.

Характер екзистенціалізму в романі А. Камю «Чума» (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
25 46031
Скачать документ

Реферат

на тему:

Характер екзистенціалізму в романі А. Камю «Чума»

В основі екзистенціалізму лежить поняття людського існування,буття –
свого роду внутрішнього ядра особистості, що, на думку представників
екзистенціалізму, зберігається лише тоді, коли людина втрачає всі свої
суспільні значення й функції. Такий стан називається в екзистенціалізмі
“граничною ситуацією”; найяскравіший і повний вид подібної ситуації –
ситуація перед обличчям смерті.

Образи-символи чуми

Роман “Чума”, написаний в 1947 році, став надзвичайно популярним і з
тих пір був неодноразово переведений на багато мов. Зміст роману не
вичерпується історією епідемії смертельної хвороби, що обрушилася на
місто Оран в 194… році. Незважаючи на те, що написано історію
епідемії досить правдоподібно, роман все-таки є чимось більшим. Назва
роману, принаймні в ті роки, неминуче асоціювалася зі словосполученням
“коричнева чума”, і тому прийнято вважати, що “Чума” – алегорія Другої
світової війни й французького Опору.

“А що таке, по суті, чума? – запитує на останніх сторінках роману один з
постійних клієнтів доктора Ріє. – Те ж життя”. Справді: вигадані жахи
навали чуми на місто Оран ніяк не можуть зрівнятися зі страшними фактами
Другої світової війни. Крім того, смертність 200-тисячного населення
Орана коливається в районі трьохсот чоловік щодня, тобто – 0,15%. І це
– у самий розпал “страшної” епідемії?! Так, кожне людське життя
-неповторне, говорити про нього, використовуючи слово “відсоток” ,-
цинічно, але не треба забувати, що в цьому випадку мова йде про
літературний твір. Епідемія чуми – майстерна містифікація, у яку вірить
читач роману. Все що відбувається в зачумленому місті не набагато
страшніше звичайної реальності людського життя, у якій хвороби,
страждання, смерть – скорботна доля живучих. Історичні відомості про
епідемії чуми, з якими в різних місцях книги зіштовхується читач,
перетворюють історію оранської епідемії чуми в сторінку історії людства.
“За допомогою чуми я хочу передати обстановку задухи, від якої ми
страждали, атмосферу небезпеки й вигнання, у якій ми жили тоді.
Одночасно я хочу поширити це тлумачення на існування в цілому”, –
признавався Камю. Допускаючи таке тлумачення свого роману, порівнюючи
людське життя з перебуванням у зачумленому місті, Камю поводиться як
послідовний екзистенціаліст.

Сам характер епідемії чуми не суперечить такому трактуванню назви
роману: хвороба нез’ясовно й зненацька поселяється в місті. Вона росте,
поширюється, невпинно збирає свої криваві жнива, досягає піку,
прилучивши до списку своїх жертв безневинну дитину, і відступає нарешті.
І немає ніяких підстав стверджувати, що хвороба відступила під
протистоянням людей, які намагалися боротися із хворобою, – вона зникла
сама по собі, і ніхто не знає, чи настане “такий день, коли чума
розбудить пацюків і пошле їх здихати на вулиці щасливого міста”.

Як і у всій екзистенціальній філософії, смерть стала невід’ємною
частиною життя героїв роману. Сам Камю у своєму есе “Міф про Сізіфа”,
написаному незадовго до “Чуми”, визначав цю ситуацію як “абсурд”.
Поняття абсурду є однієї з фундаментальних категорій філософії Камю.
Абсурд виникає із протиріччя між серйозним, цілеспрямованим характером
людської активності й відчуттям нульового значення її кінцевого
результату (смерть індивіда; більше того, досить ймовірне знищення
всього людства).

Змоделювавши ситуацію людської трагедії, Камю спробував вказати й шлях
подолання трагедії. “…Чума – насамперед книга про тих хто опирається,
а не про тих, що здалися, книга про сенс існування, що відшукує
посередині нісенітниці суще”.

Кожний персонаж роману – це один з варіантів відповіді на питання про
зміст і шляхи існування в безглуздому й жорстокому світі.

Існування й можливість буття

Місто Оран, розташоване у Франції. Місто страждає від крайностей
погодних умов: улітку, висока температура змушує жителів ховатися від
спеки за закритими ставнями. Ставні закриті так само, як люди міста
закривають себе від сусідів. Головна риса кожної людини в Орані –
індивідуалізм. Жителі міста рятуються від роз’єднаності тим, що живуть
звичками, “вбивають останні дні життя, що їм залишилось прожити на
карти, сидіння в кафе й на балаканину.

Можна було б стверджувати, що жителі Орана існують, тобто займають
місце в неосмисленому, грубо речовинному світі. Вони відмовляються
“бути” – перебувати в області сутностей, змістів. А оскільки сенс життя
завжди підтримував і визначав різні соціальні й індивідуальні норми й
цінності, то із втратою змісту всі вони занепадають і руйнуються: любов
в Орані не має свого імені “за браком часу й здатності мислити”, смерть,
за словами автора хроніки, – некомфортабельна…

Навала чуми, ще не ставить жителів міста в “граничну” ситуацію. Але
смерть, про неминучість якої намагаються згадувати як можна рідше,
поселяється на вулицях міста. Робити вигляд, що нічого не відбувається,
намагатися жити мріями про майбутнє – значить свідомо обманювати себе.
Якщо раніше цей самообман давався без особливих зусиль, у силу звички
або виховання, то з початком епідемії позиція незнання своєї долі стає
чимраз страшнішим. Камю вірив в “цілющі” для людської свідомості
можливості трагедії. Для нього важлива саме така, “гранична” ситуація
між буттям і небуттям.

У якомусь змісті чума здатна допомогти жителям Орана прокинутися від сну
безглуздості.

І все-таки пробудження дається нелегко. Коли лікарі міста збираються,
щоб обговорити питання про додання чумі статусу епідемії, то вони
всіляко уникають приймати які-небудь заяви на цей рахунок, тому що
думають насамперед про те, які незручності це може принести їм особисто.
Таке відношення до хвороби характерно для більшості жителів міста:
чума приносить незручності всім. Проте, більшість оранців
відмовляється визнати проблеми, які чуму принесла місту, загальними.
Доти, поки чума повною мірою не виявила жителям міста своє страшне
обличчя, багато хто намагалися продовжувати звичне життя, вважаючи
виникаючі проблеми виключно приватною справою. Старий воротар у будинку
доктора Ріє, наприклад, так і вмирає, продовжуючи вважати щурячі
трупики своєю особистою проблемою. Для нього це всього лише виклик
професійної гордості. Характерний лаконічний запис у блокноті, що зробив
Тарру: “Сьогодні в місті зупинили трамвай, тому що виявили там дохлого
пацюка, що незрозуміло звідки узявся. Дві-три жінки відразу вилізли.
Пацюка викинули. Трамвай пішов далі”.

Надалі, коли помилятися, щодо міста, яке осягло нещастя стає неможливо й
міська влада виявляються змушеною оголосити місто закритим.

Перша реакція майже всіх людей – просто втекти. Хвороба – небезпечна
річ, і тому спроба втечі цілком з’ясовна.

У числі тих, хто намагається покинути захоплений чумою місто – Рамбер.
Рамбер – журналіст. Причини, по яких він збирається покинути місто,
здаються досить вагомими, однак, виплутуватися з важких ситуацій –
професійна звичка цього персонажа роману. Тому, можна стверджувати, що
спроби Рамбера всіма правдами й неправдами знайти вихід із ситуації, що
створилася, – несвідомі, і цілком передбачувані.

Більшість персонажів роману визнають природним бажання Рамбера, покинути
місто. Справді, що робити людині в чужому місті, тим більше, якщо в
нього є можливість простого людського щастя поза цим, ураженим
смертельною хворобою світу?

Однак, день у день зіштовхуючись із учасниками боротьби проти
смертельної хвороби, паризький журналіст починає відчувати, що якась
невідома сила втягує його в спільну справу. Спочатку Рамбер пропонує
свою допомогу в роботі санітарних дружин, тому що має у своєму
розпорядженні час, очікуючи, коли втеча з міста стане можливою. Будучи
цілеспрямованою й сильною натурою, журналіст найбільше цінує в людях
сталість і вірність власним почуттям: “Тепер я знаю, що людина здатна на
великі діяння. Але якщо при цьому вона не здатна на великі почуття, вона
для мене не існує”.

Він відчуває себе потрібним в тій ситуації що склалася в місті Рамбер в
останній момент відмовляється від довго підготовлюваної й нарешті, що
представилася можливості, втечі.

?

¬

?$??????¬

O

h

h

h

4я всіх стає школою, де виховується почуття солідарності. Для багатьох
оранців вона виявляється лише приводом взяти від життя
якнайбільше.Визнаючи можливими й такими шляхами людського поводження,
Камю все-таки не приділяє їм надто багато уваги, – йому набагато
цікавіше розібратися в тім, що не позбавлено певної логіки. Це
спостерігається, зокрема. у розвитку самої гострої дискусії книги – між
отцем Панлю й доктором Ріє.

Спочатку Панлю з’являється перед читачем у досить відразливому виді
проповідника, що чи ледве не радіє із приводу епідемії. У ній він вбачає
Божу кару за гріхи оранців. Панлю хоче використати страх своїх парафіян
для зміцнення їх ослабілої й тьмяної віри. Різкість інтонацій першої
проповіді Панлю, що доходить порою до гротеску. Аналізуючи проповідь,
доктор Ріє визначає її скоріше як плід абстрактного, кабінетного
мислення: “Панлю – кабінетний учений. Він бачив недостатньо смертей і
тому віщає від імені істини”. Але “християни краще, ніж здається на
перший погляд”, – затверджує Ріє, – оскільки будь-який сільський попик,
що відпускає гріхи своїм парафіянам і чує останній стогін умираючого,
думає так само, як я. Він насамперед спробує допомогти лиху, а вже
потім буде доводити її благодійні властивості”.

Отця Панлю чекає в романі серйозне випробування. Так, хід трагічних
подій “олюднив” Панлю: разом з Тарру він брав участь у діяльності
санітарних дружин, разом з Ріє переживав смерть хлопчика.

Смерть безневинної дитини, що за все своє коротке життя а – і є та
“гранична ситуація” для священика, що пробуджує його до “буття”. Вона
виявилася нелегким випробуванням для віри в справедливість Творця. Тепер
уже неможливо дотримуватися трафаретних переконань про гріховність світу
й справедливості якоїсь вищої субстанції. Отець Панлю виявився один на
один з відомою християнською проблемою – як зняти з Бога
відповідальність за зло, що панує у світі. І ця проблема перестала бути
для отця єзуїта проблемою абстрактного кабінетного розуму. Друга
проповідь батька Панлю дуже відрізняється від тієї, першої проповіді, що
Панлю вимовив чи ледве не відразу після початку епідемії. Якщо перша
проповідь цілком традиційна, у ній священик віщає моралізаторським тоном
з позиції безгрішного й безстороннього судді, то друга проповідь –
результат тривалих міркувань.

Друга проповідь, батька Панлю позбавлена моралізаторського тону й більше
нагадує сповідь у питаннях віри: “Заговорив він більше лагідним і більше
роздумливим голосом, чим у перший раз, і що моляться відзначали про
себе, що він не без деякого коливання приступився до справи. І ще одна
цікава деталь: тепер він говорив не “ви” а “ми”. Сама проповідь щира,
хоча й зайво багатослівна. Ключовий момент проповіді наступає після
згадування про смерть безневинної дитини. Священик визнає, що Бог, що
допустив цю, яка не піддається логічному розумінню смерть. Питання віри
або невір’я постає ще більш гостро. Неважко уявити собі, – а
проповідник, безсумнівно, зробив це, – яка безодня відкривається перед
людиною, що вірила в розумність і справедливість існуючого світу, що
допустили відсутність у світі й розуму й справедливості. Можливо,
заглянувши в цю безодню, священик, взагалі відмовився від розуму як
провідника. Отець Панлю зізнається, що свій вибір він зробив. Панлю
вибирає віру або, як він сам готовий це називати, активний фаталізм. По
суті, проповідник усього лише підтвердив те, що було його першою
реакцією: “Це (смерть безневинної дитини) дійсно викликає протест, тому
що перевершує всі наші людські мірки. Але бути може, ми зобов’язані
любити те, чого не можемо осягнути розумом”.

Не меншим випробуванням для батька єзуїта стає власна хвороба: приймати
допомогу лікарів – значить визнати слабість і непослідовність власних
переконань. Священик, крім того, прекрасно розуміє, що допомога ця не
допоможе йому врятуватися. Але в остаточному варіанті роману Панлю
залишається вірний власному вибору. Панлю перестав нагадувати того
фанатика, яким він став під час першої своєї проповіді. Поводження
священика перед смертельною безоднею – це поводження простого смертного,
котрий зробив свій вибір.

Доктор Ріє неодноразово, у силу своєї професії, зіштовхувався віч-на-віч
зі смертю. Смерть дитини, стала серйозним випробуванням і для доктора
Ріє.

Із самого початку епідемії доктор, одним з перших у місті,
по-справжньому протистоїть чумі. Саме завдяки його мужній позиції,
боягузлива міська адміністрація, громадський спокій, для якого вище
всього, змушена вживати заходів. Здавалося б, глобальні світоглядні
питання давно вирішені доктором: він не визнає Бога не тому, що його
немає, а тому, що він не потрібний.

Але, можливо, що питання світогляду просто відсунуті доктором Ріє на
другий план, тому що: “Не можна одночасно лікувати й знати. Тому будемо
намагатися виліковувати якомога швидше. Це невідкладніше”. Обмеживши
коло власних турбот тільки своєю справою, доктор Ріє мало відрізняється
від інших жителів Орана.

Настання чуми поставило перед героєм роману додаткові вимоги, але нічого
не змінило в тім, що Ріє вважав простою порядністю. Ця порядність
проявляється не тільки щодо хворих, але й стосовно соратників по
боротьбі. Із приходом чуми докторові, на жаль, занадто часто доводиться
бачити, як умирають, але численність смертельних випадків ніяк не
розбудила героя від сну існування.

Хворих стає багато й доктора починає не вистачати на те, що раніше
сприймалося як уважне ставлення до своїх пацієнтів.

Перед доктором Ріє з усією гостротою постає питання вибору власного
поводження в цьому жорстокому, світі – світі, байдужому до спроб людини
або скасувати або хоч якось зменшити цю жорстокість. Людині, наділеній
здоровим глуздом, є від чого прийти у відчай.

Продовжуючи робити свою справу лікаря, при яснім розумінні того, що
результат цієї роботи, можливо, буде дорівнювати нулю, відмовляється
визнати себе переможеним обставинами, чумою, світом. Він відстоює своє
право на звання представника людства, що, можливо, є єдиним, що
наповнює змістом цей світ. Вибір, що робить доктор Ріє, сам він уважає
природним для людини яка володіє знаннями.

Пройшовши через “граничну ситуацію” доктор Ріє, розуміє, що здоров’я й
життя навколишніх, залежать не стільки від його професійних знань,
скільки від чуми загалом. Тому він, разом з усвідомленням своєї долі,
здобуває замість захисної “свинцевої байдужості”, почуття солідарності з
тими, хто живе й так само як він бореться із чумою і врешті решт
перемагає її.

Альбер Камю в романі “Чума” зробив спробу знайти відповідь на проблему
людської волі у світі, у якому звичні моральні імперативи перетворились
в непридатні або втрачені.

“Гранична ситуація”, що будить до справжнього життя героїв роману, не
завжди є наслідком їх власної смертельної хвороби. Камю показав у
романі, що існують речі й положення, що викликають у душі людини
могутній стихійний протест, який виникає разом з відмовою бути байдужим
очевидцем чужого нещастя.

З величезним ентузіазмом, ще більш підкресленою формальною
неупередженістю хроніки, Камю висвітлив в “Чумі” те, що для людей
існують вищі індивідуальні цінності вже в силу того, що вони люди.
Завдяки художній майстерності Альбера Камю, читачі роману здатні тверезо
подивитися на свою життєву долю й, таким чином, залишивши світ буття,
перейти до осмисленого існування.

Джерелом морального поводження людини, згідно Камю, є сама людина, з її
волею, з її почуттям справедливості, з її примхами. Через всі
страждання й жахи епідемії Камю доніс до читача свою віру в духовні сили
людини сучасної цивілізації, що під впливом філософії скептицизму готова
була уже зовсім зневіритися в собі.

Використана література

Зарубіжна література.- К.: Просвіта, 2002.- 399с.

Зарубіжна література.- К.: Просвіта, 2002.- 319с.

Зарубіжна література.- К.: Вежа, 2000.- 384с.

Зарубіжна література ХХ століття.- Львів: Світ, 2000.- 452с.

Тулуб Зінаїда Людолови.- К.: Художня література, 1957.- 495с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020