.

Італійське Відродження. Гуманізм. Антропоцентризм культури (реферат)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1489 23779
Скачать документ

Реферат

на тему:

Італійське Відродження. Гуманізм. Антропоцентризм культури

План

1. Основні ідеї та прояви доби Відродження в Італії

2. Гуманізм і антропоцентризм філософії Відродження.

Висновок

Список використаної літератури

1. Основні ідеї та прояви доби Відродження в Італії

Термін «Відродження» вперше вжив відомий живописець, архітектор і
історик мистецтва епохи Ренесансу Джорджо Вазарі (1512-1574) в своїй
книзі «Життєписи найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих»
(XVI ст.) Він мав на увазі відродження Античності. Надалі, в основному з
XVIII ст. епоха італійського Відродження характеризувалася переважно як
епоха відродження людини, як епоха гуманізму. Однак джерела такого
тлумачення культури Італії XIV-XV ст. беруть початок в самій цій епосі.
Колюччо Салютаті і Леонардо Бруні власне узвичаїли слово humanitas (у
пер. з латини — людська природа, людське достоїнство).

Основним рисами культури Відродження є: 1) антропоцентризм, 2) гуманізм,
3) модифікація середньовічної християнської традиції, 4) особливе
відношення до Античності — відродження античних пам’ятників мистецтва і
античної філософії, 5) нове відношення до світу.

З визначенням основних рис зв’язана і хронологія епохи італійського
Ренесансу. Час, в який зазначені якості тільки проявляються,
характеризується як Проторенесанс (кінець XIII-XIV ст.). Відрізок часу,
коли культурна традиція, що відповідає цим рисам, простежується чітко,
одержав назву Раннього Ренесансу (XV ст.). Час, що став періодом
розквіту ідей і принципів італійської ренесансної культури, а також
передоднем її кризи, прийнято називати Високим Ренесансом (перша третина
XVI ст.). Нарешті час, коли ренесансні ідеї розчаровують, а філософія
гуманізму переживає кризу одержав назву Пізнього Ренесансу (ХVI ст.).

З чим пов’язана в культурі італійського Відродження чітка орієнтація на
людину? Не останню роль в процесі самоствердження людини зіграли
соціально-економічні фактори, зокрема розвиток простого
товарно-грошового господарства. Багато в чому основою незалежності
людини, її вільнодумства стала міська культура. Добре відомо, що
середньовічні міста були осередком майстрів своєї справи — людей, що
покинули селянське господарство і цілком думають прожити, добуваючи собі
хліб своїм ремеслом. Природно, що уявлення про незалежну людину могло
сформуватися тільки серед подібних людей.

Міста Італії славилися різноманітними ремеслами. Так, Флоренція була
відома своїм сукняним виробництвом. Контори Барді, Перуцці засновувалися
в багатьох містах, що торгували з Флоренцією. Процвітали в Флоренції і
багато інших видів ремісничої майстерності. Ранній розквіт італійських
міст зв’язаний, однак, не тільки з розвитком тієї або іншої галузі
виробництва, але в більшій мері з активною участю італійських міст в
транзитній торгівлі. Суперництво конкуруючих на зовнішньому ринку міст
виступило, до речі, однією з причин сумно знаменитої роздробленості
середньовічної Італії.

Підкреслюючи роль торговельних операцій в розквіті міст Італії,
французький історик Фернан Бродель відзначає, що вже в VIII-IX ст.
Середземне море після деякої перерви знову стало місцем зосередження
торговельних шляхів. Від цього майже всі прибережні жителі одержували
вигоду. Відсутність достатніх природних ресурсів, наявність неродючих
земель змушувало десятки маленьких гаваней «кинутися в морські
підприємства». Ціль діяльності маленьких міст полягала в тому, «щоб
зв’язати між собою багаті приморські країни, міста світу ісламу або
Константинополь, одержати золоту монету — єгипетські або сірійські
динари, — щоб закупити розкішні шовки Візантії і перепродати їх на
Заході, тобто в торгівлі по трикутнику. Ця активність розбудила
італійську економіку, — підкреслює Бродель, — що перебувала в
напівдрімоті з часу падіння Риму». А «фантастична авантюра хрестових
походів, — як далі стверджує французький дослідник, — прискорила
торговельний зліт християнського світу і Венеції».

Перевезення людей з важким спорядженням і конями виявилися дуже вигідним
для італійських міст. Вирішальним, особливо для Венеції, став IV
Хрестовий похід, що завершився розгарбуванням Константинополя. Якщо
раніше, сприяючи просуванню хрестоносців, Венеція розоряла Візантію
зсередини, то тепер могутня колись імперія стала майже що власністю
італійського портового міста. «Від краху Візантії, — пише Бродель, —
виграли всі італійські міста, точно так само виграли вони і від
монгольської навали, що відкрило прямий шлях по суші від Чорного моря до
Китаю і Індії, який давав неоціненну перевагу, — обійти позиції ісламу».

Очевидно, що в основі розвитку італійських міст лежали причини різного
характеру, але саме міська культура створила нових людей. Однак
самоствердження особистості в епоху Ренесансу не відрізнялося тільки
вульгарно-матеріалістичним змістом, а мало ще і духовний характер.
Вирішальний вплив тут зробила християнська традиція. Час, в який жили
гуманісти, дійсно змусив них усвідомити свою значимість,
відповідальність за самих себе. Але вони не перестали ще бути людьми
Середньовіччя. Не втративши Бога і віру, вони лише по-новому подивились
на самих себе. А модифікація середньовічної свідомості накладалася на
пильний інтерес до Античності, що і створювало унікальну і неповторну
культуру, яка, однак, була прерогативою верхів суспільства. Незважаючи
на формування в XIV—XVI ст. нового менталітету, в всіх проявах життя
панувала, хоча розхитана, католицька церковність.

Що стояло за звертанням до Античності? Чому так часто об’єктом
дослідження мислителів і художників Відродження ставали вчення Платона і
Плотіна? Чому античне просторове мистецтво так притягало увагу
художників? Нове світовідчування людини, певний, можливо, наївний
оптимізм мислення мали потребу в світоглядній опорі, обґрунтуванні, чим
і виступила класична старожитність. Саме звертання до класичної
старожитності пояснюється не чим іншим, як необхідністю знайти опору для
нових потреб розуму і нових життєвих устремлінь. З філософських вчень
Античності насамперед платонізм і неоплатонізм виявилися найбільш
притягальними для гуманістів. Неоплатонізм, витлумачений середньовічними
мислителями, був знайомий гуманістам. Ренесанс очистив його від
догматичного середньовічного впливу, так само як переосмислив і античний
зміст.

Ще античний неоплатонізм переосмислив вчення Платона, інтерпретував
вчення Арістотеля про Нус (переосмислений платонівський світ вічних
ідей), переробив вчення стоїків про еманацію першовогню, яка в
неоплатоніків перетворилась в чисто значеннєву еманацію Нуса, в особливу
рухливу ідею, — джерело руху взагалі — Світову Душу, і, нарешті,
неоплатонізм збагатився поняттям Єдиного. Якщо в Платона це всього лише
абстрактна загальна категорія, то в неоплатоніків — максимально
конкретне оформлення життя і буття. Античний неоплатонізм був в своїй
основі космологією з спробою пояснити правильність космічного
кругообертання, круговороту речовин і душ в природі.

В Середні віки неоплатонізм був спрямований на теорію абсолютної
особистості, що існує вище всякої природи і світу і є творцем всякого
буття з нічого. Натомість ренесансний неоплатонізм, з одного боку,
намагається підняти і утвердити матеріальний світ за допомогою категорій
античного неоплатонізму, а з іншого боку — в нього багато спільного з
середньовічним неоплатонізмом і, насамперед, з культом універсальної і
самостійної особистості. В результаті Всесвіт, в якому перебуває людина,
мислиться насиченим божественним змістом, а людина стає особистістю, що
прагне абсолютизуватись, здійснити себе в «своєму гордому
індивідуалізмі». Таким чином, ренесансний неоплатонізм набуває переважно
антропологічного характеру.

Збагнення людиною світу, наповненого божественною красою, стає однією зі
світоглядних задач гуманістів. Світ притягає людину, оскільки він
одухотворений Богом. А що краще може допомогти йому в пізнанні світу,
ніж її власні почуття. Людське око в цьому сенсі не знає рівних. Тому в
епоху італійського Ренесансу простежується пильний інтерес до
візуального сприйняття, розцвітають живопис і інші просторові мистецтва.
Саме вони, наділені просторовими закономірностями, дозволяють більш
точно і вірно побачити і відобразити божественну красу. Тому в епоху
Ренесансу особлива увага приділяється законам мистецтва, тому саме
художники ближче інших стоять біля рішення світоглядних задач. В плані
пізнання світу в художника всі переваги. Тому епоха італійського
Ренесансу має чітко художній характер.

В епоху італійського Відродження неможливо не помітити іншої,
протилежної тенденції — відчуття людиною трагічності свого існування.
Причому ця тенденція не виникає в кінці епохи, а є присутньою протягом
всього цього періоду в творчості художників і мислителів. Зрозуміти її
походження дозволяє звертання до вже зазначеної складної взаємодії в
ренесансній культурі спадщини Античності і християнства. Цікавий аналіз
цієї проблеми, зроблений М. Бердяєвим. Російський філософ вважав, що в
епоху Ренесансу відбулося небувале зіткнення язичеських і християнських
початків людської природи. Саме це послужило причиною глибокого
роздвоєння людини.

2. Гуманізм і антропоцентризм філософії Відродження

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські
проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати
антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність
зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в
основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна
риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Поняття “гуманізм” (лат. humanism — людяний, людський) у філософській
літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і
поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це
прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження,
спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права
на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану,
насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники.
Об’єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих
діячів — гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження —
епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва
змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна
цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження
усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм
гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової,
ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником
певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що
представляє саму себе.

# hO

aJ4+ hO

( ’ ¤ ae ae oeoeoeoeoooiaaUOooOIAeAeAeAe?

„`„gd Uo

1/4OO?

????????????:?Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва
позиція, з’являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини
епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного,
гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну
економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру.
Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи
багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає
тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям,
суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження
є також її гуманізм.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності
людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина
відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в
середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не
потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога
(середні віки).

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її
сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини
залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться
від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а
й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та
зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій
благодаті для свого спасіння.

Визначний мислитель епохи Відродження Пікоделла Мірандола (1463-1494)
саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром
світу, звернувся до неї з такими словами: “Не даємо ми тобі, Адаме, ні
певного місця, ні власного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце,
і лице, і обов’язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та
твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми
встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під
владу якого я тебе віддаю”.

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю,
визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона
творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина
стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя
та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні
антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового
погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в
Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття
філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних
авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули
утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в
суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна
гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи
влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та
достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального
вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до
природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного,.
Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного
мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке “пантеізм” означає
“всебожжя”). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній,
внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський бог немов би
приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним.
Характерними є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа
Парацельса (1493— 1541), який розглядав природу як живе ціле, що
пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла “керує” душа,
то в кожній частці природи знаходиться живе начало — архей. Для
оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у
магічний контакт і навчитися ним управляти.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у
поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473—1543) та Джордано Бруно
(1548—1600).

Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована М.Коперніком, повністю
заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце
людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку
природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності
Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму,
“розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в
речах. Дж.Бруно сформував основний принцип природознавства, що
переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не
породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В
цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є
складовими частками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адекватного
методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям
мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так,
філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію
всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали
геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну
причину руху.

Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському
( 1401—1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо
(1509—1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей),
Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі). Але
пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її
методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю
філософів Відродження стихійнодіалектично. Хоча вони переносили причину
руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід’ємним від матерії
розумним началом. Це “архей” у Парацельса, “світова душа” у Дж.Бруно і
Франческо Патриці{1529—1597). Гносеологія філософії Відродження
об’єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму.
Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як
найважливійший, перший крок у процесі пізнання.

Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою
мірою — у Казанського і Бруно. Кузанський у процесі пізнання виділяв
чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином
розглядав процес пізнання Дж.Бруно. Він вважав, що першим, хоча й
недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух.
Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих
твердженнях проявляється зв’язок з релігійними середньовічними
традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання (“дух” — у
Бруно, інтуїція — у Казанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у
філософії Відродження не були чітко диференційовані.

У гносеології Відродження інколи допускалося як компроміс пізнання через
віру. А деякі мислителі, наприклад, Мішель Монтень, П’єр Шаррон,
виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології, привносили в
теорію пізнання елементи скептицизму. Однак скептицизм був спрямований
насамперед проти “абсолютних істин”, що висувалися теологами, і аж ніяк
не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ. Не ставили під
сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про так звану “Двоїсту
істину” (М. Кузанський, П.Помпонацці та ін.). За допомогою теорії
“двоїстої істини” представники філософії Відродження обґрунтовували
право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від
авторитету теології. Хоча цей авторитет і не заперечувався, але ж
обмежувалася сфера його впливу.

Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного
скептицизму, “двоїстості істини” тощо, філософи Відродження в основному
стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання. Їх точка зору щодо
пізнання зводилася до таких положень. По-перше, можливість пізнання
навколишнього світу таким, як він є; по-друге, дія зовнішнього світу як
джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це
діяння; по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що
керує процесом пізнання людини; по-четверте, визнання та утвердження
сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного
знання.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на
суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу —
буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави,
здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість.
Робляться перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї громадянського
суспільства, незалежного від релігійно теологічних настанов.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки.
Представник одного з них Ла Боесі (1530—1563) виступав проти
абсолютизму, проводив думку про те, що королі узурпували права, які
належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти
будьякого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом
держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських
вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Пікколо Макіавеллі (1469—1527),
обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму.
Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного
суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада
світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями
та церковними вченнями, здатна привести до національного об’єднання і
створити нову державу.

Висновок

Перехід до культури Нового часу містить в собі два великих рухи —
Ренесанс і Реформацію, що змінюють звичний середньовічний образ світу.
Ренесанс знаменує собою світський напрямок, Реформація — релігійний.
Ренесанс поширився в Італії, інших країнах Західної Європи, де набув
більш релігійного характеру. Ці ж країни, майже не торкнувшись Італії,
охопив рух Реформації. Ідеї Ренесансу утвердилися в основному лише у
верхах суспільства. Вони не спиралися на широкі народні маси, в той час
як ідеї Реформації знайшли відгук в усіх верствах суспільства і в різних
країнах. Італійський гуманізм дав про себе знати на новому витку руху в
епоху Просвітництва — часу рішучої секуляризації теоретичної і
практичної думки. Взаємні відносини Ренесансу і Реформації складні і
неоднозначні, однак саме ці культурні феномени знаменували собою Новий
час.

Список використаної літератури

Горфункель А. X., Философия эпохи Возрождения. – М.: Высшая школа, 1990.
– 368 с.

Искусство стран и народов мира: Краткая художественная энциклопедия: В 5
Т. – М., 1962-1980.

Гриненко Г.В. Хрестоматия по истории мировой культуры. – М.: Юрайт,
1998.- 669с.

Історія світової культури. – Либідь, 1994.-320 с.

Підручник “Історія світової та української культури”. – ст.156-160.

Надольний. Філософія. – К., 2000.

Українська та зарубіжна культура. – К., 2001.

PAGE

PAGE 15

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020