.

Етнографічні групи Карпатського регіону (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
433 5102
Скачать документ

Реферат

на тему:

Етнографічні групи Карпатського регіону

Вступ

Під етнографічною групою або субетносами розуміють певну групу людей, що
належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи
побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає
історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості
етнографічних груп (субетносів) виявляються в одязі, житлі, звичаях,
обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-прикладному
мистецтві.

Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку
окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх
соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що
позначається на культурі і побуті цих груп. Часто такі групи мають
самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного
етносу.

В Україні, при феодалізмі існувало багато етнографічних груп. Серед них
севрюки, литвини, ополяни, дністров’яни, сотаки, черкаси, пінчуки,
поліщуки, бойки, гуцули, лемки та ряд інших етнолокальних груп з
нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими
особливостями.

В умовах капіталізму активізується культурно-побутова інтеграція цих
груп з навколишнім населенням. Внаслідок внутрішньо-етнічної
консолідації українців згадані специфічні особливості цих груп
згладжуються, звужується сфера їх впливу і окремі з них перестають
існувати. Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще
збереглися в межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли
свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат – бойки,
гуцули, лемки.

Бойки

Бойки – етнографічна група українського етносу, що розселена по обидва
узбіччя середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі
Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та
Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа
етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Лімницею на
північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в
південно-західній частині Закарпатської області.

За сучасним адміністративно-територіальним поділом Бойківщина охоплює
південно-західну частину Рожнятівського і майже весь Долинський (за
винятком його північної окраїни) райони Івано-Франківської області,
Сколівський, Турківський, південну частину Стрийського, Дрогобицького,
Самбірського та більшу частину Старосамбірського районів Львівської
області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь
Воловецький райони Закарпатської області. Вона займає територію близько
8 тис. кв.км.

Найбільш поширеною є думка, що бойки є нащадками давнього слов’янського
племені білих хорватів, що селилось в Українських Карпатах і яких князь
Володимир Великий приєднав до Київської держави.

Походження самоназви “бойки” вченими ще повністю нез’ясовано. Бойки, як
етнографічна група, відрізняються від своїх сусідів бойківською
говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому –
ще й одягом.

Ще в середині XIX століття за приблизними підрахунками в межах
Бойківщини проживало до 170-175 тис.чол. З них переважна більшість в
галицькій частині, а значно менша в Закарпатській. В XX ст. тут
проживало до 400 тис. чол. Найбільш відомими містами та містечками на
території Бойківщини є Дрогобич, Калуш, Борислав, Болехів, Долина,
Самбір, Старий Самбір, Сколе, Нижні Ворота, Турка, Воловець, Бариня,
Великий Березний.

Виходячи з місцевих природних умов, бойки з давніх часів займалися
скотарством (розведенням волів, овець) а в новіших часах – землеробством
(вирощуванням вівса, картоплі) та скотарством молочного напрямку. До
додаткових занять бойків належали роботи на лісорозробках, нафтових
промислах, збирання та збут ягід і грибів, розведення в окремих місцях
садів. Торговельний шлях, що проходив через Бойківщину, спонукав окремих
із бойків до торгівлі спочатку сіллю, а згодом овочами. Торгували вони в
містах Галичини, Волині, в Будапешті, Бухаресті, Петербурзі, Франції.

Зараз представники цього субетносу працюють в лісовому та сільському
господарстві, різних галузях промисловості, сфері послуг та в інших
галузях господарства.

На Бойківщині народилися відомі діячі історії, науки та культури. Серед
них Юрій Дрогобич (Котермак) спочатку професор в Кракові, а згодом проф.
та ректор університету в Болоньї, П.Конашевич-Сагайдачний – генеральний
суддя Б.Хмельницького, письменник, вчений, громадський діяч І.Я.Франко,
а також письменники М.Устиянович, А.Могильницький.

В першій половині XX ст. (30-ті рр.) дослідження Бойківщини були
зосереджені в музеї “Бойківщина” в Самборі. Тут видавався “Літопис
Бойківщини”.

Гуцули

Гуцули як етнографічна група, мають свою гуцульську говірку, виділяються
красивим гуцульським одягом, своєрідною народною архітектурою, звичаями,
традиціями, багатим розмаїтим фольклором, широким розвитком народних
ремесел. Вони мають свою етнографічну територію, яка умовно була
окреслена у кінці XIX-початку XX ст. на основі тривалих етнографічних та
мовно-діалектичних досліджень. Відповідно було встановлено схематичні
межі території, заселеної гуцулами. Так, на заході границя з бойками
проходила по р.Лімниці, в Закарпатті – верхів’ями річок Берестянки,
Турбату, Тересви, долині Малої Шопурки до її злиття з Тисою, а на півдні
ця лінія проходить до державного кордону. На півночі та північному сході
від Лімниці межа пересікає Бистрицю Солотвинську та Надвірнянську, через
село Пасічну йде на Делятин, Яблунів, Косів, Вижницю, Берегомет,
Красноїльськ до кордону з Румунією.

Гуцульщина за сучасним адміністративно-територіальним поділом займає
південну частину Надвірнянського, Косівського районів та весь
Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину
Вижницького району і Путильський район Чернівецької області та
Рахівський район Закарпатської області. Її територія складає 6.5 тис.
кв.км. Всю нинішню Гуцульщину можна поділити на Галицьку (2.9
тис.кв.км), Буковинську (2.2 тис.кв.км) та Закарпатську (1.4 тис.кв.км).

Найбільш заселеною є Галицька частина Гуцульщини і найменше –
Закарпатська. Переважна більшість населення проживає у сільських
поселеннях, а значно менша – у малих містах і містечках. Сільські оселі
тут розпорошені, вони тут досягають найвищої верхньої межі постійного
заселення (до 1400 м). На Гуцульщині досить багато сезонних сільських
поселень, зокрема високогірні пастуші оселі на полонинах, а також
перехідні форми між постійними та тимчасовими оселями.

?

?

?

L?NHRF\?aAgBl

Джерело: Заставецька О.В., Заставецький О.В., Ткач Д.В. Географія населення України. - Тернопіль, 2007.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020