Реферат
Астрід Ліндгрен – життєвий і творчий шлях
Усе почалося з того, що в Стокгольмі на вулиці випав сніг. І сама
звичайна хатня господарка по імені Астрід Ліндгрен посковзнулась і
ушкодила ногу. Лежати в постелі виявилося запекло нудно, і фру Ліндгрен
вирішила написати книгу. Не для друку, зрозуміло. Астрід була
розсудливою жінкою й розуміла, що навряд чи який-небудь видавець захоче
возитися з її твором. Фру Ліндгрен писала свою книгу для дочки й…ще для
однієї дитини. Тієї самої дівчинки, якою була вона сама років двадцять
із невеликим назад.
У той час Ліндгрен кликали зовсім не Ліндгрен, а Астрід Еріксон. Жила
вона разом з батьками в садибі за назвою Ніс. І була чудово,
неправдоподібно щаслива. Імовірно, тому, що в садибі Ніс жила любов. Та
сама, про яку колись складали пісні трубадури й менестрелі.
Один раз хлопчик на прізвище Еріксон (це був батько Астрід) побачив на
ярмарку світловолосу дівчинку із чубчиком. З тих пір Самуель Август із
Севедстропа міг думати тільки про Ханне з Хульта. Заради її він, тоді ще
напівзлиденний селянин, відмовився від дівчини із приданим у п’ятдесят
тисяч крон. А коли Ханна оселилася в Несе, Самуель Август щодня дякував
Богу за те, що він дарував йому таку дружину.
Так, здорово було бути дочкою Еріксонів! А ще здорово було взимку разом
із братом і сестрами до знемоги валятися в снігу, улітку лежати на
нагрітих сонцем каменях, вдихати захід сіна й слухати спів деркача. А
потім грати, грати з ранку до самого вечора. «Дивно, як це ми не
загралися до смерті», — з посмішкою згадувала потім Ліндгрен.
Але…будь-якому, навіть самому довгому святу коли-небудь приходить
кінець. От і Астрід один раз із подивом виявила, що вже виросла. А
оскільки батьки цього не помітили, фрекен Еріксон вирішила почати
самостійне життя. Вона поступила коректором у газету найближчого
містечка Виммербю й перша з дівчат округи обстригла своє довге волосся.
Коли ж Астрід виповнилося вісімнадцять, вона в пошуках роботи
відправилася в столицю Швеції — Стокгольм. От там дівчині стало погано
по-справжньому. У Стокгольмі в неї не було ні рідних, ні друзів, ні
грошей. «Я самотня й бідна. Самотня тому, що так воно і є, а бідна тому,
що все моє майно складається з одного датського ері. Я страшуся
наступаючої зими», — писала вона братові Гуннару.
Але доля все-таки посміхнулася Астрід. Після довгих пошуків фрекен
Еріксон знайшла роботу в Королівському суспільстві автомобілістів. А
через кілька місяців вийшла заміж за свого шефа Стуре Ліндгрена.
Так фрекен Еріксон перетворилася в хатню господарку фру Ліндгрен. Ту
саму непомітну хатню господарку, що один раз написала для дочки книгу.
Ну, а потім…потім наполеглива дитина вмовила свою маму послати цю
повість у видавництво. Чуда, на жаль, не відбулося. Історія про Пеппі
Довгапанчоха здалася редактору занадто дивною й знову зайняла своє місце
в ящику письмового стола.
Але Астрід це чомусь не збентежило. Свою нову книгу — «Бритт-Марі
виливає душу» — вона відважно відправила на один зі шведських
літературних конкурсів. І, чесно говорячи, зовсім зненацька для себе
одержала там першу премію.
От тут Ліндгрен до кінця зрозуміла, яке це щастя — можливість писати. І
що всі негоди й невдачі в її житті — по суті, «дрібниці, житейська
справа». Тепер вона щовечора мріяла про те, щоб скоріше почався новий
день і настав момент, коли можна буде сісти за письмовий стіл і
залишитися наодинці зі своїми героями. Подивитися, куди це відправився
Карлсон, захопитися новою витівкою Еміля, разом з дітьми із села
Бюллербю в перший раз за літо викупатися в озері. А головне — знову
відчути себе білявим дівчиськом з кісками, зав’язаними «бубликами»…
З тих пор Астрід стала писати одну книгу за іншою. Та…… одну за іншою
одержувати премії: медаль Нільса Хольгерссона, орден Посмішки, диплом
почесного доктора університету в Лінчепінге…А один раз Ліндгрен
довідалася, що їй буде вручена сама головна нагорода казкарів — Золота
Медаль Ханса Крістіана Андерсена.
Це відбулося в Італії, у Флоренції. Над Палаццо-Веккьо сіяло сонце, і
герольди в середньовічних одягах сурмили у фанфари. Астрід радувалася
святу, як дитина, і напевно, зовсім не згадувала той день, коли в
Стокгольмі на вулиці випав сніг.
Ранні роки
Астрід Еріксон народилася HYPERLINK
“/wiki/14_%D0%BD%D0%BE%D1%8F%D0%B1%D1%80%D1%8F” 14 листопада HYPERLINK
“/wiki/1907” 1907 року в південній HYPERLINK
“/wiki/%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D1%86%D0%B8%D1%8F” Швеції , у невеликому
містечку HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%92%D0%B8%D0%BC%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B1%D1%8E&act
ion=edit” Виммербю провінції HYPERLINK
“/wiki/%D0%A1%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4” Смоланд ( HYPERLINK
“/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BD_%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D1%80”
лен Кальмар ), у фермерській родині. Вона стала другою дитиною в Самуеля
Августа Ериксона і його дружини Ханни. Батько займався сільським
господарством на орендованому хуторі в Несе, пасторській садибі на самій
окраїні містечка. Разом зі старшим братом, Гуннаром, у родині росло троє
сестер — Астрід, Стіна й Інгегерд. Сама письменниця завжди називала своє
дитинство щасливим (у ньому було багато ігор і пригод, що
перемежовувалися з роботою на хуторі й у його околицях) і вказувала на
те, що саме воно служить джерелом натхнення для її творчості. Батьки
Астрід не тільки виявляли глибоку прихильність один до доного й до
дітей, але й не соромилися показувати її, що було по тим часам рідкістю.
Про особливі відносини в родині письменниця з великою симпатією й
ніжністю розповіла в єдиній своїй книзі, не зверненої до дітей, —
«Самуель Август із Севедсторпа й Ханна з Хюльта» ( HYPERLINK
“/wiki/1973” 1973 ).
Початок творчої діяльності
У дитинстві Астрід Ліндгрен була оточена HYPERLINK
“/wiki/%D0%A4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%BB%D0%BE%D1%80” фольклором , і
багато жартів, казок, історій, які вона чула від батька або від друзів,
лягли потім в основу її власних добутків. Любов до книг і читання, як
вона зізналася згодом, виникла на кухні в Крістін, з якою вона дружила.
Саме Крістін залучила Астрід до дивного, хвилюючого світу, у який можна
було попадати, читаючи казки. Вразлива Астрід була вражена цим
відкриттям, а пізніше й сама опанувала магію слова.
Письменницький дарунок і пристрасть до творчості виявилися в неї, як
тільки вона вивчилася HYPERLINK
“/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%82%D0%B0_%28%D1%83%D0%BC%D0%B5%
D0%BD%D0%B8%D0%B5%29” грамоте . Її здатності стали очевидними вже в
початковій школі, де Астрід називали «виммербюнською HYPERLINK
“/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%BB%D1%91%D1%84%2C_%D0%A1%D0%B5%
D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0” Сельмою Лагерлеф» , чого, за власною думкою,
вона не заслуговувала.
Після школи, у віці 16 років, Астрід Ліндгрен спочатку працювала
журналістом у місцевій газеті Wimmerby Tidningen. Але через два роки
вона завагітніла, не будучи замужем, і, залишивши посаду молодшого
репортера, виїхала в HYPERLINK
“/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BC” Стокгольм
. Там вона закінчила курси секретарів і в HYPERLINK “/wiki/1931” 1931
року знайшла роботу із цієї спеціальності. У грудні HYPERLINK
“/wiki/1926” 1926 року в неї народився син Ларс. Так як грошей не
вистачало, то Астрід довелося віддати улюбленого сина в HYPERLINK
“/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%8F” Данію , у родину прийомних
батьків. В HYPERLINK “/wiki/1928” 1928 року вона одержала роботу
секретаря в Королівському автоклубі, де познайомилася зі HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%9B%D0%B8%D0%BD%D0%B4%D0%B3%D1%80%D0%B5%D0%BD%2C_
%D0%A1%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B5&action=edit” Стуре Ліндгреном . Вони
одружилися у квітні HYPERLINK “/wiki/1931” 1931 року, і після цього
Астрід змогла забрати Ларса додому.
Роки творчості
Після заміжжя Астрід Ліндгрен вирішила стати хатньою господаркою, щоб
повністю присвятити себе турботам про Ларсе, а потім і про народжену в
HYPERLINK “/wiki/1934” 1934 році дочку Карін. В HYPERLINK “/wiki/1941”
1941 році Ліндгрени переїхали у квартиру з видом на стокгольмський
HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B0-%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA&ac
tion=edit” Васа-парк , де письменниця жила аж до своєї смерті. Зрідка
беручись за секретарську роботу, вона складала описи подорожей і досить
банальні казки для сімейних журналів і різдвяних календарів, чим
поступово вигострювала свою літературну майстерність.
За словами Астрід Ліндгрен, HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%9F%D0%B5%D0%BF%D0%BF%D0%B8_%D0%94%D0%BB%D0%B8%D0
%BD%D0%BD%D1%8B%D0%B9_%D1%87%D1%83%D0%BB%D0%BE%D0%BA&action=edit” «Пеппі
Довгапанчоха» ( HYPERLINK “/wiki/1945” 1945 ) з’явилася на світ
насамперед завдяки дочці Карін. Один раз дівчинка замовила історію про
HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%9F%D0%B5%D0%BF%D0%BF%D0%B8_%D0%94%D0%BB%D0%B8%D0
%BD%D0%BD%D1%8B%D0%B9_%D1%87%D1%83%D0%BB%D0%BE%D0%BA&action=edit” Пеппі
Довгапанчоху — це ім’я вона видумала відразу, на ходу. Так Астрід
Ліндгрен почала складати історію про дівчинку, що не підкоряється ніяким
умовам. Оскільки Астрід тоді відстоювала нову для того часу ідею
виховання з урахуванням дитячої психології, виклик умовностям здався їй
зайнятним розумовим експериментом. Якщо розглядати образ Пеппі в
узагальненому плані, то він ґрунтується на новаторських ідеях, що
з’явилися в HYPERLINK “/wiki/1930-%D0%B5” 1930 — HYPERLINK
“/wiki/1940-%D0%B5” 40-х роках, в області дитячого виховання й дитячої
психології. Ліндгрен стежила за полемікою, що розгорнулася в
суспільстві, і брала участь у ній, виступаючи за виховання, що
враховувало б думки й почуття дітей і в такий спосіб виявляло повагу до
них. Новий підхід до дітей позначився й на її творчій манері, у
результаті чого вона стала автором, що послідовно виступає з погляду
дитини.
Після першої історії про Пеппі, що полюбилася Карін, Астрід Ліндгрен
протягом наступного років розповідала все нові вечірні казки про цю
рудоволосу дівчинку. У десятий день народження Карін Астрід Ліндгрен
зробила стенографічний запис декількох історій, з яких потім склала для
дочки книжку власного виготовлення (з ілюстраціями автора). Цей
первісний рукопис «Пеппі» була менш ретельно оброблена стилістично й
більше радикальна по своїх ідеях. Один екземпляр рукопису письменниця
відіслала в найбільше стокгольмське видавництво «Бонньер». Після деяких
роздумів рукопис був відкинутий. Астрід Ліндгрен не була збентежена
відмовою, вона вже зрозуміла, що складати казки для дітей — її
покликання. В HYPERLINK “/wiki/1944” 1944 року вона взяла участь у
конкурсі на кращу книгу для дівчат, оголошеному порівняно новим і
маловідомим видавництвом «Рабен і Шегрен». Ліндгрен одержала другу
премію за повість «Бритт-Марі виливає душу» (1944) і видавничий договір
на неї.
В HYPERLINK “/wiki/1945” 1945 року Астрід Ліндгрен запропонували
посаду редактора дитячої літератури у видавництві «Рабен і Шегрен». Вона
прийняла цю пропозицію й проробила на одному місці до HYPERLINK
“/wiki/1970” 1970 року, коли офіційно пішла на пенсію. У тім же
видавництві виходили всі її книги. Незважаючи на величезну зайнятість і
сполучення редакторської роботи з домашніми обов’язками й творчістю,
Астрід виявилася плідною письменницею: якщо рахувати книжки-картинки,
з-під її пера вийшло в цілому біля вісімдесяти добутків. Особливо
продуктивно йшла робота в HYPERLINK “/wiki/1940-%D0%B5” 40-х і
HYPERLINK “/wiki/1950-%D0%B5” 50-х роках. Тільки за HYPERLINK
“/wiki/1944” 1944 — HYPERLINK “/wiki/1950″ 1950 роки Астрід Ліндгрен
склала трилогію про Пеппі Довгапанчоху, дві повісті про дітей з
Бюллербю, три книжки для дівчат, детектив, два збірники казок, збірник
пісень, чотири п’єси й дві книжки-картинки. Як видно із цього списку,
Астрід Ліндгрен була надзвичайно різнобічним автором, готовим
експериментувати у самих різних жанрах.
j
z
AEOeTHo”
2
?-I(oeoeeeeeeeeeeeeeeeeeeeoeoeoeoeoeoe
????????????шло продовження, «Калле Блюмквист ризикує» (російською мовою
обидві повісті були видані в HYPERLINK “/wiki/1959” 1959 року за
назвою «Пригоди Калле Блюмквиста»), а в HYPERLINK “/wiki/1953” 1953
року — завершальна частина трилогії, «Калле Блюмквист і Расмус» (був
переведений на російську в HYPERLINK “/wiki/1986” 1986 ). «Калле
Блюмквистом» письменниця хотіла замінити читачам дешеві HYPERLINK
“/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D1%80” трилери .
В HYPERLINK “/wiki/1954” 1954 року Астрід Ліндгрен склала першу із
трьох своїх казкових повістей — «Міо, мій Міо!» (пер. HYPERLINK
“/wiki/1965” 1965 ). У цій емоційній, драматичній книзі поєднані прийоми
героїчного HYPERLINK
“/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%B5” сказання і
чарівної казки, а розповідається в ній історія Бу Вільхельма Ульссона,
нелюбимого й залишеного без належної турботи сина прийомних батьків.
Астрід Ліндгрен не раз прибігала до казки й казкової повісті, зачіпаючи
долі самотніх і занедбаних дітей (так було й до «Міо, мій Міо!»). Нести
дітям розраду, допомагати їм переборювати важкі ситуації – цим завданням
не в останню чергу рухалася творчість письменниці.
фантазійний герой незлої користі.
Цей «у міру вгодований», інфантильний, жадібний, хвалькуватий, надутий,
що випробовує жалість до себе, егоцентричний, хоча й не позбавлений
чарівності чоловічок живе на даху багатоквартирного будинку, де живе
Малюк. Будучи уявним другом Малюка, він являє собою куди менш чудовий
образ дитячості, чим непередбачена й безтурботна Пеппі. Малюк — молодший
із трьох дітей у самій звичайній родині стокгольмських HYPERLINK
“/wiki/%D0%91%D1%83%D1%80%D0%B6%D1%83%D0%B0” буржуа , і HYPERLINK
“/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB%D1%81%D0%BE%D0%BD” Карлсон попадає в
його життя досить конкретним образом — через вікно, причому робить це
щораз, коли Малюк почуває себе зайвим, обійденим або приниженим, іншими
словами, коли хлопчикові стає шкода себе. У таких випадках і з’являється
його компенсаторне HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%90%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B5%D1%80-%D1%8D%D0%B3%D0
%BE&action=edit” альтер-его — у всіх відносинах «кращий у світі»
Карлсон, що змушує Малюка забути про неприємності.
Екранізації й театральні постановки
В HYPERLINK “/wiki/1969” 1969 року прославлений стокгольмський
Королівський драматичний театр поставив «Карлсона, що живе на даху», що
було незвичайно для того часу. З тих пор інсценівки за книгами Астрід
Ліндгрен постійно йдуть як у великих, так і невеликих театрах Швеції,
HYPERLINK
“/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%8
F” Скандинавії , HYPERLINK “/wiki/%D0%95%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0”
Европ и і HYPERLINK “/wiki/%D0%A1%D0%A8%D0%90” Сполучених Штатів
Америки . За рік до постановки в Стокгольмі спектакль про Карлсона був
показаний на сцені HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%9C%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%
B8%D0%B9_%D1%82%D0%B5%D0%B0%D1%82%D1%80_%D1%81%D0%B0%D1%82%D0%B8%D1%80%D
1%8B&action=edit” Московського театру сатир и, де його грають дотепер
(цей герой користується величезною популярністю в HYPERLINK
“/wiki/%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B8%D1%8F” Росії ). Якщо у світовому
масштабі творчість Астрід Ліндгрен привернула на себе увагу насамперед
завдяки театральним спектаклям, то у Швеції популярності письменниці
чимало сприяли і HYPERLINK
“/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%B0%D0%BB”
телесеріали за мотивами її добутків. Першими були екранізовані повісті
про Калле Блюмквисте — прем’єра кінофільму відбулася на Різдво
HYPERLINK “/wiki/1947” 1947 року. Ще через два роки з’явився перший із
чотирьох фільмів про Пеппі Довгапанчоху. У період з HYPERLINK
“/wiki/1950-%D0%B5” 50-х по HYPERLINK “/wiki/1980-%D0%B5” 80-і роки
відомий шведський режисер HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%A5%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D1%83%D0%BC%2C_
%D0%A3%D0%BB%D0%BB%D0%B5&action=edit” Улле Хелльбум створив у цілому 17
фільмів по книгах Астрід Ліндгрен. Візуальні інтерпретації Хелльбума з
їхньою невимовною красою й сприйнятливістю до письменницького слова
стали класикою шведського кіно для дітей.
Суспільна діяльність
За роки своєї літературної діяльності Астрід Ліндгрен заробила не один
мільйон HYPERLINK
“/wiki/%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%BA%D1%80%D0%
BE%D0%BD%D0%B0” крон , продаючи права на видання своїх книг і їхню
екранізацію, на випуск аудио- і відеокасет, а пізніше ще й
компакт-дисків із записами своїх пісень або літературних творів у
власному виконанні, але нітрохи не змінила свого способу життя. З
HYPERLINK “/wiki/1940-%D0%B5” 40-х років вона жила в одній і тій ж —
досить скромній — стокгольмській квартирі й воліла не збирати багатства,
а роздавати гроші іншим. На відміну від багатьох HYPERLINK
“/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%8F:%D0%9F%D0%
B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%B8:%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D1
%86%D0%B8%D1%8F” шведських знаменитостей , вона була навіть не ладна
переводити значну частину своїх доходів шведським податковим органам.
Тільки один раз, в HYPERLINK “/wiki/1976” 1976 році, коли стягнений
ними податок склав 102% від її прибутків, Астрід Лингрен запротестувала.
10 березня того ж року вона перейшла в наступ, пославши в стокгольмську
газету HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%AD%D0%BA%D1%81%D0%BF%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%81%D0%
B5%D0%BD_%28%D0%B3%D0%B0%D0%B7%D0%B5%D1%82%D0%B0%29&action=edit”
«Експрессен» відкритий лист, у якому розповіла казку про якусь
Помперіпоссу з Монісманії. У цій казці для дорослих Астрід Ліндгрен
встала на позицію HYPERLINK
“/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%84%D0%B0%D0%BD” профана або наївної дитини
(як це зробив до неї HYPERLINK
“/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B5%D0%BD%2C_%D0%A5%D0%B0%
D0%BD%D1%81_%D0%9A%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B0%D0%BD” Ханс
Кристиан Андерсен в «Новому платті короля») і, скориставшись нею,
спробувала викрити пороки суспільства. У рік, коли мали відбутись
парламентські вибори, ця казка стала майже неприкритою, нищівною атакою
на бюрократичний, самовдоволений апарат. Хоча спочатку на письменницю
ополчився й спробував висміяти її впливовий міністр фінансів HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%A1%D1%82%D1%80%D1%8D%D0%BD%D0%B3%2C_%D0%93%D1%83
%D0%BD%D0%BD%D0%B0%D1%80&action=edit” Гуннар Стренг , пішли палкі
дебати, закон про оподатковування був змінений, і (як уважають багато
хто, не без допомоги Астрід Ліндгрен), на осінніх виборах у HYPERLINK
“/wiki/%D0%A0%D0%B8%D0%BA%D1%81%D0%B4%D0%B0%D0%B3” риксдаг HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%A1%D0%BE%D1%86%D0%B8%D0%B0%D0%BB-%D0%B4%D0%B5%D0
%BC%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%8B&action=edit” соціал-демократ и
зазнали поразки.
Сама письменниця все своє свідоме життя була членом соціал-демократичної
партії — і залишилася в її рядах після 1976 року. А заперечувала
насамперед проти віддалення від ідеалів, які Ліндгрен пам’ятала із часів
своєї юності. Коли її один раз запитали, яку б вона обрала для себе
шлях, якби не стала знаменитою письменницею, вона без коливань
відповіла, що хотіла б брати участь у соціал-демократичному русі
початкового періоду. Цінності й ідеали цього руху грали — разом з
HYPERLINK “/wiki/%D0%93%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%B7%D0%BC”
гуманізмом — основну роль у характері Астрід Ліндгрен. Властиве їй
прагнення до HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%A0%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%
B2%D0%B8%D0%B5&action=edit” равноправності і турботливе відношення до
людей допомагали письменниці переборювати бар’єри. Вона з усіма
поводилася однаково сердечно й шанобливо, будь то шведський HYPERLINK
“/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%BC%D1%8C%D0%B5%D1%80-%D0%BC%D0%B8%D0%BD%D0%
B8%D1%81%D1%82%D1%80” премьєр-міністр , глава іноземної держави або один
з її читачів-дітей. Інакше кажучи, Астрід Ліндгрен жила відповідно до
своїх переконань, від чого зробилася предметом поваги, як у Швеції, так
і за її межами.
Відкритий лист Ліндгрен з казкою про Помперіпоссу здійснив настільки
великий вплив тому, що до 1976 року вона була не просто знаменитою
письменницею: вона користувалася у Швеції не тільки популярністю, але й
величезною повагою. Поважною особою, людиною, відомою всій країні, вона
стала завдяки численним виступам по HYPERLINK
“/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BE” радіо і HYPERLINK
“/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B
5” телебаченню . Тисячі шведських дітей виросли, слухаючи по радіо книги
Астрід Ліндгрен в авторському виконанні. Її голос, її особа, її думки,
її почуття гумору були знайомі більшості шведів ще з HYPERLINK
“/wiki/1950-%D0%B5” 50-х — HYPERLINK “/wiki/1960-%D0%B5” 60-х років,
коли вона вела на радіо й телебаченні різні HYPERLINK
“/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0” вікторин
и і HYPERLINK
“/w/index.php?title=%D0%A2%D0%BE%D0%BA-%D1%88%D0%BE%D1%83&action=edit”
ток-шоу . До того ж Астрід Ліндгрен завоювала народ своїми виступами в
захист такого типово шведського явища, як загальна любов до природи й
шанування її краси.
Навесні HYPERLINK “/wiki/1985” 1985 року, коли дочка смоландского
фермера привселюдно заговорила про утиски сільськогосподарських тварин,
до неї прислухався сам прем’єр-міністр. Ліндгрен почула про дурне
поводження із тваринами на великих фермах Швеції й інших промислових
країн від Христини Форслунд, HYPERLINK
“/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D1%80”
ветеринара і викладача HYPERLINK
“/wiki/%D0%A3%D0%BF%D1%81%D0%B0%D0%BB%D0%B0” Упсальского університета .
78-річна Астрід Ліндгрен направила відкритий лист у найбільші
стокгольмські газети. У листі містилася ще одна казочка — про люблячу
корову, що протестує проти поганого обігу з худобою. Цією казкою
письменниця почала кампанію, що тривала три роки. У червні HYPERLINK
“/wiki/1988” 1988 роки був прийнятий закон про HYPERLINK
“/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0_%D0%B6%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D1%82%D0%
BD%D1%8B%D1%85” захист тварин , що отримав латинське найменування Lex
Lindgren (Закон Ліндгрен); однак він не сподобався його натхненниці
своєї розпливчатістю й свідомо малою ефективністю.
Як і в інших випадках, коли Ліндгрен заступалася за благополуччя дітей,
дорослих або навколишнього середовища, письменниця відштовхувалася від
власного досвіду і її протест був викликаний глибоким щиросердечним
хвилюванням. Вона розуміла, що наприкінці HYPERLINK
“/wiki/XX_%D0%B2%D0%B5%D0%BA” XX століття неможливо повернутися до
дрібного HYPERLINK
“/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B
2%D0%BE” скотоводства , яке було в дитинстві і юності на фермі батька й
у сусідніх господарствах. Вона вимагала чогось більш фундаментального:
поваги до тварин, оскільки вони теж живі істоти й наділені почуттями.
Глибока віра Астрід Ліндгрен у ненасильницькі методи поводження
поширювалася й на тварин, і на дітей. «Тільки не насильство» — так
назвала вона свою промову при врученні їй в HYPERLINK “/wiki/1978” 1978
року Премії миру німецької книготоргівлі (отриману нею за повість
«Брати Левине Серце» ( HYPERLINK “/wiki/1973” 1973 ; пер. HYPERLINK
“/wiki/1981” 1981 ) і за боротьбу письменниці за мирне співіснування й
гідне життя для всіх живих істот). У цій промові Астрід Ліндгрен
відстоювала свої пацифістські переконання й виступала за виховання дітей
без насильства й тілесних покарань. «Нам всім відомо», нагадувала
Ліндгрен, «що діти, яких б’ють і піддають жорстокому поводженню, самі
будуть бити й жорстоко поводитись з своїми дітьми, а тому це зачароване
коло повинно бути розірване».
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
очень мноооооооооогооооооооооооооооооооооооооооооооооооо