Реферат на тему:
Тема любові у творчості Агатангела Кримського та Василя Пачовського
Споконвіку людина спрагло шукала формулу любові, намагалася розв’язати
те магічне плетиво загадок довкола неї, зміст яких із кожним днем,
замість увиразнюватися, набував все більше форми витончено-заплутаних
головоломок. Для інтимних почуттів не існує ніяких визначених планів,
схем чи сценаріїв. Кожна любовна історія несе в собі щось своєрідне,
незрозуміле, а іноді навіть безглузде в очах сторонніх. Любов то
пробуджує в людині поетичні струни, то, навпаки, до краплини висмоктує
всю снагу закоханих. Таким химерним почуттєвим злетам і падінням
присвячено чимало перлин поезії, і кожен віртуоз пера прагне викласти
свою, цілком неповторну, мозаїку вічної “любовної одіссеї”. Свої голоси
в одвічний хор псалмоспівів коханню долучили на межі XIX-XX століть і
екстраординарний професор орієнталістики, поет і прозаїк Агатангел
Кримський, і вишуканий, аристократичний “молодомузівець” Василь
Пачовський.
Волею долі сталося так, що якщо у приватному житті дороги А.Кримського
та В.Пачовського не перетиналися (принаймні жодної згадки про такий
випадок не зустрічаємо), то зустріч їх поезії відбулася ще завдяки
посередництву І.Франка в його критичному нарисі “Наша поезія в 1901
році”, в якому він дав високу оцінку їхнім дебютантським
збіркам-одноліткам – “Пальмовому гіллю” та “Розсипаним перлам”. З
особливою прихильністю критик привітав їхні спроби самобутнього
трактування “вічної” теми любові. У своїй статті ми і спробуємо
окреслити колообіг провідних любовних мотивів у їхній творчості в
зіставному аспекті.
Психологічний мікроклімат епохи, із симптомами декадентської зневіри і
розчарування, неоднакові умови та обставини життя (Галичина – провінція
Австро-Угорщини та Москва й українське Придніпров’я в Російській
імперії), а також своєрідність особистих зацікавлень обох митців
(сходознавчі та славістичні наукові студії А.Кримського й одержимість
національною ідеєю В.Пачовського, за що він не раз потерпав) “диктували”
певну індивідуальну специфіку вислову інтимних почут-тів. Незаперечним є
те, що митці у своїй ліриці кохання послуговувалися досвідом своїх
великих попередників – Г.Гейне й І.Франка. Збірка “Книга пісень” (1827)
німецького романтика, в якій окремі поезії та цикли закроюються в сюжет,
була першим у світовій літературі “ліричним романом”. Своєю чергою
І.Франко створив геніальну “ліричну драму” “Зів’яле листя” (1896), вдало
застосувавши гейнівський принцип поділу збірки на цикли та надавши їм
рис викінченого сюжету.
Творчість Г.Гейне у другій половині XIX ст. мала широкий резонанс в
українській літературі. Зокрема, й І.Франко ввів у нашу літературу
чимало його ліричних та сатиричних віршів і поему “Німеччина. Зимова
казка”, Леся Українка повністю переклала “Книгу пісень” (1892) і поему
“Атта Троль” (1900). А.Кримський також захоплювався Гейне, інтерпретував
українською мовою низку ліричних віршів, поеми “Віцлі-Пуцлі”, “Поет
Фірдовсій” і то виділяв їх в окремий цикл, то органічно вписував поміж
оригінальні поезії. Уводив власні переспіви та переклади творів
німецького поета у свої збірки і В.Пачовський.
Іван Франко своєю “ліричною драмою” з її лейтмотивом – темою
неподільного трагічного кохання та суїциду (самознищення героя) –
великою мірою спричинився до появи ряду нових поетичних книжок в
українській літературі межі ХІХ-ХХ століть із виразними ознаками
наслідування та взаємоперегуку зі своїм “першеджерелом”, у т. ч. “З теки
самовбивці” (1899) П.Карманського, “Пальмове гілля” А.Кримського,
“Розсипані перли” та “Ладі й Марені терновий огонь мій” В.Пачовського.
Нема потреби зупинятися ширше на впливах Г.Гейне й І.Франка на тих чи
інших поетів. Звернемо лише увагу на засвоєння та плідне використання у
творчій практиці автора “екзотичних поезій” і “молодомузівця”
В.Пачовського ідеї заокруглення циклів чи навіть книжки поезії в цільний
сюжет. Це засвідчено вже навіть самими підзаголовками циклів або збірок:
“ліричний роман”, “лірична ілюзія”, а то й “лірична драма з
ілюстраціями”.
Інтерпретація теми кохання у творчості А.Кримського відзначається
особливою, сказати б, “концептуальною” стрункістю. Ще в “Заспіві” до
першої частини “Пальмового гілля” поет намагався пояснити своє розуміння
любові, де стверджує, що він спостерігаючи за одним професором із
Бейрута, пересвідчився, що “кохання, коли воно чисте од сексуальної
брудоти, хоч би було й ненормальне і нещасливе, може хіба розбити серце,
розбити фізичне здоров’я і зробити з людини меланхоліка, та не одбирає
віри в життя, не одбирає енергії до життя, не вбиває духу, не вбиває
ідеальних поетичних поривів, а навпаки – тільки облагороджує душу… А
звичайне людське кохання, хоч би як ідилічно та поетично воно
розпочиналося, разом тратить усю свою поетичність, скоро-йно переходить
на сексуалізм. На якийсь час людина, може, й оп’янить і одурить себе
“мусульманським раюванням”, тільки ж далі надходить реакція,
розчарування, зневіра до себе, огида до цілого світу, нудьга за минулими
чистими днями, – і з живої людини робиться безсилий духом манекен або
бідолашний ходячий духовний труп” [9, с. 22]. І хоча пізніше, в
“Напутньому слові до 3-го видання” в 1919 р. автор назвав “Заспів”
“архаїчним анахронізмом”, проте ця задекларована антитеза “чистого”-
платонічного – кохання та “мусульманського раюванння” залишила по собі
виразні сліди в його поезії та белетристиці.
Серед оригінальних поезій “Пальмового гілля” вирізняються два провідні
цикли 1-ої частини – “Нечестиве кохання” з підзаголовком “Уривки з
ліричного роману одного бідолашного дегенерата” і “Кохання по-людському”
з не менш колоритним автокоментарем – “Уривки з ліричної ілюзії, із
життя недегенератів”, – у яких і “проілюстрована”, сформульована в
“Заспіві”, дилема інтимних стосунків. У серії дрібних ліричних творів,
об’єднаних єдиним задумом у єдиний сюжет і з єдиним героєм у центрі,
автор розповідає історію платонічної закоханості професора-книжника в
заміжню жінку. Героя несподівано охоплює “сліпе чуття”, яке, на його
думку, в очах буденних людей, з “тривіальними обличчями” та “прозаїчними
розмовами”, видалося би чимось аморальним: “Мене моїм чуттям природа
напоїла, А я його таю, бо люди загудуть І чистую любов, що дух
заполонила, Огидною розпустою назвуть [9, с. 38]. Але пересвідчившись у
марності своїх спроб побороти “чуття шалене” в собі, “затерти сліди
розмови” з фатальною красунею, він експресивно заявляє: “Воно в природи
не злочин!”, бо “маю право все любить!”. Зрештою, “платонічний роман”
закінчився досить банально: у відповідь на щире освідчення ліричного
героя обожнювана пані з погордою та острахом відвертається від нього.
Наступні поезії з другої і третьої “книжок” циклу (а “Нечестиве кохання”
розбите ще й на три ліричні підцикли-“книжки”, – ймовірно, інерція трьох
“жмутків” “Зів’ялого листя”), як влучно та дотепно схарактеризував
І.Франко, є “лише квітки на могилі його “грішного” кохання, якому ніколи
не судилось дійти навіть до сіней, не то до передпокою дійсного гріха”
[15, с. 196].
Неподіленому “нечестивому коханню” умовно протиставлена “історія
несподіваної взаємності” (М.Бондар) – цикл “Кохання по-людському”. Після
драматичного “ідеального” захоплення ліричний герой удруге “воскресає з
мертвих” на лоні кавказької природи, і до його серця знову промовляє
голос ідилічного “святого кохання”, в якому “запевнення в платонічності
почуттів чергуються з втіхами любові” [1, с. 40]. Однак “мусульманські
любощі й раювання”, що стали ліком на сердечну недугу, приводять до
переситу, розчарування і туги за невинними, дитинними мріями та
непорочними тілом і духом. Увесь світ у свідомості героя асоціюється в
момент еротичної депресії з “великим лупанаром” або ж оселею розпусти. У
вірші “Весняна розмова” він “з жахом аскета” (І.Франко) відхрещується
від будь-яких любовних пригод: “-Лю-би-ти, ко-ха-ти… О ні! не для мене
Обійми жіночі! Ні в зиму, ні в весну мене не приваблять Жіночії очі” [9,
с. 63].
А нижче називає своєю “коханою” та “любкою” рідну країну. Отже, “кохання
по-людському” стало для героя лише тимчасовим прихистком, або, як
визначив сам поет, “ліричною ілюзією”.
У цій своєрідній “ліричній дилогії” привертає увагу своєрідний
“аскетичний ригоризм” (П.Колесник) А.Кримського у трактуванні еротичної
проблематики. Свого часу про цю прикмету вели мову у критичних виступах
І.Франко, О.Грушевський і М.Євшан. Останній, зокрема, писав, що є “у
світогляді автора якась самобичуюча, аскетична черта, яка каже життє
мірити не його глибиною та сердечністю, а тим чи воно відповідає певним
правилам” [4, с. 74]. Такий “аскетизм”, вважає критик, псує чар поезії
Кримського, бо “видвигається певного рода поза на гурт та тверезість,
які стають в супротивности до всієї ніжної наївности та невинної
природности почувань” [4, с. 75]. Мабуть, саме така нав’язлива аскетична
настанова світовідчуття поета і обумовила появу у вірші “Де справжня
неволя?” (цикл “В неволі” – з 2-ої част. “Пальмового гілля”) розпачу та
розчарування в сімейному житті: “О, ганьба й сором! рабське
почування-Кохання!” [9, с. 121]. Екзальтований герой “екзотичних
поезій”, часто непередбачуваний у своїх учинках, зі схильностю до
надмірної ідеалізації дійсності, над усе цінує свою свободу й відкидає
іноді навіть найменші натяки на кохання чи “вінець” (одруження), що
стали би для нього духовним рабством.
Своєю чергою герой лірики В.Пачовського з донжуанськими прикметами на
початках, “еволюційонуючи” до індивідуалістських пересвідчень і
фанатичного слідування національній ідеї, неодноразово “заповідає” своїм
колишнім коханим нещасливе заміжжя, а почасти і спостерігає за їхніми
сімейними драмами, адже для нього шлюб – то “борщ по вині”.
З благословення А.Кримського ліричний герой збірки “Пальмове гілля”
перевтілюється в головного суб’єкта дії великого роману, стає Андрієм
Лаговським. “Разом з ним до епічного твору, – слушно зазначає
П.Колесник, – переходить і та загальна морально-психологічна атмосфера,
яка панує в ліриці “Пальмового гілля” [8, с. 51]. Тобто з “еміграцією”
героя з поезії у белетристичний твір привноситься і стрижнева дилема
ідеального, платонічного кохання та “мусульманського раювання”,
еротизму, яка й лягла в основу небагатого на події сюжету
інтелектуально-психологічного роману “Андрій Лаговський”.
?????k?і їде до Москви, щоби спокутувати зраду своїх переконань тривалою
та виснажливою аскезою-самокатуванням – голодом, спрагою і читанням
містично-релігійної літератури. Втім, і в Москві (част. “За святим
Єфремом Сіріним”) героя переслідують видива “літньої розпусної історії”,
яка ще більше зміцнила його впевненість, що “неплатонічне кохання є
джерелом нещасть людства” [10, с. 219].
Якщо в А.Кримського “схема” домінування платонічних стосунків (іноді з
присмаком неврастенічної екзальтованості) над “коханням по-людському”
живила провідні настрої та колізії його творчості, то інтимна лірика
В.Пачовського оспівує радше земне кохання з усіми можливими перипетіями
(її можна поділити на певні рубрики: перша зустріч, сподівання, зрада,
тілесні насолоди, спогади, ревнощі, родинне щастя і негаразди тощо).
Любовну повінь поезії “молодомузівця” неможливо, однак, звести до
наскрізної універсальної “моделі”, вона значно примхливіша та
розмаїтіша, ніж в “екзотичних поезіях”.
Уже першу “дію” своєї симфонії любові галичанин розпочав жвавими
мелодіями “Розсипаних перлів”, у яких найчастіше звучить гедоністичний
заклик “спивання меду” в любощах із дівчатами, панує атмосфера флірту і
фривольності (“Любов пусте, – се молодість шумить!”), а час від часу
пробивається і драматичний акорд. Мерехтливий вир дівочих облич,
безперервні салонні розваги, бенкети, залицяння та розчарування в
Ганусях, Марусях, Вандах усе ж не затінюють контурів трагедії дівчини
Дзюні, образ якої найглибше поранив серце безтурботного юного донжуана.
Заміжжя з розрахунку (чи з примусу батьків) із нелюбом – лисуватим
підстаркуватим радником, котрий уже мав раніше жінку та дітей і покинув
їх напризволяще, – обернулося для неї справжнім пеклом (схожий мотив
В.Пачовський розроблятиме й пізніше – у збірці “Ладі й Марені терновий
огонь мій”). (Принагідно зазначимо, що в ліричного героя А.Кримського
(цикл “В неволі”) подружнє життя пов’язувалося з втратою свободи, з
добровільним рабством) Проводячи життя салонного денді, герой
“Розсипаних перлів” із глибоким співчуттям спостерігає за розвитком
сімейної драми свого колишнього найбільшого захоплення. “Фрагменти цього
драматичного сюжету, – слушно зазначає М.Ільницький, – “розсіяні” поміж
іншими ситуаціями, настроями, то губляться, то виринають знову, мовби
людина щось дуже хотіла забути, відволікала себе від болючих думок, але
вони повертаються до неї знов і знов” [6, с. 49].
У “Розсипаних перлах” уперше виникає і мотив несумісності праці в ім’я
ідеї з сімейним затишком (вірш – “балачка за пивом” – “Моя Вандзя
прогриває” [11, с. 148-150], що знайшов свій крайній вияв у наступній
книзі “На стоці гір” (1907). Тут на зміну юнацькій безпосередності вияву
почуттів приходять розважливість і досвід із домішкою цинізму. Замість
численних “перелітних пташок” (І.Франко) Пачовський виводить образ
загадкової “таліянки” (італійки), що, за влучним спотереженням
М.Ільницького, є “радше уособленням туги за коханням, або невловимої
музи, ніж конкретна людська особистість” [6, с. 50]. Ліричний герой стає
по-мефістофелівськи розважливим у своїх еротичних кроках: він не
заводить більше наївних “балачок за пивом”, а озброюється модними
індивідуалістськими ідеями новітніх філософів (А.Шопенгауера та
Ф.Ніцше), і цинічні випади супроти жінок усе частішають. Він аж ніяк не
проти сексуальних утіх із жінкою “в гондолі”, “над морем” чи деінде, хоч
і вважає її то “телятком”, що давить чоловіка, то “плазуном”, що стримує
його “орлиний лет”, то бездушною павутиною, і наділяє її нечистою
“тілесною душею”. По задоволенні тілесних потреб “індивідуаліст” і
фанатик національної ідеї рветься з обіймів жіночих “на гори”, “на сині
вершини”. В окремих віршах (“Жіночий храм”, “Українській дівчині” та
ін.) індивідуалістичний порив чоловіка зі “шлюбного болота” у світ
високих ідеалів, а також нападки на кращу половину людства зводяться
навіть до категоричних ультиматумів, на зразок:
Я – бурі син! Моє ім’я:
Українець – великий дух!
А хочеш бути ти моя
Будь левиця, не пух!
Конфлікт особистих почуттів із громадянським обов’язком, а також настрої
ненависті до жіноцтва зустрічаємо і в А.Кримського: головно після
еротичної пригоди (цикл “Кохання по-людському” та роман “Андрій
Лаговський”). Проте, якщо в Пачовського випади проти “жіночого раю” є
почасти випливом індивідуалістичної пози та ригористичної одержимості
національною ідеєю, то в автора “екзотичних поезій” такі моменти
настають унаслідок втрати ілюзій, зради шляхетного платонічного кохання,
далекого від сексуальних запитів, і страху втратити свободу.
П’ять “дій” збірки В.Пачовського “Ладі й Марені терновий огонь мій”
(1912), підхоплюючи вже відомі мотиви попередніх книжок, привносять
також і нові нюанси у трактування теми любові. Так, цикли “Раїса” та
“Хризанта” є своєрідними варіаціями мотиву одруження з вигоди. У
ліричному жмуті “Раїса” герой засуджує продажний шлюб українки з поляком
(“щоб гріх і вигоду найти…”); вона приречена носити довіку, як покуту,
рану в душі за скоєний злочин – зраду ідеї національної сім’ї. У сув’язі
мініатюр циклу “Хризанта” звучить своєрідний мотив-застереження перед
“прозою” сімейного життя, коли подружжя живе “як собака з котом”
(пригадаймо трагедію Дзюні з “Розсипаних перлів”, “втеча” чоловіків із
“жіночого раю” в “На стоці гір”, а у Кримського – “сімейне рабство”).
Треба зазначити, що таких варіантів подружньої любові в А.Кримського
немає, адже герой “екзотичних поезій” і роману “Андрій Лаговський”
виліплений “за образом і подобієм” автора, з частими нервовими
пароксизмами, вибирає радше самоту, ніж сімейний затишок.
У в’язанці віршів В.Пачовського “Гелена” чітко окреслені сцени перелюбу,
в яких заміжня полька піддається шаленій пристрасті свого тіла до чужого
чоловіка. Коханцеві швидко надокучили демонічні пута адюльтеру (“На душу
попелом лягла Любов перегоріла… ” [11, с. 278], і він прагне
визволення, щоби повернути загублену міць духа. Передбачаючи можливий
розвиток подій до одруження, ліричний герой висновує, що подружжя для
нього було би “борщем по вині”.
У справжню “драму кохання” з легким романтичним нальотом переріс цикл
“Леїла”, де В.Пачовський вдало зіштовхує в цій “ліричній трагедії”
давньослов’янських богинь – шлюбу й родючості – Ладу та смерті – Марену
– в “поєдинку” за душу дівчини Леїли, яка помирає від перестуди. У канву
ліричного сюжету вплітається романтичний мотив навідування померлої
дівчини у сни її коханого, котрому вдається відкупитися від неї
“піснями-пташками”, що проростають фіалками на її могилі.
І в останній “дії” “ліричної драми з ілюстраціями” – циклі “О’нілла” –
герой Пачовського шукає близьку душу, якій він міг би звіритися в усіх
своїх почуттях, переживаннях і стражданнях і яка могла би стати йому
дружиною та матір’ю його дітей. Таким чином, усі попередні іпостасі
земної любові “молодомузівець” довершує щасливим одруженням свого
мінливого героя, котрий зазнав чимало метаморфоз у своїх інтимних
перипетіях (герой Кримського так і не спромігся створити власну сім’ю і
залишився зі своїм аскетичним поглядом на жінок старіти самотою поміж
велемудрими фоліантами).
Справді новаторською у збірці “Ладі й Марені терновий огонь мій”, а
почасти й у “На стоці гір”, стала власне еротична поезія, яку деякі
критики потрактували як аморальну (сам автор згадував у “Моїй сповіді”
про надіслану до шкільної ради “анонімку”, де йшлося про те, що його
вірші деморалізують молодь, а якийсь інспектор-поляк, перечитавши їх,
побачив у них іскру божу і навіть радив йому писати по-польськи). У
В.Пачовського і справді знайдемо чимало відвертої еротики на зразок:
І будеш як вуж піді мною
Звиватися з розкоші тіла,
І буду рай пити на лоні, –
Аж схляне душа оп’яніла –
І зорі затремтять… [11, с. 270],
але вони були створені все-таки без жодної претензії на деморалізацію
когось.
У 30-их роках минулого століття М.Степняк у статті “Поети “Молодої Музи”
звернув увагу на наскрізну полярність, “двоїстість” В.Пачовського
насамперед у трактуванні любовної тематики. Він зазначав, що в еротичну
поезію молодомузівця з рисами сексуальності й почасти демонізму
вривається “якась аскетична нота, якесь презирство до статевих радощів,
що приневолюють дух” [13, с. 189-190]. Отже, як в А.Кримського в основу
провідних любовних колізій лягла дилема ідеального, платонічного кохання
та “мусульманського раювання”, так і в інтимній ліриці В.Пачовського
супровідним лейтмотивом стала боротьба громадянського обов’язку з
особистими почуттями (згадаймо бодай крайній його вияв –
антифеміністичні рефлексії у збірці “На стоці гір”).
У В.Пачовського натрапляємо ще на один аспект теми любові – у книзі
”Розгублені звізди”, яка хоч і була підготована до друку в 1927 р., за
життя поета так і не побачила світу. На перший погляд, вона справляє
враження “ліричних мемуарів” колишнього “примхливого метелика” з
“Розсипаних перлів”: “Чи я не пив із тисяч вуст Розкішний мед любові?” –
запитує він або ж “констатує”: “Я ловив дівчат на утку, Сипав перли слів
на шутку Про красу їх у пісні. Не було такої пави, Щоб на словечко
ласкаве Не вкохалася в мені!” [11, с. 461]. Та все-таки лейтмотивом
книжки стала історія боротьби ліричного героя з роздвоєнням своїх
любовних переживань між дружиною та останньою його “зорею”.
Як тяжко кохати дівчину,
Як волос посивів в сім’ї,
Як любиться свою дружину
Як віриться в діти свої! [11, с. 460], –
зізнається ліричний герой.
Свідомий своєї душевної (сердечної) драми, герой заспокоює себе: “Кохати
не смію, забути не можу, Лиш люблю як мрію!” [11, с. 465]. Свою
“дантівську дилему” (а імена Данте і Беатріче проходять через усю
книжку) ліричному героєві вдається вирішити, щиро розповівши і пояснивши
коханій дружині, що з принад краси він просто творить поетичні образи,
тобто “кохання-мрія” до красуні для нього служить лише естетичним
об’єктом, джерелом натхнення. В А.Кримського маємо лише натяк на т. зв.
“дантівську любов” – у романі “Андрій Лаговський”, коли цинічний
Володимир Шмідт в одній із розмов заявив професорові, що і Данте, маючи
дружину, оспівував своє почуття до Беатріче.
Наші аналітичні спроби поглянути на творчість двох доволі-таки
неподібних поетів-сучасників під кутом трактування любовної теми,
звісно, далекі від вичерпності. Але і вони дають підстави стверджувати,
що як “надміру суб’єктивний”, пристрасний “археолог” орієнтальних
культур А.Кримський, так і закоханий у народну пісню “свавільний
метелик” і “ясногордий дух”, “молодомузівець” В.Пачовський, блукаючи
лабіринтами бога Ероса, підбирали свої неповторні ключі для відкриття
його таємниць, торували свої стежки до його вічної загадки, збагачували
новими мотивами лірику інтимних переживань, а через неї шукали
психологічного контакту з модерною поезією європейських літератур межі
XIX-XX століть.
Література
Бабишкін О. Аг.Кримський: Літературний портрет. К., 1967.
Бондар М. Поезія початку XX ст. // Історія української літератури: У 2
т. Т.І. К., 1987. С. 553-579.
Грушевський О. Агатангел Кримський // Грушевський О. З сучасної
української літератури: Начерки і характеристики К., 1909. С. 150-155.
Євшан М. Агатангел Кримський // Євшан М. Під прапором мистецтва. К.,
1910. С. 69-77.
Євшан М. Василь Пачовський // Там само. С. 45-56.
Ільницький М. Від “Молодої Музи” до “Празької школи”. Львів, 1995. С.
5-100.
Колесник П. Модерністи // Історія української літератури: У 8 т. Т.5.
К., 1968. С. 430-450.
Колесник П. Роман А.Кримського “Андрій Лаговський” // Радянське
літературозавство. 1971. №1. С.46-58.
Кримський А. Твори: У 5 т. Т. І. К., 1972.
Там само. Т. 2. К.,1972.
Пачовський В. Зібрані твори: У 2 т. Т. І. Філядельфія та ін., 1984.
Там само. Т. 2. С. 29-43.
Степняк М. Поети “Молодої Музи” // Червоний шлях. 1933. №1. С. 147-196.
Тарнавський О. Поет Василь Пачовський // Пачовський В. Зібрання творів.
Т. 1. С.11-26.
Франко І. Наша поезія в 1901 р. // Франко І.Я. Зібр. тв. у 50 т. Т. 33.
К., 1982. С. 172-198.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
