Курсова робота
Політичні погляди Платона і Аристотеля
1.ВСТУП
2.ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕКОНАННЯ ПЛАТОНА
2.1 Форми держави.
2.2 Ідеальна держава.
2.3 Чесноти в державі.
3. ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕКОНАНЬ АРІСТОТЕЛЯ
3.1 Мета політики
3.2 Метод політики як науки.
3.3 Визначення держави
3.4 Політичний устрій. Закони.
3.5 Склад держави.
3.6 Громадянин.
3.7 Походження держави.
3.10 Монархія.
3.11 Аристократія.
3.12 Політія (республіка).
3.13 Тиранія.
3.14 Олігархія.
3.15 Демократія
3.16 Зв’язок між формами політичного устрою.
3.19 Головне завдання правителів.
3.20 Рабство.
4. ВИСНОВОК.
1. ВСТУП
Історія політичних вчень займає важливе місце не тільки в
політологи, але і в системі суспільних наук в цілому, бо в політичних
вченнях знаходять свій вираз соціально-економічні інтереси різних
класів і соціальних груп. А оскільки ці інтереси потребують захисту з
боку політичної влади, то ця потреба і спонукає як пануючі класи,
так і гноблених розробляти і обґрунтовувати свої теорії.
Крім цього, історія політичних учень — це колосальний досвід, без
якого не може вирішуватися жодне важливе питання сучасного
політичного життя. Цей досвід включає безліч оригінальних
рішень, актуальних і для сучасного періоду, надаючи вченим і
практикам унікальну можливість порівнювати свої дослідження з
минулою практикою, з попередніми оригінальними знахідками.
Вже в стародавніх державах Сходу існує своя політична ідеологія. Це
— теорія божественного походження держави і культу верховного
правителя.
Разом з теорією божественного походження влади в ученнях
Стародавнього світу зароджуються і основи політичної філософії,
юриспруденції, складаються політико-соціологічні підходи до
політологічних досліджень. Це, в першу чергу, стосується Стародавньої
Греції і Риму.
Особливості ландшафту Греції, її численні зв’язки із закордоном
створювали плідні комунікації з іншими державами, різноманіття
культурних стилів містило в собі багатство політичного життя з
активною участю громадян в правлінні. Тут легітимність (визнання)
влади перестала бути теократичною, в державах і між державами велася
запекла боротьба за владу.
Саме у Стародавній Греції склалося і отримало усесторонній розвиток
така суспільно-політична освіта, як поліс, який одночасно був і
містом-державою, втілюючи собою цивільне життя. Від нього, по суті,
відбулися всі основні політичні поняття: політика, політичне
мистецтво, політичне знання, політичне управління та ін.
Розвиток політичної думки Стародавньої Греції характеризується поряд
рис:
1. пошуком ідеальної моделі держави, здатної забезпечити
справедливість і порядок;
2. розглядом політики як єдиної форми цивілізованого
буття людини, що припускала нерозчленовану держави,
суспільства і окремого індивіда;
3. відсутністю чіткою межею між філософією, етикою і
політикою, що визначило моралізаторський, повчальний характер
робіт по політичній проблематиці;
4. обмеженим раціоналізмом політичної думки, обумовленим
помітним впливом релігії.
Політичні знання в античності існували у філософсько-етичній
формі, оскільки всі філософи Стародавньої Греції в тій чи іншій мірі
стосувалися питань влади, управління державою.
Проте найбільш істотний внесок до розвитку політичної думки внесли
старогрецькі філософи Платон (427 —347 до н. э.) — автор робіт
“Держава” і “Закони”, а так само його учень Арістотель, що
написав знаменитий трактат “Політика”
2.Політичні переконання Платона
Платон (427-347 рр. до н. э.) походив з сім’ї афінської
землевласницької знаті, здобув хорошу освіту, багато подорожував, потім
створив свою філософську школу в Афінах, з якою були зв’язані
останні 20 років його життя. Платона вважають “отцем” політичної науки.
Його переконання істотно мінялися впродовж його довгого життя. Якщо
в ранніх його роботах “Апологія Сократа”, “Протагор”, “Крітон”
домінують погляди і метод Сократа — раціоналізм, то в пізніших
—“Держава”, ”Політика”, ”Парменід”, Закони” простежуються релігійно –
міфологічні мотиви. Головним в ученні Платона є його переконання про
два світи — світ ідей і мир явищ. Світ ідей це дійсне буття, вічно
незмінний божественний проект мінливого людського миру, мир явищ —
це щось уявне, рухоме, спотворена копія світу ідей.
2.1 Форми держави.
Негативний тип держави виступає в чотирьох формах: як тимократія,
олігархія, демократія і тиранія. Порівняно з ідеальному державою,
кожна з цих форм є послідовне погіршення або збочення форми
ідеальної. У негативних формах держави замість однодумності в
наявності розбрат, замість справедливого розподілу обов’язків —
насильство і насильницьке примушення, замість прагнення правителів
і воїнів-вартових до вищих цілей гуртожитку — прагнення до влади ради
низьких цілей, замість зречення від матеріальних інтересів —
пожадливість.
Першою в часі з цих негативних форм виступила, по Платону, тимократія,
тобто влада, заснована на пануванні честолюбців. У тимократії
спочатку збереглися риси досконалого ладу; тут правителі
користуються шаною, воїни вільні від землеробських і
ремісничих робіт і від всіх турбот матеріальних, трапези загальні,
вправи у військовому мистецтві і гімнастика процвітають. Проте з часом
мисливці до дорогоцінних металів починають в таємниці збирати і
зберігати золото і срібло в стінах своїх жител, і, при участі в цьому
дружин, спосіб життя міняється на розкішний. Так починається
перехід від тимократії до олігархії — пануванням небагато над
більшістю. Це правління, що ґрунтується на переписі і на оцінці
майна, так, що в нім володарюють багаті, а бідні не мають участі
в правлінні. У олігархічній державі не виконується основний закон
життя суспільства. По Платону, закон цей в тому, щоб кожен член
суспільства “робив своє” і притому “тільки своє”. Навпаки, в
олігархії, по-перше, частина членів суспільства займаються кожен самими
різними справами — і землеробством, і ремеслами, і війною.
По-друге, в олігархії право людини, на повний розпродаж накопиченого
їм самим майна приводить до того, що така людина перетворюється
на абсолютно даремного члена суспільства, він в нім лише бідняк і
безпорадна людина.
Подальший розвиток олігархії приводить, по Платону, до
послідовного розвитку її в ще гіршу форму державного
пристрою, але правління в суспільстві, в якому протилежність між
багатими і бідними загострюється ще сильніше, ніж при олігархії.
Зростання обурення бідних проти багатих приводить до повстання.
Якщо повстання закінчується перемогою бідняків, то вони частину
багачів знищують, іншу частину виганяють, а державну владу і
функції управління розділяють між всіма членами, що залишилися,
суспільства. Це і є демократія.
Якнайгіршою формою відхилення від ідеальної держави Платон визнав
тиранія. Це влада одного над всіма в суспільстві. Виникає ця
влада, подібно до попередніх форм, як вираз передуючою їй
демократичної форми правління. Тиран зростає ні з чого довше, як з
кореня, званого представництвом. У перші дні і спочатку він
“посміхається і обіймає всіх, з ким зустрічається, не називає себе
тираном, обіцяє багато що в приватному і загальному, звільняє від
боргів, народу і близьким до себе роздає землі і прикидається
милостивим і покірливим у відношенні до всіх”. Тиранові необхідно
безперервно затівати війну, щоб простій народ вшановував потребу у
вождеві. Оскільки постійна війна порушує проти тирана ненависть і так
як громадяни, що сприяли його піднесенню, мужньо засуджуватимуть
оборот, який прийняли події, то тиран, якщо захоче утримати владу,
вимушений буде поволі знищувати своїх звинувачувачів, “поки не
залишиться у нього ні друзів, ні ворогів, від яких можна було б
чекати якої-небудь користі”.[1]
2.2 Ідеальна держава.
Виходячи з цього постулату, Платон моделює ідеальну державу (ідеальне –
в сенсі відповідності ідеям Платона). Розкриваючи сенс цієї держави,
Платон виділяє наступні його риси:
1. подібно до космосу і людської душі, у яких є три почала, в
державі повинні бути три стани: розумному початку душі
відповідають філософи – правителі, лютому початку –
воїни-охоронці, діловому – землероби і ремісники. Самовільний перехід
з нижчого стану у вищий недопустимий і є тяжким
злочином. “займатися своєю справою і не втручатися в чужих – це і є
справедливість”. Платонівське визначення справедливості було
покликане виправдати суспільну нерівність, ділення людей на вищих і
нижчих від народження;
2. у ідеальній державі функціонує добре відлагоджена система
навчання і виховання, яка повинна сприяти відтворенню трьох
станів. Важливу роль в цій системі грає не тільки вивчення
математики і філософії, але і розповсюдження “благородної вигадки” про
те, що хоча люди і народжуються нерівними, їх борг як членів полюса –
жити в світі, згоді і братерстві;
3. аристократична форма правління, що забезпечує керівництво
державою кращими і благороднішими його представниками.
Основним принципом ідеального державного пристрою Платон вважає
справедливість. Кожному громадянинові держави справедливість
відводить особливе заняття і особливе положення. Панування
справедливості об’єднує різноманітні, і навіть різнорідні частини
держави в ціле, відображене єдністю і гармонією. Це якнайкраща
державна система винна, по Платону, володіти поряд рис етичної і
політичної організації, які були б здатні забезпечити державі
вирішення найважливіших завдань. Така держава, по-перше, повинна
володіти силою власній організації і засобами її захисту,
достатніми для заборони і віддзеркалення ворожого оточення;
по-друге, воно повинне здійснювати систематичне постачання всіх
членів суспільства необхідними для них матеріальними благами;
по-третє, воно повинне керувати і направляти високий розвиток
духовної діяльності творчості. Виконання всіх цих завдань означало б
здійснення ідеї блага як вищої “ідеї”, правлячої миром.
У державі Платона необхідні для суспільства в цілому функції і види
роботи розділені між спеціальними розрядами його громадян, але в цілому
утворюють гармонійне поєднання. За основу розподілу громадян Платон
узяв відмінність по аналогії з розподілом господарської праці. У
розподілі праці Платон бачить фундамент всього сучасного йому
суспільного і державного устрою. Він досліджує і походження
спеціалізації, що існує в суспільстві, і склад галузей розподілу
праці, що вийшов таким чином.
Основна думка Платона в твердженні, що потреби громадян, складових
суспільство, різноманітні, але здібності кожної окремої особи до
задоволення цих потреб обмежені: “Кожен з нас сам для себе буває
недостатній і має потребу в багатьох”. Звідси необхідність
виникнення гуртожитку, або “міста”, “коли один з нас привертає інших
або для тієї, або для іншої потреби; коли, маючи потребу з багато
чому, ми розташовуємо до співіснування багато спільників і
помічників: тоді це співіснування отримує у нас назву міста”.[2]
Значення розподілу праці для суспільства Платон розглядає не з
погляду працівника, що проводить продукт, а виключно з погляду
інтересів споживачів. Кожна річ, згідно Платону, проводиться легшим і
кращим і в більшій кількості, “коли одна людина, роблячи лише одне,
робить згідно зі своєю природою, в сприятливий час, залишивши всі
інші заняття”. Ця точка зору приводить Платона до того, що в розподілі
праці основний принцип будови держави. [3]
Торгівля, обмін товарами і продуктами необхідні державі не тільки
для зовнішніх стосунків, але і унаслідок того ж розподілу праці між
громадянами держави. Звідси Платон виводить необхідність ринку і
чеканки монети як одиниці обміну.
При переході від класу працівників продуктивної праці до класу
воїнів-вартових впадає в очі те, що Платон порушує принцип ділення. А
саме: етичні риси працівників господарства Платон ставить
нижче за етичні достоїнства воїнів-вартових і особливо нижче —
правителів держави.
2.3 Чесноти в державі.
Втім, етична дискримінація трудящих декілька складається у
Платона обмовкою, згідно якої всі три розряди громадян держави в
рівній мірі необхідно державі і, узяті всі разом, виявляють велике і
прекрасне.
Інша обмовка Платона полягає у визнанні, що між
походженням з того або іншого розряду і етичними властивостями
немає необхідного зв’язку: люди, наділені вищими етичними завдатками,
можуть народитися в нижчому суспільному розряді, і навпаки: народжені
від громадян обох вищих розрядів можуть народитися з низькими душами.
Найдосконаліша по своєму ладу і тому блага держава володіє чотирма
головною доблестю: 1) мудрістю, 2) мужністю, 3) стримуючою мірою
і 4) справедливістю.
Під “мудрістю” Платон розуміє вище знання або здатність дати добру
раду про державу в цілому, — про спосіб напряму його внутрішніх справ
і керівництво ним в його зовнішніх відносинах. “Мудрість” —
доблесть, що належить не безлічі ремісників, а вельми небагато чим —
філософам, — і є, найближчим чином, не стільки навіть спеціальність
по керівництву державою, скільки споглядання занебесної області
вічних і досконалих “ідей” — доблесть, в основі своїй етична.
Тільки філософи повинні бути правителями, і лише при
правителях-філософах держава благоденствуватиме і не
знатиме що існує в даний час зла. “Поки в містах, — говорить Платон, –
або не царюватимуть філософи, або щиро і задовільно філософствувати
нинішні царі і володарі, поки державна сила і філософія не
співпадуть в одне. доти ні для держав, ні навіть, вважаю, для
людського роду немає кінця злу”.[4]
Друга доблесть, якою володіє якнайкраща по своєму пристрою держава, —
“мужність”. Воно, так само як і “мудрість”, властиво невеликому коло
осіб, хоча порівняно з мудрими ці осіб більше. Платон роз’яснює, що
достатньо, щоб в державі існувала хоч би деяка частина громадян,
що володіють здатністю постійно зберігати в собі правильну і
приголосну із законом думку про те, що страшно і що ні. На
відміну від “мудрості” і від “мужності”, третя доблесть
досконалої держави, або “стримуюча міра”, є якість вже не
особливого або окремого класу, а доблесть, що належить всім
членам якнайкращої держави. Там, де вона в наявності, всі члени
суспільства визнають прийнятий в досконалій державі закон і
уряд, що існує в нім, стримуючий погані пориви. “Стримуюча міра”
приводить до гармонійного узгодження як кращі, так і гірші сторони.
Четверта доблесть досконалої держави — “справедливість”. Її наявність
в державі готується “стримуючою мірою”. Завдяки справедливості
кожен розряд в державі і всяка окрема людина, обдарована відомою
здатністю, отримує для виконання і здійснення свою особливу справу.
Для Платона держава — як би макросвіт, якому відповідає мікро мир в
кожній окремій людині, зокрема в його душі.
У державі три розряди його громадян — правителі, воїни і
працівники продуктивної праці — складають гармонійне ціле під
керівництвом найбільш розумного класу.
3. Політичні переконання Арістотеля
Політичні погляди Арістотеля викладені в “Політиці”, що примикає до
його “Етики”. Обидві роботи складають єдине ціле. Про політику
і політичні устрої Арістотель говорить вже в “Етиці”. У “Політиці” ж
він знову повертається до питання про чесноти і розглядає етичні
завдання політики і держави.
3.1 Мета політики
Суть політики Арістотель розкриває через її мету, а вона, на думку
філософа, найвища — виховна і полягає в тому, щоб додати громадянам
хороші якості і зробити їх людьми, що поступають чудово. Інакше кажучи,
“мета політики — благо, притому справедливе, тобто загальне благо” Тому
політик повинен шукати якнайкращого, тобто що найбільш відповідає
вказаній меті, політичного устрою. [5].
3.2 Метод політики як науки.
@
B
@
B
f
h
”
–
?
O
a
e
i
o
oe
.
Список Літератури 1. Асмус В. Ф. “Антична філософія”. Навчань. допомога. Видавництво 2-е, доп.— М., “Висш. школа”, 1976, - 543 с. 2. Чанишев А. Н. “Арістотель”.— М.: Думка, 1981.— 156 с. 3. “Платон”. Зібрання творів в 4 т.:т.I / Заг. ред. А.Ф. Лосева і др.; Авт. вступ. Статті А. Ф. Лосев; Примітки А.А. Тахо-годі; Пер. з давньогрецьк.— М.: Думка, 1990.— 860с. 4. Лосев А.Ф., Тахо-годі А.А. “Платон”. Життєпис. М.,”Дит. літ.”,1977,—320с. 5. Мухаєв Р.Т. “Основи політології”. Підручник для середньої школи.—М.: Нова школа, 1996.—192с. 6. Мальцев В.А. “Основи політології”. Підручник для вузів. — М.: ІТРК РСПП, 1997.— 480с. 7. Ругачев В.П., Соловьев А.І. “Введення в політологію”. Підручник для студентів вищ. навчань. закладів. — 3-е видавництво, перероб. і доп. — М.: Аспект Прес, 1996. — 447с. 8. “Історія політичних і правових учень”. Підручник./ Під. ред. В.С. Нерсесямуа.—2-е видавництво, перероб. і доп.— М.: Юрид. літ., 1988.—816с. 9. Платон 3т. «Держава» Москва 1994г.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
