.

Екзистенціал мовчання в етнології та культурі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
212 2851
Скачать документ

Реферат на тему:

Екзистенціал мовчання в етнології та культурі

В етнології мовчання – ознака належності до (того( світу. Означення до
слова мовчанка – гробова, могильна, мертва [2].

Етимологія (мовчати(: (неясного походження, зіставляється з литов.
smilkti (заболіти(, smilkti (боліти, втрачати свідомість, засинати( [3].

Етимології цьго слова присвячена окрема розвідка О.Трубачова, у якій
автор за допомогою лінгвістичних і семантичних засобів доводить, що
лексеми (мовчати( (індоєвроп. *mlk(-) і (танути( (індоєвроп. *mlke-) –
історично одне слово [4, c. 101]. Так у праслов’янській мові *mlke- (
*ml-k-e – (робитися, ставати м’яким(, рос. (размельчать(ся) / тануть(.
(Семантична еволюція у цьому конкретному випадку: (робити(ся) м’яким(,
рос. размелчать(ся) ( (молчать( [4, c. 102] (пор. лит. tirpti (
(танути( ( прасл. *tъrpeti – (терпіти, страждати (мовчки)() [4, c. 103].
У казках мовчання часто є характерною ознакою померлого: (сидить там
мовчки, мов неживий( та ін. [5, c. 19, 24]

Особливе місце мовчанню належить у ритуалах переходу.

ПОХОРОН

Одним із постійних мотивів українських похоронних голосінь є прохання
до померлого промовити ще хоча б одне слово:

Ой устань, Катеринко, устань (

Заговори хоч одне словечко!

Ти така ни була,

Щоби ти так довго ни говорила,.. Чим я тебе нагнівала,

Шо ти ни хочеш заговорити… (№ 18) [6]

Дитино моя, дитино моя,

Скажи хоч слово ще до мене… (№ 47)

Ой устанько, мамочко, устань,

Заговори до нас […]

До кого би ви заговорили.

Шо ви до мене не хочете заговорити ? (№ 166)

У голосінні сироти за матір’ю, читаємо:

Одходили твої ніженьки,

Одробили твої рученьки,

Оддивились твої оченьки!

Не чуєш, моя ненько, прогнівалась?

Заніміли твої губочки… (№ 214)

Ампліфікація у даному випадку ускладнена наростанням значення органів
тіла у життєдіяльності, причому мовлення посідає чи не найважливіше
місце у цьому ряді: людина може жити, хоч може при тому і не ходити, і
не працювати, і навіть не бачити. Проте, якщо вона вже не чує і не
розмовляє, то це є точна ознака смерті.

Збірник похоронних звичаїв та обрядів [7] містить розповіді, що
стосуються цієї проблеми. В одній з них дводушник дошкуляв своїй вдові,
з якою мав одружитися її наймит. Дійшло до того, що померлий напав на
наймита (той загубив захисну крейду) і побив його. Після того хлопець
кілька днів не міг говорити [7, c. 209].

У зв’язку з цим цікаво згадати біблійну історію про народження Йоана
Хрестителя. Батько Йоана, Захарія, не повірив ангелові Гавриїлу, що
матиме сина, оскільки він і його дружина Єлисавета були вже старі. За цю
невіру Захарія був покараний. Йому відібрало мову аж до народження сина
(Лука: 1, 18-20).

У цих розповідях спільним є те, що після зустрічі з потойбічними
(мешканцями( люди певний час не можуть говорити. Таких історій у
світовому фольклорі можна знайти немало.

Померлі ніби заражають живих мовчанням (контагіозна магія [8, c. 94]),
через що живі набувають ознак померлого: на певний час втрачають дар
мови.

У збірнику В. Гнатюка читаємо: (Грицуна [дводушник] ходив по ночи і
кликав знакомих по імю; хто обзивався, того потяв, а хто мовчав, такому
на другий день корова згибла( [7, c. 222]. Відтак можна стверджувати, що
дводушник шкодить лише тим, хто говорить, себто живим, а тим, хто
мовчить (померлим), не може зашкодити, хоч і нищить його майно.

Феномен мовчання наявний у багатьох релігіях світу, зокрема у
зороастризмі. Там (вежею мовчання( називається кам’яна, циліндрична
споруда заввишки 8 м. У ній є (рати, на які клали голі трупи для поживи
грифів [9].

Ще один приклад ритуального мовчання знаходимо у праці З. Фройда (Тотем
і табу(: (Якщо індієць Pima вбив Apacha, то він був змушений пройти
через важкі спокутувальні церемонії. Протягом шістнадцятиденного посту
йому не можна було торкатися м’яса і солі, дивитися на вогонь і з
ким-небудь розмовляти( [8, c. 70]. Убивця – це той, хто мав справу зі
смертю, а тому він упродовж певного часу – носій смерті.

Заборона розмовляти із вбивцею зумовлена двома причинами: по-перше,
вбивці не можна говорити, бо він певний час сам належить (тому( світові;
по-друге, порушник табу – той, хто заговорив із вбивцею – сам стає табу,
тобто небезпечним для інших.

ВЕСІЛЛЯ

Важливою є роль мовчання у весіллі.

У східнослов’янському варіанті весільного ритуалу для нареченої
характерна або найбільша вербальна активність (пн.-рос. варіант), або
абсолютне мовчання (укр., білорус. варіанти) [10, c. 402]. Схожа
поведінка характерна для наречених інших народів Євразії. Так в абхазців
молода упродовж тривалого часу не розмовляла з чоловіком, як і з іншими
членами чоловікової родини. Такі заборони були і в інших народів
Кавказу. Щоб невістка заговорила, її довго вмовляли, навіть щось
дарували [11, c. 120-122]. У деяких народів Середньої Азії, коли
наречену запитували, чи вона згодна вийти заміж, та мовчала кілька
годин, і лише після довгих умовлянь ледь чутно казала (так( [12, c.
231]. Це маніфестувало також поступовість переходу від однієї
соціально-рольової функції до іншої. Мовчання корелює із браком
визначеної статусної ролі. Наречена – ще не зовсім жінка, але вже не
належить до дівочої громади. Мовлення – це зв’язок між тими, що
спілкуються, контакт, комунікація; а наречена ще поза системою остаточно
визначених соціальних ролей: вона ще на порозі того, щоб стати жінкою.
Вона ще цілком не інтегрована у систему нових соціокомунікативних
зв’язків. Тому мовчання – знак (межовості(, (недоінтегрованості( у нову
сім’ю.

Наречена починала говорити лише після вмовлянь; зауважу, що вмовляння,
прохання, задобрювання покійника дуже характерні і для похоронних
голосінь:

Княгине моя люба,

Чи не було тобі що їсти,

Чи не було де пробувати?.. (№ 20)

* * *

Ой моя донечко, чого ти одцуралась?

Та чи я вас, мої дітки, та обижаю? (№ 1)

* * *

Моя ти дитинко солодка, моя!

Куда ж ти йдеш від мене, куда?

Рибочко, лебідочко, верни ж ти ся, верни. (№ 1)

Такі вмовляння – пізніший елемент голосінь. Вірили, що (первісно
померлий нікуди не віддалявся. З розвитком просторових уявлень йому
почали приписувати далекий шлях і далекий політ( [13, c. 173]. Причини
появи у голосінні вмовлянь, величань, очевидно, зумовлені страхом перед
лімінальною особою [14, c. 33].

У весільному обряді європейських ненців, згідно зі звичаєм, наречений і
наречена за весільним столом повинні були сидіти спокійно, скромно.
Заборонялися будь-які вияви почуттів: не можна було розмовляти між
собою, триматися за руки [15, c. 88], – молоді повинні були заховувати
поведінку, не властиву живим людям (таку поведінку можна також пояснити
захистом від злих сил, які наповнюють простір лімінальної ситуації).

РИТУАЛЬНІ ТРАПЕЗУВАННЯ

Бог і людина у первісному суспільстві злиті – що потрібне людині,
потрібне і Богу [16, c. 61], а тому трапезування первісної людини
уявлялись трапезуванням самого божества [16, c. 63].

Звідси – ритуальні трапезування, які певним чином також пов’язані з
проблемою мовчання. Відомо, що акт споживання їжі мав дуже важливе
значення у давньоіндійській традиції. (Закони Ману( – своєрідний кодекс
поведінки давнього індійця – наказують: (Нехай вся їжа буде дуже
гарячою, а ті, що її споживають – нехай будуть мовчазними; і нехай двічі
народжені [представники трьох вищих каст, що проходили в дитинстві обряд
висвячення] не говорять про якість їжі, навіть коли їх запитуватиме
жертвувальник( [17, c. 74]. Така поведінка під час трапезування
пов’язана з тим, що (скільки часу зберігається тепло в їжі, скільки часу
їдять у мовчанні і не говорять про якість їжі, стільки часу їдять
предки( [17, c. 74]. Отже, трапезувати треба мовчки, тільки тоді предки
можуть приєднатись до живих людей, що в цей час, завдяки мовчанню, схожі
на померлих.

Сам акт злуки (контакту) з померлим є лімінальним. Тому парадигматично
(як і у весіллі) супроводжується мовчанням. Отже, не просто уподібнення
до померлих, а знак порогової сакральності.

ІНІЦІАЦІЯ

Той, хто проходить обряд ініціації, переходить із одного світу в інший,
себто повинен померти і народитися. Відомий дослідник чарівної казки
В.Пропп уважав, що (цикл ініціації – найдавніша основа казки( [13, c.
329]. (Живі впізнаються за тим, що від них тхне, вони позіхають, сплять
і сміються( [13, c. 81]. У мертвих усе навпаки. Крім того, їм властиве
ще і мовчання.

Яскравим підтвердженням цього може бути казка Г.К. Андерсена (Дикі
лебеді( [18, c. 78-90]. У ній йдеться про те, що мачуха-королева
зачарувала одинадцять синів короля, перетворивши їх на диких лебедів.
Сестра Еліза дізналася, що братів можна врятувати. У вісні з’явилася до
неї добра фея і веліла з кропиви, що росте на кладовищі, сплести
одинадцять сорочок, накинути їх на лебедів – і чари зникнуть. (Але
пам’ятай, – наголосила фея, – з тієї хвилини, коли розпочнеш свою
роботу, і до того часу, поки не закінчиш її, хоча б вона тягнулась цілі
роки, не повинна говорити ні слова. Перше слово, яке зірветься з твого
язика, проколе серця твоїх братів, як ножем. Їх життя і смерть будуть у
твоїх руках( [18, c. 85].

Для дівчини це випробування є своєрідною ініціацією. Щоб допомогти
братам-птахам, які наполовину належать потойбіччю [19], вона сама мусить
наполовину перейти у (той( світ. Такий перехід відбувається за допомогою
мовчання.

Розглянуті приклади ритуального мовчання доводять, що воно наявне у всіх
ритуалах переходу (наприклад, похорон, весілля, ініціація та ін.)

Тепер з’ясуємо причину появи мовчання у ритуалі.

Відомо, що ритуал – універсальний стабілізуючий чинник, необхідний тоді,
коли з’являється кризова ситуація, тобто порушується гармонія у
суспільстві. Це можна зобразити такою схемою:

ХАОС (дисгармонія) ( РИТУАЛ ( СТАБІЛЬНІСТЬ

(упорядкованість)

У ритуалі виділяють вербальний (словесний), акціональний (дієвий) і
реальний (речовий, предметний) коди. Такі структури є ізосемантичними,
вони часто накладаються одна на одну, отже, щоб їх розшифрувати, треба
постійно зважати на це. У похоронному ритуалі вербальний код –
голосіння – поєднується з акціональним – плачем. Між ними існує
причинно-наслідковий зв’язок: голосіння мало бути (гарним(, (довгим(,
щоб (розжалобити( присутніх, примусити їх плакати, щоб (обмити( душу,
яка має перейти в інший світ, від гріхів [6].

Стан хаосу, дисгармонії у суспільстві – це своєрідний початок
суспільства, – такий стан мала спільність людей (ширше – природа) перед
тим, як стати впорядкованою структурою, суспільством. Ритуал протистоїть
хаосу. У ритуалі слово як вербальний код протистоїть відсутності слова –
мовчанню. У традиції багатьох релігій Слово безпосередньо керує інертною
матерією, що перебуває у хаотичному стані, і впорядковує її форми,
творячи у кінцевому підсумку людину [20, c. 15].

У даному випадку ритуал – це не лише метакод, створений людиною для
впорядкування суспільства, а значно ширше поняття. Це те, що творить, а
не руйнує. (Спираючись на різні релігійно-філософські вчення, у Слові
можна виділити дві трансцендентні, тобто такі, що є за межами людського
досвіду, властивості: здатність матеріалізувати (творити) і
дематеріалізувати (руйнувати) об’єкт [20, c. 17]. Слово ритуалу – це,
зрозуміло, Слово, яке творить, упорядковує, структурує.

У ритуалах переходу хаос ізосемантичний (чужому( світові, а
впорядкований простір – (своєму(, тому у просторі ритуалу наявні
елементи і (чужого(, і (свого( світів; у ньому не лише слово – атрибут
живого (представника (свого( світу), а й мовчання – атрибут померлого
(представника (чужого( світу). Те, що мовчання – властивість потойбіччя,
зовсім не означає, що воно містить лише негативні конотації. Річ у тому,
що у всіх ритуалах переходу знаходимо двояке ставлення до лімінальної
особи: як до чогось доброго і разом з тим небезпечного.

Ae

AE

I

?

O

Oe

U

i

o

p

p

„`„a$ o

u

&

(

X

Z

^

`

?

A

Ae

ae

e

i

o

????????????????p

????????????????p

??????p? Майже такі ж заборони стосувались зарученої дівчини [14, c.
140-150], а також близьких родичів померлого. Коли з хати виносять
покійника, то треба (зрушити( зерно, яке зберігається у хаті, щоб воно
не стало (мертвим(.

Паралельно існують вірування, що побачити вагітну жінку, користуватись
голкою, якою була зшита сукня молодої, є доброю ознакою. Вважалося
також, що (при різних захворюваннях […] дотик до померлого (чи його
одежі) виліковує, знімає закляття( [14, c. 121]. Тут можна згадати і
факти численних судів над людьми, які (розкопали могилу і вирізали з
мерця лою на свічку, з якою можна красти непомітно в кожній хаті – всі
спатимуть і не прокинуться( [21, c. 535]. О.Андрієвський фіксує і таку
народну (пораду( хворому: вибрати з гною стеблинку і, не очищуючи її від
бруду, взяти в зуби, потім, не озираючись і нікому не кажучи ні слова (!
– І.К-Ф), бігти на цвинтар, де кинути стеблину на якусь могилу.
Хворобу – як рукою зніме( [21, c. 535].

У чому ж причина такого бінарно-протилежного ставлення до лімінальних
осіб? Звичайно, відповідь на це питання може бути більше гіпотетичною,
аніж аксіоматичною, проте спробуємо пояснити.

А. Голан прагне довести, що у первісній релігії був один Чорний бог –
Бог підземелля. У руках цього бога були всі (нитки( життя: від нього
залежали народження і смерть, тобто добро і зло [22, c. 210-223], а
померлі йшли на (той( світ, набуваючи особливих ознак і характеристик,
значною мірою притаманних богам (звідси і культ предків, який триває
особливо довго тому, що померлі – це близькі, дорогі боги, до яких легше
звертатись, ніж до офіційних всемогутніх божеств [13, c. 153]).

Оскільки мовчання – ознака такого амбівалентного світу, ознака
амбівалентних лімінальних істот, то і воно є амбівалентним – містить у
собі різні, навіть протилежні компоненти.

М. Зубрицька, досліджуючи онтологізацію смерті у творчості В.Стефаника,
пропонує трактувати мовчання як мову потойбічного, незнаного, бо
цілковито іншого, яке не підпорядковується параметрам буденного слова
[23, c. 21-24] (Апостол Павло у другому посланні до корінтян так пише
про відхід Христа на небо, тобто в інший світ: (був узятий у рай і чув
слова несказанні, яких годі людині вимовити( (Павло, 12:4). Дослідниця
відзначає опозицію межової ситуації сповідь/мовчання. Сповідаються ті,
хто не хоче померти у гріхові [23, c. 24]; сповідь можна потрактувати
також як необхідну умову перед мовчанням під час переходу в інший світ,
як своєрідний підсумок цілого життя.

Мовчання – ознака первісного, неструктурованого світу, а тому одним із
значень мовчання є повернення до початку. Лімінальна істота, переходячи
в інший світ, саме з мовчання розпочинає нове існування.

2. МОВЧАННЯ – ШЛЯХ ДО МУДРОСТІ

Мовчи і я навчу тебе мудрості (Іов, 33:33)

Усі розглянуті вище приклади характеризують мовчання як показник
пороговості, переходу в інший світ, тим самим вказуючи на зв’язок
екзистенціалу мовчання зі світом померлих, проте мовчання має важливе
значення у світі живих. Цікаві приклади знаходимо у християнській
традиції. Йдеться про монахів-мовчальників  – (групу святих-преподобних
у християнській церкві (східній і західній), що дотримували впродовж
довгих років обітницю безперервного мовчання( [24, c. 680].

Мовчання – одна з чеснот (поруч з молитвою, самодокором, самопізнанням,
покорою, совістю, прощенням, терпінням та ін.), які радить заховувати
нововисвяченим засновник монастиря (Сваровская пустынь( Ієромонах
Іларіон: (Мовчання, за словами Преподобного Арсенія, є корінь
безгрішності, а тому нововисвяченим дуже потрібно його мати( [25, c.
165].

Покора і мовчання – дуже важливі чесноти; за словами Йоана Златоустого,
нема нічого сильнішого від покори [25, c. 159]. Покірна людина – це
людина, що згоджується перенести найсуворіші випробування, виконати
найважчу роботу без обурення, зберігаючи мовчання. Вміння мовчати – це
своєрідне мірило сили волі, коли людина у будь-якій ситуації здатна не
прохопитись ані словом, знести всі докори, навіть несправедливі.
Мовчання – те що збирає, акумулює, а багатослів’я – витрачає. (Мовчазний
є багатий у розумі( – наголошує Ієромонах Іларіон [25, c. 166].

3. НЕВИМОВНІСТЬ МОВЧАННЯ

Усе, про що взагалі можна подумати, можна подумати ясно. Усе, що можна
висловити, можна висловити ясно.

Звичайно, є й невимовне. Воно виявляється, це й є містичне.

Про те, про що не можна сказати, треба мовчати.

Л. Вітгенштайн

Функціонально протилежною до мовчання є мова (точніше,– мовлення як
(суто індивідуальна частина мовленнєвої діяльності( [26, c. 116]).
О. Потебня писав, що мова ставить людину над усіма іншими тваринами [27,
c. 9], тобто вивищує її, виокремлює з природи. Тут виявляється певна
амбівалентність мовчання: з одного боку, воно поєднує людину з природою,
певною мірою уподібнюючи її до навколишнього, звичайно, мовчазного
середовища, а з іншого боку, мовчання – це шлях до відчуження,
усамітнення.

Людство протягом усієї своєї історії прагнуло відмежуватись від природи,
окультурити її закони. Певною мірою це вдалось, проте (всемогутність
природи виявляє свій вплив на людину у сексі і смерті( [28, c. 330].
Людське суспільство робило все можливе, щоб (пом’якшити несамовитість
кохання і агресивність смерті( [28, c. 330]. Ці два чинники відіграли чи
не найважливішу роль у формуванні ритуалу.

Час давнього ритуалу – це час свята, час, коли перед стабілізацією,
нормуванням, яке вносить ритуал, (відкривались шлюзи( заборон і правил,
щоб (випустити пару(, зняти напруження; час, коли в людині брало верх
природне начало, яке виявляється у двох напрямах:

занурення у природу, причому домінують інстинкти;

самозаглиблення, своєрідна ізоляція від навколишнього середовища. Така
ізоляція відбувається за допомогою мовчання, коли людина входить в інший
світ. Втрачається негативна енергія, активізується підсвідома сфера. Це
вихід із часу історичного у час сакральний, повернення до (яйця(, саме
під час такого повернення людина наповнюється енергією і повертається у
час історичний оновленою, сильною.

У цьому значенні мовчання близьке до музики. Музика – це досконале
Слово, вона з’являється тоді, коли не вистачає слів.

Діонісій Ареопагіт у (Містичному богослов’ї( пише: (…По мірі опускання
від світу вишнього до долішнього і мова моя, відповідно стає більш
багатослівною; […] а по мірі піднімання від світу долішнього до
неосяжних вершин мова стає небагатослівною, щоб після досягнення кінця
шляху досягнути повної безсловесності, повністю розчинившись у
(божественному) безмов’ї(. Тоді досконалим Логосом буде не конкретне
слово чи музика, а власне їх відсутність чи мовчання [29, c. 110].

Поети здавна відчули недостатність слова – стан, коли певні явища,
відчуття, переживання не можливо висловити. З часом це підтвердили і
мовознавці. Зокрема, Р.Барт писав, що мова (взагалі не здатна (виражати(
будь-що, вона здатна тільки називати, (іменувати(, тому все підводиться
під загальні категорії”.

Будь-яке слово спрощує, узагальнює, тому висловлення бідніше, ніж
переживання, яке за ним стоїть. Ф. Тютчев ці відчуття передає такими
віршованими рядками:

Как сердцу высказать себя?

Другому как понять тебя?

Поймет ли он, чем ты живешь?

Мысль изреченная есть ложь [30, c. 126]

У поезії експериментували з поетично-музичним рядом. Найліпше це вдалося
Верлену. Мало хто пробував йти далі. Щасливий приклад – Малларме, який
увів у тканину вірша порожнечу між словами, тобто апелював до
неомовленого, не вбраного у слово [29, c. 111].

(Для реальної людини проза [існування в універсумі культури] є
несвободою – в ній вона задихається. Тоді, може, наше місце в мовчанні?
У позамов’ї? Теж, очевидно, ні. Це вимір божественного […]. Вимір
людський […] єднає прозу і мовчання, суще і божественне(. Людина –
медіатор між прозою і мовчанням [29, c. 112]. Простір мови не збігається
з простором думки. Осoбливо яскраво це виявляється у мистецтві: творча
думка художника, скульптора, композитора не піддається висловленню і
створюється без слова [27, c. 36]. Багатство творчих переживань
виражається звуками, фарбами, об’ємними формами, бо слово забідне, щоб
передати деякі відтінки людських почуттів.

Л. Віт(енштайн – відомий австрійський філософ-неопозитивіст,
основоположник лінгвістичної філософії – писав: (Мова маскує думку. І
маскує так, що з зовнішньої форми маски не можна скласти уявлення про
форму замаскованої думки, бо форму маски утворено зовсім не для того,
щоб з неї можна було впізнати форму тіла( [31, c. 36].

Мовчання – це стан, у якому людина самозаглиблюється, вдосконалюється, а
тому стає мудрішою. У мистецтві, яке генетично пов’язане з первісним
міфо-ритуальним кодом, мовчання з’являється тоді, коли відчувається
нестача слів, їх неспроможність адекватно і повно передати переживання,
почуття.

Людська культура – це синкретична єдність акціонального, вербального,
речового кодів. Вона також дає змогу означити (маркувати) сферу
мовчання. У контексті культури, як бачимо, мовчання не позбавлене
змісту. Тому ритуальне мовчання – це необхідний, важливий щабель
обрядової дії, який позначає лімінальну ситуацію і є, певною мірою,
способом ПЕРЕХОДУ поміж окремими важливими ланками соціокультурного
життя.

Література

Суходуб Т. (Щоденник спокусника( в контексті життєвих ситуацій та
літературних тем ХХ ст. // Українська К’єркегоріана. Доповіді
міжнародного семінару, присвяченого пам’яті Григорія Маланчука.– Львів,
1998.

Фразеологічний словник української мови: У 2 т.– К., 1993.– Т. І.– C.
500.

Етимологічний словник української мови: У 7 т.– К., 1989.– Т. 3.– С.
493.

Трубачев О. (Молчать( и (таять(// Проблемы индоевропейского
языкознания.– М., 1964.

Чубинський П. Українські народні казки: У 2 т.– Київ; Відень; Львів.–
(без року вид.).– Т. 1.

Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етнографічний збірник.– Львів,
1912.– Т. 31.– № 18. Тут і надалі тексти голосінь подаємо за цим
виданням, зазначаючи в дужках номер тексту.

Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди // Етнографічний збірник.– Львів,
1912.– Т. 31.

Фройд З. Тотем и Табу.– Москва; Петроград (без року вид.).

Britannica Macropaedia.– Chicago.– 1993.– V. 29.– Р. 1087.

Чистов К. Семейные обряды и обрядовый фольклор // Этнография восточных
славян. Очерки традиционной культуры.– М., 1987.

Смирнова Я. Семейный быт и общественное положение абхазской женщины
(ХІХ–ХХ вв.) // Кавказский этнографический сборник.– М., 1995.

Троицкая А. Некоторые старинные обычаи, обряды и поверья таджиков долины
Верхнего Зеравшана // Занятия и быт народов Средней Азии.– Л., 1971.

Пропп В. Исторические корни волшебной сказки.– Л., 1986.

Еремина В. Ритуал и фольклор.– Л., 1991.

Евсюгин А. Свадебные обряды европейских ненцев в ХІХ – начале ХХ века //
Советская этнография.– 1975.– № 1.

Фрейденберг О. Поэтика сюжета и жанра.– Л., 1936.

Законы Ману.– М., 1992.

Андерсен Х. Сказки. Истории.– М., 1973.

Про семантику орнітоморфних уявлень про душу див.: Маєрчик М.
Орнітоморфні уявлення про душу (проблеми (енезису та семіозису) //
Студії з інтегральної культурології. 1. Thanatos. – Львів, 1996. – С.
92-104.

Гируцкий А. Тайна имени.– Минск, 1996.

Андрієвський О. Бібліографія з українського фольклору.– К., 1930.

Голан А. Миф и символ.– Москва; Иерусалим, 1994.

Зубрицька М. Онтологізація смерті у творчості Василя Стефаника // Студії
з інтегральної культурології. 1.Thanatos.– Львів, 1996.

Энциклопедический словарь Ф.А.Брокгауза и И.А.Эфрона.– СПб., 1896.– Т.
38.

Общежительная Сваровская пустынь и достопамятные иноки, в ней
подвизавшиеся.– М., 1996.

Барт Р. Основы семиологии // Структурализм: (за( и (против(.– М., 1975.

Потебня А. Мысль и язык.– К., 1993.

Арьес Ф. Человек перед лицом смерти.– М., 1992.

Возняк Т. (Народження трагедії з духу музики( та (Лісова пісня(.
Слово–Музика–Мовчання // Сучасність.– 1992.– № 2.

Тютчев Ф. Полное собрание стихотворений.– Л., 1957.

Віт(енштайн Л. Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження.–
К., 1995.– С. 36.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020