.

Українська неологічна традиція (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
283 3596
Скачать документ

Реферат на тему:

Українська неологічна традиція

Синхронний вплив зовнішніх та внутрішніх причин зумовив бурхливий
інноваційних процес у багатьох мовах світу і привів до появи нової
галузі лексикології ( неології. У багатьох країнах (Великобританія,
Росія, США, Франція, Японія), починаючи з 50-х років ХХ століття,
сформувалися центри неології, які досліджують питання культури мови,
стандартизації, організовують інформаційно-довідкову службу, укладають
словники.

Об’єктивно процес неологізації охопив і українську мову. Поповнення
українського лексикону новими словами особливо активізувалося в кінці ХХ
та на початку ХХІ ст. Але процеси оновлення української лексики вже
віддавна привертали увагу тих, для кого українська мова була і об’єктом
вивчення, й інструментом реалізації творчих чи наукових задумів, однак
системності та регулярності в дослідженнях інновацій не було.
Парадоксальним насамперед був той факт, що непросту дилему між новим та
звичним постійно супроводжувала ще й постійна потреба відстоювати сам
факт існування українського слова.

Незважаючи на непрості суспільно-політичні умови функціонування
української мови, уже з середини ХІХ століття, коли виникла потреба
укладати словники, насамперед, двомовні, щоб “пояснювати архаїчні,
діалектні і взагалі незрозумілі слова, що траплялись у творах, писаних
українською мовою” [Москаленко 1961: 45], українська лексична система
потрапила під могутній вплив неологізації. Опосередковано про це
свідчить інформація з першого номера журналу “Основа”, де редакція
просила дописувачів – авторів нових слів пояснювати, якими міркуваннями
вони керувалися, “створюючи нові слова для передавання нових понять і
для назви предметів…” [Основа 1861: 2-3]. Це перша чітко сформульована
в україністиці позиція щодо можливості введення і тлумачення нових слів,
в якій обумовлено причину створення нових слів; вказано на переваги
добору матеріалу із народної мови і на необхідність переконливої
аргументації на підтримку новотвору. Правда, у процесі кодифікації
української лексики виважений підхід до новотворів чи запозичень
побутував нечасто. Думки науковців, письменників, критиків часто різко
контрастували: від цілковитого заперечення доцільності нових слів до
прагнення збагатити мову швидко й водночас, створюючи нові слова сотнями
лише для одного словника.

Відповідно до призначення перекладних словників (а саме такими були чи
не всі словники ХІХ ст.) автори творили багато нових слів, якщо в
народній мові не знаходили відповідника до якогось слова. Укладачі
вважали не тільки правом, а й обов’язком створити нове із наявного
українського лексичного матеріалу. Ураховуючи наявність чи відсутність у
словниках нових (створених або запозичених) слів, усі словники можна
умовно розподілити на дві групи. Перша – це ті, автори яких дуже
обережно ставилися до поповнення української лексики, а тому
засвідчували в словниках лише наявні в народному мовленні слова. До
другої групи належать ті словники, до реєстру яких укладачі сміливо
вводили слова іншомовні та спеціально “штучно” витворені.

І. Верхратський, започатковуючи в 1864 р. “Знадоби до словаря
южноруского”, дотримувався принципу: “Подавати якнайменше або й зовсім
не подавати нових слів, бо вони рідко коли поширюються” [Верхратський
1877]. Він же активно критикував “Hімецько-руський словар”
О. Партицького (Львів, 1867 р.) за вживання в українській частині
неіснуючих, “найчудніше уклепаних” слів і висловів. Однак, у 1872 році
І. Верхратський у “Початках до уложення номенклатури і терминології
природописньої, народньої” написав, якщо в народній мові не було
відповідника латинському термінові, то він “утворював усюди назви нові”
[Верхратський 1872]. Ця його спроба, а також лексикографічна праця
К. Левицького “Німецько-руський словар висловів правничих і
адміністраційних” згодом стали об’єктом критики Б. Грінченка, який серед
недоліків вказаних словників назвав те, що “багато слів поскладали самі
автори словарів…” [Грінченко 1905: 11]. Друге й доповнене видання
лексикографічної праці Ф. Піскунова під назвою “Словник живої народньої,
письменної і актової мови руських югівщан Російської і
Австрійсько-Вен(ерської цесарії” вийшло друком 1882 року і містило понад
15 тисяч слів. Цей словник докладно прорецензував К. В. Шейковський
[Шейковский 1884]. Він нарахував у реєстрі “Словника…” 330 створених
автором слів і зазначив, що жодне з них не вживається в українській
народній мові. Принагідно зазначимо, що деякі з цих “сфабрикованих”, за
словами К. Шейковського, слів увійшли в активний український лексикон
(наприклад, вітальня, водограй, водойма, дієвий, жіночний, існування,
лікарня, небосхил, обіг, одноманітний, пароплавство, споруда, сторіччя,
сяйво та ін.), а отже, не всі новотвори тих часів були недолугими й
зайвими. К.Шейковський не був, однак, абсолютним пуританином у мові, він
вважав, що чужомовні слова можна уводити у словник, але “тільки тоді,
коли вони засвоєні мовою і коли нема в мові свого слова, яке б уповні
змогло замінити чуже” [Шейковский 1884: 19].

“Словар української мови” Б. Грінченка відобразив певний консерватизм
автора і його настанови на дуже виважений добір лексичного матеріалу, бо
“…позичання – річ дуже небезпечна і може пошкодити мові” [Грінченко
1892: 311]. Нищівної критики з боку Б.Грінченка зазнали й “Словниця
української (або югово-руської) мови” Ф. Піскунова (1873 р.),
“Малорусько-німецький словар” Є. Желехівського – С. Hедільського,
“Словарь російсько-український” М. Уманця і А. Спілки, “Русско –
малороссийський словар” Є.Тимченка [Грінченко 1905: 17]. Украй обережної
позиції дотримувався П. А.Тутковський, категорично заявляючи: “Слова не
повинні куватись штучно. Мова взагалі є живий організм, що живе своїм
життям і не є штучним витвором” [Словник геологичнеї… 1923: 7].

Одночасно з консервативними поглядами щодо можливостей і способів
оновлення та збагачення українського лексикону в середовищі українських
науковців та літераторів побутувала ідея виваженого авторського
словотвору та позичання. Життя вимагало нових слів, нових термінів, тому
процес творення (т.зв. “кування”) слів був цілком природний. Але робити
це потрібно відповідно до існуючих у мові моделей, бо тільки тоді ця
творчість відповідатиме духові мови [Терлак 1992: 68-69].

Одна з перших прихильних настанов щодо творення нових слів стосувалася,
і це закономірно, наукової та суспільно-політичної термінології. Її
сформулював М. Левченко, зазначивши, правда, що новотвори повинні бути
загальнозрозумілі, а іншомовні слова слід приймати лише “легковимовні”,
а “терміни наукові треба творити в дусі народної мови” [Левченко 1861:
184].

Не обмежуватися в літературній мові тільки тим лексичним багатством, що
взяте з народних творів, а розширювати український лексикон насамперед
засобами словотвору на основі використання “первісних слів” пропонувала
Олена Пчілка [Пчілка 1881: 20]. І. Франко доповнював концепцію
збагачення лексичного складу української мови можливістю доречних
запозичень з інших мов. Він опонував Б. Грінченкові, заявляючи, що
усувати з української мови певні слова тільки тому, що вони є і в
російській, і в польській, і в чеській чи в інших слов’янських мовах, бо
це “значило би добровільно обскубувати свою мову” [Франко 1980. Т.28:
173, 175]. Михайло Драгоманов пропонував залишати іншомовні терміни,
“коли вони вже вжились скрізь, …прийняли народну фонетику і дали од
себе похідні” [Українець 1884: 162].

Сміливо вводили новотвори та запозичення до реєстру власних словників
В. Дубровський (“Українсько-російський словник” 1909 р.),
І. Hечуй-Левицький (“Словар” 1914 р.). Активно поповнювали українську
наукову лексику новотворами на народній основі К. Левицький,
І. Hовицький, К. Горбачевський. Разом з тим І. Горбачевський зауважував,
що “створення і виключне вживання лише оригінальної, народньої
термінольогії було б не зовсім доцільне” [Горбачевський 1927: 7].

Прихильно висловлювався щодо творення нових слів і Василь Сімович,
наголошуючи, що рішуча настанова проти них, може нашкодити розвитку
мови. Особливо важливим для “натуралізації” неологізмів він уважав
фактор узвичаєності: “Досить, щоб яке слово, …яка форма … прийнялися
в письменстві, щоб наше вухо собі їх засвоїло, щоб усі вони через дім,
школу, товариські зносини, газету добралися до нового покоління, ( й
ніхто не думатиме над тим, яке то це та те слово, яка то форма…”
[Сімович 1924: 39].

У небагатьох теоретичних працях з української мови перших десятиліть
XX ст. – “Загально-приступний курс української мови”, “Загальний курс
української мови”, “Підвищений курс української мови” (автори розділів
“Лексикологія” – Б. Ткаченко та І. Троян) – зміни в лексиці, зокрема й
поповнення її шляхом запозичень, були визнані об’єктивними, які, однак,
мають бути тільки доцільні, “…де зі словом … приходить нове поняття”
[Загальний курс… 1928–1929: 22]. За доцільне автори вважали утворення
нових слів на базі власне українських лексичних засобів, невичерпне
джерело яких бачили у “Словнику української мови” за ред. Б. Грінченка.

? ¬ 3/4

3/4

)ії” (1918), “Російсько-український словничок медичної термінольо(ії”
(1918), “Словник хемичної термінольо(ії” (1923)) вона вміло втілювала
принцип органічного поєднання народних та інтернаціональних елементів,
хоча в історію українського мовознавства увійшла як прихильниця пуризму
та етнографізму.

Олекса Синявський відзначав природність і закономірність творення та
позичання нового, але в межах літературної норми [Синявський 1941:
151-152]. Позитивним фактором розвитку мови вважав неологізми
І. Огієнко: “Культурне людське духовне життя невпинно зростає і потребує
нових слів на своє означення, а тому й постають новотвори” [Огієнко
1995: 221], але “треба мати певний такт і глибоке мовне чуття при
творенні нових слів”, бо “зловживання варваризмами й неологізмами сильно
затемнюють нашу мову” [Огієнко 1995: 223].

У середині 30-х років минулого століття в лексикографічному опрацюванні
української мови, а отже, й у ставленні до інновацій у лексиці,
запанували ідеологічні пріоритети. Задекларовані розвиток і збагачення
всіх стилів і жанрів української літературної мови насправді звелися до
добору і культивування нових слів, спільних в українській та російській
мовах; виявилися в запровадженні в широкий обіг слів-радянізмів –
новотворів (як правило, на основі російської лексики), які б відбивали
соціалістичну казуїстику. Спроби патріотично налаштованих науковців
сформувати національну різногалузеву наукову термінологію закінчилися
цькуванням, заборонами й репресіями. Таким чином, офіційно дозволеним
шляхом “розвитку” [лапки наші – Д.М.] української мови було визнано лише
добір лексики з російської мови або через її посередництво (якщо не
брати до уваги поодинокі вкраплення слів-етнографізмів з мов інших
республік СРСР).

Видані до 90-х років ХХ ст. термінні (і не тільки) російсько-українські
словники аж надто хибують на використання кальок із російської мови чи
просто по-українськи написаними російськими словами. У словникових
статтях не подані або навмисне усунуті на другий план українські слова
(новотвори), які вже набули в українській літературній мові постійного
статусу, скорочено синонімні ряди. Так утілювався в життя принцип
“мінімальних розходжень щодо вживання термінології: з двох або кількох
можливих нових термінологічних варіантів перевага, як правило,
віддається тому, що поширений і в інших національних мовах.., зокрема в
російській” [Русанівський 1982: 8-9].

У цілому за радянського часу в українській мові переважала тенденція до
калькування, тобто до створення нових слів власними засобами на основі
запозичених з російської мови (або через її посередництво) моделей
[Їжакевич 1982: 22]. Тому “зміни, яких зазнала українська мова протягом
радянського періоду, не можна вважати наслідком її розвитку” [Масенко
2004: 91].

Усе ж академічний “Словник української мови” в 11-и томах (1970-1980)
так чи так відобразив характер зрушень у лексико-семантичній системі
української мови від часу “Словаря української мови” Б.Грінченка до
початку 80-х років ХХ ст. Поряд з традиційними пластами лексики в цьому
Словнику представлена й нова лексика, однак, з огляду на нормативний
характер словника, лише апробована часом і мовленнєвою практикою, тому
до таких слів не використовували спеціального позначення нове.
Неологізми увійшли лише в додатки до останнього тому.

Після виходу в світ Словника української мови динаміку лексики активного
вживання засвідчували переважно академічні орфографічні словники. Їхня
специфіка дозволяє подавати якнайбільше новотворів та нових запозичень з
мінімальною граматичною характеристикою. Так, Орфографічний словник
української мови за редакцією С. І. Головащука та В. М. Русанівського
(1977 р.) містив близько 114 тисяч слів, аналогічний словник 1994 року (
близько 120 тисяч, видання 1999 року ( 125 тисяч слів, а Великий
зведений орфографічний словник сучасної української лексики (Ірпінь,
2003) містить 252 тисячі слів. Кількісний приріст очевидний.

“Великий тлумачний словник сучасної української мови” (Ірпінь, 2003 р.,
вид-во “Перун”, близько 170 тис. слів) перевищив за обсягом академічний,
здебільшого внаслідок того, що до його реєстру було включено й багато
нових слів, які з’явилися в українській літературній мові упродовж
останнього десятиліття.

Щодо висвітлення теоретичних питань неології (які й дотепер залишаються
незмінними – Що таке неологізми? Які вони бувають? Чи вони потрібні?),
то в українському мовознавстві зберігається традиція присвячувати цим
проблемам розділи у складі загальних академічних курсів української
літературної мови. Hа цій базі створюються відповідні розділи у
посібниках і підручниках з сучасної української мови, де розглядають
проблеми і питання лексичних інновацій. Основна маса досліджень з питань
неологізації лексичного складу української мови публікується у вигляді
статей та тез. На зламі століть зацікавленість інноваційними процесами,
що відбуваються в українській мові, зросла. Статті у фахових журналах,
різноманітні словники-довідники зі спеціальних галузей, а також
дисертаційні роботи відображають багатоманіття й різноплановість
лексичних змін в українській мові сьогодення [Герман 1999; Самойлова
1999; Струганець 2002; Стишов 2003].

Отже, об’єктивно новотвори (і новозапозичення) з більшою чи меншою
інтенсивністю регулярно поповнюють активний український лексикон. В
українській лексикографічній практиці виробилися власні традиції щодо
реєстрування нових слів, оцінки їхнього статусу (приналежності до сфери
мови чи мовлення) і, виходячи з цього, внесення їх у загальномовний чи
спеціальні словники. На сьогодні лексичні неологізми різних типів або
включають до реєстру чергового видання тлумачного словника літературної
мови [Великий тлумачний словник… 2003], або планують видання окремого
тому як доповнення до такого словника [див.: Тараненко 1996]. За такого
підходу до словника потрапляють лише ті нові слова і значення, які
пройшли випробування часом і мовною практикою, а отже, закріпилися в
літературній мові.

Новим для української лексикографії способом опрацювання неологізмів є
об’єднання їх у спеціальних словниках нових слів. Про відображення
сучасної української словотворчості в неологічних словниках див. статтю
Є. Карпіловської в цьому збірнику [Карпіловська 2004]. Основною функцією
словників нових слів є довідкова. Вони своєрідно відображають розвиток
(і приріст) лексичного складу мови за визначений проміжок часу. Тому всі
словники нових слів обов’язково мають часові межі добору матеріалу і
загальний уніфікований список джерел (як правило, це періодика й нові
художні твори та науково-популярні праці). Якщо часові рамки є
обов’язковими для словників нових слів усіх типів, то добір джерельної
бази якраз визначається типом словника. Словники нових слів, за умови
їхнього регулярного укладання, є своєрідним індикатором змін, які
відбуваються в лексичному складі мови. Тому робота над ними є важливою
та необхідною й повинна якнайменше відставати від мовленнєвої (мовної)
дійсності.

У процесі мовної практики відпаде все штучне і зайве, а вдалі новотвори
та доцільні запозичення вживляться й знаціоналізуються в мові, сприяючи
її розвитку.

Література

Великий тлумачний словник сучасної української мови. Ірпінь: “Перун”,
2003.

Верхратський І. Знадоби до словаря южнорусского. Львів, 1877.

Верхратський І. Початки до уложення номенклатури и терминологиї
природописнёї, народнёі. Вип.5. 1872. Передмова.

Винник В.О. В авангарді українського радянського мовознавства //
Мовознавство. 1982. № 2.

Герман В.В. Індивідуально-авторські неологізми (оказіоналізми) в
сучасній поезії (60-90 рр.) / Автореф. дис. … канд. філол. наук. К.,
1999.

Горбачевський І. Уваги до хемічної термінольогії // Український медичний
вістник. Ч.І. 1923.

Грінченко Б. “Письмо …” // Зоря. 1892. Ч. XV(XVI.

Грінченко Б. Огляд української лексикографії // Зап.HТШ. 1905. Т.66.
Вип.4.

Їжакевич Г.П. Основні тенденції розвитку та взаємодії лексичних систем
сучасних мов // Мовознавство. 1982. № 6.

Карпіловська Є. Сучасна українська словотворчість та її відображення в
неологічних словниках // Вісник Львів. ун-ту. 2004. Вип. 34. Ч.І.

Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. Краків-Львів,
1942.

Левченко М. Заметки о русинской терминологии // Основа. 1861. № 7.

Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. К.: “КМ
Академія”, 2004.

Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. К., 1961.

Огієнко І. Історія української мови. К., 1995.

Основа. СПб., 1861. Январь.

Пчілка О. Переклади з М.Гоголя. (Два розмаїтих зразки). К.,1881.

Русанівський В.М. У сім(ї єдиній // Мовознавство. 1982. № 6.

Самойлова І.А. Процеси семантичної деривації в лексиці сучасної
української літературної мови (на матеріалі неологізмів 70-90-х років) /
Автореф. дис. … канд. філол. наук. К., 1999.

Синявський О. Норми української літературної мови. Львів, 1941.

Сімович Василь. На теми мови. Прага–Берлін, 1924.

Словник геологичної термінології. Проєкт. // Матеріяли до української
природничої термінології та номенклатури. Т.ІІ. К., 1923.

Стишов О.А. Українська лексика кінця ХХ століття (на матеріалі мови
засобів масової інформації). К.: Вид. центр КНЛУ, 2003.

Струганець Л. Динаміка лексичних норм української літературної мови
ХХ століття. Тернопіль: Астон, 2002.

Тараненко О.О. Новий словник української мови (Концепція і принципи
укладання словника). К.; Кам’янець-Подільський, 1996.

Терлак З.М. Нормалізація української мови в 20-х роках ХХ століття //
Мова і духовність нації. К., 1992.

Шейковский К. [Рецензія]. Словарь живого народного, письменного и
актового яз(ка русских южан Российской и Австро-Венгерской империи. /
Составил Ф.Пискунов. 2 изд. // Филологические записки. 1884. Вип.4.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020