Реферат на тему:
Особливості ідіостилю Івана Драча: імпліцитність семантики поетичного
слова
Проблеми експліцитного й імпліцитного вираження інформації в мові
стосуються визначення певних стильових особливостей різних текстів.
К.Гаузенблас стосовно цього слушно зазначає: “Можна загально розрізняти
стиль експліцитний та імпліцитний” [15, с. 101]. На думку дослідника,
тенденція до експліцитності висловлювання характеризує передовсім
спеціальний стиль, зокрема науковий, а також тексти правової
кодифікації. Натомість у деяких стилях помітну роль відіграє
“імпліцитність, або цілеспрямована неекспліцитність” [15, с. 101].
Ідеться насамперед про певні висловлювання в дипломатичній сфері [пор.
ще 2, с. 55-57] чи ті, які досить часто виявляються у звичайній
комунікації.
Особливу увагу привертають художні тексти, однією з визначальних ознак
яких виступає їхня здатність містити імпліцитну (пізнавальну й емотивну)
інформацію. У багатьох працях саме художня мова репрезентує аналізовані
там вияви імпліцитності [див., напр., 2, с. 61-64; 4; 7; 8, с. 92-113;
9; 10, с. 153-158; 13; 15, с. 102-103].
Дослідники осмислюючи про текст як комунікативне явище, поширюють
співвідношення експліцитності – імпліцитності на комунікацію взагалі,
вмотивовано пов’язуючи його з активною інтерпретувальною позицією
адресата творів. Зокрема А.Душек зазначає: “Мовлячи про експліцитну й
імпліцитну комунікацію, говоримо практично про риси тексту, але тим
часом те, що людина “виносить” із тексту, а що йому приписує, є
передовсім справою її власного оцінювання, й, отже, також її загальних
ментальних, інтелектуальних і емоційних диспозицій” [14, с. 116].
Термін “імпліцитність” досить активно використовують у сучасній
лінгвістиці, однак немає чітості щодо його природи. Ми виходимо з того,
що окреслюване ним поняття охоплює широке й різноманітне коло
лінгвальних фактів, як у їх мовносистемному, так і дискурсивному виявах.
Не зосереджуючись спеціально на проблемі з’ясування значень згаданого
терміна (вона потребує окремого висвітлення), зазначимо: для нас
імпліцитність – це непряма (тобто опосередкована) вираженість певних
компонентів семантики знакових мовоодиниць, а також змістових фрагментів
висловлювання, тексту, які встановлюють та інтерпретують носії мови з
допомогою додаткових мисленнєвих операцій, інакше кажучи, шляхом
домислювання. Останнє може бути різне за характером і спиратися на
лінгвальну парадигматику, контекст, комунікативну ситуацію та пов’язані
з нею позамовні знання. Отже, імпліцитність є невіддільною від
експліцитності. А саме співвідношення обох площин вираженості інформації
стає прикметою комунікативних величин – висловлювань, цілих текстів із
їхньою стильовою та жанровою диференціацією. При цьому вісь
експліцитності – імпліцитності, на якій простежується різний ступінь
прямо і приховано реалізованої семантики, перетинається з багатьма
явищами, що спостерігаються в комунікативних процесах у різних сферах
спілкування, включаючи і словесне мистецтво. Зокрема, в художніх текстах
найпомітніше простежується зв’язок вказаної дихотомії з іншими,
наприклад, із розмежуванням однозначності й багатозначності, денотації
та конотації. Загалом саме імпліцитні значення мовних знаків, у тому
числі й лексичних, взаємодіючи з експліцитними, значною мірою
спричиняють ефект образності, органічно притаманний художньому мовленню.
Адже “імпліцитне виступає як специфічний засіб творення художнього
слова” і виявляється “в будь-якому жанрі художньої літератури, в
народній творчості. А це означає, що воно є специфічною рисою художнього
слова взагалі” [2, с. 62-63]. Зауважимо, що в конкретних творах
орієнтованість їхніх авторів на вираження імпліцитної інформації є більш
чи менш помітною. Тому, мабуть, можна твердити про тяжіння прозаїків,
поетів до імпліцитного ідіостилю. Додамо, що всебічний аналіз
українських художніх текстів із погляду менш чи більш помітної
насиченості їх імпліцитно вираженими фрагментами змісту не здійснювався.
Однак ознайомлення з творами сучасних українських поетів дає змогу
зробити попередній висновок про те, що серед них є постаті, для яких
імпліцитний спосіб реалізації естетичної інформації виступає виразною
рисою їхньої словесної творчості. Це стосується насамперед тих митців,
котрим властиві метафоричність, символічність образного мислення. До них
належить й Іван Драч, поетика якого спирається на використання подекуди
складних для сприйняття оригінальних метафор і словесних символів на
зразок сонця, на що звертають увагу літературознавці [див. 12, с. 6].
У пропонованій статті ми обмежилися лінгвістичною інтерпретацією
насамперед тих випадків Драчевого слововживання, які демонструють такі
риси його ідіостилю, як метафоричність і пов’язана з нею прихованість
вираження лексичних значень, їх конотативних компонентів. Предметом
розгляду є тексти, вміщені у виданнях Івана Драча “Вибрані твори” (у
двох томах) [5] і “Храм сонця” [6].
Поетичне слово Івана Драча розквітло в пам’ятні 60-ті роки дивним
соняшником, вибухнуло потужною сонячною енергією і, напоєне
гіркувато-терпким цілющим соком калини, очистилось від минущого та
облудного попелу нашої доби, щоби з болісним прозрінням уклякнути перед
Чорнобильською Мадонною. Воно впродовж десятиліть будить не тільки душу,
але і розум, щемливо хвилює тих, хто прилучався і прилучається до нього,
проникає в його мистецьку глибину. До поезії І.Драча не байдужі навіть
ті, хто не особливо прагнув нею захоплюватись. У них принаймні виникала
реакція певного неприйняття його індивідуально-стильової манери.
Дослідження Драчевої поетики, виявлення естетичних засад його
мовотворчості потребують не тільки зацікавленого й усебічного
лінгвостилістичного аналізу, але і викликають ширші роздуми,
узагальнення, що стосуються природи словесної образності, специфіки
поетичної мови.
Як відомо, в поезії суб’єктивні образи, в яких відбивається реальний
світ, злиті воєдино з невловимими порухами людських почуттів, думок. І
своєрідний парадокс якраз у тому, що саме вона покликана в и с л о в и т
и, тобто експлікувати феномени, які не завжди легко піддаються с л о в е
с н о м у вираженню. Справжня поезія постійно долає цей парадокс. Митець
нерідко переживає пекельні муки творчого пошуку потрібного місткого
слова. У цьому зізнається й І.Драч:
Жодне слово не хоче ословитись.
Бунт слів. Неслава слів. Страйкують слова.
Найнікчемніше слово
Конозиться, як слово пророче…
І лише з кров’ю вулкан прорива…
(“Жодне слово не хоче встати”).
Поети постійно намагаються віднайти адекватну словесну форму для
самовираження, прагнуть до мовної оригінальності, уникають “тиску”
художньої мови – знакової системи, що складається впродовж історичного
розвитку будь-якої національної літератури і виявляється також у
традиційних готових художньо-словесних формулах, експресемах тощо. Це –
природний творчий стан кожного митця. Подекуди такі прагнення
спрямовуються на вибудову якоїсь штучної мови, на конструювання
асемантичних фонетичних комплексів. Такі формальні спроби, без сумніву,
мають право на існування, та, напевно, тільки як цікаві факти
поетично-мовного експериментування. Для поезії, яка не зводиться до
експерименту, є інший шлях до мовнообразної своєрідності й
неповторності. Його яскраво демонструє творчість І.Драча. Поет естетично
перетворює змістовний план лексичних одиниць сучасної української мови,
внаслідок чого семантика загальновживаних мовних знаків, різноманітних
терміноназв чи традиційних експресем стає спеціально-модельованою
внутрішньою формою* тих нових індивідуальних і часто імпліцитних
значень, які виникають і реалізуються в художньому контексті. Інакше
кажучи, виникає властива для Драчевого поетичного мовлення часто
метафорична двоплановість* мовно-звукових форм, що ґрунтується на
асоціативних зв’язках, які, незважаючи на імпліцитність вираження
прихованої семантики, можуть бути доволі складними та багатоступеневими.
Але художні тексти здебільшого виявляють її, допомагають вловити
напрямок образного мислення поета. А подекуди він сам з’ясовує,
своєрідно тлумачить вторинні (стосовно загальномовних)
поетично-контекстуальні значення:
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником
(“Балада про соняшник”).
Семантичне прирощення “сонце – це поезія”, що з’явилося й експлікується
у творі “Балада про соняшник”, простежується, розгортається в інших
контекстах, у яких містяться метафоричні структури з цією експресемою,
що ними насичена, наприклад, поезія “Сонячний етюд”:
Я продаю сонця – оранжеві, тугі,
З тривожними музичними очима.
… Беріть сонця – кладіть мені серця,
Як мідяки з осугою – журбою.
А ще “сонце віри – чисте і просте”, “сонце міри – з віжками на храпах”,
“сонце смутку”, “блискотять сонця протуберанцями сторч головою”. Без
сумніву, з’ясування І.Драчем значення, формою вираження якого стала
лексема “сонце” з її загальномовною семантикою, допомагає простежити
асоціативний зв’язок сонце – поезія – поет – поетична творчість, що ліг
в основу, зокрема, таких із наведених метафор, як “сонця… з тривожними
музичними очима”, “сонце міри – з віжками на храпах” тощо. А це сприяє
адекватній інтерпретації адресатами інформативних компонентів,
прихованих у різних поетичних висловлюваннях.
Здатність мовних знаків вступати в найрізноманітніші
асоціативно-семантичні зв’язки, розширювати лексичну валентність аж до
руйнування нормативної сполучуваності слів і набувати таким чином
вторинних суб’єктивно-образних та імпліцитних значень засвідчує
невичерпність загальновживаної мови як мистецького засобу і дозволяє
поетам, естетично організовуючи її, творити власну індивідуально-художню
мову, а читачам – сприймати її. Саме такі естетичні можливості сучасної
української мови максимально і майстерно використовує Іван Драч. Його
метафорична образність – це наслідок глибоких змістових трансформацій
слова, які інколи спираються на незвичні індивідуальні асоціації.
Значною мірою саме тому Драчеву поезію оцінювали (особливо читацький
загал) неоднозначно. Та незаперечним є те, що вже в першій збірці
“Соняшник” (1962) він демонструє оригінальну мовностильову манеру, що є
для нього природною і якій він залишається вірним на всіх наступних
етапах творчості. До речі, у поемі І.Драча “Соната Прокоф’єва” (1972)
натрапляємо на цікаві рядки про мистецьку позицію відомого композитора:
“Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете)
мого життя завжди були пошуки оригінальної
своєї музичної мови. Я ненавиджу мавпування…”
А ось поетове трактування творчості художника Врубеля:
Він суть пізнав. Він розтинав основу
Відкинувши ледачу простоту…
(“Врубелівський етюд”).
Наведені висловлювання про неприйнятність наслідувального мавпування,
ледачої простоти співзвучні з поглядами самого поета. Адже образна
система, змістовий план його творів виявляє інтелектуально-почуттєву
експресію, суб’єктивне бачення та пізнання світу, проникнення в людську
душу, внутрішнє “я”. Усе це диктує і відповідну мовностильову форму,
однією з найпомітніших прикмет якої є постійне тяжіння до метафори, яка
ґрунтується на зміщенні, порушенні звичних норм лексичної
сполучуваності. Це породжує ефект новизни поетичних уявлень і образів:
“дощів поламані хребти”, “рядно мене абстрактом матері зустріло”, “епоха
петлі зривала з дверей”, “агресія помідорів”, “каліграфічний шал”,
“сонце тополю тягне до неба за вуха зелені”, “вітер суглоби доріг
хусткою витер”. Якби поставити собі за мету навести якнайбільше подібних
прикладів, то цей перелік умістив би помітну частину Драчевих поетичних
текстів, які підтверджують іще одну істину, що стосується мистецтва
загалом і поетичної творчості зокрема:
Художнику – немає скутих норм,
Він норма сам.
Він сам в своєму стилі…
(“Смерть Шевченка”).
???????????????$??????іцитного способу вираження поетичних значень.
Зауважимо водночас: Драчеві метафори (навіть із ускладненою
асоціативністю) – це все-таки не штучно естетизовані словесно-образні
шаради, хоч у них часто простежується момент розгадування*, що інколи
вимагає осягнення глибоко прихованих концептів. Вони відбивають постійне
інтелектуально-почуттєве напруження поета, котрий прагне осягнути таїну
буття:
Таємниця буття – моя болісна рано,
Прадавній мій зболений кореню, де ти?
Таємниця, наша вічна жар-птиця,
Наше серце бездонням висотує…
(“Таємниця буття”).
Зрозуміло, що таке напруження, яке приховане в поетичному слові, його
глибина та мистецька висота не можуть не вимагати адекватних
естетично-пізнавальних зусиль читачів, спрямованих на домислювання
імпліцитних значень. Певного рівня читацької ерудиції потребує і помітна
інформативна насиченість Драчевих поетичних творів, їх
інтелектуальність. Він часто звертається до постатей, які репрезентують
не тільки українську історію, але й українське та світове мистецтво, що
вимагає вживання різноманітних назв культурно-історичних реалій,
суспільних явищ. Поет також використовує, зокрема метафоризує, наукову
термінолексику різних галузей знання, наприклад:
Протон викручується в мадригалі.
Ховаються кварки – порода злюча…
(“Жага пізнання”).
Та незважаючи на це, поезія І.Драча не орієнтована на вузьке коло
естетів-ерудитів. Адже новизна, оригінальність, словесна винахідливість
його поетичного мовлення найповніше виявляються насамперед у
семантичному перетворенні змістового плану загальновживаної, часто
специфічно побутової, лексики. Він поетизує звичайні реалії. І
з’являються: “Балада про бляху”, “Балада про ступу”, “Фартух ружовий”
тощо. Іноді образну трансформацію супроводжують жарт, іронія*, які
можуть органічно поєднуватися з філософсько-поетичним узагальненням
(“Жартівлива балада про теорію відносності”). Відштовхуючись від
семантики побутовізмів, І.Драч творить оригінальні метафори. Інколи вся
поезія – це низка таких метафоричних образів (“Балада золотої цибулі”).
Настанову на естетизацію побутових реалій, особливо в ранніх творах,
можна частково пояснити свідомим прагненням І.Драча утвердити свою
індивідуальність, кинути виклик традиційній високій поетиці:
Це вже занадто, це занадто –
Мені нашіптували сонети,..
Я обійшовся без них,
Оспівуючи штани
(“Балада про випрані штани”).
Однак це, напевно, зумовлено ще і його поетичним світобаченням,
глибокими мотивами творчості, джерела якої – в рідній батьківській хаті,
де мати “голкою ловить сонце на рушники”:
Чи був у нас хоч один літератор,
Який не ганяв би курей з городу?!
(“Балада про генеалогію”).
Вбачати диво у звичайному притаманне дитячому сприйняттю й відкриттю
світу. На жаль, ця творчо-пізнавальна здатність із віком згасає. Вона
полишає навіть і декого з поетів. І.Драч намагався не загубити її:
Я хочу бачити світ розплющеними очима,..
Орли дивляться на сонце розплющеними очима.
Діти дивляться на світ розплющеними очима
(“Балада розплющених очей”).
І його схильність до відшукування поетичності в життєвій прозі сягає
незабутніх вражень із соняшникового дитинства. Потребу постійно бачити
високе в найбуденнішому породжують щирі синівські почуття до рідної
домівки, села, батьківського краю, його природи та людей. І тому Драчева
поезія – це не тільки його “дивоцвіт”, “полум’яна жар-птиця” та її
“політ над циклотронами і тронами”. Ліричний герой зізнається:
Люблю тебе, заболочену,
з закасаною спідницею, з в’язкою плоскіні
на згорблених плечах, з тихою посмішкою
втоми – маму свою пізнаю в тобі, сива
моя
(“Поезії”).
Поряд із прозаїчною, побутовою лексикою у творах І.Драча помітно
вирізняється ще один її пласт – поетичні експресеми на зразок: сонце,
жайворонки, калина, крила, шабля, криниця, джерело, пісня, тополя. Цей
перелік можна доповнити багатьма іншими словесними символами. Такі
експресеми також зазнають змістових трансформацій, унаслідок чого
з’являються Драчеві оригінальні словесні образи:
Тополь золоті кунтуші
До дзвону, до сивого клекоту
Насипали в келих душі
Електронних тривог лелек
(“Балада із знаком запитання”).
Властиве для поета мовоперетворення веде до виникнення поетичної
семантики слів, подекуди настільки прихованої, що її буває складно
інтерпретувати й описати у вигляді стислих лінгвістичних пояснень. Чи
можливо, наприклад, точно витлумачити, що означає лексема хребти у
словосполученні: “дощів поламані хребти”? На таке питання можна
відповісти іншими питанням: навіщо вимагати від художнього слова того,
що не відповідає його сутності? Адже покликання поезії у протилежному:
Як же мало в точності відточеності!
Вмій, митцю, належати неточності
(“Точність і неточність”).
І.Драча приваблює не поверхова очевидність, а глибинна асоціативно-уявна
подібність лексично окреслених реалій, явищ, понять, зближуючи та
почуттєво об’єднуючи які, він створює імпліцитні образні структури. У
них лексеми з їх загальномовними значеннями – це часто лише своєрідний
поштовх, приблизний натяк, ключ, що відмикає те асоціативно-змістове
поле, в межах якого розгортається не стільки звичайне сприйняття,
скільки співтворчість читача. Вона потребує мисленнєвих зусиль,
активізації пізнавально-естетичних здібностей, готовності проникнути у
світ поетових метафор, символів, що характеризує імпліцитний спосіб
обміну інформацією.
Певна ускладненість метафоричного мислення та його словесного вираження
– помітна риса художнього мовлення І.Драча. Та її не варто
абсолютизувати й убачати лише в ній вияви його творчої індивідуальності.
У Драчевих текстах чимало метафор ґрунтується на узвичаєних
семантико-асоціативних зв’язках або на таких, що легко простежуються в
мікро- чи макроконтекстах. Йому властиві також прозорість, ясність
поетичного висловлювання:
А як же ти, а як же ця змордована клятьба
І рук моїх заломлена гонитва
За тим, що зветься доля і судьба
(“Поема для жіночого голосу”).
Він також майстерно імпровізує на теми українського фольклору,
наприклад, у циклі зі збірки “До джерел” під промовистою назвою “Балади
з криниці фольклору”:
Сіли удови, крилоньки ісклали,
А посередині – Вдовиня
(“Балада про вдовиня”).
Поезії І.Драча притаманне змістове багатство. У ній інформативна
наповненість, філософське осмислення таїни буття, самопізнання та
проникнення в сутність мистецтва, власної творчості супроводжуються то
вибухом почуттів, то глибоким ліризмом, а подекуди тонкою іронією. Його
поетичному слову властиве поліфонічне оркестрове звучання, в якому
планетарно-космічні тони “вічних партитур” народжуються з
болісно-тремтливого голосу скрипки. Адже
… слово з музики, з її гірких агоній,
І мати слова – скрипка
(“Слово”).
У цьому потужному повноголоссі постійно звучить і розгортається калинова
мелодія:
… мене колисала калина
В краю калиновім тонкими руками,
І кров калинова, як пісня єдина,
Горить мені в серці гіркими зірками
(“Калинова балада”).
Ця пісня – і материнський оберіг, і найчутливіший камертон, що виявляє
фальшиві ноти марнослів’я, “ословленість – дурну і випадкову”, якої в
життєвому сум’ятті буває важко уникнути:
І не знаєш ти, коли вирине скрипка
Дитячим святим джерелом плюскотливим,
А коли захлинуться шаленою міддю
Нестримні й повстрімливі тарілки облуди
(“Чорнобильська Мадонна”).
Рано чи пізно справжні поети відчувають і нещирість облудної патетики, і
солодкувату словесну оману, на які можна спокуситися, лиш на мить
притлумивши в собі високе мистецьке покликання. Багатьом близька світла
істина, усвідомлена І.Драчем: “сіль пізнання – це плід каяття…” Але не
кожному дано так відверто висловити гіркий біль надмірної покути:
А мені, а мені, славослову,
Вас – бо славив, дурний вертопрах,
Відібрало розбещену мову,
І німотствую геть у віках
(“Чорнобильська Мадонна”).
Та якщо творчий процес, мистецьке самовираження – явища глибоко
суб’єктивні, то власній творчості, втіленій у слові, об’єктивованій ним,
поет уже не може одноосібно чинити присуд. Поезія І.Драча – це надбання
української літератури, її знають і поза межами України. Його поетичне
слово належить не тільки сьогоднішній добі, а й тому вічноплинному часу,
який прискіпливо зважує і завжди справедливо поціновує митців, визначає
місце їхніх здобутків у духовній скарбниці української культури.
Завершуючи висвітлення тих особливостей Драчевого ідіостилю, а також
певних рис поетичної мови загалом, які пов’язані з імпліцитним
вираженням інформації, зауважимо.
По-перше, імпліцитність як опосередкованість реалізації цілеспрямовано
змодельованих словесних значень є однією з визначальних прикмет
художньої мови.
По-друге, співвідношення експліцитної та імпліцитно вираженої семантики
в поетичних текстах буває різним. Це залежить від характеру творчого
мислення поета і жанрово-стильової специфіки художніх творів.
По-третє, до сучасних українських поетів, котрі помітно тяжіють до
імпліцитної комунікації у сфері словесного мистецтва, належить І.Драч,
тексти якого демонструють різні вияви імпліцитності. Найпомітнішими
серед останніх є наслідки такого метафоричного перетворення лексичних
значень, яке веде до подекуди глибокої прихованості змісту поетичних
висловлювань. Водночас аналізовані тексти здебільшого містять доволі
виразні індикатори імпліцитності, що дає змогу читачам за умови
активізації їхнього власного творчого потенціалу осягнути глибинні,
змістові й емотивні пласти Драчевих поезій.
Література
Арутюнова Н. Образ (опыт концентрального анализа) // Референция и
проблемы текстообразования. М., 1988.
Багдасарян В. Проблема имплицитного (логико-методологический анализ).
Ереван, 1983.
Голянич М. Внутрішня форма слова і художній текст. Коломия, 1997.
Долинин К.. Имплицитное содержание высказывания // Вопросы языкознания.
1983. №6.
Драч І. Вибрані твори: У 2 т. К., 1986.
Драч І. Храм сонця. К., 1988.
Кривоносов А. “Текст” и логика // Вопросы языкознания. 1984. №3.
Кухаренко В. Интерпретация текста. Л., 1979.
Невідомська Л. Лінгвістична інтерпретація тексту: проблема підтексту та
псевдопідтексту // Українська мова в світі. Івано-Франківськ, 2000.
Никитин М. Основы лингвистической теории значения. М., 1988.
Снітко О. Внутрішня форма слова і зміст номінативних одиниць //
Мовознавство. 1989. №6.
Ткаченко А.О. Поетичний світ Івана Драча. К., 1986.
Федосюк М.Ю. Имплицитная предикация в текстах пьес // Язык и композиция
художественного текста: Межвузовский сборник научных трудов. М., 1984.
Duszak A. Tekst, dyskurs, komunikacja mi?dzykulturowa. Warszawa, 1998.
Hausenblas K. Explicitnost a implicitnost jazykoveho vyjad?ovani //
Slovo a slovesnost. 1972. ?. 2.
* З’ясовуючи роль внутрішньої форми (ВФ) в художньому творі, мовознавці
зазначають, що вона є компонентом “поетичного коду, бо в ній закладена
“енергія” постійного поетичного творення, здатність генерувати різні
значення”, тобто тут ВФ слова виступає і як носій власне
внутрішньоформного образу, і як засіб формування образної системи
художнього тексту [3, с. 93]. Про поняття внутрішньої форми слова див.
ще у статті О.Снітко [11].
* Як стверджують дослідники метафори, вона “виникає тільки в умовах
порушення категорійних меж. Ресурс метафори – зсув у таксономії
об’єктів. Вона прикладає образ, сформований стосовно одного класу
об’єктів, до іншого класу чи конкретного представника іншого класу… Тому
прийнято говорити про наявність у метафорі двох суб’єктів – основного й
допоміжного. Допоміжний суб’єкт є базою для створення образу, основний –
точкою його прикладання” [1, с. 126].
* З цього приводу А.Ткаченко зазначає: “Що ж до певної ребусності
письма, якою іноді дорікали авторові “Соняшника”, то і її витоки
знаходимо в народнопоетичній традиції” [12,
с. 4].
* Іронія – це також вияв імпліцитності висловлювань, у яких
експліцитність позитивного оцінювання вступає в конфлікт із дотекстовим
передзначенням про об’єкт оцінювання чи з постзнанням про нього, що
випливає з тексту [10, с. 156].
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
