.

Реформування кримінального процесу (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
408 7008
Скачать документ

Курсова робота

Реформування кримінального процесу

Зміст

Вступ………………………………………………………….
…………….5-6

Розділ 1. Зарубіжна модель формування та сучасність
кримінально-процесуального законодавства : Німеччина, США, Франція,
Англія………………………………………………………..7
-14

Розділ 2. Сучасне реформування та становлення вітчизняного
кримінального процесу………………………………..15-29

2.1 Попереднє слідство в світлі концепції судово-правової реформи в
Україні

2.2 Загальне кримінально-процесуальне законодавство України

Розділ 3. Проблеми становлення і розвитку кримінально- процесуального
законодавства України…………………………….30-39

Висновки……………………………………………………….
………………………..40

Список
літератури……………………………………………………..
…………..41ВСТУП

Для виконання завдань, які здійснюють кримінально-процесуальне право і
враховуючи надзвичайно важливе значення судочинства в побудові
демократичної правової держави, Верховна Рада України своєю постановою
від 28 квітня 1992 року схвалила концепцію судово-правової реформи в
Україні, у червні — липні 2001 року, а також у березні 2002 року
прийняла пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до ПКП
України. Відповідно до ЗУ „Про внесення змін до КПК України” від 21
червня 2001 року № 2533 III було внесено істотні зміни та доповнення до
понад 100 статей, деякі пункти статей і статті викладено в новій
редакції, деякі положення втратили чинність. Найбільш істотні зміни
стосувалися судових стадій кримінального процесу: «Провадження справ у
суді першої інстанції» і «Провадження по перевірці вироків, постанов і
ухвал суду». Замість стадії «Віддання обвинуваченого до суду» нову назву
і зміст дістала стадія «Попередній розгляд справи суддею», в якій у
новій редакції викладено 48 статей.

До кримінального процесу (розділ 4 Кримінально-процесуального кодексу)
введено новий інститут судочинства апеляційне провадження, що
покладається на апеляційні суди, які входять до системи судів загальної
юрисдикції, призначені для розгляду апеляцій на винесені місцевими
судами вироки, що не набрали законної сили, або на постанови про
застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного
характеру, на ухвали (постанови) місцевого суду, про закриття справи або
направлення справи на додаткове розслідування, а також на окремі ухвали
чи постанови місцевого суду і на інші постанови місцевих судів у
випадках, передбачених кримінально-процесуальним законодавством,
реформовано інститут касаційного провадження, введено перегляд справ у
порядку виключного провадження.

Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІП
визначив правові засади організації судової влади та здійснення
правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги
щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок
здійснення суддівського самоврядування, а також встановив загальний
порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання
судоустрою. Згідно з цим Законом уперше в українському судочинстві
створено інститут присяжних, які повинні виконувати свої обов’язки при
апеляційних судах, забезпечуючи згідно з Конституцією України
безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

І. ЗАРУБІЖНА МОДЕЛЬ ФОРМУВАННЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА:

НІМЕЧЧИНА, СІНА, ФРАНЦІЯ, АНГЛІЯ.

Федеральна Республіка Німеччина

Кримінально-процесуальне право Федеративної Республіки Німеччини е одним
із найстабільніших у Європі. Кримінально-процесуальний кодекс ФРН,
прийнятий у 1887 р., і нині діє в редакції від 7.04.1987 р. У ньому
знайшли своє відображення загальні демократичні ідеї реформ
кримінального процесу XIX ст., які в Німеччині отримали свій розвиток у
результаті перемоги буржуазної революції 1848 р., також позитивно
вплинув і французький Кримінально-процесуальний кодекс (кодекс Наполеона
1808 р.). Йдеться про такі принципи, як незалежність судців; розподіл
функцій обвинувачення та вирішення справ; створення самостійної
прокуратури; гласність та усність судового розгляду; участь у
кримінальному правосудді народних представників; вільна оцінка доказів.

Нова організація кримінального процесу, заснована на зазначених
принципах, прийшла на зміну німецькому інквізиційному процесу,
постулатами якого були: суміщення усіх процесуальних функцій у руках
судді; таємне та письмове судочинство у справі; позбавлення
обвинуваченого права на захист, застосування тортур як засобів визнання
вини.

Починаючи з 1964 р., Кримінально-процесуальний кодекс ФРН піддавався
численним змінам. Насамперед потрібно відмітити Закон від 19 грудня 1964
р. “Про зміни кримінального судочинства та судоустрою”, який став
відомий під назвою “Мала реформа кримінального процесу ФРН”. Цей Закон
закріпив:

* вимогу обов’язкового обґрунтування взяття під варту;

Ф обмеження строку тримання під вартою шістьма місяцями;

+ надав право обвинуваченому після закінчення попереднього розслідування
знайомитись з матеріалами справи тощо.

З метою прискорення розвитку кримінального судочинства в 1974 р.
ліквідовано інститут попереднього слідства, який до цього традиційно
розглядався як попереднє слідство судді, що надавало більше прав
обвинуваченому на захист у порівнянні з дізнанням; скасовані норми, які
надавали право обвинуваченому за участю захисника знайомитися з
матеріалами справи, заявляти клопотання, просити прокурора про додаткове
заслуховування, введено інститут виключення захисника з процесу.

Стадія попереднього розслідування звужена до форми прокурорського
дізнання, обмежені конституційні права громадян на недоторканність житла
тощо.

Закон про зміну кримінально-процесуального кодексу від 14.04.1978 р.
обмежив конституційні права громадян па недоторканність житла, свободи
особи. З метою затримання осіб, причетних до терористичних організацій,
розширив підстави обшуку житлових приміщень; надав право судді,
прокурору і поліції створювати на вулицях, майданах та інших громадських
місцях контрольні пункти, де громадяни зобов’язані засвідчити свою особу
і надати речі для обшуку; закріпив право прокуратури і поліції
затримувати громадян не тільки з метою з’ясування причетності особи до
злочину, а її будь-яку особу; в справах про терористичні організації при
особистих переговорах захисника і обвинуваченого тюремне помешкання, де
проходить побачення, обладнане так званим розподільним склом, яке б
виключало передачу письмових матеріалів і предметів.

У 1987 р. законом “Про зміни
Кримінально-процесуального

кодексу” передбачено ряд доповнень до КГЖ з метою прискорення
провадження з кримінальних справ і посилення ефективності кримінального
судочинства, зокрема можливості перегляду суддівського наказу про
покарання, який набрав законної сили.

У 1992 р. законом “Про боротьбу з нелегальною торгівлею наркотиками та
іншими формами організованої злочинності1′ КПК доповнено параграфами, що
регулюють провадження негласних оперативно-розшукових заходів, зокрема
оперативне впровадження офіційних співробітників поліції в якості
секретних агентів у злочинні організації; таємне фотографування;
негласне зовнішнє спостереження.

У 1993 р. законом “Про розгрузку кримінального судочинства” розширено
перелік підстав зупинення кримінальних справ; обмежено з цією ж метою
оскарження в апеляційному порядку вироків з призначенням покарань у
вигляді незначних грошових штрафів; посилено каральну владу дільничного
суду, надавши йому повноваження призначати покарання з позбавленням волі
до чотирьох років, а в одноособовому суді – до двох років.

У 1997—2001 рр. до КПК внесені доповнення, які розширили підстави
негласного прослуховування телефонних та інших переговорів громадян;
розширили права потерпілих; підвищили незалежність суддів і судів,
розширили поняття подружжя у зв’язку з відповідною реформою в сімейному
праві ФРН,

Сполучені Штати Америки

Історія американської правової системи починається з проголошення в 1776
р. незалежності північноамериканських колоній Англії і створення в 1781
р. конфедерації 13 молодих держав, яка отримала згодом назву:

Сполучені Штати Америки.

За своєю формою кримінальний процес СІЛА є обвинувальним, або
змагальним, як і в Англії, але на відміну від неї в США
кримінально-процесуальне право частково кодифіковано, оскільки вироблені
та прийняті Конституція США і конституції штатів. У штатах (Іллінойс,
Каліфорнія, Нью-Йорк та ін.) діють кримінально-процесуальні кодекси.

У тексті Конституції США зафіксовано ряд положень, безпосередньо
пов’язаних із визначенням порядку провадження в кримінальних справах у
федеральних органах юстиції, основні принципи розмежування компетенції
судів штатів і федерації, умови проведення арештів та обшуків, право на
суд присяжних, заборона двічі притягувати до кримінальної
відповідальності за одне й те саме діяння, заборона спонукань до дачі
показань проти самого себе та ін.

Необхідно підкреслити, що у США кримінальне й кримінально-процесуальне
право федерації і штатів – автономні системи, вони не доповнюють одне
одного, а існують паралельно.

Крім законів, а також виданих федеральними виконавчими

органами підзаконних актів кримінально-процесуальне право

США включає, в себе й інші нормативні акти, які видаються самими судами.
Федеральними законами в 1933 і 1940 рр. Верховному Суду США надано право
самому в міру необхідності встановлювати правила, які регулюють
практику, процес кримінального переслідування і захист у кримінальних
справах. Як зазначено в Законі від 29 червня 1940 р., після набрання
цими правилами чинності всі інші норми права, які суперечать їм, не
повинні мати сили й застосовуватися. Це означає, що їм надається сила
закону. Встановлювати правила судової процедури мають право й деякі суди
штатів. Існують також видані Верховним Судом США Правила провадження у
Верховному Суді

10

США, Правила розгляду справ уповноваженими при федеральних районних
судах та ін.

У ряді штатів, крім писаного права, діють і норми загального права.
Поширеним джерелом кримінально-процесуального права в США є судові
прецеденти, тобто рішення Верховного Суду США і вищих судових інстанцій
штатів в окремих кримінальних справах. Як і в Англії, численність і
різноманітність джерел кримінально-процесуального права в США зумовлюють
його заплутаність, складність і тим самим підвищують роль адвоката у
кримінальному процесі США, без якого і потерпілий і обвинувачений
безпорадні.

В американському кримінальному процесі у зв’язку з тим, що на
обвинувачення не покладено обов’язок всебічного, повного й об’єктивного
дослідження обставин справи, виявлення не лише обвинувальних, а й
виправдувальних обставин, захисникам доводиться проводити власне
розслідування з метою збирання доказів, які виправдовують обвинуваченого
або пом’якшують його вину.

Франція

Кримінально-процесуальне право Франції являє собою форму змішаного чи
континентального процесу, який прийшов на зміну інквізиційному процесу
феодальної абсолютистської держави. Для цієї форми кримінального процесу
характерні такі чинники: наявність самостійної стадії попереднього
розслідування, чітке розмежування розслідування і стадії судового
розгляду кримінальної справи по суті, причому на відміну від
попереднього розслідування судовий розгляд заснований на принципах
гласності, усності, безпосередності й змагальності у веденні процесу.
Змішаний кримінальний процес Франції слугував зразком для

11

інших держав континентальної Європи. Законодавче вираження він одержав
у Кримінально-процесуальному кодексі Франції 1808 р., який діяв 150
років з деякими змінами й доповненнями.

У 1959 р. набув чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс Франції.
Він вирізняється високим рівнем законодавчої техніки, якістю і
детальністю. Весь кодекс складається із п’яти частин, кожна з яких має
власну нумерацію статей (всього їх понад 800).

Перша частина складається із п’яти книг: книга 1 “Про провадження з
публічного позову та про наслідки”, книга 2 Про юрисдикції, що вирішують
справи по суті”, книга 3 “Про надзвичайні способи оскарження”, книга 4
“Про деякі особливі види провадження” та книга 5 “Про виконавче
провадження”. У 2000 р. КПК доповнений преамбулою і загальними
положеннями.

Друга частина, статті якої мають літеру “К” — ге^іетепі (постанова)
складається із постанов уряду та декретів, затверджених Державною Радою,
стосовно регламентації провадження з кримінальних справ.

Третя частина, статті якої мають літеру !Т>” сіесгеі: (декрет),
складається із нормативних актів, що іменуються декретами, більша
частина яких присвячена пенітенціарному режиму.

Четверта частина, статті якої мають літеру “А” аггісіе (акт виконавчої
влади), складається з актів міністерств і відомств які стосуються
конкретних питань, що мають кримінально-процесуальне значення.

П’ята частина, статті якої мають літеру “С” сігсиїеіге

(циркуляр, інструкція). Це загальна інструкція щодо застосування КПК,
прийнята Міністерством юстиції при введенні кодексу в дію 2 березня 1959
р.

З моменту дії до КПК внесені численні зміни і
доповнення.

12

Проведена 4.01.1993 р. реформа кримінально-процесуального права
торкнулася близько 250 статей кодексу. Ця реформа була проведена у
ліберальному дусі, особливо щодо стадії попереднього розслідування.

Англія

Кримінально-процесуальне право Англії е найстарішою процесуальною
системою, її правила характеризуються деякою архаїчністю. Досі в Англії
вважаються чинними багато процесуальних актів, прийнятих ще сотні років
тому, наприклад, “Велика хартія вольностей” 1215 р., якою англійські
юристи обґрунтовують право кожної людини бути судимою собі рівною.

Англійське кримінально-процесуальне право складається із загального,
тобто неписаного, права й статутного, тобто окремих парламентських
актів, які накопичувалися протягом століть. Загальне право це право,
засноване на судових прецедентах. Якщо прийнято судове рішення вищих
судових інстанцій, яке встановлює нове правове положення або тлумачить
який-небудь закон, дає відповідь на запитання, не передбачене законом,
то воно стає зразком для інших судів за подібних фактичних обставин.

Оксфордський словник визначає поняття “прецедент” як приклад або як
справу, що приймається чи може бути прийнятою зразком або правилом для
наступних справ чи з допомогою якого може бути підтверджений або
витлумачений який-небудь аналогічний акт чи обставина. Прецедентами
можуть бути рішення Апеляційного суду і Палати лордів з конкретних
кримінальних справ. Від 1865 р. почалася офіційна публікація
прецедентів.

У XX ст. роль статутного права в Англії значно зросла. Зокрема, були
прийняті закони про обвинувальні акти, кримінальне правосуддя,

13

докази, апеляції у кримінальних справах, суди присяжних засідателів,
мирових суддів, магістратські суди. Усі вони, однак, регулюють лише
окремі питання кримінального процесу. В цілому кримінально-процесуальне
право Англії, як й інші галузі права, некодифіковані. Формальна дія
старовинних законодавчих актів, відсутність кодифікації, численність
джерел англійського кримінально-процесуального права роблять його дуже
громіздким, заплутаним і складним.

Були неодноразові спроби реформи кримінального й
кримінально-процесуального права, створювалися комісії, але їхня робота
не закінчувалася створенням кодексів. У 1978 р. була утворена
Королівська комісія з питань кримінального процесу, однак її робота не
принесла успіху. Панує думка, що кодифікація права суперечить традиціям
англійського права та юридичного побуту.

За формою англійський кримінальний процес є обвинувальним, або
змагальним, тобто таким, у якому весь рух кримінального процесу
спрямовується зусиллями обвинувача. Крім того, він будується па засадах
змагальності, полягає в тому, що на всіх стадіях являє собою спір,
боротьбу формально рівноправних сторін – обвинувача й обвинуваченого,
суд же є лише арбітром у їхньому спорі.

Формально проти обвинуваченого виступає король (королева), обвинувач же,
навіть якщо він є потерпілим від злочину, здійснює кримінальне
переслідування від імені корони. Основна турбота про збирання доказів,
на підставі яких вирішується справа, покладається на сторони –
обвинувача та обвинуваченого.

14

II. СУЧАСНЕ РЕФОРМУВАННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОГО КРИМІНАЛЬНОГО
ПРОЦЕСУ

2.1 Попереднє слідство в світлі концепції судово-правової реформи в
Україні.

16 липня 1990 року Верховною Радою Української РСР була прийнята
Декларація про державний суверенітет України, а незабаром Радянським
Союзом розпочалось будівництво незалежної України. Однією із
першочергових стала задача реформування всієї судово-правової системи
України.

Судово-правова реформа в Україні розроблена в програмному документі,
який називається “Концепція судової правової реформи в Україні”. 28
жовтня 1992 року цей документ був схвалений Верховною Радою України.
Верховна Рада доручили Кабінету Міністрів України, Комісії ВРУ з питань
законодавства і законності та Верховному Суду України впродовж 1992 року
підготувати і подати на розгляд Верховній Раді проекти законів про
судоустрій і адвокатуру, про зміни і доповнення в
Кримінально-процесуальні та інші кодекси України. Було рекомендовано
продовжити інтенсивну роботу з підготовки Кримінально-процесуального й
інших кодексів України.

Кризові явища посилювались надмірною перевантаженістю судів га
правоохоронних органів. Протягом 1991 р. було вчинено 405 500 злочинів,
що на 9,7 % більше, ніж у 1990 р.. З них розкрито всього 52,3 %. З числа
розкритих справ тільки кожна друга передана на розгляд суду. Таким
чином, майже 3/4 скоєних злочинів не стали предметом розгляду суду.
Кожен слідчий МВС щорічно веде розслідування не менше 80 справ.

Становище погіршується недостатньою захищеністю суддів і слідчих. Одним
із основних принципів судово-правової реформи стало встановлення

15

судового контролю за законністю і обґрунтованістю процесуальних рішень
слідчих органів, які обмежують прана громадян.

Було запропоновано значно розширити права обвинуваченого, потерпілого та
інших учасників процесу. Потерпілому надається право підтримувати
обвинувачення, вимагати відшкодування державою збитків, заподіяних йому
злочином, для чого створюється державний фонд.

Законодавчо була закріплена реальна процесуальна самостійність слідчого,
його права і обов’язки, диференційовано форми розслідування. Було чітко
розмежовано функції органів попереднього розслідування і органів, які
здійснюють оперативно-розшукову діяльність як у процесуальному, так і
організаційному плані.

Знову постала проблема створення єдиного слідчого апарату. В
судово-правовій реформі було чітко сказано з цього приводу: створюється
єдиний слідчий апарат. Визначаються науково обґрунтовані критерії
навантаження слідчих та забезпечення їх технічними засобами.

Реформу пропонувалось проводити в три етапи.

Перший етап передбачав:

розробку і затвердження Концепції судової реформи Верховною

Радою України, створення Комісії Верховної Ради України з
судово-

правової реформи, а в Міністерстві юстиції України – управління з цього

питання;

внесення змін і доповнень до Закону “Про судоустрій України”,

Кримінально-процесуального та Цивільного кодексів
України про

одноособовий судовий розгляд кримінальних і цивільних справ, про
судову

перевірку законності арешту або утримання під арештом громадянина, про

забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист.

Було визнано за доцільне розробити і прийняти законодавчі акти зі
створення Слідчого комітету, програми його матеріально-технічного
забезпечення, провести підготовчу роботу зі створення судової міліції.

16

На виконання Концепції судово-правової реформи було внесено ряд змін і
доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України, згідно із
Законом про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального
кодексу від 17 червня 1992 р. Другий закон, який прийняла Верховна Рада
України 15 грудня 1992 р., містить положення про деідеологізацію чинного
кримінально-процесуального законодавства. В усіх нормах процесуальних
законів і статей КПК скасовано поняття “соціалістичний”.

Слова “Українська Радянська Соціалістична Республіка” замінені на
“Україна”.

Виключені з КПК згадування і посилання на Основи кримінального
судочинства і на союзне законодавство.

19 грудня 1992 р. прийнято і з 1 лютого введено в дію Закон “Про
адвокатуру”. У ст. 5 цього Закону сказано, зокрема, що адвокату
надасться право застосовувати будь-які технічні засоби з дозволу
слідчого при виконанні слідчих дій, в яких він бере участь. Адвокату
надається право брати участь при розгляді його скарги в будь-якій
державній установі. Отже, адвокат може вимагати від прокурора своєї
участі при розгляді своєї скарги, поданої на дії слідчого. Адвокат має
можливість отримувати пояснення від визначених осіб, але за умови, що ці
особи дали на це свою згоду.

Ще одна новація пов’язана зі зміною пріоритетів у кримінальному
судочинстві. В основу нової редакції ст. 2 КПК тепер покладено принцип
захисту інтересів особистості (як особи, притягнутої до кримінальної
відповідальності, так і особи, потерпілої від злочину), і через захист
інтересів особистості здійснюється захист інтересів держави.

Посилено процесуальний контроль суду за діями органів попереднього
слідства. Тепер в суді може бути оскаржено рішення прокурора про відмову
в порушенні кримінальної справи. В суд може бути оскаржено рішення
прокурора про прийняття запобіжного заходу – взяття під варту.

17

Суд, перевіряючи законність тримання під вартою, не розглядає питання
про законність притягнення особи до кримінальної відповідальності. В
суді може бути оскаржено і рішення вищестоящого прокурора про закриття
кримінальної справи.

Деякі із внесених змін пов’язані з доказуванням. Як відомо, в ст. 127
КПК сказано, що при проведенні обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні осіб
і предметів для впізнання, відтворенні обстановки і обставин події,
опису майна і освідуванні обов’язкова присутність не менше двох понятих.
Тепер при освідуванні поняті можуть бути залучені у разі, коли слідчий
визнає це необхідним. В інших випадках поняті брати участь не повинні.

Внесена нова стаття 99 КПК “Оскарження рішень про відмову в порушенні
кримінальної справи”. Після редакційних поправок стаття проголошує:
постанова слідчого і органу дізнання про відмову в порушенні
кримінальної справи може бути оскаржено відповідному прокурору, а якщо
така постанова винесена прокурором – вищестоящому прокурору. Скарга
подається особою, інтересів якої вона стосується, або його представником
протягом 7 днів з моменту отримання копії постанови.

Постанова прокурора, слідчого і органу дізнання про відмову в порушенні
кримінальної справи може бути оскаржена особою, інтересів якої вона
стосується, або її представником в суді в порядку, передбаченому ст.
236і КПК.

Внесені зміни в редакцію ст. 114 КПК. У ній сказано, що слідчий всі дії
виконує самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено
одержання згоди від суду (судді) або прокурора. Раніше згадки про суд
(суддю) у статті не було.

Внесені нові статті 236і, 2362, 2365, 2366 КПК, що стосуються питань,
пов’язаних з оскарженням рішень про відмову в порушенні кримінальної
справи, про розгляд суддею скарги на постанову про відмову в порушенні
справи та оскарження в суді постанови про закриття справи.

18

На розвиток Концепції судово-правової реформи прийнято закон “Про
оперативно-розпіукову діяльність”, який урегульовує взаємодію між
оперативним працівником і слідчим. Цей закон надає право оскаржувати
оперативно-розшукові дії в суді.

Що стосується кримінального обліку, то зараз ці обліки здебільшого
втрачені, хоча і збереглись в органах МВС. Користь від них незаперечна.
Дуже часто слідчі і оперативні працівники звертаються за допомогою до
дактилоскопічної картотеки, карток-накопичення нерозкритих злочинів та
ін.

25 червня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Державну програму
боротьби зі злочинністю. Відповідно до неї видано Закон “Про
організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”.

Цей закон має особливе значення в умовах зростання злочинності в нашій
країні. Згідно з ним створюється система органів, які ведуть боротьбу з
організованою злочинністю. Цю систему складають: а) Координаційний
комітет з боротьби з корупцією і організованою злочинністю при
Президенті України; б) спеціальні підрозділи з боротьби з організованою
злочинністю Міністерства внутрішніх справ України; в) спеціальні
підрозділи з боротьби з корупцією та організованою злочинністю Служби
безпеки України. В разі необхідності Верховною Радою на постійній або
тимчасовій основі можуть бути утворені й інші спеціальні органи для
боротьби з організованою злочинністю.

До державних органів, які беруть участь у боротьбі з організованою
злочинністю, належать:

) органи внутрішніх справ України і Служба безпеки України;

) органи прокуратури України;

) митні органи і підрозділи Прикордонних військ України;

) органи державної податкової служби та державної контрольно-ревізійної
служби.

19

Після змін і доповнень прийнято Закон “Про судоустрій України11.

Повергаючись до Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю”, слід відзначити той факт, що до структури
спеціальних підрозділів з боротьби з організованою злочинністю входять і
слідчі управлінь та відділів, начальники яких призначаються міністром
внутрішніх справ. До структури цих підрозділів включені
інформаційно-аналітичні служби, підрозділи швидкого реагування,
внутрішньої безпеки, кадрові та інші служби.

Правовий статус слідчих, які входять до складу спеціальних підрозділів,
визначається кримінально-процесуальним законодавством України.

Суттєві зміни внесено до ст. 108, 120 КПК та інших. Важливим, з точки
зору гарантій прав особистості на попередньому слідстві, було прийняття
Закону “Про попереднє взяття під варту”. У ньому закріплено обов’язок
адміністрації місць позбавлення волі тримати ув?язнених залежно від
тяжкості заподіяного злочину, повторності, віку, статі та інших названих
в законі ознак. Визначено норму площі в камері для одного

в!язня (не менше 2,5 м2), а для вагітних жінок і жінок з дитиною – 4,5

•^ м . Регламентується порядок оскарження ув’язненими рішень
посадових

осіб, гарантується чіткість утримання під вартою як в часі, так і за
режимом перебування.

Суттєві зміни та доповнення внесені Законом в Кримінально-процесуальний
кодекс 23 грудня 1993 р, У ст. 73, якою доповнено Кодекс, йдеться про
те, що слідчий, який установив у кримінальній справі, що суспільно
небезпечний злочин вчинила особа віком від 11 років, виносить мотивовану
постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього
примусових заходів виховного характеру.

Слід зазначити, що за час після проголошення незалежності України до
Кримінально-процесуального кодексу України було внесено чимало змін і
доповнень. Ми не можемо зупинитись на всіх змінах і доповненнях, але

20

зазначимо, що майже всі питання, передбачені Концепцією судово-правової
реформи України, виконані.

28 червня 1996 р. на п’ятій сесії Верховної Ради України була прийнята
Конституція України.

У радянський період ні в Конституції Української Соціалістичної
Радянської Республіки 1919 р., ні в Конституції (Основному Законі)
Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 р., ні в
Конституції УРСР 1978 р. принцип поділу влади не одержав свого втілення.
У них була закріплена судова система, але нічого не говорилося про
судову владу як окрему гілку влади. Принцип поділу влади одержав
відображення в Декларації про державний суверенітет України.

21

2.2. Загальне кримінально-процесуальне законодавство України.

З оприлюдненням в електронних засобах інформації тексту нового
Кримінально-процесуального кодексу України (реєстрований проект №
3456-1), проект було прийнято у першому читанні Верховної Ради України
22 травня 2003 року, з’явилась реальна можливість висловитися з приводу
його змісту юридичних фахівців, які не були причетні до його розробки.

На шпальтах періодичних видавництв почали з’являтися публікації з
аналізом сильних і слабких аспектів Кодексу.

Робота над створенням проекту нового Кримінального процесуального
Кодексу триває з 1992 року. Його основні концептуальні положення
неодноразово обговорювались на різних конференціях, «круглих столах»,
з’їздах і конференціях суддів, зустрічах вчених і практиків. Проект
розповсюджувався серед фахівців України, надсилався для вивчення
відповідним комітетам Верховної Ради України, Адміністрації Президента
України, Кабінету Міністрів України, судам, органам Міністерства
юстиції, Генеральній прокуратурі, МВС, СБУ, науковим і навчальним
закладам України. З проектом ознайомилися фахівці Ради Європи, а також
працівники СІЛА і Швейцарської Конфедерації. Неодноразово проект
обговорювався на міжнародних конференціях за участю зарубіжних
експертів, які високо оцінили його основні положення, відзначивши, що за
основними інститутами, а також за рівнем захищеності особи проект
повністю відповідає сучасним світовим підходам до регулювання
кримінальною судочинства.

При підготовці нового КПК робоча група ставила за мету створити таку
процедуру досудового розслідування і судового розгляду кримінальних
справ, яка відповідала б міжнародним стандартам, досягненням вітчизняної
і зарубіжної науки в галузі процесуального права,

22

потребам слідчої і судової практики. Основними орієнтирами в цій роботі
були Конституція України, а також міжнародно-правові акти,
обов’язковість яких визнала Україна (насамперед такі важливі документи у
сфері регулювання кримінального судочинства, як Загальна декларація прав
людини (1948 р.); Європейська конвенція про захист прав людини і
основних свобод (1450 р.): Міжнародний пакт про громадянські і політичні
права (1966 р.); Основні принципи, що стосуються незалежності судових
органів (1985 р.); Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню
чи позбавленню волі у будь-якій формі (1988 р.) та ін.). Під час роботи
над проектом КПК враховувалися також положення Закону України «Про
судовий устрій», Кримінального, Цивільного і Кримінально-виконавчого
кодексів, інших нормативних актів, зауваження і пропозиції, що надійшли
від державних установ, наукових і навчальних закладів, відомих вчених і
практиків, використовувалися матеріали судової практики, результати
наукових досліджень, законодавство інших країн. Збережено норми чинного
процесуального законодавства, які виправдали себе па практиці.

Новий КПК побудовано за традиційною для України системою, відповідно до
якої норми, що мають загальний характер, розміщені у Загальній частині,
а норми, які регулюють спеціальні процедури, у Особливій. Структуру обох
частин становлять розділи, глави, статті, частини статей, пункти частин.

?

AE

Oe

TH

OeOaei

c

Oe

eeio

o

oe

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

&

&

F

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

hJ @?

запобіжні заходи та інші заходи процесуального примусу, доказування і
процесуальні джерела доказів.

Особлива частина регламентує питання попередньої перевірки і вирішення
заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини;

23

провадження дізнання і досудового слідства; оскарження дій І рішень
начальника органу дізнання, дізнавача, начальника слідчого підрозділу,
слідчого, прокурора, слідчого судді; дій прокурора у справі, що надійшла
від дізнавача, слідчого; підсудності кримінальних справ; їх попередній
розгляд суддею; головного судового розгляду, в тому числі особливості
провадження в суді присяжних; особливості провадження по деяких
категоріях справ, апеляційного і касаційного провадження та перегляду
судових рішень у порядку виключного провадження; виконання судових
рішень та вирішення питань, то виникають у цій стадії; питань
кримінального судочинства, пов’язаних з міжнародними відносинами.

Структурна побудова КПК залежить насамперед від визначення завдань і
засад кримінального процесу, кола суб’єктів кримінального процесу, їх
повноважень, прав і обов’язків, а також стадій процесу.

Зупинимося па найважливіших аспектах цих питань, які значною мірою
визначать майбутній основний кримінально процесуальний закон України.

Передусім це питання про завдання кримінального процесу. Старий
кримінально-процесуальний закон (ст. 2 КПК) визначає, що завданнями
кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних
і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне
розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного
застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був
притягнутий до відповідальності, а жоден невинуватий не був покараний.

Становлення нового характеру взаємовідносин між державою і громадянином
вимагає суттєвого зміщення акцентів у цьому визначенні та вилучення з
нього елементів, які мають ідеологічне, а не процесуальне забарвлення.
До останніх насамперед належать такі завданням, як швидке і повне
розкриття злочинів та невідворотність покарання. Загальновідомо, що
злочинність має істотну латентну компоненту, яка є досить високою,

24

особливо коли йдеться про такі злочини, як зґвалтування, розкрадання
державного майна, шахрайство, хабарництво тощо. Значна частина латентної
злочинності зумовлена чинниками, які не залежать чи майже не залежать
від того, наскільки ефективно працюють державні органи, компетенцією
яких є боротьба зі злочинністю (зокрема, інертністю населення,
небажанням жертв злочинів повідомляти про злочинні дії, вчинені щодо
них, тощо), тобто мають об’єктивний характер.

Вимога закону щодо швидкого і повного розкриття злочину та забезпечення
невідворотності кримінальної відповідальності ігнорує об’єктивні
чинники, вона має декларативний, а до певної міри і лицемірний характер.
Очевидно, що ці положення закону були включені для того, щоб спонукати
правоохоронні органи працювати більш ефективно. На практиці ж вони
призводять до масового приховування злочинів від реєстрації, яке В.
Зеленецький не без підстав називає «злочинною латентністю злочинності»,
а також до поширення практики безпідставного притягнення до
відповідальності осіб шляхом примушування їх до самообмови чи шляхом
фальсифікації доказів. І в першому, і в другому випадках посадові особи
правоохоронних органів порушують закон з метою показати видимість
належного виконання завдань

З огляду на сказане перед новим процесуальним законодавством не повинні
ставитися завдання про невідворотність покарання, про забезпечення
швидкого та повного розкриття злочинів. Основними завданнями
кримінально-процесуального законодавства, які необхідно закріпити у
чинному КПК, є:

– регулювання процесуального порядку викриття осіб, винних у вчиненні
злочинів, притягнення їх до відповідальності та справедливе їх
покарання;

25

регулювання процесуального порядку викриття осіб, які вчинили

суспільне небезпечні діяння у неповнолітньому віці або
в стані

неосудності, і застосування до них передбачених законом
примусовим

заходів;

захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної

відповідальності й засудження невинуватих або застосування
до них

примусових заходів;

захист особистої свободи особи, її майна, честі, гідності, інших

прав і законних інтересів, а також державних інтересів, інтересів і прав

юридичних осіб.

Принципове значення для змісту і структури новітнього КПК має питання
про засади Кримінального процесу, Засадами кримінального процесу є
фундаментальні ідеї й положення, які визначають його спрямованість і
побудову, форму і зміст його стадій та інститутів, Вони є гарантією
додержання прав і законних інтересів особи, яка потрапляє у сферу
кримінального судочинства, тим лакмусовим папірцем, з допомогою якого
вирішуються питання про те, як тлумачити ту чи іншу конкретну
процесуальну норму і як вирішувати суперечності, що виникають під час
провадження у кримінальній справі.

Визначивши в Конституції України перелік основних засад судочинства (ст,
124), законодавець тим самим сказав, що їх зміст має бути розкритий в
інших законах, які регулюють окремі судові юрисдикції. Отже, реалізація
цих конституційних положень повинна здійснюватися як через конкретні
статті КПК, у яких дані дефініції тих чи інших засад, так і через
статті, які регламентують обсяг прав, обов’язків і повноважень суб’єктів
процесу, механізми і процедури їх здійснення.

Крім того, у КПК дано законодавче визначення і тих засад, які не

згадуються у ст. 129 Конституції, проте випливають з інших її норм. Це

незалежність суддів і підкорення їх тільки законові
(ст. 126),

26

поважання честі і гідності особи (ст. 28), недоторканність особи., її
житла, майна, охорона таємниці листування, телефонних розмов,
телеграфних та інших повідомлень, охорона особистого і сімейного життя
(статті 29, ЗО, 31, 32).

За обсягом змісту та сфери дії засади кримінального процесу неоднакові.
Проте це не означає, що є засади більш важливі і менш важливі, одні —
головні, а інші підпорядковані їм. Усі засади є однаково важливими, вони
взаємопов’язані, доповнюючи одна одну та сприяючи їх здійсненню. З цього
випливає, що майже всі засади повинні мати розумні винятки як результат
«компромісу» між ними.

Очевидно, то в новому КПК також визначене законодавче визначення і таких
важливих та традиційних для вітчизняного кримінального процесу засад, як
публічність, безпосереднє та усне дослідження доказів.

Обставиною надзвичайної ваги для України сьогодні і в майбутньому є
мова. Проблема мови кримінального судочинства – важлива компонента
загальної мовної проблеми, і тому вирішення її потребує виваженого
державного підходу.

Значною проблемою в застосуванні української мови в; кримінальному
судочинстві є відсутність тлумачення поняття «не володіє мовою
судочинства» та нормативів того, як визначити, володіє чи ні особа мовою
судочинства. Слід нагадати, що в усіх міжнародно-правових документах з
прав людини немає вимоги про володіння чи неволодіння мовою як про
обставину, від якої залежить право мати захисника та перекладача. Так,
відповідно до п. 2 ст. 5 Конвенції про захист прав та основних свобод
людини (Рим, 4 листопада 1950 р.) кожного заарештованого має бути
негайно поінформовано зрозумілою для нього мовою про підстави його
арешту і про будь-яке обвинувачення проти нього.

27

Отже, у міжнародно-правових актах та рішеннях Європейського суду з прав
людини наголошується не на володінні мовою, а на її розумінні. Однак ці
терміни не є синонімами. За „Новим тлумачним словником української
мови», поняття «розуміти мову» означає „правильно сприймати сказане,
написане, уміти говорити мовою». Порівняймо з поняттям «володіти мовою”
– і побачимо суттєву відмінність. Законом має бути визначено за яких
обставин особу можна вважати такою, що не розуміє мови судочинства,
оскільки без цього пануватимуть суб’єктивізм і свавілля.

Відповідно до положень Конституції до повноважень суду належить і
прийняття рішень про проведення огляду приміщення чи іншого володіння
особи, обшуку і виїмки, накладення арешту на кореспонденцію та її
виїмку, зняття інформації з каналів зв’язку.

До компетенції суду необхідно віднести і вирішення питань про
відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, позивача,
відповідача, законного представника, перекладача, понятого, спеціаліста,
свідка, судового експерта, поручителя, особи, якій передано під нагляд
неповнолітнього підозрюваною, обвинуваченого за невиконання або
неналежне виконання ними процесуальних обов’язків, покладених на них
згідно з КПК компетентною посадовою особою чи органом.

Досвід застосування статей 236і, 2362, 2365, 2366 старого КПК показав,
що оскарження до суду постанов про відмову в порушенні кримінальної
справи і про її закриття є надзвичайно ефективним і дієвим засобом
захисту законних прав та інтересів громадян. Можливість оскарження цих
рішень органів і посадових осіб, які провадять досудове розслідування,
необхідно залишити і в новому КПК.

Особливу увагу треба приділити гарантіям захисту від пред’явленого
обвинувачення особам, які притягуються до кримінальної відповідальності,
насамперед шляхом залучення до участі в справі

28

захисника.

У новому КПК ретельно регламентовані права та обов’язки захисника.
Зокрема, на реалізацію принципу змагальності захиснику необхідно
дозволити збирати відомості про факти, що можуть використовуватись як
докази в справі, в тому числі запитувати і одержувати документи чи їх
копії від громадян та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в
установах, організаціях, об’єднаннях громадян з необхідними документами
(окрім тих, таємниця яких охороняється законом), одержувати письмові
висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань.

29

III розділ. Проблеми становлення і розвитку кримінальне- процесуального
законодавства України

Проблема правди і неправди в кримінальному процесі завжди хвилювала
юристів. Особливо вона загострилася нині, в період кризи духовності і
моралі. Судова практика має багато фактів, коли підозрюваний,
обвинувачений, підсудний під час слідства і суду, а в багатьох випадках
– і засуджений у касаційній скарзі чи в клопотанні про витребування
справи для перевірки в касаційному порядку, захищаючись, всупереч
об’єктивним доказам перекладає свою вину у вчиненні діяння на інших
обвинувачених або осіб, що не були притягнуті до відповідальності,
необґрунтовано обвинувачує свідків та потерпілих у завідомо неправдивих
показаннях, експертів у завідомо неправдивому висновку.

Норми старого КПК, які регулюють права й обов’язки обвинуваченого та
його захисника, свідчать, що обвинувачений при захисті має право
використовувати лише законні засоби і захищати лише законні інтереси. На
це безпосередньо орієнтує ст. 55 Конституції України, в якій зазначено,
що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати
свої права і свободи від порушень та протиправних посягань. Проте
зводити наклеп на іншу людину чи робити неправдивий донос законом
заборонено всім, у тому числі й обвинуваченому в злочині.

Відповідно до ст. 63 Конституції України обвинувачений має право на
захист і не несе відповідальності за відмову давати показання або
пояснення щодо себе, членів сім’ї чи визначених законом близьких
родичів; разом з тим згідно зі ст. 68 Конституції він зобов’язаний
неухильно додержувати її вимог та законів України і не посягати на права
і свободи, честь та гідність інших людей. Будь-яких винятків з цього
правила Конституцією не передбачено.

В обранні обвинуваченим методів захисту особлива роль повинна

ЗО

належані захисникові. Він має стримувати підзахисного від прагнення
захищатися незаконними методами. Сувора скрупульозність у будь-якому
твердженні, необхідність визначитися, чи мав місце відповідний факт, є
обов’язком захисника. Тому останній не повинен брати на себе обов’язок
захисту в разі, коли клієнт ставить вимогу використовувати при цьому
засоби, які спотворюють дійсність. Якщо для обвинуваченого у злочині
цілком можливо спотворювати істину, то для захисника встановлення істини
є обов’язком. Однак адвокатові сьогодні це зробити важко. Справа у тому,
що ст. 48 старого КІЖ України передбачено, що відмова захисника при
провадженні дізнання, попереднього слідства та в судовому засіданні від
захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного не допускається. У
ст. 61 цього Кодексу наведено жорсткий перелік ситуацій, коли адвокат не
може брати участі у справі як захисник, але в Кодексі не передбачено
можливості відмовитися від участі у справі в разі, якщо обвинувачений
вимагає від адвоката незаконних дій по його захисту. Не передбачено
такої можливості і в Законі „Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. Ця
проблема давня, вопа існує ще з часів створення адвокатури, і її,
нарешті, належить розв’язати.

Істотним недоліком старого закону є відсутність належно урегульованого
механізму усунення захисника від участі у справі.

Законодавство України передбачає (хоч і не дуже виразно й чітко), що
захист повинен здійснюватися встановленими законом засобами. Зокрема, у
ст. 48 старого КОК встановлено, що захисник зобов’язаний використати всі
зазначені в законі засоби захисту. Водночас ці положення не забезпечені
нормою про відповідальність за їх порушення. В КПК не передбачено
процедури усунення захисника з процесу, там більше у випадку, коли він
здійснює свої повноваження на шкоду правосуддю.

В новому КПК також розширені гарантії захисту громадянина в

31

сфері кримінального судочинства, зокрема права потерпілого, позивача і
відповідача в процесі. Потерпілому надана можливість стягнути з винного
не тільки майнову, а й моральну шкоду, а також передбачити можливість
відшкодування заподіяної злочином шкоди за рахунок спеціального
державного фонду, який може створюватися з надходжень від конфіскації
майна та різних грошових стягнень з винних у вчиненні злочинів осіб.

Також чітко визначено хто е підозрюваним. Тобто, підозрюваним
спеціальним процесуальним рішенням повинна визнаватися особа, щодо якої
заведено кримінальну справу, особа, щодо якої до притягнення її як
обвинуваченого застосовано запобіжний захід, і особа, від якої до
притягнення її як обвинуваченого відібрано письмове зобов’язання про
явку.

У відповідних статтях КПК детально регламентовано права підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного., які випливають зі ст. 11 Загальної
декларації прав людини, ст. 5 Європейської конвенції про захист ираз
людини і основних свобод, статей 9, 10 і 14 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права та з шитих міжнародних угод, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України і в силу чого
відповідно до ст. 9 Конституції вони є частиною національного
законодавства України.

Питання про права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного в
кримінальному судочинстві надзвичайно тісно пов’язане з проблемою
регламентації застосування запобіжних заходів. Старе законодавство
України щодо іаетосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту
(статті 148, 1255 старого КПК) не відповідає нормам міжнародного права,
Згідно з п. З ст, 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права гримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду їхньої
справи, не і юний по бути загальним правилом, Взяття під варту до суду
може застосовуватись відповідно до закону лише у тому разі, якщо воно

32

? розумним і необхідним. Під «необхідністю» розуміють запобігання
втечі, впливу на свідків чи потерпілих, рецидиву злочину, а також
очевидна небезпечність особи для суспільства. Отже, сама по собі
тяжкість злочину не є достатньою умовою для тримання особи під вартою.

Розширення кола питань, пов’язаних з контролем суду за роботою органів,
що здійснюють попереднє розслідування справ, без сумніву, тягне за собою
збільшенні навантаження на місцеві суди.

Крім того, суди неминуче зіткнуться з проблемою збирання,

перевірки і вивчення інформації, яка має значення для вирішення питання

про застосування, зміну чи скасування запобіжного заходу. Це зумовлено

тим, що (особливо у випадках затримання особи) питання про те, який

занобіжшій захід обрати, вирішується у надзвичайно стислі строки

згідно з новим КПК протягом трьох діб з моменту заіримання. Досвід

показує, то в такі короткі строки дізнавая, слідчий всшгає зібрати тЬ

деякі відомості про злочин. Проте у більшості випадків такої інформації

замало /для чого, щоб визначитися з питанням, чи треба особу утримувані

під вартою чи щодо неї достатньо застосувати запобіжим й захід, не

пов’язаний з триманням під вартою, ІІадзнич;.?-‘ клижне цьому

етапі с інформація про особу її сімейний і матеріальний стан, заняття,,
спосіб жипм, поведінку в побуті і на роботі, соціальні зв’язки тощо,
тобто дані, які дають можливість прогнозувати поведінку особи після
обрання їй запобіжного заходу.

Необхідність наловнення конкретним змістом положень ст. 121

Конституції вимагає також докорінного перегляду чинного
законодавства

щодо місця і ролі прокурора в кримінальному процесі.
Конституція

покладає на прокуратуру нагляд за додержанням законів
органами, які

;ятг* сшспативно-рочшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, а

го обвинуваченая в суді. Практика доводить, що форми і методи
здійснення прокуратурою нагляду за додержанням

33

законів органами, які провадять дізнання чи досудове слідство в
кримінальних справах, є достатньо ефективними і їх майже всі збережено в
новому КПК.

Справедливість кримінального процесу, забезпечення прав людини є
неможливими без додержання встановлених законом строків на відповідну
процесуальну дію. Вони дисциплінують суб’єктів кримінальною судочинства,
роблять процес динамічним і прогнозованим. Передбачені о -процесуальним
законом строки процесуальних дій мають надзвичайне значення в плані
захисту особи від обвинуваченим.

У багатьох країнах світу кримінально-тіроііс ий закон
не

завжди детально регламентує строки виконання слідчим, суддею,

курором кожної ІІроцесуальиої дії, зазначаючи, що вони повинні

виконуватися в розумні строки, Таким чином, закон розраховує па високу

моральність і високу порядність суб’єкті і в су – ства, не спонукає їх

бюрократизму і формальності. Слідчий у такому разі не може пояснювати

потерпілому свою бездіяльність в абсолютно простій справі тим, що у

нього ще є передбачений заковом строк, а повинен діяти нтидко, щоб

виправдати довіру закону як до розумної і І особи. ІСри

процесуальне законодавство України повинно максимально
орієнтувати

чих, .-чів, прокурорів і суддів на аналогічну поведінку, водночас

враховувати ментальність нашого народу і бути реальним,

В Україні на сьогодні діє апеляційний, касаційний та міжнародний

розгляд справ, (сігуїоча система виправлення судових помилок в Україні в

цілому :ІкоІ шості та правопорядку в державі, хоча

потребує серйозного реформування,

Справедливість судового рішення неможлива без реалізації
права

заінтересованої особи на його перевірку іншим складом суду.
Причому

ладом суду, який с колегіальним, незалежним від суду, що

постановляв оскаржуване рішення, та який без відправлення справи в той

34

же суд може сам скасувати попереднє рішення і, дослідивши необхідні
обставини, постановити своє, остаточне. Такий порядок перевірки судових
рішень прийнято називати апеляційним. Він притаманний більшості країн
світу, оскільки вважається найбільш надійним.

Більша частина території України протягом віків
розвивалась

відповідно до європейських поглядів та ідеалів, тому
інститут апсл

^мий їй І/швпа. Уже з 1581 р. діяв Головний литовський трибунал як

гта :цшна інстанція у Великому князівстві
Литовському,

Руському та Жемайтійському (офіційна де; \ч в яке вхол

землі України. Багатовіковий досвід апеляційних судів та
апеляцій!

провадження в Україні буй зібраний, вивчений і докладно врегульований у

якими с ійський народ, 1743». У цьому

правовому акті апеляція визначалась як «правильне відкликання і пере

несення з нижчого суду до вищого с , коли одна

якась із них зважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в

цьому нижчому суді».

У 1864 р. апеляційна перевірка судових рішень була сприйнята і
запроваджена в Російській імперій иротг

з іфийня’Ітям нового Криміпильно-процееуальїіого кодексу (далі – КПК) у

було від анод я цію, але лише щодо

рішень, постановлених мировими судами.

Таким чином, понад 80 останніх років Україна не
знала удійного перегляду судових справ. У зв’язку з цим
не вистачає

иагурм, немає досвіду у суддів, прокурорів та

адвокатів. Усе це необхідно надолужувати, Зрозуміло, що і замшо даветію

поки що недосконале, написане з урахушіькям загального
світового

спілу, пде без досвіду національного. Запровадження
апеляційного

•шшшІьииА сіі{ ігротягом І року висвітлило цілий

ряд проблем, які потрібно обговорювати і вирішувати.

35

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України єдиною
касаційною інстанцією по перегляду кримінальних справ в Україні є
Верховний Суд, і зокрема його судова палата у Кримінальних справах і
військова колегія. Звузивши коло судів, які мають право касаційного
перегляду справ, законодавець у той же час розширив коло справ, які
можуть бути перевірені в касаційному порядку. Зокрема, в касаційному
порядку, а не апеляційному переглядаються найбільш складні й важливі
кримінальні справи, що були розглянуті по першій інстанції апеляційними
судами. Оскільки в апеляційній інстанції можливе погіршення становища
осудженого чи виправданого місцевим судом, то, за логікою, вироки і
постанови, які постановлені апеляційною інстанцією після скасування
вироків та постанов місцевих судів, також переглядаються в касаційному
порядку.

Як видно, в одній главі старого КПК, в одних і тих же статтях
врегульовані надто різні правовідносини касаційного перегляду справ,
судові рішення в яких не набрали законної сили, і справ, судові рішення
в яких набрали законної сили. Змішування порядку розгляду різних за
природою справ ускладнює його сприйняття та застосування.

Зазначивши у п. 2 ч. І ст. 383 минулого КПК, що в касаційному порядку
можуть бути перевірені лише вироки і постанови апеляційного суду,
постановлені ним в апеляційному порядку, законодавець створив серйозну
проблему, оскільки таким чином передбачив, що ухвали апеляційного суду
набирають законної сили і можуть бути переглянутими лише як судові
рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 старого КПК. Проте, як свідчить
практика роботи колишніх президій обласних і прирівняних до них судів,
діяльність касаційних, а нині апеляційних інстанцій судів обласного
рівня не завжди бездоганна. Президії обласних судів оперативно, майже в
межах тижня двох мали змогу виправити кожну помилку, допущену касаційною
інстанцією. Сьогодні це зробити можливо

36

лише після багатомісячної тяганини.

Тривалий час точилися дискусії навколо питання, чи допустимий у
кримінальних справах перегляд судових рішень, які набрали законної сили
і є обов’язковими до виконання. Переміг здоровий глузд. Законом України
від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Кримінально-процесуального
кодексу України» в цій дискусії поставлено крапку. Держава визнала, що
такий перегляд зазначених судових рішень необхідний, оскільки він є
додатковою надзвичайно важливою гарантією забезпечення законності і
справедливості в суспільстві. Цим законом замість перегляду судових
рішень у порядку судового нагляду з притаманними йому рисами
адміністративно-командної системи (протести відповідних вищих посадових
осіб прокуратури і суду) передбачений дещо інший суто судовий порядок:
судові рішення, які набрали законної сили, можуть бути переглянуті у
касаційному і виключному порядку.

З підстав, передбачених у п. 2 ч. 1 ст. 4004 старого КПК, в порядку
виключного провадження можуть бути переглянуті: судові рішення,
постановлені Верховним Судом України в касаційному порядку; судові
рішення, постановлені апеляційним судом як судом першої інстанції, які
не були предметом розгляду касаційної інстанції і набрали законної сили;
вироки та постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному
порядку, які не були предметом розгляду касаційної інстанції і набрали
законної сили; вироки та постанови місцевих судів, які були предметом
розгляду апеляційної інстанції і залишені без зміни чи змінені, якщо
вони не були предметом розгляду касаційної інстанції; вироки та
постанови місцевих судів, які не були предметом розгляду апеляційного
суду, набрали законної сили і не були предметом розгляду касаційного
суду за пропуском строку на оскарження чи внесення подання; передбачені
законом судові рішення апеляційного суду, постановлені ним в
апеляційному порядку, і не можуть бути предметом

37

касаційного розгляду; передбачені законом судові рішення місцевих
судів, які не можуть бути предметом касаційного розгляду.

Якщо не брати до уваги організаційне забезпечення діяльності судів, яке
здійснюється в непроцесуальній формі (узагальнення судової практики,
публікування оглядів та конкретних судових рішень, роз’яснень
законодавства, які даються в постановах Пленуму Верховного Суду), то
нагляд за судовою діяльністю судів України в процесуальній формі
здійснювався лише шляхом прийняття судових рішень у конкретних
кримінальних справах* Але ці рішення не можуть прийматися за ініціативою
Верховного Суду, і тому такий нагляд надзвичайно вузький та
неефективний, він призводить до того, що одна й та ж норма закону може
по-різному застосовуватись у різних судах, оскільки спрямувати судову
практику в одному напрямі, якщо про це не клопочуться визначені законом
учасники процесу Верховний Суд не може. Наприклад, у ході узагальнення
судової практики відповідної категорії кримінальних справ виявлено
численні факти засудження людей при відсутності в їх діяннях складу
злочину (через неправильне тлумачення закону). Оскільки учасники процесу
не подають відповідних клопотань, незаконні вироки будуть виконуватись,
бо Верховний Суд сам, за своєю ініціативою не може виправити ці судові
помилки. З урахуванням того, що постанови Пленуму Верховного Суду
України по роз’ясненню законодавства не є обов’язковими для судів, а
процесуальної форми реагування Верховним Судом на зазначені явища не
існує, в державі буде поступово встановлюватися законність «західна» і
«східна» або «північна» та «південна».

Тим більше це відбуватиметься у зв’язку з тим, то Верховному Суду в
касаційному порядку і порядку виключного провадження дано право
виправляти помилки не з усіх підстав, передбачених ет, 367 старого КПК.
Неможливість у касаційному та виключному порядку скасувати судове
рішення місцевих судів, постановлене при однобічному й

38

неповному дізнанні, досудовому І судовому слідстві, призведе до
спрощень у розслідуванні та судовому розгляді справ як у судах першої
інстанції, так і в апеляційних судах, і як наслідок – до масового
порушення законності, що е надзвичайно небезпечним.

Не виключено, що практика застосування законодавства поставить також
інші проблеми. Над цими проблемами слід замислюватися як законодавцям,
так і всім іншим, кому не байдужі доля України, законність та
правопорядок у державі.

39

висновки

Отже, якщо підводити підсумки проведених досліджень щодо реформування
кримінально-процесуального законодавства, то можна зазначити наступне.

До здобутків нового КІШ віднести розширення кола злочинців,
переслідування яких здійснюється у приватно публічному порядку, та
введення обов’язкового дізнання у цих справах, а також визначення
обов’язку кримінального переслідування від інших держав у справах, як
публічного так і приватного публічного обвинувачення.

Прогресивними є і наміри авторів нового КГЖ вдосконалити скорочену
процедуру досудового провадження щодо злочинів невеликої і середньої
тяжкості, у тих випадках, коли обставини справи не вимагають здійснення
досудового слідства у повному обсязі.

Основними упорядниками КПК (нового) є: Василь Тимофійович Маляренко,
який є Головою Верховного Суду України, кандидатом юридичних наук та
членом-кореспондентом Академії правових наук України, він є заслуженим
юристом України та Євген Георгійович Коваленко, кандидат юридичних наук,
професор Національної академії внутрішніх справ в Україні.

Слід зауважити, що Маляренко актор великої кількості (понад 150)
наукових праць, серед яких: “Вдосконалення кримінально-процесуального
судочинства” (2003 р.). За його редакцією також видано
науково-практичний коментар КПК та коментар до ЗУ “Про судоустрій” та
ін.

Завдяки фахівцям високого рівня, ми зможемо вдосконалювати наше
законодавство з високої точки зору. Необхідно реформувати кожен інститут
правової бази нашої країни, уникати прогалин та колізій, не тільки в
кримінально-процесуальному судочинстві, айв інших галузях права.

40

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України,, К, 1996 р.

Закон України про ” Міліцію ” від 20 грудня 1990 року

Закон украіни про Прокуратуру від 5 листопада 1991 року.

Закон Украіни про службу Безпеки Украіни – 1991 рік

Закон Украіни про Адвокатуру – 1992 рік.

Кримінально-процесуальний кодекс України, К: 2005

ЗУ “Про судоустрій”, К: 1997

ЗУ “Про внесення змін до КПК України” від 21.06.2001 № 2533-ІП

Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального кодексу

України – К: А.СК., 2004 – 1056 с. (НПА та коментарі)

Сучасне кримінальне право України: нормативно-правові документи та

судово-слідча практика: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2005 – 496 с.

Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-

практич. Конференцій 18-19 квітня 2002 р. м. Харків / Ред.кол.: Сташис
В.В.

та ін. – К.; X.: Юрінком Інтер, 2002- 288 с.

Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: Стан та перспективи

розвитку. К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004, – 600 с.

Кримінальний процес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко

ВХ – К.: Юрінком Інтер, 2004 – 688 с.

Кримінальне судочинство в Україні: законодавство та
практика

застосування: Навч.посібник. / Харків; Консул, 2001 – 712 с.

Науковий коментар Кримінальне кодексу України. / Проф. Коржанський

V/

М.И. – К.: Атіка, Академія, Ельга – Н, 2001, – 656 с.

Право України № 9 2003 / Кримінально-процесуальне законодавство

України: питання становлення та розвитку, В. Маляренко

Вісник прокуратури України № 5 (23) травень 2003 Реформування

судового слідства В. Поліщук

41

18. Вісник прокуратури України № 1 (31) січень 2004 Проблеми
Реформування

судового та досудового слідства Л. Ільковець

Вісник прокуратури № 3 (21) березень 2003 Нагляд за додержанням і

застосуванням законів – реформування Б. Ринажевський

О.Р. Михайленко ” Складання процесуальних актів у кримінальних

справах” -1997 рік.

42

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020