.

Специфіка письменницької праці (Іван Франко) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
323 2719
Скачать документ

Реферат на тему:

Специфіка письменницької праці (Іван Франко)

Кожен, хто хоч на півкроку обганяє цивілізацію, приречений на
нерозуміння. Справжні письменники завжди йдуть попереду цивілізації,
отже зрозуміти їх і пояснити “причину” (чи специфіку) їхньої творчості
практично неможливо. Можливі лише вигуки на зразок: “Перед нами –
геній!”. Але це можна сприйняти як констатацію, а не пояснення. Форми
вигуків можуть бути різними. Г.Квітка-Основ’яненко, наприклад,
прочитавши перше видання Шевченкового “Кобзаря”, зауважив, що в нього
“волосся… на голові настопужилося” від враження; Іван Франко дуже
захопливo відгукнувся про першу збірку віршів Лесі Українки, назвавши
поетесу “єдиним мужчиною” на всю соборну Україну, а М.Коцюбинський,
прослухавши дуже ранній вірш П.Тичини “Розкажи, розкажи мені, поле…”,
привселюдно сказав, що перед нами – справжній поет… А скільки
“справжніх” за життя так і не почули, що вони – справжні?! Авторові
“Слова про Ігорів похід” треба було б прожити понад 600 літ, щоб почути
про геніальність його витвору; Г.Сковорода лиш через півстоліття й
більше (мабуть, остаточно тільки в часи Льва Толстого) зайняв своє
належне місце серед літературних класиків, однак пояснення особливостей
їхньої творчості, а надто – специфіки їхньої праці – завдання для нових
і нових поколінь дослідників літератури.

У найзагальніших рисах можна сказати, що титул генія кожному
письменникові готують, принаймні, два фактори: природні дання і вміння
долати перешкоди. Про специфіку природного дання говорити багато навряд
чи треба: в усіх воно однаково загадкове; а щодо перешкод, то спектр їх
у кожного письменника надзвичайно широкий і різноманітний. Перешкоди
можуть бути, з одного боку, особистого (родинного, психічного), а з
іншого – суспільного, владного характеру. Всяк, а особливо панівна
влада, чинить письменнику шалений опір. І через те його життя нерідко
перетворюється на пекло. Особливо в країнах підневільного, колоніального
зразка, коли народ, що народив письменника, животіє в умовах імперських
диктатур, абсолютистських монархій з монопольними амбіціями однієї нації
тощо…

Іван Франко як письменник формувався в імперії полегшеного типу.
Австро-Угорщина, принаймні, порівняно з Росією, терпимо ставилася до
“русинської” мови та літератури, яку майбутній поет мав змогу чути і
якого читав ще з дитинства. Жадібність до знань і покликання до
творчості в ньому виявлялися дуже рано. “Якесь воно не таке, як люди”, –
кажуть про дитину сусіди. “Якесь не таке”, – думає батько і вирішує
оддати сина в науку, одірвати од плуга. І от, коли Іванові минуло шість
років, батько посилає хлопця до школи, в сусіднє близьке село…
Незвичайно здатна дитина научилась в сільській школі (за два роки! –
М.Н.) читати по-українському, по-польському і по-німецьки”
(М.Коцюбинський). Потім була Дрогобицька гімназія, Львівський
університет і нарешті – перші поетичні спроби у 18-річному віці. Прожив
І.Франко не повних 60 літ, працював у літературі менше сорока, бо вже за
кілька років до смерті про нього могли говорити, що він – “вичерпався”,
“списався” та ін. Та і як не “вичерпатися”, коли за неповних сорок літ
праці він написав стільки, що за сорок років радянської влади кілька
академічних інститутів в Україні не могли хоча б переписати від руки все
те, що він зробив сам. Про це з докором своїм співробітникам говорив у
1957 р. директор Інституту літератури імені Т.Шевченка АН України
академік О.Білецький…

Влада ні разу нічим не “пригрівала” І.Франка. Хоч на виду в неї був
постійно: скуштував тюремної баланди, двічі безнадійно пробував обратися
до сейму, готовий був зайняти у Львівському університеті хоча б посаду
доцента, але все – марнота. Живою залишалася тільки літературна
творчість, але й для неї він ніколи не мав навіть елементарних побутових
умов. С.Єфремов, ближче познайомившись із автором “Каменярів” у 1903 р.,
залишив про це такий спогад: “…Умови його приватного життя були, скажу
не зменшуючи, просто жахливі. На них не спинятимусь, бо про це, може,
зарано ще й говорити… Одно треба одзначити, що працювати так, як
працював Франко, не маючи свого кутка не то в хаті, а навіть на своєму
писальному столі – це таке саме чудо, як обробляти поле на Везувії або
справляти бенкет на кораблі в хуртовину. І так тяглося не місяці, не
роки, а десятиліття, і найкращі твори Франкові написані всі серед таких
обставин, що у кожної іншої людини давно опали б руки і принишкла б
усяка охота до праці. Я частенько заходив до Франка, бо книжки для
роботи про нього міг дістати здебільшого тільки в його бібліотеці, – і
кожного разу вертавсь приголомшений і прибитий його хатніми обставинами.
А він – він наче не помічав того, наче дививсь отими невидющими очима
поза людей, як у хвилини задуми…”.

Задума – то постійна творчість. Скидається на те, що І.Франко ніколи не
чекав припливу натхнення; воно було з ним постійно, не залежно від пори
року й справ, якими доводилося займатися. Ішов, наприклад, до служби в
газету чи до НТШ (Наукового товариства імені Шевченка) і щоденно
“вистукував” ритм якогось вірша; коли він уже остаточно “вистукається” –
записував на папір; сідав плести сіті для риболовлі, а в голові
творилася якась монументальна поема. Показовим тут може бути спогад
М.Коцюбинського із цитованого вже нарису “Іван Франко”: “Се було два
роки тому, коли я востаннє бачився з ним (тут М.Коцюбинський помилився:
треба “три роки”. – М. Н.). В своїй убогій хаті сидів він за столом
босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему
“Мойсей”. Не знаю, чи попалася риба в його сіті, але душу мою він
полонив своєю поемою”.

І.Франко, як згадують інші його сучасники, міг писати в
найнесподіваніших умовах: в редакційному гаморі, в кав’ярні “Монополь”,
куди по змозі заходив разом із колегами чи приятелями, чи навіть – на
замовлення друкаря в будь-якій ситуації. “Пролог” до згадуваної поеми
“Мойсей” був написаний саме за таких обставин: друкар, що набрав поему
“Мойсей”, виявив зайвих кілька сторінок, які “не вшивалися” в основний
текст поеми. Треба було або робити якісь скорочення, або продовжити
твір. І.Франко прийняв компромісне рішення: писатиме вступ до поеми. Це
й був знаменитий Пролог: “Народе мій, замучений, розбитий…”.

Про деяких письменників говорять, що вони багатопроблемні, багатотемні і
т.п. Насправді кожен письменник пише одну-єдину книгу, не залежно від
того, які проблеми чи теми він осмислює. Один із дослідників трагедій
Расіна “довів”, що всі вони являють собою каскад актів одної трагедії
внутрішнього життя їхнього автора. Писати – означає сповідатися;
сповідатися, як правило, про одне й те ж. Якось О.Блок читав вишуканій
публіці поему “Скіфи” чи щось подібне за тематикою і хтось із слухачів у
кінці вечірки попросив поета прочитати ще щось про Росію. О.Блок за
якусь мить відповів: “Це все – про Росію”.

Франкова поема “Мойсей” теж була про Україну. Хоч сюжет у ній біблійний,
але Франко цілком “уписав” його в українські проблеми. Аж до того, що в
дописаному Пролозі назвав, як кажуть, усе своїми іменами:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі

Це була і сповідь, і туга поета з приводу поневоленості України, і
водночас надія на те, що колись-таки та “прийде час”. Зрештою, не тільки
такого характеру твори І.Франка є сповідальними і пройнятими тугою за
Україною. Навіть його “лірична драма” (збірник любовної лірики “Зів’яле
листя”) писана про це ж.

Власне, не так “про це ж”, як “у зв’язку з цим”. М.Коцюбинський у
цитованому рефераті писав, що людина-борець не може жити самою лише
боротьбою. Інший бік медалі – особисте страждання, без якого будь-яке
життя буде неповним. Трагізм особистого життя, підкреслює
М.Коцюбинський, дуже часто вплітається в терновий вінок життя народного.
Прикладом – “Зів’яле листя” І.Франка…

Усе ніби ясно. Але – не до кінця.

Проблему цю слід розглядати, принаймні, у двох ракурсах – реальному
(позитивістському) та ідеальному (містичному).

???????$??$???????-?екладала дещо з Золя і Гонкурів, зібрала весільні
пісні з Лолина, переклала роман Ланської “Обрусителі”). Наша любов
тяглася 10 літ, батьки зразу були прихильні мені, надіючися, що я зроблю
блискучу кар’єру, але по моїм процесі 1878–1879 р. заборонили мені
бувати в своїм домі… Се був важкий для мене удар; сліди його знайдете
в “На дні” і в віршах “Картка любові”. Пізніше я познайомився з двома
руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них
не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене
знайомість з одною полькою, Йосифою Дзвонковською. Я хотів женитися з
нею, та вона, чуючи в собі початки сухіт, відправила мене і в кілька
років пізніше вмерла як народна вчителька. З теперішньою моєю жінкою я
оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою і то
більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір не був архіблискучий,
і, мавши іншу жінку, я міг би був розвиватися краще і доносити чогось
більшого, ну, та дарма, судженої конем не об’їдеш. Фатальне для мене
було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав
одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене
дальших 10 літ; її впливом були мої писання “Маніпулянтка”, “Зів’яле
листя”, дві п’єски в “Ізмарагді” і недрукована повість “Лель і
Полель”… Після цього Вам буде зрозуміла п’єска “Тричі мені являлася
любов” у “Зів’ялім листю”.

Обминемо тут те, що в цьому листі (разом із дружиною) фігурують не три,
а шість жінок. Цікавішим може бути те, що останню “панночку польку”
звати було Целіна Зигмунтовська (в дівоцтві Журавська), і що любов до
неї І.Франка не обмежується десятьма роками. Знайомство з нею відбулося
ще в Дрогобичі, коли Франко вчився в гімназії, а востаннє вона заходила
до нього вже тяжко хворого за кілька часу до смерті, але Франко звелів
своїй доглядачці Софії не впускати її навіть на поріг. Поет Микола
Вороний у своїх спогадах про І.Франка написав, що Целіна своєю пестливою
рукою назавжди закрила його згаслі очі… Це було звичайним поетичним
перебільшенням, бо закривала Франкові очі згадувана Софія, хоча коли
говорити про любов як головну й останню ознаку життя, то М.Вороний мав
рацію: Целіна, згордувавши Франковою любов’ю фізично, внутрішньо все ж
була не байдужа до нього. І тому й прийшла провідати його перед смертю.
Як остання любов…

Таким був реальний дискурс цієї проблеми. Франка назване жіноцтво
справді надихнуло на створення “Зів’ялого листя” й деяких інших творів,
але породило й цілком нову якість у його творчості, ту якість, яку ми
назвали ідеальною, чи містичною. В інших поетів того часу були, мабуть,
не менші драми з жінками, але вони чомусь нову якість у письменство не
внесли. Відбулося це в Франка підсвідомo, на рівні неконтрольованої
інтуїції, звідки можна зробити висновок, що в ньому “сидів” талант не
лише “від себе”, від роботи, тобто, але й від Бога, що в окремих творах
вивело його на рівень геніальності. “Зів’яле листя” – найголовніший тут
аргумент. Сприйняти його в реальному, позитивістському плані не можна,
хоч на це наштовхував і сам І.Франко в передмові до “драми”. Він
переконував читача, що розглядає її (тобто, збірку “Зів’яле листя”) як
“віспу”, критику, якою хоче оздоровити “хвору суспільність”. Насправді
йшлося далі, не тільки оздоровлення, а й народження модерного типу
творчості, який у Франка з’явився радше містичнo-підсвідомo, ніж
свідомо. І не міг не з’явитися, бо тінь його (модернізму) в Європі вже
снувалась, і такий чутливий поет як Франко не міг цього не відчути.
Натхненний жіноцтвом, він зазнав, сказати б, зовнішнього впливу чи
поштовху, але внутрішні (Божі) потенції поета відгукнулися на них з
подвійною віддачею: лікуючи “хворобу”, поет народив нове.

Ось чому ще раз принагіднo слід зауважити хибність назви книжки
Т.Гундорової “Франко – не каменяр”. Авторка, мабуть, хотіла заперечити
однобокість розуміння каменярського феномена Франка, але не помітила, що
в модерній поезії “Зів’ялого листя” він постає ще більшим каменярем, ніж
у його соціальній поезії. Для руйнування старих відносин людей (зокрема
й у сфері духовності) в часи Франка з’явилося немало “каменярів”, але
серед таких, що одразу ж пропонували щось нове, був поки що тільки один
І.Франко. Серед старших, мається на увазі. Молодші його сучасники –
О.Кобилянська, Леся Українка, В.Стефаник, “молодомузівці” та ін. підуть,
звичайно, ще далі від нього; та він інколи ще й допікатиме їм своєю
критикою, але пальма першості (за часом, принаймні) залишиться таки в
його руках.

Визначень суті модернізму існує безліч. Але рідко хто пам’ятає
Блоківське. Тонкий естет, він за основу брав сам феномен мистецтва. У
“старій” творчості, говорив він, “більше не мистецтва, аніж мистецтва.
Мистецтво – радій (дуже малі кількості)… Сучасний натуралізм
нешкідливий, тому що він – поза мистецтвом… Модернізм отруйний тому що
він з мистецтвом”. Слово “отруйний” тут варто було б узяти в лапки,
оскільки це – метафора. Але в ньому дуже точно відбито головну рису
модернізму, що прийшов на зміну попереднім “ізмам” (класицизму,
романтизму, реалізму та ін.): у модернізмі була значно більшою доза
мистецтва.

Франкове “Зів’яле листя” тим і характерне, що воно несло в собі великі
поклади “мистецького радію”. Трохи пізніше він помітить ці поклади в
молодших авторів, у В.Стефаника, О.Кобилянської, в М.Черемшини й ін. Він
їх привітає з таким проривом у мистецтво і навіть покаже шляхом аналізу,
чим відрізняється його “старе” оповідання “Хлопська комісія” від “нової”
новели В.Стефаника “Злодій”, які тематично були споріднені. Але пізніші
“молодомузівці” І.Франка дуже роздратували, і він кепкував з них за
алогічність їхнього мислення, за розмитість образу та ін. Мав він рацію
лише почасти, але більше – просто не розумів, що нові модерністи йшли
трохи далі за нього, наближаючись до суті мистецтва. Цим, зрештою,
“грішила” на рубежі ХІХ–ХХ ст. фактично вся європейська література, в
якій тодішнє прощання зі старими формами творчості відбувалося
обов’язково в супроводі дискусій і полемік, котрі почасти не стихають ще
й досі! Така доля всякого оновлення, в системі якого літературний
модернізм не міг бути винятком. Він прийшов на зміну старому мистецтву
як щось загадкове й містичне, сподіваючись, що саме йому вдасться
відкрити найбільші чудеса в бутті людському. Чи не про це писав І.Франко
в 10-му вірші Третього жмутку “Зів’яле листя”:

І чую, як при тих словах із мене

Обпало щось, мов листя, мов краса,

А щось влилося темне і студене, –

Се віра в чорта, віра в чудеса.

Признаймося, що для І.Франка, загалом раціоналіста в поезії чи прозі,
така ірреальність була цілком незвичним явищем. Натхнений жіноцтвом (як
зовнішній фактор), він прорвався тут у глибинні шари духовності, де
“нормальна” людина може уявити себе хіба що в оточенні чортів та інших
чудес…

Сам І.Франко, до речі, теж не одразу “звик” до свого нового витвору.
Перша публікація всіх Трьох жмутків “Зів’ялого листя” з’явилася в
журналі “Зоря” (1891) без імені автора. Через п”ять років, коли збірка
вийшла окремим виданням, її вже було поіменовано як “Ліричну драму Івана
Франка”. Але збірка починалася прозовою передмовою, в якій оповідалося,
що Франкові трапився якийсь зшиток автора, котрий покінчив життя
самогубством від нещасливого кохання, залишивши, мовляв, ось такі
записи… Лише в 1910 р. у передмові до другого видання “Ліричної драми”
І.Франко зізнався, що та перша передмова була цілковитою вигадкою, а
справжнім поштовхом до написання “Зів’ялого листя” стала його туга за
дівчиною, яка відмовила йому в коханні. Виявляється, що натхнення інколи
доводиться містифікувати, аби не накликати на себе зайвих підозр, не
спричинити ототожнення ліричного героя з особою самого автора тощо.

Слово “автор” походить від латинського “augere”, що означає
“збільшувати”, “примножувати”. Творчість – це завжди “збільшення”, з
допомогою якого тільки й можна народити щось незвичайне в мистецтві.
Збільшити – отже “намислити”, вигадати, що англійською означає “фікція”.
Елементи “фікції” присутні і в дослідженнях творчості. Особливо тоді,
коли немає ніяких доказів творення певного явища чи доказів специфіки
його виникнення. Щодо Івана Франка потреба фікцій у багатьох випадках
зайва: спогади сучасників, його особисті зізнання про причини виникнення
того чи того твору дають змогу багато що прояснити й пояснити, але
незбагненним і нікому не відомим залишатиметься лиш одне: чому саме
Франкові випало освоїти такі важливі для свого часу теми та проблеми;
чому саме йому випало завершувати один і започатковувати інший напрям у
творчості. Відповідь на ці питання манитиме до себе нові й нові
покоління аналітиків таїни письменницького таланту.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020