Реферат на тему:
Поезія етноетикету в житті та побуті українців
Усна народна словесність на теренах княжої Київської Руси-України ще
задовго до виникнення письменства була така багата і розмаїта, що своєю
красою, поетичністю, привабливістю виокремила українців з-поміж інших
націй. Про це висловляться згодом, з появою письменства на наших землях,
численні дослідники, зокрема іноземні. Усна словесність завжди
супроводжувала і супроводжує українця в житті та побуті.
З прийняттям християнства на українських етнічних землях усна народна
словесність глибоко вкорінювалася у твори староруського письменства
ХІ-ХІІІ ст. і, насамперед, у проповіді, повчання, житія, літописи. Княжа
доба доповнила передхристиянську поезію, надала їй нового звучання. Про
високі морально-етичні норми у тодішньому суспільстві, про делікатність
і високу шкалу моральних настанов щодо стосунків між людьми свідчить
“Поучення” Володимира Мономаха: “…треба мати душі чисті, непорочні,
тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово Господнє; при їді і питті без
галасу великого бути, при старих – мовчати, премудрих – слухати, старшим
– покорятися, з рівними і меншими – приязнь мати; без лукавства
розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не
надміру сміятися, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити;
долу очі мати, а душу – вгору…” [1, с. 18].
Чи може бути щось краще, ніж чиста душа, лагідна бесіда, повага до
старших? Чи не було “Поучення” Володимира Мономаха першим навчальним
посібником з етикету на слов’янських, а може і взагалі на європейських
землях?
У княжі часи етикет посідав першорядне місце в кожній українській
родині. Скрізь панували висока культура, вихованість, чемність, на що
часто звертали увагу чужинці. І якщо хтось намагається сьогодні
відвернути нашу увагу від “шароварщини” та принизити нашу культуру, наші
традиції, то це вже аж ніяк не вдасться, бо корені її проростають з
глибини віків, вони міцні, непохитні, і якраз через них ми пов’язані з
духом наших предків. І тої вихованості нам ой як зараз бракує в
повсякденному житті і побуті!
Упродовж віків хліборобська українська родина вставала з досвітком, аби
сповна використати світловий день. Починали із молитви, а вже згодом
бралися за сніданок. Молилися за себе, за свою сім’ю, за свою родину, за
свою Україну. Такі народні молитви стали традицією, яка пролягла через
віки. Ці твори можна почути і в наш час. Цікаву “Молитву за українську
землю” записала свого часу в селі Космач на Гуцульщині етнограф Романа
Кобальчинська від заслуженої учительки України Параски Андріївни Трутяк:
“Господи Боже, Владико Небесний, що небом і землею управляєш, зішли свою
ласку й на українську землю і глянь на неї ласкаво. Ти знаєш, Господи,
скільки праведної крові борців наших і скільки гіркого поту хлібороба
нашого впало на ту рідну землю. Не дай же, Господи, нашої землі в наругу
ні переможцю, ні напаснику. Нехай животворна роса щедрот і благодатей
Твоїх упаде на українські ниви й лани, на поля й левади, на ліси й
діброви, на гори й долини, на степи й на моря українські. Нехай
красується українська земля, вільна й свобідна, і нехай не топче її
ворожа стопа, але нехай буде наша рідна, прарідна земля окрасою вінця й
слави Твоєї. Амінь” [2, с. 15].
Традиція складання народних молитов знайшла відгомін у нашому новому
письменстві на зорі його зародження – досить згадати, скажімо, “Псалми
Русланові” М.Шашкевича. Характерно: у цих народних молитвах-благаннях
завжди спліталися мотиви особистісні з громадськими, патріотичними.
Українську землю споконвіків топтали орди завойовників: турків і
татарів, росіян, поляків, мадярів, німців, і протягом усього цього часу
українці свято вірили в незалежність своєї країни, молилися, щоб їхня
земля стала вільна й свобідна, щоб її не топтала більше ворожа стопа,
щоб господні благодаті та щедроти упали на українські ліси і діброви, на
гори й долини, на степи і моря. І ті побажання, які століттями українці
вкладали в свої молитви, сьогодні справдилися. Хоч як комуністи
намагалися наш народ зробити безбожниками, проте українці завжди були і
залишаються глибоко віруючою нацією і не тільки моляться вдома, а й
масово відвідують храми, бо це також входить у правила їхнього етикету.
Народні молитви – це своєрідні авторсько-фольклорні твори. Вони склали
своєрідний сегмент поетичного етноетикету. На сьогоднішній день ми вже
маємо багато записів таких хай і не традиційно фольклорних, але
поширених у народі різних молитв, з яких можна виокремити немало гарних
побажань у змістовних поетичних висловах. Серед записаних фольклористами
молитов є “Молитва від сорому”, “Молитва від ганьби”, “Молитва від
занапащення голови”, “Молитва від пияка”, “Молитва від убийника”,
“Молитва від лайдака”, “Молитва від дурного розуму”… Власне на таких
молитвах українці прагнули виховувати своїх дітей, учили їх людяності,
доброти, працьовитості. Причому українці завжди вірили в чудотворну силу
своїх святих, вихідців з їхніх земель. Особливо популярною в різних
регіонах України є “Молитва до святої Княгині Ольги”: “Свята Ольго, Ти
княгинею української землі, Ти Апостолкою святої віри в Україні є. До
Тебе звертається ввесь український нарід, як до могутньої заступниці в
небі. Тож, свята княгине, опікуйся нами! Будь нам матір’ю в небі, як
була Ти матір’ю українському народові на землі. Випроси нам, свята наша
княгине, ласку, щоб у всіх українських родинах і цілому народі славилось
ім’я Боже й заховувався Божий закон. Нехай за Твоїми молитвами, свята
наша Заступнице, українська молодь виростає в скромності, люди середніх
літ нехай служать побожністю й працьовитістю, а старі нехай святим
прикладом і доброю порадою ведуть український нарід до щораз вищої
святости, а через те і до вищого дочасного добробуту. Могутня Заступнице
України, свята княгине Ольго, молися за нас. Амінь” [3, с. 16].
Отже, українці в згаданій молитві бажали, аби молодь виростала скромною
(не розбещеною), а люди старшого віку вчили молодь своїм прикладом,
своєю побожністю і працьовитістю, своєю порадою тощо. При цьому
зауважимо: нехай не дивує нас у таких народних молитвах наявність
елементів нашої історії, вислів суспільно-громадських бажань і т.ін., бо
це творчість нової доби, коли звичайний селянин і селянка брали активну
участь у таких громадських організаціях, як “Просвіта”, “Сільський
господар”, “Союз українок” тощо.
Одні молитви в українців призначаються на ранок, інші – на обід, а ще
інші – на вечір. Однак у жодній з них українець ніколи не думає, не
просить Господа тільки про себе, про свої потреби, а насамперед про
потреби всієї нації. Вечірню молитву в Космачі гуцули завжди закінчують
словами: “Господоньку, Матінко Христова, поможіть ніченьку переночувати
в здоров’ю, в мирности усім людям добрим та й нам”. А трохи раніше
мовлять: “Господоньку, Матінко Христова, дякуємо за дар Божий, що Бог
дав, погодував усіх людей та й нас” [4]. Як бачимо, етикет українця
вимагав подякувати Господові за хліб найперше від імені усіх людей,
усієї громади, а вже згодом від себе, як і просити у Всевишнього доброї
ночі спочатку для інших, а вже згодом – для себе. До цього привчали
змалечку у кожній родині, і це міцно входило в норми поведінки кожної
сім’ї, кожного роду.
Мати в українців вважалася берегинею роду, вона й починала маля вчити
ходити, говорити, молитися, тому-то дитина молилася спочатку за матусю,
відтак – за батька, опісля – за бабусю і дідуся, інших членів родини. Як
у “Вечірній молитві”, записаній у Космачі від Параски Трутяк:
Ісусику любий, Ісусику милий,
Вже ангели в небі зірку засвітили,
Ніч темна надходить, і всі ми в поклоні
До Тебе підносим маленькі долоні
І молимось щиро за маму, за тата,
За діда, бабуню, сестричку і брата,
За всіх, кого любим, за всіх, хто нас любить,
Що нам помагають і ніжно голублять,
Дозволь нам щасливо цю ніч переспати,
Набратися сили, здоровими стати [2, с. 133].
А вже згодом молиться в церкві вся велика українська родина, молиться
благально побажаннями до Всевишнього, підбираючи мудрі слова слідом за
О.Кониським, звісна поезія якого появилася не без впливу таких народних
молитов. Молиться і вірить, що так станеться, що так буде. Молиться за
нашу вітцівщину, за Україну:
Боже Великий, Єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни [2, с. 176].
Як я уже підкреслював, українці – богомільний народ. То ж в етикет
їхнього побуту входило відвідувати храми всією сім’єю, а в кожній церкві
вони пильно дотримувались правил етикету: якщо женився парубок і йшов за
зятя, то в церкві він мав стояти там, де стоїть його тесть, якщо
виходила заміж дівчина і йшла за невістку, то в церкві вона стояла завше
біля свекрухи. Зрештою, і вдома вклякала до молитви вся сім’я, а вже
згодом починали снідати. Кожен, хто заходив раненько до хати, мав
привітатися з господарями словами привіту: “Слава Ісусу Христу!” або
“Доброго ранку!”, на що господарі так само ввічливо відповідали: “Слава
навіки Богу!” або “Дай, Боже, здоров’я!”. Після привітання прихожий
обов’язково запитається у селі Космач на Гуцульщині: “Як спали?”, на що
домашні відповідають: “Добре, як Ви?”. Бачите, обов’язково запитають:
“Як Ви?”. Бо люди жили однією родиною, дружно, в мирі і злагоді. Між
ними панували взаєморозуміння, взаємодопомога, велика любов, тому-то
кожного українця цікавила не лише його сім’я, а й інші. Наші предки
старалися допомогти сиротам, вдовам, подати милостиню жебракові, а в
святкові дні поділитися їжею із немічними, бідними людьми.
Після привітання в селі Текуча на Гуцульщині запитували у господарів:
“Миром жиєте?”, а в Жаб’ї зверталися просто: “Дужі?”. І оте мудрослів’я
панувало на кожному кроці. Як зайшов до хати подорожній і застав
господарів за сніданком, то неодмінно мав побажати їм: “Смачного!”, а ті
відповідали ласкаво: “Дякуємо! Просимо і Вас з нами до сніданку!” і
подавали гостеві найкращу миску і ложку, найсмачнішу страву. Бо такі
норми етикету закладено споконвіків у кожній українській родині.
Згодом збирається сім’я до певної роботи. Десь, наприклад, починають
закладати хату. Етикет українця вимагав починати закладати хату в четвер
або вівторок. Ніколи не будували хату високосного року або у свято.
Місце під будівлю вибирали ретельно. Хату ніколи не будували впоперек
городу, завжди вікна мали виходити до сонця. До того ж, найкращим місцем
для оселі була та частина землі, де лягає корова. В селах Лашківка на
Буковині, Жванець на Поділлі, Тишівниця на Бойківщині вважалося
найщасливішим місцем для закладання хати те, де був мурашник чорних
лісових мурашок. Підвалини хати закладали в той спосіб, аби мурашник
опинився в центрі майбутньої кімнати. Далі роботу припиняли і робили для
мурашок виряджання. При цьому старший майстер переступав підвалину і
звертався до мурашок: “Любі наші мурав’ї! І великі, і малі! Ви немало
сил доклали, заки дім свій збудували. Сьогодні ваше місце ми купуєм й
для себе хижу тут будуєм, а вам ми зробим виряджання туди, де груша
росте крайня. Там вам збудуєм разом дім й живіть щасливо всі у нім!”.
Після цього всі присутні повторювали разом: “Живіть щасливо мурав’ї,
живіть щасливо мурав’ї, живіть щасливо мурав’ї!”. Два старі діди брали
дерев’яні лопати, якими прокидали бойки сніг біля хат, і тими лопатами
акуратно складали мурашник у великий цебер, після чого брали той цебер
обидва на велику палицю і несли на город під дерево і там залишали.
Жінки в цей час викрикували: “У щасливу путь мурахи їдуть! У щасливу
путь їх діди несуть! Множтеся, розмножайтеся, землі нашої не цурайтеся!”
[5]
Норми українського етикету вимагали також, щоб город за хатою та
господарськими будівлями виходив до річки, ставка, на долину; аби це
місце було по можливості на цілині, де земля “спокійна”, чи на пагорбі,
де немає вологи – там, де ростуть дерева і вранці не буває роси, де
колись водилася худоба, була в сім’ї злагода і не вмирали діти [6, с.
27]. Місце для хати вибирали, звичайно, господарі, але ретельно
прислухалися до порад самого майстра, який мав уже великий досвід у
будівництві і бачив, де люди будують. Звісно, майстер, а частіше всього
два-чотири майстри, придивлявся, де можна вдало розмістити господарські
споруди, де є зручний під’їзд. Безумовно, вхід до хати мав бути із
південного боку, часом – зі сходу. Ні в якому разі не будували хату
меншу за стару, бо вірили, що в такому випадку може зменшитися сім’я.
Так само не можна було будувати на місці старої, бо в такому разі
виродиться рід. Особливо боялися наші предки місця, де часто хворіли або
де колись когось вбили чи був цвинтар.
Найчастіше на місці, де планували будувати нову оселю, ставили увечері
глиняний горщик вверх дном, під який клали жмут вовни і вранці дивились,
чи вона не волога, бо тоді житло буде вологим і хата може дістати гриба.
Хату починали будувати навесні чи влітку акурат тоді, коли був повний
місяць, аби в хаті всього було вдосталь (повно). В усіх українських
землях закладали (засновували) нову хату вранці, за винятком подолян,
які вважали, що вранці треба найкраще почастувати майстрів, а вже
ополудні закладати підвалини, аби в хаті не було жодних проблем, як
немає у сонця, коли воно ополудні. Завсігди такі засновини
супроводжувала усна словесність. Так, у селі Воробіївка Курської області
старший майстер, взявши від господаря рушник із хлібом-сіллю та поклавши
його на стілець у тому місці, де мала бути піч в новій оселі, брав у
руки хрест, цілував його і промовляв: “Господи, допоможи у добру годину
розпочати, а у веселу – закінчити, даби щасливо усім у цьому домі було
жити!” [7] Слідом за старшим майстром ці слова повторювали інші майстри
та господарі і випивали по чарці вина. Згодом той рушник майстер забирав
собі додому, а за все своє життя назбирував їх з кілька десятків.
Причому годилося, щоб такий рушник був з найбілішого полотна, оздоблений
найкращим узором і щоб вишивала його молода дівчина (не обов’язково член
родини господарів). На Поділлі та Лемківщині майстрові давали і звичайні
ткані білі рушники або кавалок лляного чи конопляного полотна. На
закладинах майстра щедро частували, щоб той не зарубав на кого-небудь із
членів родини, як закладатиме першу підвалину.
Славетний майстер Мохнатчук Танасій Іванович, 1908 р.н., із села Космач,
що на Гуцульщині, твердив, що в Карпатах побутувала традиція в підвалини
або під перший камінь підмурівку (фундаменту) ставити гроші і
обов’язково писанку. Причому писанку мусила писати сама господиня на
свято Сорока Мучеників і на цій писанці мав бути зображений безконечник.
Майстер видовбував у підвалині зі східного боку ямку, куди господиня
клала писанку, примовляючи: “Господи! Поможи мені, аби так си тримала
купи моя родина, як си тримає купи безконечник на писанці! Аби си родили
в цій хаті дівочки і хлопеніта, аби си проводили ирщіні і весілі в
щистю, здоров’ю на многі літа!” Тоді до побажальних слів господині
долучалися всі присутні й одноголосно казали: “Дай, Боже! І благослови,
Боже!” [8]. Причому жертовні атрибути закладалися або під усі чотири
кути хати, або тільки під один, що був розташований на сході.
Як майстри вже заснували хату (поставили підвалини), господарі готували
для них гарну вечерю, на яку запрошували сусідів, родичів і починали
трапезу. За правилами українського етикету, господар наливав чарку
горілки з медом і дякував усім, що прийшли на засновини: “Пошли Вам,
Господи, радість і здоров’я, що не погордували одвідати мене у цей день!
Хай буде в цій господі життя солодке як мед! Аби нас ніяке горе не
бралося, як не береться нічого горілки! Аби життя моєї сім’ї в цій хаті
було таким веселим, як сьогодні Ви її звеселили своєю присутністю! Дякую
Вам, люде добрі!” [9]. За цими словами господар випивав горілку і
наливав кожному учаснику трапези в ту ж чарку, починаючи з того кінця, з
якого сонце сходить. Треба підкреслити, що все це відбувалося за столом
посередині однієї з майбутніх кімнат заснованої хати. Причому стіл не
прибирали до ранку і не мили з нього посуд, бо вважали, що вночі
поприходять померлі предки подивитися на засновану оселю і вони також
захочуть поїсти і випити по чарці.
Цікавим було і закладання сволока в новій хаті. Зокрема на Курщині, в
селі Козацька Слобода, чотири майстри (по два з кожного боку) брали
сволок на два вишивані рушники, і старший майстер, піднімаючи разом з
іншими сволок, казав: “Як рівно пролягли до цього сволока рушники, да
аби так рівно ложились дороги в жізні для кожного, хто тута житиме! Як
цей сволок крєпко буде тримать кришу, да аби так крєпко сім’я в етом
домі трималася! Е, готуй, хазяїн, могорич!” [10]. Під сволок клали хліб,
сіль, гроші – всі атрибути достатку, і господар знову запрошував усіх до
столу. Хочу підкреслити, що такі гостини під час зведення житла в
українців є традиційними на всіх етнічних українських землях. При цьому
і господарі, і майстри, і гості є дуже зичливими, чемними, не шкодують
одні для других слів похвали, подяки. Зрештою, в селах Слобожанщини,
Полісся, Гуцульщини, Опілля, Бойківщини, Лемківщини, Покуття такі норми
етикету побутують і зараз. До речі, ніхто з селян, звісно, не вживає
самого слова “етикет”, бо воно для них чуже. Це слово книжного вжитку, з
лексикону науковців, авторів підручників з етикету тепер доходить і до
школяра, який має змогу вчитися азів ґречності, скажімо, з книжечки
“Маленькому естету – уроки з етикету” [11]. Між іншим, українці мають
дуже гарний свій народний термін – ввічливість. Можливо, тому-то й
“тематичний словник школяра” випустив слово “етикет” і подав лише суто
українські терміни “ввічливий” та “ґречний”. Зокрема, термін “ввічливий”
словник витлумачує як такий, який дотримується норм поведінки, уважний у
поводженні з іншими людьми, чемний [12, с. 294]. Жаль тільки, що ота
ввічливість при спорудженні житла, при спілкуванні, якою послуговувалися
наші предки, так швидко відходить у небуття і підростаюче покоління про
неї дізнається лише з наукових видань.
Коли житло вже було збудованим, починали його мазати (мастити). У
більшості регіонів України цю роботу виконували гуртом, глину замішували
часто-густо кіньми. На Гуцульщині та в деяких інших місцевостях таку
працю називали толокою. На Слобожанщині, коли викінчать мазати хату,
мазанники намагаються купати хазяїв, при цьому намагаються знайти
будь-яку калабаню і вкинути їх у неї, аби намочилися. Або причеплять
ззаду до авто дрючки і хазяїв до них та завезуть купатися в ставок, а
там їх перекидають у воду, як на Харківщині, і бажають: “На щастя Вам,
на здоров’я, щоб Ви пожили благополучно і щоб нічого не случилося: і не
боліло, і не горіло!” [13, с. 197].
Коли хату та інші будинки майстри вже збудували, то на Гуцульщині прощає
ґазда стельмаха (так тут називають теслю) такими словами: “Прощай мене,
як я тобі, братчику, чим не вгодив!” У відповідь вже стельмах
господареві: “Най тобі Бог с’єтий простить і я прощаю!” [14, с. 133].
Так кажуть три рази, після чого господар розплачується з майстром
полотном, сукном, а тепер – грішми. На Гуцульщині вміють ґречно
поводитися, як і мають до кожної справи немало зичень, в які вірять і
понині. Згадаймо лише оповідання “Основини”, яке написав добрий знавець
гуцульського побуту, письменник і фольклорист Марко Черемшина: “…
Никифір бере сокиру в руки і йде ід вуглові. Він розперізується назад,
шепоче свою тайну примівку, закусує зуби, підносить сокиру і гатить нею
з усієї сили у вирубаний замок підвалини. Бадіки і кумки уважно
дивляться на його незвичайну роботу.
– Чули-сте, як задудніло? – питає віддихаючи Никифір.
– Чули-сми, бігме, чули-сми,– відповідають бадіки й жінки.
– То я його так зарубав, що мні ме кимити!
– Зарубали-сте нетрудного? – допитується Семениха.
– Зарубав нетрудного! – одвічає гордо майстер.
– Зарубав го навіки-вічні, амінь! – подтверждають бадіки.
Семениха виймає з-під стола цебрик з водою і приносить ід підвалинам.
Дяк бризкає тою водою замки підвалин на всіх чотирьох углах.
Никифір вмить позакладав поперечні підвалини в поздовжні і збив їх
кілками та й перехрестився, а за ним Семениха й усі її гості.
Всі посідали за стіл. Семениха з помічницями-кумками поприносила миски з
начинкою, з помащеними голубцями й свекляним борщем.
– Вінчюю вас, Семенишко, щестєм, здоровлєм на многа літ! – проговорює
утомлений дяк.
– Дай вам, Боже, Семенишко, легкого прожитку в новій хаті, – бажають
бадіки.
– Аби-с, любко-кумко, мала хліба та до хліба, та й аби ті Господь
боронив від нечистої сили, дух сьвітий при нас! – приязно проговорюють
кумки одна наперед одної” [15, с. 15].
Зрештою, кожен із присутніх намагається висловити господарям якесь
побажання, похвалити обов’язково майстра чи майстрів, звернути увагу на
їхню професійність, працьовитість. При цьому не шкодують лагідних слів і
звертаються одні до одних “любі та срібні”, “пишні та красні”, але конче
в множині – себто на “Ви”, бо гуцули й досі вміють поважати й шанувати
батьків, старших, священика, учительку. На Гуцульщині прийнято в кожному
селі вітатися зі зустрічними, знаєш ти їх чи ні.
Коли хата вже збудована, квітчають її на гребені даху хрестом з квітами
чи уквітчаним деревцем. Небавом проводяться входини до нового житла,
знані на Поділлі, Слобожанщині, в Таврії як новосілля. Перед тим, як
поселитися до нової хати, українці залишали переночувати в ній кота чи
півня, що було обов’язковим правилом етикету. Півня вважали провісником
дня, символом світла, тому вірили, що після того, як в хаті переночував
півень, в оселі залишилися тільки світло й добро, а всі темні сили
щезли.
В українців нове житло найчастіше споруджували батьки для дітей, а тому
й робили для них файне новосілля. Отут-то і проявляється ввічливість і
ґречність українців у повній своїй красі. Після того, як в новому житлі
переночував півень чи кіт, відбувалися входини. Етикет вимагав, аби
старші члени сім’ї, насамперед бабуся чи дідусь, які вважалися оберегами
роду, брали в руки ікону, а також хліб-сіль на вишиваному рушникові і
благословили нове помешкання на всі боки. В містечку Кіцмань на Буковині
при цьому говорили: “Боже, благослови наш дім і поможи в мирі і злагоді
жити в нім!” [16], а після цих слів – заходили в хату і ставили ікону на
покуті, а над нею чіпляли рушник. Хтось із членів родини мусив
обов’язково принести миску зі збіжжям, хтось – калитку з грішми, а хтось
пляшку горілки з медом. На такі входини збиралося багато людей,
обов’язково запрошували музикантів, аби веселим було життя в новому
домі. Гості заходили до хати, сідали до святкових столів, частувалися. У
Космачі, на Гуцульщині, наприклад, ґаздиня припрошує гостей до поданих
страв коломийкою:
Гості мої делікатні, за тисовим столом –
Прошу їсти, прошу пити з низеньким поклоном! [17]
Поезія словесного етикету в гуцулів досить багата і пишна як
лексично-фразеологічним складом, так синтаксичними конструкціями. У
Космачі в правила етикету входить постійно припрошувати гостей до тої чи
тої страви і взагалі до їжі. Господарі намагаються гостям якомога більше
вгодити, і коли щось не виходить, то бідкаються, вибачаються в
гумористичному тоні. Як ось у цій коломийці:
Гості наші делікатні,
Чим Вас пригостити?
Хіба піду до комори
Воробчика ймити.
Ой из крилец – та й студенец,
З голови – печені,
А із писка – повна миска –
Досягайте рщені! [18]
Останніми роками на різних українських забавах так багато подають страв,
що нерідко можна почути: “там не було тільки пташиного молока”. В
Космачі уява носіїв фольклору така багата на означення цього, що в
гумористично-іронічному плані вони можуть навіть із крилець горобця
зварити “холодець”, аби вирізнитися з-поміж інших гуцульських сіл, бо
впевнені, що там таких страв немає. Це так комічно зображене “багате
меню” ґаздиня приготує спеціально для гостей якраз із горобця, і це
свідчить, що саме цим гостям господиня приділила так багато уваги і саме
вони мали найбільше почестей акурат на цій трапезі. Маємо типовий
приклад поєднання величної щирості з гумористичною сердечністю в поезії
гуцульського етноетикету.
Між іншим, кожний рух гуцула супроводжує словесний вияв етикету
найчастіше в гумористичному тоні, що особливо виявляється на всяких
забавах. Характерна тут і побутова деталь. У Космачі, зокрема,
здебільшого усі гості п’ють горілку чи вино з побажаннями один до
одного, використовуючи спільну чарку. Люди так до цього звикли, так це
полюбили, що коли б господар дав для кожного по окремій чарці, то вони б
подумали, що господар хоче їх зневажити. До того ж, той, хто хоче до
когось напитися, публічно звертає на це увагу, як кажуть люди, не
“рябеньким тостом”, як пропонували офіціози в радянські часи (“за
родіну!”, “за Леніна!”, “за дружбу між народами!”), а словами коломийки:
Послухайте, люде добрі, що хочу робити:
Я си хочу до Полагни горівки напити.
А вже коли вип’ють, наллють у чарку горілку для вибраної особи і мають
віддавати тому, до кого пили, то приспівують ґречно:
Ой кувала зазулечка –
Сіла на горішок.
А прошу Вас, Полагночко,
Прийміт цес кілішок.
Однак горілки не наливають повну чарку, аби партнер не подумав, що його
вважають за пияка. Хоча і той, хто наливає, подумки міркує, що людина,
якій він вручить чарку, може подумати, що він мав намір її принизити і
не налив повної чарки. І знову “згладжує” пікантність такої ситуації
жартівливий тон коломийки, яку, розуміючи делікатність взаємин,
приспівують гості:
Скакав баран через паркан –
На нім довга вовна.
Вібачайте, Полагночко,
Порція не повна.
Ось як засобами пісенної поезії наші люди вміють виявити філігранну
делікатність етики спілкування, взаємовідносин!
?
?
A
AE
AE
D
????¤?$???нок!”… Отже, такі тостування розраховані на споювання
гостей чи гостя, тоді як давні гуцульські повіншування скеровані на вияв
великої шани і поваги один до одного.
Аби виявити велику приязнь до свого партнера, космацькі гуцули часом
подають ще й невелику закуску або в полумиску, або на виделці. І тоді
співають так:
Послухайте, Полагночко,
Шо мете робити:
Як віп’єте цу горівку –
Прошу закусити! [19]
Причому українці так часто вживають слова “прошу”, “вибачте”, що,
здається, без цих слів немислиме їхнє життя і побут. Народна книга
українського мудрослів’я дивує і сьогодні усі нації і народи, особливо в
тих державах, де вже довго живуть українці і заявили про себе особливою
працьовитістю, чемністю, ґречністю.
Словесний вираз етикету українців зустрічаємо в казці і думі, в
прислів’ях і колядках, у весільних та жниварських піснях. Саме завдяки
глибоковкоріненим прадавнім традиціям уже в княжі часи так високо стояли
етичні стереотипи взаємин в українського народу і їх рівень привертав
увагу чужинців та авторів тодішніх пам’яток нашої писемності. Згадаймо
хоч би декілька прислів’їв та приказок: “Щире слово три зими гріє”,
“Бережи хліб на обід, а слово на відповідь”, “Довгий язик – короткі
думки”, “Добрим словом мур проб’єш, а лихим і в двері не ввійдеш”,
“Мудре слово на міцних ногах стоїть”, “Краще недоговорити, ніж
переговорити”, “Або розумне казати, або зовсім мовчати”, “Мовчене, де
схочеш, там поставиш” [20, с.11-12]. Вже із вище сказаного бачимо, що
українці у спілкуванні між собою (та й із чужинцями) намагалися завше
використовувати щире, мудре слово, вважали, що краще промовчати, ніж
говорити без упину, і цього вчили своїх дітей. При цьому слово, його
зміст, поетичну форму вислову народ вважає основним виявом розуму і
культури.
Хочу звернути увагу на ті вияви словесного етикету, які пов’язані з
певним застереженням дітям. Мати казала дитині: “Не розвали бузькові
гніздо, бо хату запалить!”[21]. Чому якраз бузькові не можна руйнувати
гнізда? А хіба іншим птахам можна? Безперечно, й іншим птахам не можна
руйнувати гнізд, але в який спосіб може дитина відшукати гніздо
сорокопуда, сойки, яструба, плиски? А бузьки в основному гніздилися на
видноті: на дахах дерев’яних сільських хат, критих соломою, або на
крислатому дереві поблизу них. Власне дитина вірила в таке повчання і
навіть боялася, бо й справді, бузьок може з пригаслої ватри принести в
дзьобі кусень гілки з жаринкою, кинути на солом’яну стріху та й
підпалити домівку. Або чи можна краще придумати, ніж побажати дитині,
аби вона росла великою, була щасливою, ніколи себе не хвалила та й інших
не гудила – “Великим рости, щасливий будь, себе не хвали, другого не
гудь!” [21].
Як дитина підростає, її навчають доброї поведінки, і при цьому особливою
популярністю користуються вже згадувані вище персоніфіковані
навіювання-застереження: “Не їж зелених яблук, бо в животику жабки
заведуться”, “Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом візьметься”, “Не
руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш” [22, с. 23]. Акурат в такий спосіб
дитина дуже добре засвоювала народну мудрість, тим паче – в такому віці,
коли все добре запам’ятовується.
Поетичний вияв словесного етикету маємо у прислів’ях і приказках.
Прислів’я українці використовували в повсякденному житті настільки
часто, що важко було уявити якусь розмову, аби не було сказане
прислів’я. Одного разу я мав можливість спостерігати розмову старого
гуцула з кількома жінками і дорахувався, що за неповних двадцять хвилин
розмови він використав 43 прислів’я, аби ними забарвити свою мову, аби
підкреслити мудрість сказаного. Одній із жінок, яка бідкалася, що женить
сина єдиного і той змушений іти в зяті, старий сказав: “Годуй сина для
себе, а дочку – для людей”, що значило, що та дочка мала би іти до неї
за невістку, а не син за зятя, бо такі були норми поведінки в українців.
Інша жінка нарікала, що син до школи ходить марно, бо погано вчиться,
бешкетує. На це гуцул відповів прислів’ям: “Гни дерево, поки молоде, вчи
дітей, поки малі”. А ще одна жінка кепкувала з горбатої бабусі, що
спостерігала за ними через пліт. Їй дід адресував таке прислів’я: “Не
смійся з старої, бо й сама старою будеш”. Розмова тривала, і вже одна з
жінок клопоталася, що носила до шевця шити постоли, а той погано взяв
мірку і виготовив постоли замалі, тільки шкіру змарнував. Тут гуцул
пригадав давнє-прадавнє прислів’я: “Дев’ять раз відмір, один раз
відріж”. Пізнавальний і практичний сенс мали й його такі прислів’я: “Хто
своєї мови цурається, той сам себе стидається”, “Який розум, така й
бесіда”, “Розумному не кажи, бо сам знає, а дурневі не кажи, бо не
послухає”, “Як губа не те скаже, то личко покаже”, “Плете п’єте через
десєте”, “Навіть те, що старші кажуть на глум, бери на ум”, “Слова
масні, а пироги пісні” [23].
У прислів’ях та й загалом в українській усній словесності, як ніде інде,
відображений національний характер опосередкованих мовою людських
стосунків, культури спілкування, ввічливого ставлення до людей, зокрема
таких рис людини, як ґречність, статечність, дотримання слова тощо. Тут
мимоволі пригадуються слова іспанського філософа-мораліста ХVІІ ст.
Бальтасара (расіана: “Грубість шкодить усьому, навіть справедливому і
розумному, люб’язність усе скрашує: позолотить “ні”, підсолодить істину,
підрум’янить навіть старість” [24, с. 18].
Традиційно українці у спілкуванні ніколи не акцентували своє “Я”, завше
були уважними до співрозмовника, не перетворювали діалог на монолог,
вдало добирали тему для розмови, навіть в екстремальних ситуаціях
стримували себе від брутальності та лайки щодо своїх недругів, ворогів.
Не дивно, що під московською окупацією вони, зокрема з Західної України,
зіткнулися з іншим традиційним етикетом, з іншим менталітетом. Цього
жертви окупантів не можуть забути так само, як і перенесених фізичних
тортур. При масових розстрілах вояків Української Повстанської Армії,
інтелігенції Карпатського краю в російських комуністичних концтаборах
Колими, Соловків, московські фашисти не виявляли до українців і,
зокрема, гуцулів, жодної поваги, найменшої ввічливості, а поводились
зверхньо, непристойно, некоректно, жорстоко як з жінкою, так і зі
старим, професором, лікарем, учителем. Про це свідчать спогади тисяч
в’язнів московських катівень. “Я чув десятки настільки вульгарних
російських матюків, які навіть непристойно згадувати”, – зізнався мені
житель Космача Дмитро Палійчук. А Тодосія Сорохан-Плитка із Криворівні
згадувала: “Мені особливо запам’яталась російська “ввічливість”, бо в
таборі, де я перебувала як політичний в’язень, до нас зверталися щодня,
щогодини тільки матами, називали нас москалі “сволочі фашистскіє”,
“ізмєннікі родіни”, а я тоді себе запитувала подумки: яка я “ізмєнніца
родіни”, коли я за свою кохану Україну сиджу в російській катівні? І
якої “родіни” я “ізмєнніца”? Частенько обзивали наших жінок і дівчат у
таборі словом “проститутки”, та це мене не дратувало, бо я не розуміла
цього слова, адже в нас на Гуцульщині такого слова просто не було. Коли
я жила в Криворівні, то в нас продавались польські дешеві прості
папіроси, що називалися “пшедні тутки”, то я собі гадала, що нас
московці обзивають тими папіросами і мені це було байдуже, якими
папіросами обзивають, бо я їх не курила. А відтак, коли я зрозуміла, що
це значить, то в мене голова обертом ішла і волосся зі шкірою
піднімалось на голові. Ту “ввічливість” московських завойовників
пам’ятатиму до скону…” [25, с. 18-19].
З приходом московських окупантів на Західну Україну розпочався наплив
надзвичайно грубої і вульгарної лайки у повсякденному мовленні, особливо
на виробництві, у війську, що буквально шокувало місцевих людей, бо така
вульгарність дуже контрастувала до їхнього традиційного виховання.
Українці не вживали вульгарних слів. Турецький мандрівник Евлія Челебі,
котрий на початку другої половини ХVІІ ст. подорожував Україною, небавом
писав, що українська мова всеосяжніша, ніж перська, китайська,
монгольська. Він записав аж чотири лайливі вислови: “дідько”, “свиня”,
“чорт”, “щезни, собако!” [20, с. 179]. Причому ці слова здебільшого і
фігурують у знаменитому листі запорожців турецькому султану Ахмету ІІІ.
До речі, в українців за вживання непристойних слів карали зборові й
війтівські суди. Приміром, 1744 р. працівники ковальського цеху в Старій
Солі (нині Львівська область) пожалілися на цехмайстра В.Струдзінського,
який сказав, що кожен русин – пес. Суд покарав В.Струдзінського,
постановивши, що оскаржений має сплатити грошову кару, покрити судові
витрати, купити для церкви два фунти воску і публічно, перед ратушею,
просити пробачення. Згодом, 1784 р. війтівський суд села Черешневого
присудив В.Балабанові 15 ударів палкою: 5 за слово “безстидниця”, 5 за
слово “шлюха” та 5 за те, що ображав цими словами жінку Я.Бочара цілий
день [26, с. 81, 77]. Отже, культура спілкування в українців була на
високому рівні і тільки з приходом на українські етнічні землі росіян
українська мова поповнилася численними вульгарними лайками, які навіть
витіснили з ужитку українські лайливі слова, і тепер українці (особливо
в північних, центральних, східних та південних областях) використовують
у мовленнєвому етикеті виключно російські матюки, що вже можна назвати
антиетикетом. Російськими матюками користуються урядовці всіх структур
влади, військові, спортсмени, міліція, шахтарі… Українська усна
словесність навіть поповнилася новими прислів’ями про росіян, які свого
часу окупували українські землі, наприклад: “Москалі прийшли – сім коп
матів принесли”, “Москаля нагодуй і вкрий, а щоб не вмер – поруч
постій”, “Зима пішла, весна прийшла, а москалеві все вмитись ніколи”,
“Одеколон і горілка – москаля подруга й жінка”, “Москаль завжди
всередину лізе”, “Москаль нашкодив, а українця повісили”, “Допався як
москаль до горілки”, “Москалі й українці брати – на одному сонці онучі
сушили”, “Ліпше без вечері лягати та без москалів уставати”, “Поки
українець думає, то москаль уже робить”, “Минулася москалеві дурниця –
наше сало, борщ і паляниця”, “Леніна стяг на Соловки вказав шлях”,
“Бережися москаля, як чорт ладану”, “Москаль не дихне, як матюка не
загне” тощо [27].
Мудрими порадами-прислів’ями послуговувалося не одне покоління
українців, бо мали вони повчальний зміст і тепер не втратили своєї
актуальності. Причому, треба підкреслити, прислів’я у своєму мовленні
вживають, як правило, ввічливі, чесні, шанобливі люди, до слів яких
завжди прислухалася громада. Звісно, в кожному селі чи місті не
обходилося і без пияка, ледаря, часом – злодія, однак вони перебували в
середовищі з іншими моральними і культурними домінантами, у середовищі,
що їм активно протидіяло, а тому вони впливу на культуру, звичаї,
традиції не мали. Не завжди могли вони проявити себе і з негативної
сторони, бо коли потрапляли в коло ґречних людей, то навіть самі хотіли
показатися вихованими, обхідливими, уважними, делікатними, привітними,
люб’язними. Навіть прагнули сказати щось дотепне, мудре.
Особливо галантно вели себе українці тоді, коли потрапляли в іншу
країну, між людність іншої нації. Чи не з цього приводу і виникло
прислів’я: “Пішла між вор(ни – мусиш каркати як (ни” [28].
В етноетикеті українців яскраво віддзеркалюється етнопедагогіка в
поєднанні з етнофілософією, бо детермінованість людських чеснот і
моральних вад тісно поєднана. Скажімо, про парубка легкої поведінки,
байдужого, лайдакуватого українці висловлювалися так: “Вуса під носом, а
в голові вітер віє”. Коли хтось женився чи дівчина виходила заміж і
отримувала велике віно (придане), українці міркували, що в таких статках
довго не проживеш, і мовили: “Велике віно – короткий вік”. Часом дитинча
хотіло себе якось проявити і, бувало, ляпне язиком щось недоречне, тоді
наші предки його не лаяли, не били, а присоромили таким прислів’ям: “Від
землі на сантиметр, а язик – на метр”.
Звернемо увагу на, так би мовити, регуляторну функцію делікатного
поетичного етноетикету. Буває, часом за столом деякі гості їдять без
упину, а хто добре обізнаний з правилами етноетикету, – їсть в міру.
Коли його господарі припрошують до їди, він зичливо відповідає їм
делікатним жартом-прислів’ям: “Черево – не дерево, а сорочка – міру має”
[29].
Мудрий чоловік завжди є мудрим: на весіллі, на роботі, за столом. Однак
буває, що гість забуде про свій обов’язок і може сидіти в гостях без
міри. Тоді в українському селі жінки мали спосіб, як швидше випровадити
такого гостя. Наприклад, у Космачі жінка брала лляне чи конопляне
повісмо і починала сукати мотуз (шнур). І коли вже трохи всукала,
пропонувала гостеві потримати за кінець мотузки. Мотузка чимраз
збільшувалася, гість зближався до дверей, бо жінка спеціально сідала в
хаті так сукати мотузку, аби була неподалік дверей. Сукала мотуз і
приповідала: “Сучися, мотузе-небого, від стола та до порога, від порога
до дверей і аж надвір до людей”. Гість в той момент здогадувався, що
йому час прощатися, і покидав гостинних господарів. Як підмітила Полагна
Пожоджук, такий спосіб виряджання гостей у Космачі називали
“висукуванням з хати”, а про таких гостей горяни мали відповідні
прислів’я: “Гість на один день – золото, на другий – срібло, на третий –
мідь, хоч додому їдь” чи “Гостям сміх – (аздам сльози”, “Непрошений
гість гірше від татарина” [30]. Хоча бажаних гостей гуцули завсігди
зустрічали ґречно. Як вповідав мені Василь Кравчук із присілка По(ір, що
в Космачі, коли заходить гість у хату, треба відкласти будь-яку роботу і
всю свою увагу зосередити на гостеві, бо хто знає, чи людина зможе ще
дочекати наступного разу гостити в себе цю людину.
Власне, в українців було так заведено, що дуже швидко підмічали ту чи
іншу моральну ваду в людини і намагалися так подіяти на ту людину
словом, аби вона позбулася цієї вади, без образи і приниження гідності,
аби визнала свою помилку. Прислів’я в цьому відігравали першорядне
значення і їх у своєму лексиконі використовував кожний українець. Якщо
хтось не міг співати, бо не мав голосу, якщо хтось не міг грати, бо не
мав музичного слуху, якщо хтось не вмів танцювати, бо не мав дару до
танцю, то прислів’я знали всі від великого до малого. Власне тому вони
так міцно вкоренилися в побуті українців.
Шкала регулятивної функції етноетикету дуже широка як за тематикою, так
і за змістом. Скажімо, зміст сентенцій етнопедагогічного аспекту охоплює
дуже делікатні способи впливу на виправлення моральних вад людини, але
не обминає і круті, радикальні, сказали б нині, “антипедагогічні”, хоч в
житті все мало місце і, звісно, давало різні результати. Якщо хтось
погано виховує своїх дітей, то тим батькам адресували прислів’я: “Дитина
небита – що вітрівка непрана”. Не треба тільки те “биття” розуміти
буквально, як це часто трактують, бо у прислів’ях кожне слово
фігуральне, метафоричне, і в згаданому вислові “биття” мислиться як
“виховання”. Але ж і не для кожного доля ласкава. Тоді українці
говорили: “Доля одним кінцем голубить, другим – губить” [31, с. 34]. Не
всі люди були працьовитими, інколи траплялися і ледарі. Часом буває в
сім’ї: дівка, як тополя, а в хаті не прибрано, попід вікнами на подвір’ї
ростуть бур’яни замість м’яти та любистку. Зайде до такої хати старий
мудрець, розпитає про життя-буття, про врожай, погоду, а відтак і до
такої дівки звернеться хитро-мудро: “Дівко, павуки на печі щастя
заснують”. Або зайде в хату якийсь парубок-баламут, розмовляє з
господарями і злегка собі посвистує. Тоді хтось із хатніх мудреців йому
підсолить прислів’ям: “Не свисти в хаті – долю засвистиш”.
Останніми роками наші неповнолітні дівочки передчасно вагітніють.
Зустрінуться бувало селяни, йдучи з церкви, розмовляють про се, про те,
порушить хтось і цю делікатну тему, і тоді знову хтось скаже мудре
прислів’я: “Тепер в кожної дівки до заміжжя напереді павук росте”. А
буває: говорять ґазди про якусь старшу дівку, яка з тої чи іншої причини
заміж не вийшла або всіх парубків обсудила і ні з чим зосталася. І тут
вони мають що сказати. “Тоді личко дери, коли відстає!” – говорять на
Гуцульщині [32]. Хтось нетямущий стане собі та й подумає: до чого дівка
заміж не вийшла, до того ще й личко має дерти. І що воно дасть? Але не
обличчя мали українці на гадці, а поширене на наших землях дерево –
липу, з якої дерли лико і плели личаки. Але дерли тільки тоді, коли воно
відставало, коли було ще молоде. Якраз тому і порівнювали лико із липи і
личко дівчини. Звісно, прислів’я мають полісемантичний зміст, можуть
бути доречними у різних ситуаціях. Скажімо, згадане прислів’я
приходилось і до слова, коли хтось невчасно виконав якусь роботу, кудись
запізнився тощо. Часто одному прислів’ю, скажімо так, вторять десятки
інших прислів’їв, таких як: “Хто не шукає – тому саме в рот не впаде”.
Проте такі тематичні “блоки” чи групи відкривають перед нами дуже
великий діапазон змістових відтінків, морально-етичних нюансів мовця і
його співрозмовника, а водночас відкривають багатющий народний скарб
образного, влучного, лаконічного вислову. Згадаймо ще кілька аналогічних
прислів’їв: “Як постелиш – так ся виспиш”, “Як посієш – так схіснуєш”,
“Як дбаєш – так маєш” [30, с. 118-119].
Поетичний вислів етноетикету органічно входить у зміст усіх жанрів
народної словесності. Скажімо, в прислів’ях ми знаходимо повчальні
настановлення щодо правил поведінки в тому чи іншому середовищі, але ж і
в піснях, думах, співанках-хроніках, рекрутських піснях, казках,
легендах, народних новелах, в жартівливих піснях змістовий інгредієнт
етноетикету прямо чи опосередковано, іманентно чи в образному вислові
присутній. Усна українська словесність, як мазок пензля художника,
виразно підкреслює ті чи інші норми поведінки. Можемо так сказати:
етноетикет – це саме життя, бо людина не самітник на землі, а завжди в
оточенні людей, в стосунках з ними.
Візьмімо жартівливі пісні. Жодне весілля, проводи, хрестини і, взагалі,
українське застілля не обходяться без жартів, тож жартівливі пісні
співають усі залюбки, навіть і не підозрюючи сьогодні, який вони мають
великий повчальний зміст. У них висміюються жінки й чоловіки легкої
поведінки, сварливість, схильність до пустослів’я і т. ін., висміюються
так, аби це було повчальним для інших. Сварливість і пустослів’я жінки
може бути нещастям для подружжя, від цього й застерігає жартівлива
бойківська пісня “Ой скажи ми, товаришу”:
Ой на горі гарбузи, на долині – дині,
Котра дівка язиката – не буде ґаздині [33, с. 324].
Пісні з Бойківщини ніби вторить тою ж сентенцією космацька з Гуцульщини:
Скрипка би не грала, якби не той смичок,
Чоловік би жінку не бив, якби не язичок.
Чоловік би жінку не бив ніколи даремно,
Якби вона говорила до нього приємно… [34]
В освітленні непростих взаємин між подружжям народна пісенність
послуговується то ніжним жартом, то їдкою іронією. Космацька громада
добре знає жартівливу пісню, яку залюбки співає Параска Багрійчук.
Короткий її зміст: чоловік у липні пішов у поле косити, падав
дрібненький дощик, чоловік косив, а коли добряче змок – вирішив іти
додому з надією, що його дружина приготувала вечерю теплу і в хаті також
тепло. Прийшов додому – в хаті холодно та й вечері немає. Жінка перед
чоловіком виправдовується, чому не зварила вечерю:
“…Видиш, чоловіче, через дощі я не годна по воду побічи.
А ти, вижу, шо й так мокрий, вже більше не змокнеш.
На коновку, йди по воду, відтак пересохнеш”.
Він ні слова, взяв коновку та й прискорив ходу,
Жінка ватру розпалила – чекає на воду.
Приніс воду студененьку – лишень що з зарінку,
Мало думав – вісипав всю воду на жінку.
“Тепер вижу, шо й ти мокра, вже більше не змокнеш,
На коновку, йди по воду – відтак пересохнеш!” [35]
Висновком пісні є слова: “Отак тото, люди добрі, треба вчити жінку”.
Поза всяким сумнівом, що, прослухавши таку пісню, кожний задоволено
посміхнеться. А вже згодом задумається: який могутній заряд на
вирівнювання хиб у подружніх взаєминах закладено в ній! Який великий
виховний потенціал має вона! Могутність цього змістового виховного
заряду і силу мистецького його вислову усвідомлює не тільки
фольклорист-дослідник, а насамперед народ-творець. Як справедливо
стверджує в одній з пісень музикант-віртуоз із Жаб’я на Гуцульщині Роман
Петрович Кумлик:
Співаночку ізложити не велика штука,
Але її послухати – то з неї наука [36].
Усна народна словесність споконвіку віддзеркалювала морально-етичні
традиційні норми взаємин між людьми. Якщо в жартівливих піснях ці
взаємини зображені в іронічно-комічному тоні, то в українських баладах,
піснях-хроніках про них мовиться поважним, часто повчальним тоном, як,
наприклад, у пісні “Ой червоне сонце сходить”, записаній у селі Космач
на Гуцульщині:
Ой червоне сонце сходить,
Червоне заходить.
Ой не файно, як жонатий
До дівчини ходить [37].
Як бачимо, поетичний вияв етноетикету присутній у різних жанрах народної
словесності. Він виражається то в народних молитвах-замовляннях, то в
обрядово-звичаєвих формулах, вітаннях і побажаннях, то у різних
вітаннях-величаннях, то в примовках-застереженнях, то в
прислів’ях-приказках, а то й у прямих наставленнях, як, скажімо, у
баладах та співанках-хроніках, де вже детально вказується місце події та
імена її учасників. При цьому вислів етичних наставлень має яскраво
поетичну форму ритмо-мелодійного речитативу, пісні, розмовного вірша,
афористичного виразу (прислів’я, приказки) тощо. Він органічно
вплітається у тканину фольклорного твору, підсилюючи глибину його змісту
і його художню красу. Ці якості найчастіше впадають в очі іноземним
авторам досліджень, більше привертають їхню увагу, ніж українських, для
яких все це звичайне, буденне. Не випадково Абель Люкшич у
німецькомовному австрійському часописі з другої половини ХІХ ст.
відзначав, що українська мова має гармонійність та м’якість, з усіх
братніх північних мов є найпридатнішою до музики й співу, а народна
поезія найбагатша і найкрасивіша в Європі. Вона відзначається великими
мистецькими якостями і поетичним натхненням, влучністю вислову та має в
собі щось піднімаюче, величаве, щось чутливо-чуле, сумовите та живописне
[38, с. 294]. Гармонію мовного вислову й душевного складу людини
відзначала й Леся Українка. Своєю поезією вона стверджувала той
постулат: хто яку душу має, то така і в нього мова. Істинність цього
яскраво ілюструє багата поезія українського позаобрядового етноетикету,
про який ми фрагментарно тут повели мову. Поезія обрядового українського
етноетикету ще яскравіша і поетичніша і потребує окремого аналізу.
Література
Мономах Володимир. Поучення / Упорядник О.Мороз. Львів: Фенікс, 2001.
Кобальчинська Р. Золоті ключі. Київ: Україна, 1993.
Молитва до св. Княгині Ольги // Народна творчість і етнографія. 2000. Ч.
І.
Записав у 1970 р. в селі Космач на Гуцульщині Дмитро Пожоджук від
Пожоджук Пелагії Юріївни (1916-1996).
Записав Дмитро Пожоджук в селі Тишівниця на Бойківщині в 1979 р. від
Лазорко Марії, 1905 р.н.
Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник /
А.Пономарьов, Л.Артюх та ін. – Київ: Либідь, 1993.
Записав Дмитро Пожоджук у 1986 р. у селі Воробіївка Курської області від
Любченка Кирила Лаврентійовича, 1909 р.н.
Записав Дмитро Пожоджук у селі Космач Косівського району
Івано-Франківської області від Боб’як Анни Юріївни (1914-2001).
Записав Дмитро Пожоджук в 1979 році в місті Каневі Черкаської області
від Чехівської Раїси Іллівни, 1912 р.н.
Записав Дмитро Пожоджук в 1984 році в селі Козацька Слобода Курської
області від Марченко Анни Іванівни, 1903 р.н.
Владимирська Г. Маленькому естету – уроки з етикету. К.: Факт, 2001.
Прищепа К., Лук’яненко В. Тематичний словник школяра. – Київ: Форум,
2001.
Муравський шлях – 97: Матеріали комплексної фольклорно-етнографічної
експедиції / Упорядн. М.Красиков та ін. Харків, 1998.
Шухевич В. Гуцульщина. Львів, 1899.
Данилюк А. Скарби народної архітектури Гуцульщини. Львів: Логос, 2000.
Записав Дмитро Пожоджук у 1980 р. у місті Кіцмань на Буковині від
Марковської Параски Онуфріївни, 1913 р.н.
Пожоджук Д. Етикет галицьких українців // За вільну Україну. 2001. 20-21
квіт.
Записав Дмитро Пожоджук у 2001 р. у селі Космач на Гуцульщині від
Багрійчук Параски Дмитрівни, 1934 р.н.
Записав Дмитро Пожоджук у 1984 р. у селі Космач на Гуцульщині від
Багрійчук Явдохи Петрівни, 1897 р.н.
Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. Львів, 2001.
Записав Дмитро Пожоджук у 1995 р. у селі Космач на Гуцульщині від
Пожоджук Пелагії Юріївни (1916-1996).
Стельмахович М. Народнопедагогічні погляди на дитину // Народна
творчість і етнографія. 1989. Ч. 5.
Записав Дмитро Пожоджук у 1978 р. у селі Космач на Гуцульщині від
Рибчука Івана Івановича, 1890 р.н.
(расіан Б. Кишеньковий оракул, або наука розсудливості. Київ, 1994.
Пожоджук Д. Специфіка фольклору гуцульського етноетикету // Гуцулія.
Чикаго, 2000. Ч. 127-130.
Гошко Ю. Покарання за окремі порушення громадського співжиття //
Народознавчі зошити. 1997. Ч. 2.
Записав Дмитро Пожоджук у 1999 р. у місті Києві від Руденко Парасковії
Дмитрівни (1935-2001).
Записав Дмитро Пожоджук у 1985 р. у селі Стопчатів Косівського району
Івано-Франківської області від Кіращук Анни Юріївни (1934-1997).
Записав Дмитро Пожоджук у 1992 р. у місті (рінджмус (Шотландія) від
Пожоджука Ігнатія Миколайовича (1914-1997), уродженця с. Космач.
Записав Дмитро Пожоджук у 1994 р. у селі Космач на Гуцульщині від
Пожоджук Пелагії Юріївни (1916-1996).
Киселюк Р. Папороть Чугайстра. Яремче: Просвіта, 1996.
Записав Дмитро Пожоджук у 2001 р. у селі Космач на Гуцульщині від
Пожоджука Онуфрія Миколайовича, 1907 р.н.
Пісні з Львівщини / Упор. Ю.Корчинський. Київ, 1988.
Записав Дмитро Пожоджук у 2001 р. у селі Космач на Гуцульщині від Вериги
Анни Семенівни, 1936 р.н.
Записав Дмитро Пожоджук у 1990 р. у селі Космач на Гуцульщині від
Багрійчук Параски Дмитрівни, 1934 р.н.
Записав Дмитро Пожоджук у 1984 р. у Жаб’ї на Гуцульщині від заслуженого
працівника культури України Романа Петровича Кумлика.
Записав Дмитро Пожоджук у 1980 р. у селі Космач на Гуцульщині від
Параски Іванівни Петрованчук, 1923 р.н.
I.D. Die Russen in Galizien. Іhre Geschichte, ihr (ffentliches und
gesellschaftliches Leben // Slavische Bl(tter. Wien, 1865. Hft. 6.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
