Реферат на тему:
Дві хвороби святого Валентія
Взаємозв’язок, навіть взаємообумовленість буттєвої та творчої біографій
письменника донедавна літературознавці розглядали згідно з приписами
“лівої естетики” лише соціологічно. Психологічну зумовленість творчості,
підсвідомі рефлексії функцій психіки ігнорували методологічно. Однак
таки появляються літературознавчі дослідження, які розглядають мистецькі
явища крізь призму психології творчості. Найвдячнішим матеріалом у нашій
літературі є лабіринтна художня біографія І.Франка, вона й отримала
кілька нових оригінальних прочитань [15, с. 313-319; 11; 16; 3].
Стимулюють пошуки певні зрушення у франкознавстві, адже “заповнено
істотні прогалини в життєписі і творчій біографії І.Франка, піддано
критиці немало неправильних, викривлених концепцій” [12, с. 57].
Феномен Франка-митця як особливий психологічний тип людини можна
пізнати, вивчивши приховані, проте різними формами пов’язані
співвідношення його творчої біографії та способу життя, щоденної
поведінки, мотивації вчинків, світоглядних та світовідчуттєвих факторів
особистості.
Новітня естетика вважає творчий процес та його результати одним цілим з
життєвим процесом митця і розуміє цю формулу як методологічний норматив
[8, с. 355]. Зрозуміло, що паралельно існують інші, зокрема диференційні
літературознавчі погляди про автономну самодостатність для
дослідницького інтересу творів мистецтва як “текстів” і життєвих
біографій як “текстів” теж, які, на нашу думку, розщеплюють
екзистенційне ядро особистості митця.
Література знає безліч прикладів, коли письменники зізнавалися до
самоідентифікації зі створеними їхнім творчим духом образами, сюжетами,
колізіями. Іван Франко теж наголошував на біографічних елементах у своїй
творчості. Суб’єктивний екстракт з “живої крови і нервів” автора він
зробив своїм естетичним принципом у художній практиці [9, с. 112].
Наприклад, “не заперечував проти ототожнення себе з Мойсеєм” [1, с. 129]
з однойменної поеми. Признавався, що світоглядні колізії в поемі “Смерть
Каїна” – “то власная повість моя” [17, т. 2, с. 408].
З означених позицій корисно проаналізувати ранню поему І.Франка “Святий
Валентій” (1885), у якій, на мою думку, змодельовано особистісну життєву
ситуацію автора і яка має виразний автобіографічно-психологічний
підклад. Запропонована у статті персоніфікація характерів героїв поеми
та її проблематики в проекції на реальні історичні постаті
здійснюватиметься головно методами рецептивної поетики, однак може бути
перевірена доступними способами, які використовує наукова психологія
особистості. Основний її метод – емпіричний [19, с. 20], який
індивідуальні характеристики людини моделює з даних, що отримані в
результаті спостережень суспільної діяльності і зафіксовані в листах,
автобіографічних творах, документах службового характеру. Тому факти про
життєві обставини та психологічні стани душі І.Франка в час написання
поеми, які широко висвітлені в його листуванні, залучатимуться до
аргументації психологічних підсвідомих установок.
На “Святого Валентія” франкознавці особливої уваги не звертали. Склалася
традиція дивитися на твір спрощено й однобоко: у поемі автор виступав,
мовляв, проти релігійного аскетизму й суспільної самоізоляції людини.
Тематично у цей жанровий ряд ставилися поеми “Іван Вишенський” та
“Легенда про святого Маріна”. Простодушно сприймалися слова автора, який
у листах до М.Драгоманова писав, що його поема є “на релігійну тему”, що
в задумі вона призначена “освітити антигуманні […] погляди християнської
аскези” [17, т. 49, с. 28]. Одначе історія написання й деформація
первісного задуму, яка виявилася у зміщенні проблемних акцентів із
світоглядно-соціальних на морально-етичні й психологічні, підказують
уважніше вивчити причини цієї метаморфози.
Спочатку про історію задуму, яка висвітлена автором у згаданих листах до
М.Драгоманова від 14 та 25 лютого 1886 року. У першому листі І.Франко,
зокрема, писав: “Не знаю, що Ви скажете на таку думку – розпочати
теологічну війну белетристичною ракетою. Є у мене готовий перший Entwurf
(нарис – П.Л.) поеми на релігійну тему. Основою взята легенда, котру я
колись чув від мого покійного батька: про лікаря Валентія, котрого всі
люди дуже любили і котрий, ставши християнином, почав просити бога, щоб
той спас його від людської любови і дав би йому таку слабість, котрої б
усі люди перелякалися і відступилися би від нього. От бог і дав йому
епілепсію, в котрій він і помер, і по нім та слабість і названа
“слабість святого Валентія” [17, т. 49, с. 28]. Пізніше, у 1894 році,
Франко в журналі ”Житє і слово” помістив, так би мовити, автентичний
переказ цієї легенди від імені батька, зберігши нюанси змісту і
діалектне мовлення викладу. Згодом ще раз використав легенду в
автобіографічному оповіданні “У кузні” (1902). Ці три варіанти
християнського агіографічного сюжету мають в І.Франка характерні
зміщення, авторські доповнення, про що буде мова далі. Самої генези
агіографічного сюжету та його трансформації у фольклорну легенду
розглядати не буду, оскільки це питання досліджене В.Крекотнем [7, с.
63-66].
Звертає увагу цікава деталь: це перша закінчена поема І.Франка, яку
автор не робив спроб надрукувати, яку не доопрацьовував, як, наприклад,
одіозну поему “Ex nihilo” з того ж 1885 року. До цього І.Франко робив
кілька проб пера в жанрі епічної поеми, які, втім, залишив недокінченим
(”Сон князя”, “Наймит”, “Історія топки солі”, “Ольга”, “Де є в світі
правда?”, “Снігова казка”). Закінчена поема “Святий Валентій” у
рукописному автографі датується груднем 1885 року [2, с. 10], але в
лютому наступного року І.Франко писав М.Драгоманов про її
незавершеність, про потребу переробити твір для “борби” проти
“православія, з одного, а єзуїтизму і католицизму, з другого боку” [17,
т. 49, с. 27]. Навіть висловлював сумнів, чи зможе “зробити її такою”
[17, т. 49, с. 33].
Поема є художнім досягненням тогочасних можливостей автора, але справді
не вдалася Франкові як ударний ідейно-ужитковий твір для атеїстичної
роботи, до якої нагально підганяв його й Павлика діаспорець
М.Драгоманов. ЇЇ зміст, очевидно, проти волі автора, одначе, за
підтримки якихось внутрішніх, підсвідомих імперативів, не став
антирелігійним, як задумувалося. Це, без сумніву, могло розсердити
женевського наставника. Не могли імпонувати Драгоманову також висновки,
які напрошувалися із способу трактування автором морально-світоглядної
проблематики. І.Франко висвітлив діалектику світогляду Валентія як
еволюцію від любови до людей – до гріховної ненависти. Цю еволюцію
грубо, силувано, під тиском спричинив старець-аскет, який одного разу
відвідав молодого лікаря Валентія. Такого персонажа, тобто
монаха-аскета, немає у фольклорному варіанті легенди, поданому Франком у
“Житє і слово”. В оповіданні “У казні” сказано, що Валентій цілком
випадково у лісі зустрів діда-відлюдника, який молився у печері. Дід не
задля агітації й пропаганди свого способу життя, а відповідаючи на
запитання Валентія, пояснив, що втік від людей, щоб молитися, оплакувати
свої гріхи і в такий спосіб служити богові. Коротко підсумував: “Я служу
богу, і бог мені відплатить, а хто служить людям, то чим йому відплатять
люди в день страшного суду?” [17, т. 21, с. 168].
У поемі “Святий Валентій” образ старця-аскета – проблемно вузловий,
художньо сконструйований І.Франком для сюжетотворчої зачіпки й
психологічних колізій: якраз цей чернець спричинив духовну кризу, а далі
– й хворобу Валентія. Він якось зранку, як мовилося, з’явився на прийом
до молодого, але вже відомого й шанованого в місцевості народного
лікаря-екстрасенса.
Лице його гляділо якось гордо
І враз тривожно; очі з ям глибоких
Блищали острим надприродним блиском
[17, т. 4, с. 18].
Неприємна зовнішність, брутальність у поведінці гостя, однак, не
завадили Валентієві прийняти його тепло і чуйно. У відповідь старець
різко й категорично говорив, що у Валентія, як і в кожної людини, “на
дні душі”, у підсвідомості, є сумніви, інстинкти спокус, що його любов
до людей – це вияв самолюбства, яке є безсумнівним гріхом. Софізмати на
кшталт: Бо любов ота
Стосотними таємними нитками
До розкошів, покус, отрути світу
Тебе прив’язує
[17, т. 4, с. 20].
Старець переконує молодого Валентія порвати зв’язки зі світом, з людьми,
бо це “грішная любов”, противна богові. Від часу тієї короткої зустрічі
й розмови “упала віра в себе” й почалася деградація Валентія.
Чи не могла нагадати М.Драгоманову, тодішньому самопомазаному
наставникові молодого І.Франка, ця бородата, категорична й
безкомпромісна постать діда-аскета його власні грубі “педагогічні
прийоми”, викладені епістолярно в часто брутальній формі й лексиці.
Можливо, цього й остерігався Франко. І мав підстави. У поемі, може,
підсвідомо, змоделював свою власну екзистенційну ситуацію взаємин
творчої одиниці із суспільністю, недвозначно показав, як надмірне
ангажування до громадських справ, до суспільних проблем під тиском людей
чи обставин спричиняє в людині опір і розчарування (пізніше в “Сойчиному
крилі” можна буде прочитати: “Суспільність, держава, народ! Усе це
подвійні кайдани” [17, т. 22, с. 54]). Однак поки що важливо не це.
Якраз у 1885 році, коли писалася поема, різко загострилися непорозуміння
між Франком і Драгомановим. Вони були жорстоким психологічним ударом для
молодого письменника і мали фатальний вплив на його психіку, що
підтверджується нещодавно вперше опублікованою “Історією моєї хвороби”
[18, с. 178-183]. Сублімація вразливою свідомістю Франка його
перепетійних взаємин з женевським наставником матеріалізувалася у
створення образу ченця – ідейного агента ортодоксального християнства,
та в наповненні цього образу виразними рисами характеру Драгоманова.
Нейтралізовані або затаєні на свідомому рівні сприймання образи,
психологічні больові прийоми Драгоманова в поемі переломилися у
своєрідні авторові комплекси, які й стали несвідомими джерелами
образотворення ченця, виявили несвідомі бажання Франка.
Психологічні колізії взаємин І.Франка з М.Драгомановим, які досягли
кульмінації восени 1885р. – за місяць-два до закінчення “Святого
Валентія” – добровільно пробували залагодити посередники – М.Павлик та
Олена Плічка, проте у наслідку лише шкодили справі. М.Драгоманов
знаходився тоді в дуже важкому фінансовому й суспільно-психологічному
становищі. Своїм радикалізмом поглядів, ригоризмом суджень і оцінок він
нажив неприятелів як у австрійській, так і в російській Україні. Йому
відмовляли у фінансових дотаціях, не пускали на сторінки часописів.
Франко, як міг, допомагав своєму вчителеві грішми, шукав для нього
заробітку в галицьких періодичних виданнях, навіть радився з Оленою
Пчілкою, чи можливо вмовити брата за безвихідних обставин переїхати в
галицьке село, рятуючись від нужди. Як варіант пропонував батьківську
оселю. У відповідь на людяні й щирі турботи Франка Драгоманов поводився,
м’яко кажучи, невдячно. У листі до сестри писав на нього всякі прикрі
характеристики, які Олена Пчілка не барилася у формі виписки
переадресувати Франкові. Він довідався, що в очах вчителя є “підлим і
безхарактерним чоловіком” [17, т. 48, с. 571]. І це в той час, коли
Франко сокровенно признавався Олені Пчілці: “Вірте, ласкава пані, його
горе близько дотикає мого серця; віддавна вже привик я уважати в нім
другого батька ( першого я мало й затямив (, духовного батька” [17, т.
48, с. 560]. Для Валентія монах-аскет теж став духовним батьком, таким
же владним, категоричним, немилосердним. Зразу ж змінилося ставлення
молодого лікаря до рідного батька, який відчув незрозумілі переміни в
душі сина, “в серці скрививши жаль батьківський свій”. Дуже швидко
Валентій зробився черствим і глухим у ставленні до людей, які з усіх –
-усюд приходили й просили зцілення. Таку ж ваду – “безоглядний егоїзм у
поводженні з людьми”[17, т. 37, с. 190] – зауважував Франко у
Драгоманова.
икликав би у войовничого атеїста М.Драгоманова різку реакцію. Адже якраз
акурат у ті дні лютого під час епістолярних консультацій з приводу поеми
банальний епізод оцінки діяльності священиків був причиною гніву
женевського юпітера. “Ви в посліднім листі прямо-таки вагаєтесь, чи
признавати мене за чоловіка, чи за скотину, з котрою й балакати не
стоїть” [17, т. 49, с. 26], – дивувався І.Франко. Суть справи була
такою: у ж. “Зоря” з першого числа 1886 року Франко почав уперше
друкувати роман А.Свидницького “Люборацькі”. З огляду на антипопівську
спрямованість проблематики твору виконувач обов’язків редактора
І.Калитовський дописав до Франкової вступної нотатки фразу, що, мовляв,
є велика різниця між православним духовенством у Російській імперії та
греко-католицьким у Галичині, яке суть “моральні провідники і учителі
народні” [17, т. 49, с. 551]. За це Драгоманов грубо сварив свого
неофіта, пишучи в листі, що той “проституює себе в “Зорі” [17, т. 49, с.
40]. І. Франко, який не раз у своєму житті вів літературні, політичні та
й суб’єктивно-особистісні дискусії й суперечки, був настільки
пригнічений взаєминами з Драгомановим, що й не наважувався боронитися,
делікатно пишучи, що той “сильно виражається” [17, т. 49, с. 60].
Вже пізніше у відомому щировідвертому листі до А.Кримського, в якому
признався про свої “зносини з жіноцтвом” і їх белетризацію у творчості,
зокрема, “Зів’ялому листі”, Франко обмовився й про колишнього духовного
батька: “Без сумніву великий вплив мав на мене покійний Драгоманов, але
вплив дуже sui generis, більш негативний, як позитивний […]. Реасумуючи
все, що лишилось мені в пам’яті з його впливу, я сказав би, що він не
був для мене батьком, добрим, ласкавим і вирозумілим на хиби поводирем,
а радше батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завжди болюче
цьвігав мене” [17, т. 50, с. 115]. Цим гірким зізнанням поет фактично
відрікся від патронімічного споріднення з Драгомановим, яке раніше
визнавав у цитованому листі до Олени Пчілки.
Ще одна формальна деталь є в поемі, яку не пояснити суто
літературознавчими засобами. Валентієві було 25 років на час його
фатальної зустрічі з ченцем-аскетом. І.Франко почав листуватися з
М.Драгомановим 1877-го року, а у 1906 році видав збірник “Драгоманов М.
Листи до І. Франка і інших. 1881 – 1886”. Саме 1881-им роком, коли І.
Франкові було теж 25, випадком обставин (ранні листи пропали) зафіксував
він публічно свої взаємини з М.Драгомановим.
Продовжуючи вибудовувати паралель взаємин Валентій – чернець і
проектувати їх на паралель Франко – Драгоманов, бачимо ще одне драстичне
співпадіння. Зустріч Валентія з монахом вирішально змінила життєві
цінності лікаря, стала фатальною у його долі. Хіба подібне не
спричинилося з Франком після його знайомства і “зносин” з Драгомановим?
Прийнято за аксіому, що Драгоманов, попри дрібні непорозуміння, мав на
Франка благодатний вплив, відвернув його від москофільства, галицької
обмеженості, сприяв виробленню широкого наукового світогляду
європейського формату. І.Франко цього ніколи не заперечував. Однак теж є
фактом, що через необережний лист Драгоманова до когось з галичан, у
якому “невідомо чого” він підозріло для влади згадував Франка і який
потрапив у руки поліції, ставши причиною (“як сніг на голову”) першого
арешту останнього, тоді студента-третьокурсника університету. “Мене
засуджено головно на підставі того листа, який признано фактичною
вказівкою на існування серед нас тайного товариства” [17, т. 37, с.
189], – визнавав І.Франко. Арешт назавжди перекреслив життєву кар’єру
юнака. Він спричинив крах мотивацій, цілей і смислу буття: поламав
особисте щастя (заборона батька Ольги Рошкевич на заміжжя за І.Франка),
унеможливив наукову й політичну перспективи, прирік на матеріальну нужду
й наступні арешти. “Нас засуджено – певне не дуже суворо – від шістьох
тижнів до трьох місяців арешту, але цього було досить, щоб таких
студентів філософії, як я, раз назавжди вибити з життєвого шляху” [17,
т. 34, с. 374].
Іван Франко глибоко в підсвідомості носив емоційно заряджені думки,
почуття і спогади про фатального Драгоманова, які рефлектували
сублімованими комплексами спочатку у творчості, а в часи хвороби – у
галюцинації “організованого Драгомановим суду Божого” [18, с. 179] над
ним.
Іншою характерною особливістю поеми, не властивою епічним творам
І.Франка, є емоційний тон оповіді. Таратор надто пристрасно, особистісно
відтворює сюжет півторатисячолітньої давнини. Внутрішні монологи
Валентія виписані детально, навіть багатослівно, іноді на шкоду
пропорції складників сюжетобудови. Така незавуальована пристрасть
авторського стилю І. Франка рідкість. Ще А. Ніковський зауважував, що
Франко є поетом “не дуже високих верхів емоцій” [13, с. 85]. Євген
Маланюк теж помітив, що “почуття Франка – в його поетичній творчості –
завжди проходять крізь суворий фільтр його інтелекту”, що “[…]
емоціональну свою енергію він умів не раз якби трансформувати в енергію
інтелектуальну” [10, с. 70]. Ці спостереження не характерні для “Святого
Валентія” і можуть бути пояснені підказкою самого Франка про потребу
“доходити у кожного автора отих психофізичних основ його творчості” [17,
т. 35, с. 373]. Здається, І.. Франко у своїй першій поемі не зміг ні
стилістично, ні художніми засобами приховати підсвідомі таємниці власної
психіки, загадку “внутрішнього сфінкса”, як гарно висловився С. Єфремов
з приводу психічного характеру І.Нечуя-Левицького.
Психоаналітичний розгляд твору й ситуаційного контексту в час його
написання виказує не лише сублімований на підсвідомому рівні в образі
ченця прототип М.Драгоманова. При вникливому читанні поема відкриває чи
не всі майбутні “фірмові” особливості світосприймання Франкових героїв,
основні комплекси психічного єства автора, помічені дослідниками лише в
пізніших творах, зокрема, великих поемах. Вже у характері Валентія є
трагічне роздвоєння особистості, яке розрослося до автономного
внутрішнього голосу, до народження двійника:
Не знаєш мя, а прецінь в серці твоїм
Я викохавсь і виріс!
[17, т. 4, с. 46].
Генетично аналогічні двійники пізніше поселяться в багатьох Франкових
поемах та прозових творах ( “Похорон”, “Як Юра Шикманюк брів Черемош”,
“Хома з серцем і Хома без серця”, “Страшний суд” та ін.).
Помітно виражений у характері Валентія психологічний комплекс
самозаперечення, – теж характерний для поезії І.Франка
(найкардинальніший вияв: “Semper idem” – “Semper tiro”). Г.Грабович
вважає цей симптом свідомою настановою, “програмовим запереченням” [3,
с. 114]. Однак домінує в поемі мотив людської невдячності, розвиваючись
у зневіру, а далі – вчинок зради. У різних проблемно-психологічних
пропорціях ця тема осмислюється у “Івані Вишенському”, “Смерті Каїна”,
“Страшному суді”, “Похороні”, “Мойсеєві”. За намовою ченця лікар
Валентій фактично зрадив тисячі людей, яких мав чудодійний дар зціляти.
Він відрікся, тобто теж зрадив рідного батька й наречену Сільвію. Навіть
більше. Він почав вважати, що любов людини
До тисячних подробиць вітчини,
До всіх її красот і нужд, до волі
[17, т. 4, с. 28]
є “пута”. Іншими словами, перевихований ченцем Валентій любов до родини,
до людей, патріотичні почуття до батьківщини, тобто виразну демофілію
своїх життєвих принципів, почав вважати перешкодою в богопізнанні. Проте
гуманна соціальна діяльність Валентія настільки органічно виражала його
єство, що власними зусиллями волі він не міг її позбутися. Почуття
любови до людей було сильне, мов хвороба. Тому він просить Бога
допомогти подолати внутрішню боротьбу і послати таку недугу, “щоб всі
злякалися”. Божий дар людинолюбства (демофілії) був замінений карою
епілепсії.
Доречно згадати спостереження М.Євшана, що “Франко весь час боровся сам
з собою, суспільний робітник боровся з поетом – і тільки в тій боротьбі
скристалізувалася його психіка” [4, с. 270]. Жертовну суспільну працю
Франка критик називав прикладом “великої карности”. Сам І.Франко
симптоматично зізнався, що свої соціально проблемні твори писав
силувано, важко: “Всі речі реального змісту, які я писав, справляли мені
при писанню далеко більше муки, прикрості, зденервовання, ніж ті
романтичні “скоки…” [17, т. 50, с. 30]. Помітив у І. Франка боротьбу
“суспільного і приватного чоловіка” також О.Колесса: “Громадська
ідеологія Франка знаходить трівку підпору в його критичнім умі,
скріпленім наукою, і бореться із другою групою складових сил його душі –
із творчою спроможністю, із чуттям і уявою поета, із бажанням
індивідуального самовислову” [6, с. 260].
Справді, для Івана Франка, як і його героя Валентія, активна
заангажованість суспільною працею, щоденною громадською діяльністю з
мотивів обов’язку, тобто внутрішнього примусу, породжувала підсвідомий
спротив, який від тиску надмірного приховування, силуваного затаєння
виривався природнім, однак незрозумілим для суспільності вчинком гіркого
одкровення, як от у статті “Дещо про себе самого”. Моя спроба осмислити
поему “Святий Валентій” моделями біографічного методу мала на меті
виявити “наукову контрабанду” (Б.Томашевський) – “несвідомі джерела, що
живлять артиста й дають йому перший імпульс до творчости, визначити
походження його хисту, установити, яке несвідоме своє бачення, яку свою
несвідому фантазію здійснює артист в образах художнього твору” [14, с.
195-296].
Отже, суспільно спрямована громадська, творча й наукова діяльність
І.Франка, до якої його нав’язливо привчав М.Драгоманов і яка символічно
уявлялася поетові як невдячна, важка каменярська праця, постійно
породжувала сумніви в її жертовній доцільності, породжувала внутрішню
боротьбу. Літературознавча опінія закріпила за Франком канон зразкового
поета-громадянина, діяча-суспільника. Без сумніву, він таки був
каменярем виснажливої праці на всіх будовах суспільного життя. Однак
питання в іншому: був він жрецем цього діяння, чи кріпаком, який
“відробляв панщину”?
Література
Бондар Л. Образ Ісуса Христа в інтерпретації Івана Франка // Записки
НТШ. Львів, 1992. Т. ССХХІV.
Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка. Ф. 3. № 300.
Грабович Г. Вождівство і роздвоєння: тема “валленродизму” в творах
Франка (До століття “Ein Dichter des Verrates” і “Похорону”) //
Сучасність. 1997. № 11.
Євшан М. Іван Франко. Нарис його літературної діяльности // ЛНВ. 1913.
Т. 63. Кн. 9.
Каспрук А. Філософські поеми Івана Франка. К., 1965.
Колесса О. Наукова діяльність Івана Франка // ЛНВ. 1913. Т. 63. Кн.9.
Крекотень В. Поема Івана Франка “Святий Валентій” // Радянське
літературознавство. 1957. № 3.
Кривцун О. Эстетика. М., 1998.
Луцишин О. Категорія “літературний розвиток” у науковому трактуванні
Івана Франка. Львів, 1998.
Маланюк Є. Франко незнаний // Маланюк Є. Книга спостережень. К., 1995.
Мельник Я. З останнього десятиліття Івана Франка. Львів, 1999.
Мельник Я. Проблеми створення наукової біографії Івана Франка // Іван
Франко – письменник, мислитель, громадянин. Львів, 1998.
Ніковський А. Vita nova: Критичні нариси. К., 1920.
Підмогильний В. Іван Левицький-Нечуй. Спроба психоаналізу творчости //
Життя і революція. К., 1927. № 9.
Піхманець Р. Психологічні концепції Івана Франка у світлі новітніх
наукових відкриттів // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин.
– Львів, 1998.
Фізер І. Іван Франко: від соціологічної до психологічної зумовленості
літератури // Слово і час. 1993. № 5.
Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1976-1986.
Франко І. Історія моєї хвороби / Публікація Ярослави Мельник //
Парадигма. Львів, 1998.
Хьелл, Зиглер Д. Теория личности. СПб, 1999.
У поемі Івана Франка професія Валентія як лікаря інтерпретується ширше,
ніж у легенді (”дохтор”). Франків Валентій був, називаючи по-сучасному,
екстрасенсом, народним зцілителем, бо людей лікував “чародійний вплив
його очей, і рук, і слів, і духу”.
Цей вислів зустрічається також у поемі І.Франка “Страшний суд”, однак у
протилежному світоглядному трактуванні. Герой цієї поеми, підсудний
Божого суду, признається, що в житті любив людей “грішною любов’ю” [17,
т. 3, с. 180], проте з подивом дізнається, що це не гріх в Божих очах.
“Мова старця-аскета горда, груба, деспотична в протилежність ласкавій і
лагідній мові Валентія”, – зауважував дослідник поетичного епосу
І.Франка А.Каспрук [5, с. 15].
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
