Реферат на тему:
Концепти дума, думка в українському мовленні крізь призму
аксіологічної прагмалінгвістики
У сучасному мовознавстві активно розробляють проблеми, пов’язані з
вивченням такого напрямку, як когнітивна лінгвістика. Найважливішим
об’єктом когнітивної лінгвістики вчені справедливо вважають концепт,
який у науці про мову не має на сьогодні однозначного тлумачення. В
українському мовознавстві ці проблеми також ще чекають свого вирішення,
тому актуальним вважаємо опис українських культурних концептів. Концепт
– це згусток певної культурно-національної інформації, що зафіксований у
мові [Космеда 2000: 130-166]. Ключові концепти культури докладно
вивчають такі відомі сучасні дослідники, як О.С.Кубрякова, Ю.С.Степанов,
Ю.М.Лотман, Й.А.Стернін, В.М.Телія, А.Вежбицька та ін. Білоруська
дослідниця В.А.Маслова підготувала навчальний посібник з когнітивної
лінгвістики для студентів вищих навчальних закладів, де пропонує своє
„робоче” визначення концепту: „ … це семантичне утворення, відзначене
лінгвокультурною специфікою, таке, що тим чи іншим чином характеризує
носіїв певної етнокультури. Концепт, відображаючи етнічне світобачення,
маркує етнічну мовну картину світу і є цеглинкою для побудови „оселі
буття” (за М.Хайдеггером). Але в той самий час – це певний квант знання,
що відображає зміст усієї людської діяльності. Концепт не безпосередньо
виникає із значення слова, а є наслідком зіткнення словникового значення
слова з особистим і народним досвідом людини (за Д.С.Лихачовим). Він
оточений емоційним, експресивним, оцінним ореолом” [Маслова 2004: 36].
Мова – це, як відомо, засіб трансформації думки, яку вона своєрідно
виражає. Поняття думки є важливим для людської онтології, воно
специфічно співвідноситься в українському мовленні з поняттям дума.
Отже, мета цієї статті – подати опис концептів дума, думка, які тісно
пов’язані з українською ментальністю, відображаючи її своєрідність.
В академічному „Словнику української мови” лексему „дума” витлумачено:
„Те саме, що думка…” [СУМ ІІ: 434], проте відомий український митець
А.Содомора справедливо наголошує, що „думка тим передусім і
відрізняється від думи, що їй не властива епічна тривалість,
послідовність; вона „коротша” (ми вже й не помічаємо здрібнілої форми:
дума – думка), якась наче куца, та головне – не передбачувана:
здебільшого й ми не знаємо, чому в цю мить „скочили думкою” в той, а не
в інший бік. Це – таїна підсвідомості…”[Содомора 1999: 24]. Отже,
концепти дума і думка мають значну відмінність, що повинно відображатися
і в тлумачних словниках, зокрема, ця відмінність добре відчутна, коли
їх розглядати під кутом зору аксіологічної прагмалінгвістики [Космеда
2000].
Досліджуючи концепт дума, що відтворений у книзі А.Содомори, можна
погодитися з ним, що дума співвідноситься з концептом мовчання, а
мовчання віддавна має більшу цінність, аніж слово, порівн. давню
мудрість: слово – срібло, мовчання – золото; у А.Содомори: „А мовчанка
– то дума” [Содомора 1999: 21]. Крім того, дума співвідноситься з
концептом простір, що має у слов’янській ментальності високу оцінку
(порівн..: є простір для дум, думи можна розвіяти, у їх полоні можна
перебувати). Дума – це пісня, що також вимагає простору. Пісня – один з
найяскравіших культурних концептів української мови (порівн. з
української народної думи: Сидить Кобзар при дорозі / І думу співає, / З
сліпих очей світлі сльози / Рукавом втирає). Як відомо, „дума” – жанр,
притаманний лише українській культурі, а значить, це також один з
основних специфічно українських культурних концептів.
Концепт дума містить і певний заряд емоційного негативного відтінку, на
нього нашаровується смисл „сумний”, що особливо яскраво виражається у
шевченкових словах, які, практично, стали крилатими, порівн.: Гетьте,
думи, ви хмари осінні! У цьому виразі вигук геть уживається як наказ
відійти від кого-небудь, покинути, залишити кого-небудь [СУМ ІІ: 57].
Подібного типу вигуки мають дієслівну семантику і виступають у
предикативній функції. У вказаному випадку маємо не традиційну форму
геть, що містить значення 2-ої особи однини, а гетьте, що виражає
значення 2-ої особи множини. У СУМі таке значення не зафіксоване.
Видається подібне використання вигуку мотивується не тільки потребою
рифми, але й для наголошення вагомості концепту дума.
Андрій Содомора погоджується з тим, що цей концепт має смисловий
відтінок „смуток”. „Дума” – „невеселе” слово, а це відбито й у
творчості Т.Г.Шевченка (порівн..: Думи мої, думи мої! Лихо мені з
вами…). Леся Українка у вірші „Надія” також відчуває думи сумні,
зазначаючи: „Так! Я буду крізь сльози сміятись, / Серед лиха співати
пісень, / Без надії таки сподіватись, / Буду жити – геть думи сумні!” У
Кобзаря, крім того, думи забарвлені: вони, очевидно, білого кольору –
кольору паперу, що породжується асоціативним рядом: білий, бо чистий,
світлий, добрий; білий, як лист паперу, на якому можна відтворити те, що
довго визрівало, вічне. Проте А.Содомора визначає білий колір, як колір
суму: „…ця барва здебільшого буває невеселою: навіть чужинецькі сніги
слугували їй тлом…; біле снігове тло – барва одинокості, смерті…”
[Содомора: 21].
Цікавою знахідкою А.Содомори стосовно специфіки концепту дума є фіксація
індивідуальних смислів, що супроводжують вказаний концепт у творчості
І.Франка, порівн..: „Думи, діти мої, / Думи, любі мої! / З усміхнутим
лицем / В тій понурій тюрмі!” Якщо Шевченкові думи важкі, вони мучать
поета – „лихо мені з вами”, то думи І.Франка – втішають його, вони
„усміхнені”. Але й Т.Шевченко пише: ”Думи мої, думи мої, / Ви мої єдині,
/ Не кидайте хоч ви мене / При лихій годині”. Шевченкові думи також його
втіха.
Зауважимо, що навіть індивідуально-авторські смисли можна узагальнити.
Д.О. Леонтьєв наголошує, що „життєві світи різних суб’єктів
характеризуються як узагальненим, так і індивідуально-специфічним
змістом; ступінь їх узагальненості визначається, зокрема, ступенем
подібності об’єктивних умов існування суб’єктів і ступенем подібності їх
організації” [Леонтьев 199 : 118]. Як зазначають дослідники, один з
типів українського інтелігента, яскравим представником якого вважають
Григорія Сковороду, визначається передусім бажанням надовго заглибитись
у себе, свої думи, у чому й виявляється його прагнення до волі [Див. про
це: Космеда 2000].
Отже, концепт дума реалізується на шкалі оцінки своєрідно, ковзаючи
по ній, що спостерігається при врахуванні індивідуально-авторського його
відображення у мовній свідомості найяскравіших носіїв української
ментальності, української культури. Концепт дума в українській
мовленнєвій свідомості містить такі індивідуальні смисли, як „важкість”,
„смуток”, „самотність”, „втіха”, „порятунок”, „значущість”, „вагомість”,
„велич”, „простір („широта”, „глибина”)”, „послідовність”,
„абстрактність”, „розміреність”, „тривалість”, „воля”, „українська
культура”.
OOe
??+?????????????(Кроп., І, 1958, 60). У першому прикладі йдеться про
буденні людські роздуми, які мають конкретний характер, не мають величі,
значної вагомості – це думки, а в другому та третьому прикладах – це
роздуми глобальні, значущі – земля думає, соняшник, тобто суб’єкт
мислення абстрактний, а думи соняшника ще й „тяжкі”, „сумні”, бо
соняшник…зажурився.
Очевидно, концепт думка не містить таких смислів, як „значущість”,
„вагомість”, „абстрактність”, „велич”, „розміреність”, її простір більш
обмежений, не має такої ширини та глибини, вона в ньому рухається
різними способами, думка виражається конкретно. З думкою можна
здійснювати різні маніпуляції. До неї можна дійти, нею можна багатіти,
грішити, кривдити, вона може йти або не йти, забігати наперед, бігати,
тікати, скакати, гуляти, западати, приходити, лізти, припливати,
спливати, залітати, з’являтися, виникати, линути, навертатися,
приваблювати чи відштовхувати, подобатися чи не подобатися, тобто вона
рухлива, може поширюватися, динамічна, її можна змінювати, взяти,
викинути (думу викинути неможливо, як неможливо з нею вчинити й усі інші
операції, які є характерними для думки), вкрасти, покинути, зв’язати,
зводити докупи, нею можна поділитися, вона чіпляється, липне, горнеться,
сплутується, скаче, метушиться, роїться, гніздиться, пурхає, кружляє,
товпиться, тисне, а отже, вона приємна чи неприємна, добра чи зла
(лиха), хороша чи погана, розумна чи нерозумна (дурна), шалена, химерна,
слушна, доречна, весела, сумна, нав’язлива, задня, неочікувана, нова чи
стара, швидка, плинна, оформлена, окреслена, висока чи низька, нікчемна,
чітка чи розмита, прихована, передбачувана чи непербачувана, зрозуміла
чи незрозуміла, вездисуща, вона може комусь належати – громадська, моя,
твоя тощо. „Скільки тих висловів, епітетів, метафор, порівнянь, що
появились на світ Божий завдяки слову „думка”!.. Та з-між усіх,
незчисленних, мене найбільше вабить, – пише А.Содомора, – оте дивне:
„…думок – як у зайця скоків [Содомора 1999: 26]. Думка рідко буває
„самотньою” на відміну від думи. „Дума любить самоту, їй не треба
товариства, вона – одна: „А мні одна только в світі дума, / А мні одно
только не йдет с ума”, – дуже точно мовить Сковорода у своїй пісні
(„Всякому городу нрав і права”)… У своїй самотності дума й епітета не
любить. „Наша” – чи не єдине означення думи-пісні, що й робить
неперекладним це поняття: „дума”, і не тільки у значенні „пісня”, –
суспільно-історична реалія; іншою мовою її треба хіба що
транслітерувати, пояснивши іншомовному читачеві, що стоїть за цим
словом. За ним – наша історія; дума – це погляд, звернений у минувшину
(пригадаймо „Запорожця” А.Монастирського)”, – наголошує А.Содомора
[Содомора 1999: 25]. Ці слова підтверджують, що дума специфічно
український культурний концепт.
А.Содомора наводить цікаві спостереження, що стосуються концепту думка,
що, як він також вважає, є багатоликою, багатогранною, різноманітною. На
шкалі оцінки цей концепт також „ковзає”, що засвідчує його бінарний
характер, проте, як нами підраховано, концепт думка має більш широку
палітру негативних смислів, аніж концепт дума, який має переважно
позитивні смислі, оскільки „смуток” і „важкість” дум має в цілому
позитивний характер, що злегка „тяжіє” до негативного полюса на шкалі
оцінки. А.Содомора зазначає, що „саме ж слово „думка” не має ні тієї
особливої, що контрастує з білим, барви, ані тієї ваги, що „дума”. Та й
на папері стати не може: вона у постійному русі, леті, пурханні. Ось
чому так нелегко зосередитися, керувати своїми думками – пташиною зграєю
– навіть під час молитви, навіть тоді, коли хрестимося: „Рукою махаєш, а
думкою скрізь літаєш”.
Думка, хоч і високо може спурхнути, хоч, буває, й жайворонком зависне
якийсь час, усе ж нерідко розмінюється на щось дрібне, минуще. Думкою,
приміром, можна багатіти, грішити, кривдити когось; думою – ні. Думку
можемо змінювати (згадаймо: „Лише дурні не змінюють своїх думок”), думу
– ні. [Cодомора 1999: 24].
Якщо дума – це пісня, як зазначалось, специфічний жанр українського
фольклору, культурно-історична реалія, то думка як похідне від дума
також має значення „українська і польська народна пісня (лірична або
епічна), часто журливого характеру”, це також „назва окремих розділів
(частин) лірико-оповідального, музично-сценічного або інструментального
твору”, „назва деяких самостійних вокальних або інструментальних творів”
[СУМ ІІ: 436]. Вказані значення є логічним наслідком вторинності лексеми
думка, що зберігає зв’язок з материнською основою.
Видається, що українським мовознавцям необхідно сконцентрувати увагу на
вивченні національних культурних концептів, тобто констант української
культури, для чого важливо досліджувати індивідуально-авторські смисли,
які породжують видатні майстри слова, узагальнюючи їх досвід у проекції
на українську культуру в цілому. Така робота має велике значення не
тільки для теорії, але й для практики вивчення мови у гармонійному
поєднанні з вивченням культури народу, осмисленням його ментальності,
специфіки національного характеру, оскільки на сучасному етапі розвитку
методики викладання певної мови як іноземної загальновизнаним став
лінгвокультурологічний підхід. Добре вивчена польська та російська
мовленнєві свідомості, укладено словники, зокрема, словник Ю.Степанова
„Константи: Словник російської культури” [Степанов 2001], у передмові до
якого зазначено: „Предмет цього Словника – поняття, або концепти,
російської культури, такі, як „Вічність”, „Закон”, „Беззаконня”,
„Страх”, „Любов”, „Віра” і т.д.
Давно помітили, що їх кількість невелика, базових – чотири -п’ять
десятків, поміж тим сама духовна культура певного суспільства
складається значною мірою з операцій з цими концептами.
Слово константи в заголовку означає, що вибрані головно ті з них, які є
сталими і постійними, тобто є константами культури” [Степанов 2001: 5].
До таких констант української культури, на наш погляд, треба зарахувати
концепти дума та думка. До речі, зазначимо, що рос. мыслишка можна
перекласти українською мовою лише як нікчемна думка, оскільки основа
слова думка за своєю природою не може поєднуватися з суфіксами
негативної оцінки, що також свідчить про те, що цей концепт є
константою української культури або так званим ключовим концептом
української культури, тобто тією головно одиницею картини світу, яка є
найбільш значущою як для окремої мовленнєвої особистості, так і для
лінгвокультурної спільноти в цілому.
Література
Космеда Т.А. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: формування і
розвиток категорії оцінки. Львів: Видавництво ЛНУ ім. І.Франка, 2000.
Леонтьев Д.А. Психология смысла: Природа, структура и динамка смысловой
реальности. М.: Смысл, 1999.
Маслова В.А. Когнитивная лингвистика: Учебное пособие. Минск:
ТетраСистемс, 2004.
Словник української мови: В 11 т. К.: Наук. думка, 1970 -1980.
Содомора А. Наодинці зі словом. Львів: Центр гуманітарних досліджень
Львівського держуніверситету ім.. І.Франка, 1999.
Степанов Ю. Константы: Словарь русской культуры: Изд. 2-е, испр. и доп.
М.: Академический Проект, 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
