формуванні світобачення. Мова при цьому, позначаючи, а насправді
витворюючи, надає форму і злагодженість неясним думкам і захоплює дух,
підтриманий працею багатьох, на нові шляхи в сутність речей [Там же:
375-376]. Отже, національна мова, на думку В. фон Гумбольдта, виконує
роль внутрішньої рушійної сили, яка вибудовує власне світобачення народу
і, з другого боку, є тією силою, впливовою субстанцією, яка спонукає до
духовного розвитку народу.
Етнічна структурованість людства є базовим поняттям мовної концепції
О.Потебні, найвидатнішого українського лінгвіста другої половини ХІХ-го
століття, який продовжував розробки Вільгельма фон Гумбольдта щодо
“внутрішньої форми” слова. Він також розглядає мовні одиниці як символи
національної культури, продукти творчо-духовної діяльності народу.
Наголошуючи, що існування мови відбувається виключно у мовленнєвому
акті, вчений досліджував її динамічний аспект. Мовна діяльність
ґрунтується на єдності етносу-культури-мови. Одночасно, розглядаючи мову
як мовну систему, О.Потебня зауважує, що лише з плином тисячоліть, після
сформування запасу слів та правил, мова стає самостійною силою,
своєрідним засобом нагромадження попереднього досвіду. Вона
безпосередньо відбиває потреби й інтереси певного народу, охоплюючи
переважно ті явища, що входять до їх кола. Саме тому мова відтворює не
стільки субстанційні якості немовного світу, скільки ставлення людини до
нього. О.Потебня витлумачує мову як проміжну реальність між людиною та
світом, як повідомлення про те, як людина сприймає ці предмети, а не те,
як вони називаються. Тому вчений говорить про певне мовне світобачення
народу, яке виявляється через властиве різним мовами семантичне
членування [Скорик 1996: 283]. До речі, на думку О.Потебні, національний
(етнічний) компонент впливає не лише на формування світосприйняття, а й
на сам процес розгортання думки: “Людина, яка говорить двома мовами,
переходячи від однієї до іншої, змінює разом з цим характер та напрям
розгортання своєї думки, причому так, що зусилля її волі лише змінює
колію її думки, а на подальше її спрямування впливає лише
опосередковано. Це зусилля можна порівняти з тим, що робить стрілочник,
який переводить потяг на інші рейки…(переклад автора статті)” [Потебня
1976: 260].
Різні мови не є різними позначеннями одного й того ж предмета, але
різними баченнями його. Процес мовного осягнення світу через акти
первинної категоризації визначає О.Потебня як засвоєння людиною в
процесі оволодіння мовою способу поводження з предметом, що визначається
певною традицією. Тому, на думку вченого, ця, так би мовити, мовна
детермінація не лише пізнавальних, а й світоглядних процесів виступає як
сукупність способів дії на зовнішні впливи. Говорячи про народність
(народ, націю), О.Потебня стверджує, що вона “є визначальною тільки
стосовно свого минулого”, оскільки визначається головним чином
сукупністю накопиченої в мові інформації, яка, своєю чергою, через мову
зберігається та передається. Мова “є не тільки однією із стихій
народності, а й найбільш досконалою її подобою” [Потебня 1993: 160-161].
Людей однієї національності пов’язує єдність елементарних прийомів думки
(оскільки О.Потебня вважає, що ментальні зміни тісно пов’язані з
мовними, а отже розвиток мови знаходиться у тісному зв’язку з розвитком
національної (народної) психології).
. 0 2 ? 1/4 3/4 E
¤
j
l
Lвим, воно б спричинило загибель загальнолюдської думки, як заміна
багатьох почуттів одним… Для існування людини потрібні інші люди; для
народності – інші народності (переклад автора статті)” [Потебня 1976:
229].
Розглядаючи філософію мови як базис для розвитку інших галузей
гуманітарних досліджень, О.Потебня визначає фундаментальні
закономірності, які заклали підвалини для вивчення багатьох явищ
культури. Взаємовідношення людини та культури, в якій вона існує,
обумовлюється існуванням мови як традиції, що її несвідомо вбирає ця
людини як складова частина даного етносу. Тому цілком виправданий такий
висновок: національна мова є мовною матерією духовної культури
суспільства і одночасно становить її мовну форму, бо визначає в своїх
словотворчих моделях, притаманні національній культурі парадигми
мислення, специфіку відображення дійсності засобами мови, характерні
риси комунікації в діахронному та синхронному плані [Цицалюк 1994: 18].
Національно-орієнтований – етнолінгвістичний – підхід до аналізу мовних
процесів, акцент на взаємодії мовних і культурних параметрів у процесі
комунікації створив основу для усвідомлення інтерпретаційної ролі
культури у житті людини. Формулюючи свою теорію “cultural scripts”
(“культурних сценаріїв”), А.Вєжбицька зазначає, що в різних суспільствах
і соціальних групах люди говорять по-різному, і не лише з точки зору
лексики і граматики. Основою є різниця у способах мовленнєвої поведінки,
які відображають різні культурні цінності або, принаймні, різницю в
ієрархії культурних цінностей. Мовленнєві стратегії, властиві для
певного мовного колективу, не можна пояснити лише через поведінку, в
дійсності це лише зовнішнє вираження прихованої системи “культурних
правил” [Вежбицкая 2001: 159-160]. Свої висновки А.Вєжбицька ілюструє
численними прикладами реалізації таких культурних сценаріїв у носіїв
німецької, англійської, російської, японської мов. Наприклад,
англо-американські правила спілкування, на її думку, тісно пов’язані з
загальними англійськими (особливо англо-американськими) правилами
соціальної психології: правила “позитивного мислення” (positive
thinking), “самовозвеличення” (self-enhancement), “незалежності”
(autonomy), “гарного самопочуття” (feel good). З іншого боку, японські
культурні норми, що досить часто викликають нерозуміння у носіїв
європейських культур, визначаються такими правилами японської соціальної
психології, як необхідність постійно брати до уваги невисловлені емоції
(особливо негативні) і намагання запобігти їх виникненню та надзвичайно
високою “громадською самосвідомістю”. Не менш неоднозначним є й
сприйняття нібито універсальних понять “роздратування”, “суму” тощо
представниками різних культур, що теж свідчить про прояви національного
характеру.
Безумовно, сьогодні українська лінгвістика нагромадила вже чималий
матеріал порівняльних досліджень, як з точки зору окремих мовних явищ,
так і мовної системи взагалі. Загальновизнано, що відмінності між
мовами, обумовлені відмінностями культур, найповніше і найяскравіше
виявляються в лексиці та фразеології, оскільки номінативні засоби мови
безпосередньо пов’язані з позамовною дійсністю, хоча етнолінгвістичний
компонент у лексичних одиницях може бути репрезентований по-різному.
Існують так звані “безеквівалентні” слова – їх запозичають як екзотизми
та етнографізми – які використовуються на позначення специфічних,
унікальних явищ місцевої культури, притаманних тільки їй, наприклад,
українські “козак”, “борщ”, “вареники” тощо. З іншого боку, існують так
звані “лакуни” (які визначаються при зіставленні мов), тобто відсутність
в одній мові слів для вираження значень слів, що існують в іншій мові
(Наприклад, одне українське слово “берег” відповідає двом англійським:
“bank” та “shore”, відповідно “берег ріки” та “берег моря”).
Етнолінгвістичний компонент може виявлятися на рівні денотатів. Одне й
те ж явище може існувати в різних культурах, але пресупозиції, що
формуються в носіїв різних мов щодо цього явища, не збігаються, тобто
різняться денотативні компоненти значень слів. Відмінності в реаліях
спричиняють смислові відмінності еквівалентних лексичних одиниць. Отже,
слова різних мов, які, за визначенням словникових статей, виступають
відповідниками, насправді відрізняються своїм лексичним фоном
[Верещагин, Костомаров 1976: 70-74].
Лексичний фон перебуває на межі мови та культури. Відмінності в
лексичному фоні впливають на різноманітні тематичні та синтаксичні
зв’язки слів і можуть ускладнювати процес спілкування чи вивчення мови.
Це властиво для більшості слів, лише терміни здебільшого збігаються за
фоновими характеристиками.
Відмінності в культурах можуть виявитися і в тому, що слова різних мов,
які збігаються за денотатом (такі, що мають однакову предметну
співвіднесеність), відрізняються конотативною семантикою (тобто своїми
емоційними та аксіологічними характеристиками). Цей аспект виявлення
етнолінгвістичного компонента особливо важливий у процесі перекладу,
оскільки передбачає пошук не лише семантичного, а й якомога найближчого
комунікативного еквівалента.
Об’єктом аналізу виступають і комунікативні тактики, які, при
універсальності свого семіотичного компонента, можуть потребувати різних
мовних засобів при комунікації різними мовами. Наприклад, українською
мовою можна сказати “Прошу” у декількох ситуаціях: коли суб’єкт
звертається з проханням про виконання якоїсь дії чи надання якоїсь
послуги; як відповідь-репліку на подяку; і як супроводження передачі
певного предмета у відповідь на прохання про нього. В англійській мові у
кожній ситуації виступає своя мовленнєва формула. Якщо суб’єкт прагне
спонукати когось до дії (наприклад, “Прошу сідати”), використовується
імператив зі словом ‘please’ (‘Sit down, please’ або ‘Please sit down’),
причому ‘please’ у початковій позиції вважається більш емфатичним. У
відповідь на прохання про щось, коли в українській мові теж кажуть
“Прошу”, в англійській мові слід сказати: ‘Here you are. / Here it is. /
Here they are.’ І, нарешті, у відповідь на подяку, коли українською
мовою можна сказати не тільки “Будь ласка”, а й “Прошу”, в англійській
мові можливі такі варіанти реплік, як ‘You are welcome’, ‘That’s all
right’, ‘It’s a pleasure’, etc. , причому і цей перелік мовних засобів
вираження не включає ‘please’.
Проте найактуальнішим сьогодні є якомога ширше залучення української
мови до крос-культурних мовних досліджень. Національна специфіка
комунікації виявляється саме при зіставленні норм і традицій спілкування
різних народів. Визначення тих стереотипів, які впливають на нас як
носіїв української мови під час комунікації, особливо нерідною мовою, є
невід’ємною складовою формування комунікативної міжкультурної
компетенції. При спілкуванні з представниками інших культур ми несвідомо
намагаємося оцінити їх поведінку з позиції своєї культури. Відбувається
своєрідне прагмалінгвістичне перенесення, коли використання мовних
засобів однієї культури підпорядковується культурному сценарію іншої.
Результатом стає комунікативна невдача чи навіть комунікативний
конфлікт, який може мати серйозні екстралінгвістичні наслідки.
Розширення міжнародних зв’язків України, активізація контактів носіїв
української культури, сучасні процеси інтернаціоналізації всіх аспектів
життя світового суспільства вимагають ознайомлення не лише з
комунікативними схемами, етикетом, особливостями національної поведінки
і комунікації носіїв англійської, німецької, французької, японської,
арабської чи російської мов. “Nosce te ipsum,” – говорили мудрі
латиняни. Саме тому, не визначивши комунікативної специфіки української
мови, унікальні (за термінологією А.Вєжбицької) українські культурні
сценарії, особливості понятійної структури українського дискурсу,
соціально-рольові стратегії, притаманні українському етносу, навряд чи
можна говорити про повноцінне функціонування української мови у
світовому лінгвістичному науковому просторі.
Література
Бергельсон М. Межкультурная коммуникация как исследовательская
программа: Лингвистические методы изучения кросс-культурных
взаимодействий // http: // HYPERLINK
“http://www.ffl.msu.ru/people/mbergelson”
www.ffl.msu.ru/people/mbergelson
Вежбицкая А. Сопоставление культур через посредство лексики и прагматики
М., 2001. 272 с.
Верещагин Е.М., Костомаров В.Г. Язык и культура. М, 1976. 248 с.
Гумбольдт В. фон Характер языка и характер народа // Язык и философия
культуры. М., 1985. С. 370-384.
Потебня А.А. Эстетика и позтика. М., 1976. 614 с.
Потебня А.А. Язык и народность // Мысль и язык. К., 1993. С. 158-185.
Скорик М. Олександр Потебня: Від традиції до контексту // Наукова
спадщина О.Потебні та її контекст. III Міжнародний конгрес україністів.
К., 1996. С.281-287.
Цицалюк Н.М. Культурологічний статус національної мови // Язык и
культура. Третья Международная конференция. Тезисы докладов. К., 1994.
С.18-19.
Юдин А.В. Этнолингвистика // http://www.philosophy.ru/edu/…/e-yu-ya.htm
DuPraw M.E., Axner M. Working on Common Cross-cultural Communication
Challenges // http://www.wwcd.org/…/crosscult.html
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
