Реферат на тему:
Безвихідні дофедорівські першодруки у концепціях та гіпотезах
“Докладне вивчення історії нашого друкарства має для нас, українців,
велике значення, бо якраз воно особливо яскраво підкреслює стан нашої
давньої культури, якраз воно показує, якими культурними були ми в
старовину”, – написав Іван Огієнко у вступі до “Історії українського
друкарства” [Огієнко 1994: 34]. Слова вченого-україніста зі світовим
ім’ям у свій час були сміливим заохоченням до спеціального ґрунтовного
вивчення початків та подальшого розвитку друкарства на українських
землях. Без сумніву, правдива, неупереджена, підтверджена невикривленими
історичними фактами й політично незаангажована картина витоків
друкарської майстерності є суттєвою ознакою сформованості кожної
національної науки.
Цілком на протилежних засадах, під незаперечним гаслом вищості й
першості російської нації в будь-якій царині культури й науки, в
жорстких рамках “офіційної”, “ідеологічно вивіреної” теорії проводились
студії з указаної проблематики. Об’єктивні наукові погляди, навіть у
супроводі низки документальних підтверджень, що, очевидно суперечили
загальноприйнятим теоріям, зазнавали нищівної критики, з багатьох причин
не допускалися до друку або ж відразу після появи в світ знаходили свій
спочинок у спецсховищах.
Не виходило за рамки радянської ідеологічної спрямованості й дослідження
безвихідних видань – продукції анонімної друкарні, що провадила свою
видавничу діяльність задовго до Івана Федорова. Результатом цієї
діяльності сьогодні визнано сім інкунабул: вузькошрифтне Євангеліє,
середньошрифтні Євангеліє і Псалтир, Тріодь пісну, Тріодь цвітну та
широкошрифтні Євангеліє і Псалтир (хронологічний чинник у переліку не
враховано). Цілком закономірно, що названі стародруки – найперші
кириличні видання на східнослов’янських землях – були свого часу
беззастережно зараховані до славних надбань передової російської
культури.
Проблема атрибутування дофедорівських видань не втрачала своєї
актуальності в наукових колах упродовж більш ніж двох століть. Уперше
описи анонімних друків, що були зведені у формі каталогів, засвідчено у
працях російських дослідників середини та кінця XIX століття
В.Ундольського, П.Строєва, І. Каратаєва, О.Вікторова, архімандрита
Леоніда (аналіз концепцій і повну бібліографію цих авторів див. у праці
Є. Немировського [Немировский 1964]). Цікавим є факт, що раніші
дослідники приписували низку стародруків т. зв. “південним” друкарям, до
числа яких зараховували південнослов’янських, румунських і українських
майстрів, однак згодом дофедорівські друки все частіше й частіше
з’являються в російській, пізніше і в українській (загалом – радянській)
науковій літературі та періодиці з атрибутом “московські” (див. праці
М.Тихомирова [Тихомиров 1940], А.Зернової [Зернова 1947], Т.Протасьєвої
[Протасьєва 1959], Є.Немировського [Немировский 1964: 6], А.Смідовича
[Смідович 1972], колективну монографію “Книга і друкарство на Україні”
(Книга…1965(). Цілком слушно зауважив І. Огієнко, що “в справах нашого
давнього друкарства написано вже дуже багато окремих праць, головним
чином росіянами, що до описів своїх стародруків повносили й всі
наші”(виділено – Н.Н.) [Огієнко 1994: 36]. Із цього ж приводу сучасний
дослідник історії рукописних і друкованих набутків людства Микола
Тимошик висловився: “Весь цінний рукописний і друкований інвентар
давньої української доби, який зберігався в Росії, на цілі століття став
політичним заручником (…). Свідомі українські наукові сили, які завжди
сприймалися офіційною владою як політично непевні, тривалий час не мали
до того інвентаря вільного доступу. Офіційні ж представники російської
науки, активно залучаючи весь цей матеріал до наукового обігу, стали
розглядати давні набутки, які творилися на праукраїнських землях, як
складову російської культури, як такий собі вступний розділ до історії
російської книги” [Тимошик 2003: 46]. Про причини втрати чималої
кількості давніх українських книг пише львівська дослідниця Віра Фрис:
“(…) Згідно з теорією, розвиненою московськими ідеологами, про те, що
культура Москви є продовженням культури Київської Русі, вважалося, що
все створене в середньовічній Україні є основою російської культури,
отже і пам’ятки належать лише Росії. Це було одним з мотивів пошуків та
вивозу книг представниками державних структур, а також приватними
особами. При надходженні в різні колекції книг без вихідних даних (а
вони найчастіше поміщалися в кінці чи на початку книги) власники не
завжди афішували джерело її походження чи місце сталого побутування. З
часом така інформація, навіть якщо вона й була, то втрачалася і книга
ставала предметом старанних досліджень або пересмикувань, внаслідок чого
зараз дуже важко встановити її походження” [Фрис 2003:.46].
Звичайно, російські дослідники в своїх розвідках подавали чимало, на
їхню думку, важливих і переконливих доказів на користь московського
походження безвихідних видань. Скажімо, А. Зернова, докладно вивчивши
типи шрифтів, якими надруковані дофедорівські першодруки, вказує на їх
подібність з почерками російських рукописів [Зернова 1947: 12]. Крім
цього, дослідниця звертає увагу на орнамент у заставках: чорне тло, взір
– білий, рослинного типу, а це “ознаки майбутнього московського
орнаменту, що проіснував більше ста років” [Зернова 1947: 16]. І тут же
А.Зернова заперечує сказаному вище, зауваживши, що “пізніший московський
орнамент почав наслідувати малюнки Івана Федорова, а орнаменти анонімних
видань залишились одинокими і не ввійшли у вжиток пізнішої книги”. Серед
інших доказів московського походження друків дослідниця наводить такий:
у середньошрифтному та широкошрифтному Євангеліях, в Євангелії від
Матвія, слово “цар” надруковане червоним кольором без жодних на те
підстав. “Крім Москви, – пише А.Зернова, – неможливо вказати жодного
іншого міста, де у XVI столітті друкували кириличним шрифтом і де б так
прагнули виявити своє шанування й повагу до царської влади” [Зернова
1947: 8]. Нам, однак, видається, що причина такого явища полягає в
іншому. Мабуть, не про правителя Великої Російської імперії йдеться у
Євангелії від Матвія, у канонічному тексті Євангелія слово “Цар”
уживалося як синонім до “Бог”, “Господь” (порівняймо зі звертаннями у
молитвах: “Царю небесний, утішителю…”, “Прийдіте, поклонімося Цареві
нашому Богу…” тощо).
h
j
n
A
h
h$
????????\?†¤O6
f
h
?
c
?
1/4
3/4
?
h$
h$
h$
h$
h$
h$
h$
h
h$
!, що їх зауважили російські дослідники, було зараховано наявність у них
орнаментального сліпого тиснення [Немировский 1994: 257]. Тим часом,
сучасний дослідник у царині друкарства Володимир Стасенко звертає увагу
на те, що “сліпе тиснення доволі часто застосовувалось в
південнослов’янських глаголичних виданнях, у Празькій Біблії Скорини”, а
не було винаходом московських друкарів [Запаско…2000: 105].
Уважаючи безвихідні дофедорівські видання безумовно надрукованими в
Московській анонімній друкарні, автор численних праць із цієї
проблематики та ґрунтовної монографії “Возникновение книгопечатания в
Москве. Иван Федоров” Євген Немировський, у якій значну увагу приділено
різноаспектному аналізові першодруків, однак, указує на низку
особливостей, що суперечать цій думці. Наприклад, дослідник зауважує, що
“за змістом безвихідна Тріодь пісна дуже відрізняється від видання 1589
року (едиції московського друкаря Андроніка Не вежі – Н.Н.)”. За всіма
ознаками стародрук пов’язується з краківським виданням Швайпольта Фіоля
1491 року, що дало підстави вважати його не московським
[Немировский 1994: 180-182].
Дуже вагомим аргументом не на користь московського походження пам’яток
вчені вважають те, що одна з них – середньошрифтне Четвероєвангеліє –
надрукована на німецькому папері, інші – на французькому. “Якщо в Москві
на цей час німецький папір майже не зустрічається, – пише дослідник
початків українського друкарства Орест Мацюк, – то в Україні і особливо
у Львові писали в першій половині XVI ст. переважно на німецькому і
польському папері” [Запаскіна…2000: 55].
Російська (радянська) концепція витоків друкарства на українських землях
за останні роки отримала чимало контраргументів (з уваги на появу нових
праць з історії книгодрукування, що ґрунтуються на віднайдених архівних
документах). І хоч, як зауважив М.Тимошик, “ми продовжуємо (…) все ще
боязко, з пересторогою, а часом і з категоричним несприйняттям ставитися
до будь-яких спроб вийти за усталені межі, бодай ввести до наукового
обігу нестандартні результати окремих досліджень чи, зрештою, гіпотез”
[Тимошик 2003: 49], сьогодні маємо підстави не сумніватися в
українському походженні одного з анонімних дофедорівських першодруків –
вузькошрифтного Четвероєвангелія. Нещодавно вийшла друком стаття
відомого мовознавця Лідії Коць-Григорчук “Вузькошрифтне Євангеліє –
пам’ятка української писемності першої половини XV століття”, що стала
результатом особливого зацікавлення питаннями дофедорівського
книгодрукування в Україні [Коць-Григорчук 2004]. “Книгознавці та
історики культури зробили певний внесок у дослідження мови тексту
пам’ятки, – відзначає дослідниця, – однак продовжувати цю працю слід
філологам” [Коць-Григорчук 2004: 83]. Власне, лінгвістичному та
палеографічному вивченню канонічного тексту вузькошрифтного Євангелія
присвячене дослідження авторки статті.
Про вкраплення “простої” мови у пам’ятці говорили й російські
дослідники, які, проте, вважали, що в ній “мовні норми в усьому
відповідають московській традиції” і дають можливість “вивчити поступове
становлення російської літературної мови” [Немировский 1994: 158].
Однак, як показало дослідження Л. Коць-Григорчук, у тексті
вузькошрифтного Євангелія засвідчено “досить виразні палеографічні та
історико-мовні особливості (…), які виявляють певний етап історичного
розвитку української писемности” [Коць-Григорчук 2004: 94]. Отримані
результати дозволили дослідниці зробити й інші надзвичайно цікаві
висновки:
вузькошрифтне Євангеліє – перший переклад українською мовою Нового
Завіту;
пам’ятка була виготовлена у першій половині XV ст. в межах
південно-західного обширу Наддністрянщини, отже, на Львівщині;
збережені “московські” примірники репрезентують, мабуть, інше його
видання, здійснене у першій половині XVI ст.
У концепціях західних учених (Є.Бандтке, Д.Зубрицький) про впровадження
друку в Україні особливо акцентувалось на тому, що друкарство сюди
прийшло не зі Сходу, а з Заходу: „Що у Львові перед Іваном Федоровичем,
тобто 1574 роком існувала руська друкарня, не підлягає ніякому сумніву,
хоча ми не в змозі показати пам’яток друкарських з цієї епохи. Якщо
могла існувати друкарня в 1491 році в Кракові, в 1525 році в Вільні,
чому ж не могла бути у Львові, в середині Русі, де потреба таких книг
була далеко більша, як деінде тому, що саме в самій Львівській і
Перемишльській дієцезії було понад 4000 церков” [Zubrzycki 1836 :12].
Цілком імовірно, отже, що сім збережених анонімних видань можна
пов’язувати з львівською друкарнею, про існування якої згадувалось у
архівних документах, віднайдених львівськими дослідниками
[Запаско…2000: 18-21].
Загалом, за влучним висловом В. Стасенка, анонімні безвихідні книги не
відкрили ще перед дослідниками всіх своїх таємниць. Сучасні дослідники
витоків друкованого слова в Україні наголошують на необхідності
“подальшого неупередженого вивчення”, “докладного дослідження з боку
істориків, лінгвістів та філіґранологів, яке, безперечно, внесе багато
нового в цю ділянку історичної науки” [Запаско 2000: 59, 112; Тимошик
2003: 142-143; Фрис 2003: .98-99].
ЛІтература
Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства.
Львів, 2000.
Зернова А. Начало книгопечатания в Москве и на Украине. Москва, 1947.
Книга і друкарство на Україні/ за ред. П.М.Попова. К.,1965.
Коць-Григорчук Л. Вузькошрифтне Євангеліє – пам’ятка української
писемності першої половини XV століття // До джерел. Збірник наукових
праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Київ-Львів,
2004. С.80-94.
Немировский Е.Л. Возникновение книгопечатания в Москве. Иван Федоров.
Москва, 1964.
Немировский Е.Л. Труды по истории русского книгопечатания во второй
половине ХІХ – ХХ в.// Книга. Исследования и материалы. Сб.9. Москва,
1964.
Огієнко І. Історія українського друкарства. К., 1994.
Протасьєва Т.Н. Описание первопечатных русских книг// У истоков русского
книгопечатания. Москва, 1959.
Смідович А.А. Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова? //
Український історичний журнал. 1972. №3. С.65-69.
Тихомиров М.Н. Начало московського книгопечатания // Ученые записки
Московського государственного университета им. М.Ломоносова. Вып.41.
Москва,1940.
Тимошик М. Історія видавничої справи. К., 2003.
Zubrzycki D. Historychne badania o drukarniach rusko-slowianskich w
Galicyi. Lwow, 1836.
Фрис В. Історія кириличної рукописної книги в Україні. Львів, 2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
