.

Внутрішня форма слова й імпліцитність (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
339 4444
Скачать документ

Реферат на тему:

Внутрішня форма слова й імпліцитність

З’ясування багатовимірності внутрішньої форми веде до визнання не
тільки її мотивувально-дериваційного вияву, а й до виділення ще одного –
аспекту – образності слова. Він закладений у концепції О.Потебні.
Зокрема, дослідник називає внутрішню форму образом образу, тобто тією
ознакою, яка при номінуванні якогось предмета виокремлюється із чуттєвих
форм його пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) і кладеться в основу
образу реалії. Причому уважне ознайомлення з висловлюваннями вченого дає
змогу зробити висновок, що його розуміння образу стосовно до слова, а
також до словесної творчості перегукується з тим, яке простежується в
поглядах сучасних лінгвістів. За О.Потебнею, образ є чуттєвим [Потебня
1993 : 112]. Крім того, дослідник зазначає, що це – „акт свідомості”
[там само, с.118]. Мовознавець, привертаючи увагу до обов’язкового
посередництва слова між чуттєвою й поняттєвою сферами пізнання, називає
образ актом душі: “Тут визнається тотожність ясності думки і поняття, і
це правильно, бо образ як безіменний конгломерат окремих актів душі, не
існує для самосвідомості і прояснюється тою мірою, якою ми роздрібнюємо
його, перетворюючи посередництвом слова в судження, сукупність яких
складає поняття” [там само: с.112]. Для порівняння викладемо розуміння
образу Н.Арутюновою, якого ми також дотримуємося. На думку дослідниці,
він “категорія свідомості” і „формується сприйняттям, пам’яттю і
фантазією” [Арутюнова : 121]. Адекватні образи виникають спонтанно, вони
самі собою складаються у свідомості людини, хоча це не в усьому
поширюється на власне художні образи [порівн. там само]. Зрозуміло, що в
сфері мистецтва частка спрямованості на свідоме творення словесних
образів зростає, хоча, з іншого боку, тут особливо яскраво простежується
роль і підсвідомого, і фантазування. Як стверджує згадана дослідниця,
“віддалення образу від дійсності відбувається не тільки під тиском
суб’єктивної оцінки, але і тому, що образ може фіксувати не одне окреме
враження, не один “кадр”, а деяке узагальнення, нагромаджений досвід,
сукупність даних, які можуть виявитися суперечливими” [там само : 125].

Отже, відштовхуючись від вчення О.Потебні, можна зробити певні висновки.
Внутрішня форма є насамперед однією з пізнаних ознак предмета, яка
об’єднує його образ і водночас репрезентує останній, виступаючи
способом, який зумовлює саме таке, а не інше усвідомлення цього образу,
а через нього і реалії, яка сприймається або сприймалась у попередньому
досвіді. Подібна репрезентація образу в слові – назві предмета
позамовного світу об’єктивується в мові через посередництво іншої, вже
наявної, лексеми з її значенням. Тому внутрішня форма виступає образною
ознакою, пов’язаною із семантикою мотивувального слова. Інакше кажучи,
вона властива, на наш погляд, не всім дериваційно мотивованим словам, а
передовсім тим, денотатом яких виступають предмети, що їх пізнання
базується на сприйнятті, наприклад: суничник – „ділянка землі, на якій
ростуть суниці” [СУМ, ІХ : 842]. У значенні наведеного іменника
виділяємо семантичний компонент „стосується суниць”, який кваліфікуємо
як внутрішню форму, або внутрішньоформну мотивувальну ознаку.

Інтерпретація внутрішньої форми передбачає, що це поняття не повністю
збігається з мотивувальною ознакою. Тобто ми виходимо з доцільності
розмежування: а) мотивувальної ознаки як суто дериваційного явища,
притаманного усім похідним лексемам, і б) внутрішньоформної
мотивувальної ознаки, властивої лише певним пластам дериватів, семантика
яких формується з опорою на образ. Таке розрізнення дає змогу, по-перше,
ще раз наголосити на незбігові внутрішньої форми та мотивованості слова
і, по-друге, засвідчити лінгвістичну спроможність терміна “внутрішня
форма” шляхом окреслення відповідної площини його прикладання, зокрема,
для того, щоб визначити мотивувальну ознаку певного, образного, типу. А
з цього випливає, що не кожен випадок встановлення відношень
дериваційної мотивації між твірною і похідною лексемами веде до
відшукування внутрішньої форми як такої ознаки, що співвідноситься з
чуттєвими формами пізнання. Передовсім маємо на увазі мотивованість, яку
спостерігаємо у лексем, які виражають поняттєве значення такого рівня
абстрагування, що не передбачає опори на емпіричний макрокомпонент
лексичних значень, як-от: прослава ( прославляти (Всі людове наші
ховалися в ліси, а нова віра виводить їх на широкий світ, прославляє по
всіх землях, бо народ наш гідний прослави – П.Загребельний).

Якщо прагнути визначити сутність внутрішньої форми, то можна
запропонувати дефініцію, що, зрозуміло, як і кожна дефініція взагалі, не
вичерпує собою усієї повноти змісту вказаного поняття. Отже, внутрішня
форма – це передовсім мотивувальна ознака чуттєвого, образного
характеру, наявна в семантичній структурі похідних слів, значень, яка
покладена в основу номінування якогось факту дійсності й забезпечує та
виявляє дериваційний зв’язок між семантикою мотивувальних і мотивованих
лексем чи вихідним та похідним значеннями полісемів.

Акцентуючи на аспекті образності внутрішньої форми слова, ми не
ототожнюємо її з образом. Зауважимо, що частина сучасних мовознавців, на
відміну від О.Потебні, трактують це явище саме як образ, що певною мірою
зневиразнює обидва взаємопов’язані, але все-таки нетотожні поняття. Так,
образом вважають внутрішню форму різні вчені, зокрема В.Виноградов, який
водночас слушно вказує на її залежність від мовносистемних і культурних
чинників. “Внутрішня форма” слова, образ, що лежить в основі значення чи
вживання слова, може розумітися лише на фоні тої матеріальної і духовної
культури, тої системи мови, в контексті якої виникло або перетворювалось
це слово чи сполучення слів” [Виноградов : 20]. Своєрідне об’єднання
образу як особливого чуттєво-розумового відтворення предмета і
внутрішньої форми як тієї ознаки, що репрезентує цей предмет і його
образ, спостерігаємо також тоді, коли цю форму розглядають як “розумовий
інтеріоризований образ, що потенційно абстрагує і відображає у вигляді
аперцепційного представлення одну чи кілька суттєвих ознак денотата, які
викликаються й фіксуються в пам’яті носія мови морфемною структурою
слова чи виразу” [Кияк, 1989 : 98]. Фактично вказане визначення
стосується як образу (саме він становить собою сукупність часто суттєвих
ознак денотата й узагальнює, абстрагує їх, становлячи собою перехід від
сприйняття, уявлення до поняття), так і внутрішньої форми, як однієї з
ознак, що творять образ, яка може бути й буває несуттєвою, а такою, що
впадає в очі, прагматично зумовленою, наприклад, у назві дев’ятуха –
„гречка, посіяна на 9-ому тижні після Паски” [Словарь укр. мови : 365].
Зауважимо, що внутрішньоформна мотивувальна ознака може бути уявною,
приписуваною. Так, дев’ятисилом у народі іменують оман високий, якому
приписувалися особливі лікувальні властивості, а число “дев’ять”
уважалося в давнину магічним [порівн. ЕСУМ, 2 : 21].

Безсумнівно, що й сам образ може містити несуттєві чи неадекватні
ознаки, бо він, на відміну від сприйняття чи уявлення, є не тільки
відображенням предмета, але й наслідком його осмислення, пов’язаного з
почуттєвим реагуванням на реалію, творчою уявою суб’єкта пізнання. Проте
внутрішня форма відрізняється від образу тим, що вона не відбиває
сукупності, єдності багатьох різних ознак денотата, а одну з них. Ту, що
інтегрує образ, репрезентує його у слові. Ось чому О.Потебня
наголошував, що внутрішня форма слова – це все-таки образ образу, тобто
не образ у всій його повноті й цілості. Недостатнє врахування цього
моменту веде до такого розширеного трактування внутрішньої форми слова,
яке охоплює вже гносеологічні феномени, що можуть супроводжувати й
осмислення будь-яких слів, включаючи і непохідні. Ось як це виявляється
у поглядах, яких дотримується Т.Кияк: “Наприклад, внутрішній формі слова
книга відповідає образ, що містить необхідні, але різні риси книги:
хтось уявить собі розгорнуту книгу, яку він у цей час читає; хтось
уявить інкунабулу, побачену в музеї і т.д. Також по-різному може бути
сприйнята внутрішня форма слів человек, дом, ваза, птица, дерево [Кияк,
1987 : 62]. Ми не заперечуємо можливості виникнення подібних образів,
асоційованих зі словом, однак не схильні називати їх внутрішньою формою,
бо це надто розмиває зміст цього поняття, яке й так по-різному
інтерпретоване мовознавцями. Для нас подібні уявлення залишаються власне
образами. Якщо повернутися до ілюстрацій, які ми наводили, то таким
образом, який викликає слово дев’ятуха може бути якесь суб’єктивне
уявлення про гречку як рослину, її насіння тощо, а внутрішньою формою
виступає мотивувальна ознака стосунку до часового проміжку, протяжністю
в дев’ять одиниць його виміру, реалізованого твірною основою дев’ят-.

Важливо ще раз привернути увагу до того, що, хоч і образ, і внутрішня
форма не є тотожними, вони близькі між собою так, як можуть бути
взаємовідповідними певна сукупність різних ознак і окрема ознака, взята
з цієї сукупності. Крім того, обидва явища – це сфера, яку доцільно
кваліфікувати як емпіричний макрокомпонент словесного значення, що як
“узагальнений чуттєво-наочний образ предмета номінації, має свою
структуру, тобто становить собою певний набір чуттєвих ознак”. Важливо
привернути увагу до того, що “вивчення структури чуттєвого образу
предмета не належить до компетенції мовознавства і лежить за межами
дослідницьких можливостей лінгвіста, який може робити висновок про
структуру образу лише опосередковано, за результатами актуалізації
чуттєвого образу в комунікативному акті” [Стернин : 74]. При спілкуванні
він може не виявлятися, але часто саме його актуалізація стає важливою
рисою комунікативних процесів. Останнє особливо характерне для художніх
текстів, у яких зображально-естетична функція і чуттєвих гносеологічних
образів, і внутрішньої форми похідного слова використовується повною
мірою.

Дотримуючись думки, що актуалізований чуттєво-наочний образ являє собою
емпіричний макрокомпонент у семантичній структурі лексем, ми також
поділяємо твердження про те, що носії мови воліють не використовувати
денотативний зміст слів при наявності в них цього макрокомпонента, який
помітно зумовлює номінацію, бо “саме з нього черпаються ознаки
внутрішньої форми слова” [там само : 74].

Отже, образ можна кваліфікувати як вияв імпліцитності. Інакше кажучи, як
своєрідний емпіричний макрокомпонент словесних значень, що є прихованим.
Причому про цю прихованість доводиться говорити лише тоді, коли образ як
суто психічний феномен, структуру якого важко з’ясувати за допомогою
власне лінгвістичного аналізу, реалізується у певних лінгвальних фактах,
зокрема, при образному вживанні слів. Це вживання стосується фактів
такого зрушення в лексичній семантиці, при якому виразно простежується
її двоплановість – одночасне співіснування прямого значення й нових
семантичних елементів, що не набули ще статусу окремого переносного
значення. Подібна двоплановість, яка характерна для художнього
мовлення, підтримується контекстом: Як у Марії в голові спомини з жалем,
з розпукою ткали плахту, коби закрити перед її очима ту прірву в житті,
то у ворота на подвір’я заїхали козаки [В.Стефаник]. Тут при
використанні слова плахта зі значенням “вовняна тканина” у складі
метафори спомини з жалем, з розпукою ткали плахту актуалізується
відповідний прихований образ, який чуттєво відтворює внутрішній стан
персонажа. Зауважимо, що образне вживання – це етап у розвитку
семантичної структури лексичної одиниці від прямого значення до
можливого нового переносного значення за умови, коли подібні семантичні
зміщення, що здійснюються в індивідуальному мовленні, стають узуальними
і засвоюються лексичною системою.

?

0в усьому збігаються. Одні з них, не вдаючись до детального
обґрунтування, вважають її імпліцитною, інші, навпаки, експліцитною. За
Т.Кияком, внутрішня форма і афіксальних утворень, і тих, що виникли
шляхом лексико-семантичної деривації, є експліцитною, а про
імпліцитність дослідник говорить лише тоді, коли має на увазі внутрішню
форму непохідних слів [Кияк, 1987 : 64-65], тобто, коли йдеться про те,
що ми розглядаємо як власне образ. Натомість О.Снітко розмежування
експліцитності й імпліцитності внутрішніх форм здійснює за іншим
параметром – враховується структура та характер осмислення інформантами
семантики номінативних одиниць. Спираючись на вказані показники,
мовознавець робить висновок, що складеним найменуванням, які не
співвідносяться з широким колом прямих значень, тобто “як знакова форма
виникають одночасно для вираження певного змісту, виявляючи тенденцію до
моносемічності”, притаманна експліцитна внутрішня форма [Снітко : 10]. У
випадках, коли афіксальні утворення чи складні слова сприймаються як
знакові форми, що потенційно можуть “використовуватися (виникати) для
вираження різного змісту, констатуються імпліцитні внутрішні форми [там
само : 9-10]. На нашу думку, результати експерименту, здійсненого
О.Снітко, виявляють не імпліцитність внутрішньої форми, якщо її розуміти
як мотивувальну ознаку, а рису, властиву певним типам словотвірних
значень похідних іменників на зразок: “предмет, що стосується іншого
предмета, позначуваного мотивувальним субстантивом”. Така дериваційна
семантика є узагальненою. Реалізація семантичної моделі, за якою А
називається за стосунком до В, передбачає її конкретизацію. Насамперед
можливе різноманітне лексичне наповнення ономасіологічної бази, яку
репрезентують у суфіксальних утвореннях відповідні форманти з їх
категорійною предметною семантикою. Якщо звернутися до аналогічних
українських дериватів, то їх семантична структура може демонструвати
наслідки лексичного наповнення у вигляді кількох ЛСВ, наприклад:
молочник – 1. “Посудина, у якій подають до столу молоко або вершки” і 2.
“Той, хто торгує молоком і молочними продуктами” [СУМ, ІХ : 792-793].
Конкретизація категорійного значення предметності (“посудина” і “той,
хто”) зумовила дві ЛСВ. У випадку експериментального осмислення
словотвірної семантики згаданої російської лексеми тундровик О.Снітко
наводить ширше коло лексичних наповнювачів (“людина”, “рослина”,
“вітер”, “комаха”). Крім того, лексичні значення подібних іменників
містять імпліцитні семи предикативного характеру, як-от: “подають”,
“торгує” у наведених тлумаченнях слова молочник.

Наявність таких прихованих мікрокомпонентів, а також необхідність
певного конкретного наповнення типової дериваційної семантики, на наш
погляд, – це риси, що засвідчують передовсім імпліцитність похідних
лексичних значень, які не обов’язково дорівнюють сумі значень формальних
складників дериватів. Щодо внутрішньої форми, то вона якраз лишається
сталою семантичною величиною, що відбита, наприклад, в усіх потенційно
можливих значеннях російської лексеми тундровик і фіксованих ЛСВ
українського деривата молочник. В обох випадках внутрішні форми, тобто
ті ознаки, які репрезентують елементи семантики мотивувальних лексем у
мотивованих, можна сформулювати так: “стосунок до молока” та “стосунок
до тундри”. Внутрішньоформна мотивувальна ознака вказує на те, як,
спираючись на образ номінованої особи чи якогось предмета, явища,
осмислюється значення відповідного деривата через значення твірного
слова. Отже, внутрішня форма не збігається зі словотвірним значенням, її
варто розглядати як постійний елемент останнього. Важливо наголосити на
тому, що вона принаймні частково експлікується у формальній дериваційній
структурі похідних звуковим комплексом твірної основи. Цей комплекс
безпосередньо сигналізує про “входження” семантики мотивувальної лексеми
в те чи інше значення мотивованої. Визнаючи важливу роль такої
експлікації, ми водночас не ототожнюємо внутрішньої форми зі згаданим
комплексом. В енциклопедії “Українська мова” зазначено: “Внутрішня форма
слова – звуковий або морфемний комплекс (рідше окр[емий] звук), що з
різним ступенем виразності розпізнається всередині звук[ової] оболонки
слова як її мотивувальний образ […] і як спосіб мотивації його значення.
В. ф. с. вказує на ознаку, що з тих чи ін[ших] причин була виділена
мовцем як визначальна й диференціальна для певного об’єкта і покладена в
основу його назви. Напр., внутр[ішньою] формою слів дзижчати, гавкати
[…] є відповідно комплекси дз…, гав… […]” [Українська мова: 80].
Виділені у наведеному визначенні звукокомплекси є лише певними
експонентами внутрішньої форми як частини фонетичної, тобто зовнішньої
будови похідних. Якби внутрішня форма зводилась тільки до таких
матеріальних показників, то, мабуть, не було б необхідності наголошувати
на внутрішності цієї форми.

Внутрішня форма – особливий компонент змістової структури похідного
слова, який пов’язує його із відповідним значенням твірної лексеми,
репрезентуючи це значення в семантиці деривата. Вказаний семантичний
компонент не дорівнює словотвірному значенню, а виступає образною
мотивувальною ознакою, що демонструє, у який спосіб нове значення в
дериваційно-номінативних процесах виникає на базі іншого. Вона
виявляється як мотивувальна семантична величина, про яку певною мірою
сигналізує експонент – часто звуковий комплекс твірної основи. Саме це
дає змогу деяким мовознавцям визнавати внутрішню форму експліцитною або
стосовно усіх вторинних назв, включно з тими, які з’являються внаслідок
лексико-семантичної деривації (Т.Кияк), або щодо окремих номінативних
одиниць, зокрема складених (О.Снітко). Ми ж розглядаємо внутрішню форму
як вияв імпліцитності, що зумовлено кількома чинниками.

Передовсім необхідно вказати на своєрідну згорнутість внутрішньоформної
мотивувальної ознаки. Вона, як певна інформативна величина, в складі
лексичного значення похідного слова репрезентує семантику іншого,
мотивувального, слова в згорнутому вигляді, який при потребі може
розгортатися. При цьому варто вказати і на полівекторність внутрішньої
форми, що забезпечує виявлення не лише безпосередньої, але й
опосередкованої словотвірної залежності деривата, тобто встановлення
його полімотивованості.

На імпліцитність внутрішньої форми слова впливає також і те, що
встановлення моменту певного словотвірного відношення потребує
здійснення додаткової операції виведення. Остання, ускладнюючи
осмислення семантики похідного слова, водночас засвідчує прихованість
того обов’язкового елемента внутрішньоформної мотивувальної ознаки, який
при її лінгвістичній інтерпретації маніфестується за допомогою
метапозначень „стосунок”, „стосовно” тощо.

Крім того, при лексико-семантичній деривації імпліцитність внутрішньої
форми, виразником якої виступає звуковий комплекс лексеми, спільної для
вихідного і похідного значень полісема, поглиблюється. Це пояснюється
тим, що, по-перше, мотивувальна ознака покладена в основу метафоричного
переосмислення семантики, часто встановлюється згідно з принципом
фіктивності – уявної та домислюваної подібності певного номінованого
факту до іншого. По-друге, ступінь прихованості внутрішньоформної ознаки
помітно залежить від типу асоціацій, що простежуються при встановленні
згаданої фіктивної подібності. При індивідуальних, часто випадкових
асоціативних зв’язках, імпліцитність внутрішньої форми і самого
похідного значення помітно зростає, бо з’ясування відповідного кола
асоціацій потребує додаткових мисленнєвих зусиль. Якщо ж
лексико-семантична деривація спирається на асоціативні комплекси,
відбиті у суб’єктивно-об’єктивному досвіді мовного колективу, то
внутрішня форма є досить прозорою, вона легко усвідомлюється мовцями,
сприяючи адекватному осмисленню нового переносного значення лексеми та
активному використанню такої вторинної семантики слова в комунікативних
процесах.

Література

Арутюнова Н.Д. Образ (опыт концептуального анализа) // Референция и
проблемы текстообразования. М., 1988. С.117-129.

Виноградов В.В. Русский язык: Грамматическое учение о слове. М.,
1972. 614 с.

Етимологічний словник української мови: У 7-ми томах. К., 1985. Т.2.
571с.

Кияк Т.Р. О видах мотивированности лексических единиц // Вопросы
языкознания. 1989. № 1. С.98-107.

Кияк Т.Р. О „внутренней форме” лексических единиц // Вопросы
языкознания. 1987. № 3. С.58-68.

Марцинківська О.Є. Переносне значення та образне вживання //
Мовознавство. 1973. № 3. С.24-33.

Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. М., 1958. Т.І-ІІ. 536 с.

Потебня А.А. Мысль и язык. К., 1993. 192 с.

Словарь української мови / Упорядкував Б.Грінченко. К., 1907. Т.І. 495
с.

Словник української мови: В 11-ти т. К., 1978. Т.ІХ. 917 с.

Снітко О.С. Внутрішня форма і зміст номінативних одиниць //
Мовознавство. 1989. № 6. С.9-14.

Стернин И.А. Лексическое значение слова в речи. Воронеж, 1985. 172 с.

Українська мова. Енциклопедія / Ред. кол.: Русанівський В.М.,
Тараненко О.П., Зяблюк М.П. та ін. К., 2000. 752 с.

Про співвідношення цих понять див. у публікаціях „Про „внутрішню форму”
лексичних одиниць”, „Про види мотивованості лексичних одиниць” [Кияк
1987, 1989].

Цей макрокомпонент, уявлення, чуттєві образи (елементи І сигнальної
системи), є „основою безмовного мислення – конкретного, наочно-дієвого,
властивого і тваринам, і людині. У людини ці ж уявлення можуть включати
в процес абстрактного мислення, здійснюваного в словесній формі – тоді
вони виступають як компонент значень слів, тобто елементів ІІ сигнальної
системи” [Стернин : 78].

Зокрема, опосередковану реалізацію такого образу спостерігаємо
найчастіше при переносному вживанні лексем, коли актуалізується та
емпірична ознака, на якій базується використання назви для позначення
об’єкта, який чимось нагадує інший, наприклад: Без тебе кожен камінь –
ворог, Подушка каменем тверда (І.Драч). Тут метафорично вжита лексема
каменем актуалізує одну з ознак денотатів (тверда подушка і твердий
камінь), до речі, експліковану відповідним прикметником у наведеному
висловлюванні.

Йдеться як про похідні, так і непохідні лексичні одиниці. Це означає,
що чуттєвий образ якраз і відрізняється від внутрішньої форми, що
притаманна лише похідним словам. Непохідні назви не мають внутрішньої
форми у визначеному вище розумінні. Виявляти її у них можливо за умови,
як це можна простежити в деяких концепціях, коли внутрішню форму
ототожнити з образом. Поділяємо погляди О. Потебні щодо непохідних слів,
який навіть відкидав можливість у лексем на зразок риба, які повністю
втратили «живу» внутрішню форму, говорити про нульове вираження
представлення. Дослідник зауважував: „Здається, однак, що таким чином
лише даремно затемнюється значення терміна «п р е д с т а в л е н н я”.
У слові риба зміст ніяк не представляється, а тому представлення в ньому
зовсім нема, воно загублено. Значення тут має тільки зовнішній знак,
тобто звук [Потебня, 1958 : 19].

Найпомітніша відмінність між переносним значенням лексеми та її
образним вживанням полягає в тому, що у разі виникнення першого
двоплановість семантики зводиться до мінімуму і простежується у вигляді
мотивувальної ознаки, наприклад: повилітати – перен. „Дуже швидко
вибігти звідкись”. При функціонуванні лексем із сформованим переносним
значенням, контекст здебільшого не містить виразних вказівок на
двоплановість їх семантики (Всі сусідки повилітали з хорім і прибігли на
Томино обійстє – В.Стефаник). Про розмежування переносного значення та
образного вживання див. ще в статті О.Марцинківської [Марцинківська,
1973 ].

При цьому ідентифікація значень інформантами зіставляється із семемами,
що їх фіксують словники, наприклад російську лексему тундровик із
фактичним значенням „мешканець тундри” носії мови сприймають як таку, що
може мати чотири значення: „людина, що має відношення (працює, живе) до
тундри”; „рослина (гриб), що росте в тундрі”; „вітер, що віє в тундрі”;
„комаха, що мешкає в тундрі” [Снітко; СУМ].

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020