.

З історії вивчення українського оказіонально-обрядового фольклору в першій половині ХХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
276 4607
Скачать документ

Реферат на тему:

З історії вивчення українського оказіонально-обрядового фольклору в
першій половині ХХ ст.

Серед обширів багатющої української фольклорної спадщини, яка дійшла до
нас з минулих літ і зберігається в архівних фондах, наукових виданнях,
приватних колекціях й дотепер продовжує поповнюватися новими цінними
надходженнями, особливе місце посідають твори утилітарно-магічного
призначення, котрі в наукових колах та серед народу, як правило,
називають замовляннями, молитвами, заклинаннями, примівками, заговорами,
прокльонами тощо. Стародавній за своєю функціональною природою і цінний
за художньо-поетичними та іншими критеріями, цей конгломерат фольклору є
справжнім національним езотеричним набутком, у якому інкрустована
ментальність, філософія і духовна історія українського народу.

За завісою таємничості, недоступності і перестраху, котра довгий час
огортала ці стародавні уснословесні форми, увагу фольклористів
привертала їхня правдива довершена й витончена поетична форма, де ще
струменіла природна сила животворного народного слова. Невипадково у
20-х рр. ХХ ст. академік Михайло Грушев-ський у своїй монументальній
“Історії української літератури” писав: “Ми не можемо викинути з історії
словес-ного мистецтва ні молитов, ні заповідей, ні заклять, ні
замовлянь, оскільки вони вилились в естетичній формі і відповідають тій
характеристиці красної словесності, котру ми вище поклали її критерієм:
як твору, що вихо-дить з естетичної

емоції і має на меті естетичну ж емоцію” [1, с. 51]. Висловленої
поважним ученим настанови в 20-40-х рр. ХХ ст. дотримувалося ціле
покоління науковців, у працях котрих українські народні молитви,
замовляння і таке інше стали об’єктом уважного вивчення.

Сам М.Грушевський, академік тодішньої Всеукраїнської академії наук,
одним з перших ще за часів УНР розпочав неупереджені й об’єктивні студії
над українським оказіонально-обрядовим фольклором. Головною їх тезою
стало те, що народні молитви, замовляння, закляття та інші споріднені
фольклорні твори в українській традиції є одними з найстаріших
уснопоетичних зразків словесного мистецтва, з яких розпочався розвиток
ху-дожньої літератури. Тому сама розвідка “Молитви і закляття”, у якій
викладено ці та інші положення, була вміщена у розділі “Старі верстви
української усної традиції” першого тому корпусу “Історії української
літера-тури”.

Для означення всього виду утилітарно-сакрального фольклору в цій праці
вчений користувався переважно двома-трьома термінами (молитва,
замовляння, закляття), рідше – якимось одним (закляття, замовляння).
Кілька разів зустрічається назва магічні формули, яка один раз
вживається у широкому видовому значенні, у решті випадків означає
невелике за об’ємом уснопоетичне утворення на зразок клятви, примовки.
Використання такої кількості назв на означення усіх згаданих форм мало
певне підґрунтя: так фольклорист вказував на існування в українській
традиції “різних категорій молитов-заклять”.

Проте вчений не ставить за мету їх докладне розмежування і не бачить
потреби в їх систематизації. На його думку, всі категорії
молитов-заклять, а саме: побажання, прокльони, замовляння, закляття,
молитви (передхрис-тиянського характеру) – “се все тільки нюанси одної
магічної гадки, котрі доволі тяжко класифікувати по таким розділам”. З
погляду науковця “важливіше було б розложити їх в різних степенях
еволюції” [1, с. 138], однак для цього поки що існує мало твердих
підстав. Усі названі категорії оказіонально-обрядового фольклору вчений
відносить до сфери індивідуальної обрядовості або “індивідуального
вжитку”, вказуючи на їх тісний зв’язок з колективними календарними
обрядами, з яких вони утворилися і стали “безпосереднім продовженням”.

Молитви-закляття, як і календарно-обрядову творчість, дослідник пов’язує
з явищем магізму, називаючи їх “магічними діями, магічними формулами”.
Саму ж ідею магічної сили слова М.Грушевський тісно поєднує з розвитком
і виробленням ук¬раїнської мови. З давніх часів у людському гурті стали
помічати силу слова, яке здатне було керувати людьми, викликати в них
бажані настрої та вчинки. Згодом витворилося “переконання, що назвавши
який-будь предмет, можна ним розпорядитись по волі і, описуючи певне
явище, тим самим можна викликати його появу” [1, с. 65-66].
Оказіонально-обрядовий фольклор українського народу, властиво, і
відображає ці стародавні вірування.

М.Грушевський виробив власний погляд і на таку проблему, як походження
народних молитов, замовлянь, заклять. На його думку, вони належать “до
тих галузей нашого старого мистецтва, які особливо були приступні
широким запозиченням”. Магічна формула для людини, яка вірить в її силу,
– річ дуже цінна, а що при своїй короткості вона досить легко
запам’ятовується, то й легко переноситься [1, с. 144]. Через це
фольклорист вва-жає, що в оказіонально-обрядовому фольклорі “необхідно
докладно вимежувати елементи запозичені”, і подає реальну методологічну
схему такого напрямку дослідження. Згідно з нею, найперше в
уснопоетичних формах треба виокремити “чисто християнські” запозичення,
до яких належать церковні імена та терміни. Ці елементи часом дуже
гармонійно входили в передхристиянський утилітарно-сакральний твір,
майже не змінюючи його. Проте траплялося й так, що з собою вони вносили
цілий комплекс понять, які ґрунтовно змінювали характер самого закляття.

У другій групі нехристиянізованих текстів, за М.Грушевським, могли також
міститися запозичення. Як правило, вони пов’язані з халдейськими,
античними чи юдаїс¬тичними поглядами на космічну ієрархію. Однак
трапляються випадки, заявляє вчений, коли відділити запозичене від
незапозиченого вкрай важко, адже і перше, і друге могло виростати
паралельно на спільному ґрунті примітивного світогляду, скажімо, ще в
часи арійсько-семітської спільності. Та “ближчий аналіз сього матеріалу,
– підсумовує автор праці, – може все-таки дати багато для розуміння
старого світогляду, словесної творчості й інтернаціональних взаємин” [1,
с. 144].

Не пройшли поза увагою вченого й стародавні утилітарно-сакральні твори,
які використовувалися колись під час присяги. Зразки таких текстів він
віднаходить у стародавніх трактатах часів Київської Русі і додає до
своєї праці. Називаючи їх “самозакляттями”, М.Грушевський тим самим
відзначав їхній автосугестивний харак-тер, на відміну від переважної
більшості традиційних гетеросугестивних утворень, а також підносив їхню
високохудожню наукову вартість. При цьому науковець наголошував, що
такого типу тексти ще не аналізувалися з боку їхнього змісту як
клятви-магічні формули, адже в них є щось із візантійського чи
скандинавського фольклору. Проте не виключено, що вони можуть цілком
стосуватися й українського фольклору, займаючи почесне місце в його
поетичній скарбниці [1, с. 145].

Як фольклориста, М.Грушевського не задовільняв тогочасний рівень
вивченості українського оказіонально-обрядового фольклору, в тому числі
й клятв. У зносках до згаданої розвідки він критично зауважує, що,
зага-лом, усі “наші молитви і закляття досі не оброблені скільки-небудь
відповідно… Спеціально український мате-ріал не розсліджений і
обговорювався тільки всуміш з іншими” [1, с. 137]. Вчений називає лише
кілька пооди-ноких досліджень, на які спромоглися українські
фольклористи. Це передусім роботи Павла Єфименка, Олександра Потебні,
Павла Чубинського. Однак вітчизняні науковці на цьому поприщі значно
відстали від російських та білоруських. У зв’язку з цим великі
перспективи у вивченні оказіонально-обрядового фольклору, особливо в
плані його ритмічної та мелодичної сторони, академік покладав на
Філарета Колессу, котрий на той час розпочав працювати над цим
матеріалом. Що ж стосується студій самого М.Грушевського, то він, як
справедливо зауважила у коментарях до праці вченого Лідія Дунаєвська,
переважно, коментував “поданий матеріал з погляду історичних впливів, не
намагаючись реставрувати їхню ритміку, символічне значення окремих
розділів, поетичний склад…” [1, с. 377].

“Історію української літератури” й, зокрема, її розділ про молитви і
закляття М.Грушевський писав у роки, коли після проголошених у Києві
Центральною Радою Універсалів відбувалося становлення незалежної
Украї-нської Народної Республіки, коли почала зорганізовуватися ВУАН і
народжувалася національна наука. Будучи одним з перших українських
академіків і перебуваючи на вістрі тогочасних політичних й, зокрема,
наукових подій, учений разом з іншими діячами закладав основи майбутньої
гуманітарної науки, в тому числі й фольклористики, яка в той час
тільки-но починала відділятися від літературознавства та етнографії як
окрема дослідницька галузь. Очевидно, через те ця невелика розвідка про
оказіонально-обрядовий фольклор у контексті всієї історії української
словесності має, окрім оглядового, ще й виразно програмний характер.
Поруч із цінними зауваженнями автора в ній вказано основні напрями
студій, висловлено побажання й покладено великі надії на вивчення цієї,
за словами самого М.Грушевського, “настільки визначної частини нашої
старої усної словесності” [1, с. 144].

Чимало нових і цінних положень про замовляння, примовки, молитви та інші
подібні фольклорні твори вніс маловідомий харківський
етнограф-фольклорист Євген Кагаров. Кілька фольклористичних робіт,
написаних на високому теоретичному рівні, торкаються цієї проблематики і
є актуальними для науки до теперішнього часу, дають змогу встановити
особливості поглядів дослідника на центральні поняття
оказіонально-обрядового фо-льклору.

Серед найбільш вживаних термінів, які Є.Кагаров використовує при аналізі
фольклорних явищ, фігурують заклинання, замовляння, молитва і прокляття.
З них перші два у роботах майже не розрізняються. Крім того, на
означення дотичних понять епізодично вживаються інші терміни з більш
вузьким значенням: священна (магічна) формула, побажання, епічна
частина, прохання, молитвоподібне замовляння, закріпка та ін.

Найістотнішим, що відрізняє дослідження Є.Кагарова від праць попередніх
учених, є те, що різноманітні в композиційно-структурному плані
утилітарно-сакральні утворення він розглядав як невід’ємні компоненти у
структурі цілого обрядового явища. Сама природа заклала у цих ритуальних
текстах могутню дієву силу, яку тогочасні європейські дослідники
називали орендою або маною. Незважаючи на те, що всі фольклорні твори
можна вважати складовими частинами ритуалу, все ж за своєю художньою
природою вони неоднакові й між ними існують принципові
категоріально-текстуальні відмінності. На думку вченого, не слід
ототожнювати, скажімо, таке фольклорне утворення, як молитва, із
заклинаннями (закляттями) або замовляннями, адже між ними існують
суттєві відмінності, зосереджені, головним чином, в структурній тканині
твору. Та все ж у функ-ціональному плані ці групи оказіонально-обрядових
текстів між собою значною мірою подібні, адже і там, і там людина прагне
вплинути на навколишній світ, на надприродну силу, використовуючи
однакову оренду, яку несе у собі кожне обрядове слово [4, с. 25-27].

Для підкріплення теоретичних положень аргументами Є.Кагаров робить
спробу виявити той спільний кістяк, що скріплює дві групи текстів на
рівні їхньої композиції. Використовуючи структурний аналіз, науковець
виділив для кількох типів фольклорних текстів низку незмінних одиниць,
які назвав постійними конструктивними елементами. Це, зокрема: 1)
початок або зачин; 2) епічна частина, що описує обрядові дії, які колись
супроводжували замовляння; 3) лірична частина, що висловлює певне
побажання у формі стилістичного порів-няння; 4) містичні імена; 5)
замикання, яке ще називають закріпкою або “ключовими словами” [4, с.
28-29].

Ця структурна схема є ідеальним зразком оказіонально-обрядового твору.
Реальний стан – дещо інакший. Наприклад, архітектоніка старогрецьких
проклять та звичайних молитов, за твердженнями вченого, виглядає значно
простішою. Так, перші складаються з імені ворога, імені покликаного
божества чи демона, а також з бажання, яке могло виражатися у формі
порівняння, прохання чи звичайного побажання [3, с. 28-33, 49-51]. Другі
молитви можуть мати у своєму складі призови або звертання до божества,
епічну частину, прохання до надприродних істот чи побажання. Таку
сегментацію цього типу текстів Є.Кагаров подає за німецьким дослідником
С.Аусфельдом.

Детальніше розробив науковець загальну структуру замовлянь. Основними її
складниками є: звертання, епічна та лірична частини, містичні імена та
кінцеві слова. У першій – епічній частині, як зауважує Є.Кагаров, можуть
зазначатися дії, про які мовиться у тексті, можуть згадуватися мотиви
погрози та нагороди демонові, засіб заплямування супротивника, засіб,
який викличе співчуття, поклик на божественний авторитет тощо.
На-томість лірична частина може мати в собі прості побажання в 3-й
особі, наказ, що стосується об’єкта в 2-й осо-бі, побажання, що
висловлене у формі порівняння, умову, яку не можна виконати та ін. [4,
с. 29]. Саме порівняння, що складає побажання у ліричній частині, на
думку фольклориста, засновано на симпатичній або симільній магії. Коли з
цієї формули випадає перший член паралелі, лишається просте побажання у
формі 3-ої особи, а коли зникає другий член, залишається сама епічна
частина, яка іноді розростається в довге оповідання. Саме тому формула
двочленного паралелізму, вважає автор, була головним ядром замовлянь [4,
с. 30]. Як два особливі випадки, Є.Кагаров виділяє негативні порівняння,
що складаються з формули умови, яку не можна виконати, та засіб
симпатичної антиципації – стилістичну різновидність побажання в 3-й
особі, коли бажане уявляється фактом вже виконаним.

Окрім словесної частини, для дослідника важливим в обряді є зовнішній
церемоніал. Скажімо, при читанні молитви він полягав у спрямуванні слів
на схід або північ, в положенні корпуса та рук – догори або перед
со-бою, в оголенні ніг, в складанні пальців тощо. Зважаючи на особливу
силу, котру примітивна людина надавала слову або казанню, підсумовує
Є.Кагаров, стає зрозумілим, чому кожна обрядова дія супроводжувалася
замов-лянням, молитвою або співом пісні [4, с. 31].

Отже, Є.Кагаров услід за О.Потебнею та іншими фольклористами утверджував
думку, що не варто ототожнювати між собою такі відмінні фольклорні
явища, як замовляння-заклинання, молитви, прокльони, адже кожне з них у
процесі розвитку виробило специфічну композиційну структуру. Водночас і
не бажано їх діаметрально протиставляти і відділяти одне від одного,
адже усім їм характерна спільна іманентно могутня сила слова.

та теоретичні міркування ще одного вченого, Ф.Колесси, про твори
утилітарно-магічного призна-чення якимись особливими здобутками не
відрізняються від згаданих праць і загалом не виходять за межі
традиційних напрямків досліджень тогочасної науки. Дотримуючись
загальноприйнятих тенденцій, учений зосереджував свою увагу на виясненні
таких важливих питань, як характеристика особливостей поетики
оказіонально-обрядового фольклору, формулювання загального визначення,
з’ясування походження уснопое-тичних явищ тощо. У сконденсованій формі
всі ці положення Ф.Колесса виклав в одному з підрозділів книги
“Українська усна словесність” (1938), а також в деяких інших роботах.

Чимале значення у поглядах Ф.Колесси на оказіонально-обрядовий вид
фольклору мали самостійні спостереження й висновки, які сформувалися в
ході довготривалого опрацювання фольклорних матеріалів. Та все ж як
більш-менш цілісна система основні твердження науковця склалися значною
мірою під впливом праць дослідників другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Скажімо, великим авторитетом для вченого був О.Потебня, на якого він
часто посилався. Однак Ф.Колесса повністю не поділяв потебніанське
міфологічно-психологічне бачення фольклорних явищ, тому й скерував свої
дослідження в дещо інше русло.

Найбільший науковий інтерес у дослідника, на той час відомого і
досвідченого етномузикознавця, викликала ритмічна сторона фольклорних
утворень, зокрема особливості їхньої речитативно-мелодичної побудови. Ще
М.Грушевський, знаючи про досвід Ф.Колесси в цій галузі досліджень, який
він здобув, працюючи над поховальними голосіннями та піснями, покладав
на нього великі надії і сподівався, що саме йому вдасться дослідити і
розробити на високому фаховому рівні цей бік українських молитов і
заклять. Можливо, що саме ці слова, сказані поважним українським вченим
та діячем, спонукали Ф.Колессу розпочати дослідження. Їх результати, як
вже згадувалося, викладено в кількох опублікованих працях. Проте
завершити роботу і до кінця здійснити побажання М.Грушевського вченому
не вдалося. Цьому стали на перешкоді несприятливі політичні обставини і
воєнні події кінця 30-40-х рр.

У своїх наукових роботах фольклорні твори утилітарно-магічного
призначення Ф.Колесса називав перева-жно заговорами. Іноді на їх
означення він використовував ще й такі терміни як заклинання,
замовляння, примівка. Рідше вживалися благословення і прокляття, які
значною мірою споріднені з попередніми, але, на відміну від них, мають
дещо інший зміст. За словами дослідника, для усіх цих уснопоетичних
утворень характерна форма рецитацій з вільною будовою вірша. Такі твори
не виявляють ніякої означеної ритмічної схеми і поєднуються в більші або
менші групи за найбільшою серед них частиною на основі так званої
риторичної рими – аналогічного укладу слів у паралельних рядках.
Правильні звукові рими у строфах, зазначає фольклорист, з’являються
доволі рідко, значно частіше трапляються асонанції та однозвучність
(парисон) [4, с. 62]. Ще одною характерною рисою заговорів дослідник
вважав персоніфікації та апострофи (звертання), які могли адресуватися
небесним світилам, стихійним силам природи тощо. Загалом, зовнішня форма
замовлянь в розумінні Ф.Колесси не є якимось незмінним шаблоном, вона
може змінюватися як за змістом, так і за розмірами. Очевидно, саме через
це науковець звертав увагу на той факт, що серед різного роду
фольклорних утворень є тексти, що можуть обмежуватися лише символічною
частиною або ж набувати діалогічної форми [6, с. 34].

У процесі вивчення оказіонально-обрядового матеріалу Ф.Колесса формулює
своє визначення заговору, яке значною мірою оформилося під впливом робіт
О.По¬теб¬ні. Заговір в баченні науковця – це формула побажання, з якою
пов’язана в розумінні примітивної людини переможна магічна сила чарів,
суть яких полягає у впливі на природу, світ і людину в бажаному напрямі.
Замовляння, як і інші подібні твори, зазначає вчений, за своїм
походженням найдавніші у фольклорі. Вони стали тим джерелом, із якого
була створена вся обрядова поезія. Саме в них прихована та прадавня віра
в магічну (чарівну) силу людського слова, завдяки якій вони зберігалися
до недавнього часу [6, с. 30]. Як бачимо, в розуміння заговору Ф.Колесса
вкладав широкий за обсягом зміст, об’єднуючи в ньому деякі спільні
особливості замовлянь, заклинань, прокльонів. Центральним елементом
такого роду уснопоетичних текстів виступає формула побажання, якою
виражалася наказова воля виконавця. Окремо вчений виділив оказіональні
утворення, що мають діалогічну та прозову форму.

У працях Ф.Колесси є ще один принципово важливий момент, який свідчить
про його глибоке розуміння особливостей форми поетичних
утилітарно-магічних явищ. Учений, на відміну від деяких дослідників,
чітко відмежовує заговір від молитви, не ототожнюючи їх. На його думку,
замовляння містить у структурній схемі тексту звернений наказ, який
виражає бажання чарівника. Найчастіше він адресувався хворобі, що
спостерігає-мо у такому прикладі: “Я тебе визиваю, / я тебе викликаю: /
розійдиси, розстелиси, / єк піна на води, / єк роса на траві, / єк мла
ділами, / єк дух губами” [2, с. 45]. Саме цією особливістю – наявністю
наказового елемента – за-говір “сильно різниться” від молитви.

Важливе значення для розуміння форми та змісту творів
утилітарно-магічного призначення мають фольклористичні праці Віктора
Петрова – визначного вітчизняного вченого, котрий у передвоєнні роки
очолював академічний Інститут українського фольклору. Написані в кінці
30 – на початку 40-х рр., вони дотепер зберегли свою наукову вартість і
вважаються одними з найавторитетніших як в українській, так і в
східнослов’янській фольклористиках.

Найвідомішою серед них є робота під назвою “Заговори”, що була
опублікована в Москві 1981 р. в одному зі збірників з історії
фольклористики [7]. В.Петров написав її російською мовою для тритомника
“Русский фо-льклор”, який планували видати в Інституті російської
літератури ще в 1930-х рр. Проте збірник з певних при-чин тоді так і
залишився невиданим. Окрім цієї праці, науковець підготував також кілька
україномовних розві-док, які друкувалися переважно за кордоном. Це,
зокрема, розділ “Заговори” з праці “Український фольклор” (Мюнхен, 1947)
та оглядова стаття про замовляння, вміщена в “Енциклопедії
українознавства”.

Слово заговір у роботах В.Петрова є універсальним терміном на означення
різного роду уснопоетичних утворень, про що, зокрема, свідчить і сама
назва його російськомовної праці. В україномовних публікаціях паралельно
вживається термін замовляння, який має аналогічний зміст до російського
відповідника.

Заговори, на думку В.Петрова, – це особливий вид (жанр) усної народної
творчості, який, поряд з іншими її видами (піснями, казками, билинами та
ін.), складає основу українського чи то російського фольклору [8, с.
253]. Від інших фольклорних утворень замовляння відрізняються тим, що є
засобом для досягнення певних практичних цілей, через що міцно
закорінені в людському побуті. Дослідник відзначав, що в усній традиції
існує чимала кількість текстуальних форм заговорів, які бувають простими
і більш складними, і звертав увагу на їх тісний зв’язок із обрядовими
діями – в переважній більшості неодмінними супутниками сакрального
слова. Цією особливістю, зазначає науковець, замовляння дуже зближуються
із обрядовою поезією [7, с. 79]. Отож, заговори В.Петров послідовно
пов’язував із обрядовим, а не позаобря¬довим родом фольклору.

Як і Ф.Колесса, своє розуміння замовлянь В.Петров тісно пов’язував із
питаннями магії і магізму. Та, на відміну від львівського вченого, який
залишив з цього приводу загальні зауваження, київський дослідник
розгля-дає їх більш докладно і виділяє тут два принципово важливі
аспекти. Він вважає, що вся суть полягає в тому, як слід розуміти
магізм: чи такий, що виріс на ґрунті дифузного мислення і для якого
властива нерозчленованість уявлень про суб’єкт і об’єкт, речі, істоти і
дії, чи такий, що зріс на ґрунті протиставлення суб’єкта і об’єкта.
Перший суттєво відрізняється від другого, а також від демонологічного
магізму, що утверджує підпорядкова-ність духів могутньому
заклинателю-магові, котрий видає свої накази через духів-прислужників, і
магізму, суть якого полягає в ідеї владарювання і демонічного впливу. Як
у середньовічному світогляді, у якому може пану-вати магізм і
додемонічної, і демонічної стадії, так і в фольклорі трапляються
заговори, у яких магізм полягає у нерозчленованості уявлень, а також
тексти із яскраво вираженим демонологічним характером. До останніх
належать заговори-закляття, заговори-абракадабри та інші засоби “вченої”
середньовічної магії [7, с. 135].

Двояке бачення проблеми проявляється не лише в розумінні вченим магізму
заговорів, а й в особливостях їхньої композиційно-структурної побудови.
Хоч сам поділ замовлянь на двочленні та одночленні, який знаходимо у
роботах, належить, властиво, О.Потебні та О.Веселовському, однак саме у
В.Петрова ця класифікація набула завершеного вигляду та аргументованого
обґрунтування.

Двочленність заговорів, як і самі порівняння, що лежать в їхній основі,
вчений намагається пояснити з точки зору особливостей фольклорного
мислення і світогляду, в умовах якого вони виникали [9, с. 37].
Очевидно, тому суть порівняння у замовлянні Віктор Петров трактує як
спосіб встановлення тотожності між двома членами (особами, речами,
явищами) відповідно до практичної мети заговору. Таке ототожнення і
встановлення між ними тісного зв’язку, твердить вчений, як правило,
здійснювалося за допомогою обрядових дій, до яких могла бути або й могла
не бути додана словесна формула, що висловлювала їхній зміст [9, с. 34].

Крім двочленних, В.Петров, услід за О.Веселовським, виділяє й одночленні
заговори. Однак погляди двох науковців на походження такого типу
уснопоетичних утворень протилежні. Якщо російський вчений вважав
одночленні тексти гетерогенними, тобто похідними від двочленних і
утвореними значно пізніше, то український дослідник з такими
міркуваннями категорично не погоджувався. Він дотримувався думки, що
одночленні замовляння існують незалежно від двочленних і не стоять в
жодному генетичному зв’язку, в жодній генетичній залежності від форми
двочленних, проте відповідають засадам того ж самого фольклорного
мислення, що й перші. До таких одночленних заговорних форм В.Петров
зараховує фольклорні твори, в основі яких лежать формули звернення,
прохання, наказу, вигнання тощо [9, с. 38-39].

Про широту змісту, який вкладав В.Петров у поняття заговору, значною
мірою свідчить розроблена ним на високому професійному рівні типологія
творів оказіонально-обрядового фольклору. Не переслідуючи мети виділити
саме жанрові різновиди, він поділяв усі заговори на такі основні групи:
1) паралелістичні заговори, які будуються на прийомі порівняння; 2)
замовляння з розвинутим центральним образом поза прийомом порівняння; 3)
замовляння-звернення; 4) замовляння як формули побажання; 5)
замовляння-прохання; 6) замовляння-молитви; 7) замовляння типу
абракадабр [7, с. 123]. На сьогодні ця диференціація
утилітарно-сакральних утворень залишається однією із найдетальніших у
фольклористиці. Незважаючи на зауваження, вона наочно демонструє широку
розмаїтість і тісну спорідненість різного роду текстуальних
оказіонально-обрядових форм.

Уже традиційно до заговорів В.Петров долучає і так звані клятви. Про
зв’язок з утилітарно-магічним фольклором свідчать художньо-поетичні
особливості цих текстів, на які можна натрапити в найдавніших літописах
та літературних пам’ятках Х-ХVII ст. Дослідник зазначає, що ці
коротенькі рідкісні утворення мають винятковий інтерес для науки, адже
підтверджують існування у віддалені історичні часи замовлянь,
аналогіч-них до пізніших. На основі проведеного аналізу фольклорних
творів ученому вдалося сформулювати загальне визначення клятви. У ній
він вбачав стислу коротку формулу, поєднану з обрядовими діями, які є її
словесним вираженням, що формується переважно у вигляді образного
порівняння за схемою “як – так” [7, с. 90-91].

Як бачимо, В.Петров у своїх наукових дослідженнях обстоював думку, що в
заговорах або замовляннях слід розуміти широкий діапазон різних за
походженням і структурними особливостями уснопоетичних утво-рень, які
відображають реальний стан розмаїтості поетичних форм
оказіонально-обрядового фольклору.

Порівнюючи підходи усіх чотирьох учених, які вони застосовували до
вивчення українського оказіонально-обрядового фольклору, відзначимо такі
особливості. Академік М.Грушевський розглядав уснопоетичні явища як
історик-літературознавець. У зв’язку з цим, окрім художніх особливостей
текстів, його цікавили різного роду запозичення: християнські,
халдейські, юдейські тощо. Його наступник – Євген Кагаров – аналізував
фольклорні утворення вже в етнографічно-релігієзнавчому аспекті,
розглядаючи їх як компоненти обрядових явищ та роблячи часті порівняння
з традиційними віруваннями інших народів. Дещо по-іншому підійшов до
цього Ф.Колесса. Будучи фаховим фольклористом-етномузикологом, він
провадив свої студії з метою вияснення ритмічно-мелодичних основ творів
утилітарно-магічного призначення. Віктор Петров, останній з плеяди
довоєнних дослідників, маючи за собою досвід цілого покоління вчених,
розпочав широкомасштабне і системне вивчення оказіонально-обрядового
фольклору, виділивши та розробивши його основні напрямки. До них
належить, передусім, з’ясування поетичних особливостей фольклорних
творів, характеристика їх світоглядних основ, а також диференціація форм
замовлянь, хронологізація та походження усних зразків, зв’язок заговорів
з іншими фольклорними жанрами тощо. Такі відмінні методологічні схеми
вивчення утилітарних фольклорних утворень, які бачимо у працях вчених, –
аж ніяк не негативна тенденція тогочасних досліджень, а навпаки –
свідчення еволюційного поступу на шляху всестороннього глибокого
осмислення традиційних зразків українського оказіонально-обрядового
фольклору в часи становлення вітчизняної науки першої половини ХХ ст.

Література

Грушевський М. Історія української літератури. Київ, 1993. Т. 1.

Етнографічний збірник. Львів, 1898. Т. 5.

Кагаров Е. Древнегреческие таблички с проклятиями (Dе fіхіоnum
tаbеllае). Харьков, 1918.

Кагаров Є. Форми та елементи народньої обрядовости // Первісне
громадянство та його пережитки на Україні. Київ, 1928. Вип. 1.

Колесса Ф. Речитативні форми в українській народній поезії // Первісне
громадянство та його пережитки на Україні. Київ, 1927. Вип. 1-3.

Колесса Ф. Українська усна словесність. Львів, 1938.

Петров В. Заговоры // Из истории русской советской фольклористики.
Москва, 1981.

Петров В. Найстаріші типи усної словесності // Енциклопедія
Українознавства. Загальна частина. Мюнхен, 1949.

Петров В. Український фольклор. Мюнхен, 1947.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020