.

Сучасна диригентсько-хорова освіта України в системі педагогічної антропології (реферат)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
660 7009
Скачать документ

Реферат на тему:

Сучасна диригентсько-хорова освіта України в системі педагогічної
антропології

Процеси державотворення, які нині відбуваються в Україні, спричинили
безприкладну за своєю глибиною інтенсифікацію духовного життя
суспільства. На часі потужний поштовх до розвію отримують саме ті види
мистецтва, що кореняться в предковічних народних традиціях і уособлюють
найяскравіші прояви української духовності. Саме до таких явищ належить
українське мистецтво хорового співу, котре сприяє утвердженню
державності, культурній консолідації нації, інтелектуальному та
духовному відродженню народу, що протягом тисячоліть створив і подарував
світові оригінальні художні скарби.

Перегляд і творче переосмислення значимості для духовного життя нації
музичної культури, стану розвитку чинників її глибинного впливу в світлі
сучасних філософських та педагогічних поглядів на роль та значення
хорової музики у формуванні світогляду, національної самосвідомості,
морально-естетичної культури особистості засвідчують потребу втілення
цілого комплексу нових вимог до диригентсько-хорової підготовки
сучасного фахівця.

Розгляд сучасних тенденцій виховання творчої молоді свідчить про
внесення до освітніх процесів вищої школи значних змін, покликаних
наповнити навчання культуростворюючими, гуманістичними ідеями.
Диригентсько-хорова освіта не є винятком. Йдеться про змістовне
оновлення навчальних дисциплін у повному обсязі програмного матеріалу,
створення нових програм, апробацію нових методів й методик і, навіть,
про інтенсивний перегляд і перебудову концепції освіти та виховання
фахівця. Диригентсько-хорова педагогіка в сучасній Україні стає дедалі
гнучкішою й глибшою, зберігаючи притаманну їй цілісну орієнтацію. Маємо
на увазі два процеси – тенденцію до гуманітаризації і тенденцію до
культурологізації освіти. В цій новій ситуації перед
диригентсько-хоровою освітою та хорознавчим музикознавством постають
завдання перебудови всієї системи, її змістовного, структурного та
методологічного рівнів.

Притаманний сьогоденню всебічний науковий аналіз природних потреб та
духовних прагнень людини, джерел і чинників розмаїття спонук, мотивацій,
обумовленостей, усталених і водночас мінливих реалій багатовимірних
суб’єктивних і об’єктивних світів індивіда та соціуму засвідчує нагальну
потребу людства ступити на більш високий щабель самоусвідомлення,
потребу в гуманізації власне життєсмислів. Покликане протистояти
процесам дегуманізації суспільства, мистецтво, як засіб духовного
розвитку людини і передачі досягнутого наступним поколінням, потребує не
менш свідомого і відповідального перегляду свого місця в сьогоденних
процесах. Соціокультурне явище масштабу свідомої духовної практики нації
ще очікують комплексні дослідження, в яких глибоко і ґрунтовно буде
вказане місце і перспективи цього феномену. Фундаментальні дослідження
суміжних з мистецтвознавством дисциплін дедалі ширше дозволяють
використовувати інтегральні гуманістичні критерії в створенні
найдоцільніших моделей самовдосконалення та оптимістичних обріїв
людства. Здобутки гуманістично орієнтованих шкіл світової філософії
(Ж.Делез, Ж.Бодріяр, К.Х.Гадамер) культурології (Е.Фромм,
Х.Ортега-і-Гассет та ін.), психології (А.Маслоу, С.Грофф, К.Роджерс,
К.Юнг) та інших наукових спрямувань сьогодні опосередковано впливають на
всі чинники наукового пошуку. Мистецтвознавчий науковий пошук,
просуваючись у цьому руслі, окрім універсального
теоретико-методологічного наукового інструментарію, який дозволяє більш
широко осягнути об’єкт свого розгляду, також органічно синтезує доцільні
для певних напрямків розвідки такі окремі методологічні компоненти
вказаних наук, як аналіз впливу митецького явища на суспільний суб’єкт,
психологічно-етнографічний аналіз музичних архетипів тощо.

Це пояснюється, насамперед, сучасним розумінням музичного мистецтва, як
надзвичайно потужного формувача (під- чи позасвідомого) підґрунтя
чуттєвої культури індивіда і, як наслідок, так само глибинного
безпосереднього культуротворчого впливу хорових творів як на слухачів,
так і самих виконавців, на формування і розвиток музичної культури
особистості чи то спільноти. Саме з контекстом згадуваного впливу,
насамперед, пов’язуються перспективи розповсюдження хорового співу як
різновиду музичного мистецтва, котрі употужнюються його надзвичайно
органічними синкретично-культурними чинниками соціалізації особистості
та демократичністю поширення – як те засвідчують винятково розвинуті
традиції цього жанру в Україні.

Збережені ж у формах цих традицій упродовж тисячоліть глибинні архетипи
колективної свідомості праукраїнців, як потужні культуротворчі чинники
сьогоднішньої української ментальності, на часі постають також і
органічним знаряддям консолідації національно свідомої української
громади, і на наш погляд, безумовно заслуговують подальшого розвитку.

Розгляд існуючої системи диригентсько-хорової підготовки в Україні,
показує, що складалася й усталювалася вона протягом багатьох століть і
набула сучасних рис в 40-х роках ХХ ст., коли були сформовані кафедри
хорового диригування в консерваторіях Києва, Одеси, Львова, Харкова.
Відстежуючи генезис та еволюцію диригенстько-хорової освіти ми
наголошуємо на тому, що саме в другій половині ХХ століття відбулося
остаточне формування цієї галузі музичної педагогіки в системі вузів
України.

Інтенсивний розвиток хорової культури України другої половини ХХ
століття, що тривав попри складні, а часто й несприятливі панівні
ідеологеми тогочасного суспільного життя, як і сьогоднішній його
розквіт, засвідчує непересічний потенціал напрацювань наших найближчих
попередників. Після глибокої кризи хорової культури у другій половині
50-х на початку 60-х р.р. спостерігаються ознаки її поступового
відродження.

Цей процес відбувався в межах єдиної держави і відзначався багатьма
позитивними рисами. Означений період характеризувався значними
здобутками в галузі хорової творчості (Д.Шостакович, Б.Лятошинський,
В.Шебалін, Г.Свірідов), пробудженням інтересу до академічного хорового
співу, розширенням жанрово-стилістичного кола концертного та навчального
репертуару, активізацією джерелознавчих досліджень та виданням творів
вітчизняної духовної музики, систематичним проведенням фестивалів
хорової музики в Прибалтиці. В ці роки розпочалася надзвичайна плідна
діяльність нової генерації митців – вихованців одеської хорової школи.

В 60-70 рр. відбувається подальший підйом хорової культури. Про це
засвідчують такі основні тенденції, як виникнення камерних хорів
(фундатор цього руху в Україні – В.Іконник); розширення мережі
мистецьких колективів, зокрема, заснування першої в історії України
професійної чоловічої капели (художній керівник С.Дорогий); надзвичайно
плідна співпраця композиторів з хоровими колективами; поглиблення
музикознавчих досліджень в галузі хорового мистецтва; піднесення
регіональних диригентсько-хорових шкіл.

На зламі 60-70-х рр. в розвитку хорової культури все помітнішими стають
негативні тенденції і явища. Маємо на увазі її надмірну політизацію та
зневажливе ставлення органів влади до національної мистецької спадщини;
адміністративне втручання в творчий процес; схильність до проведення
різноманітних ювілейних заходів тощо. В хоровому мистецтві негативні
ознаки виявилися також в недооцінці та несприйнятті новітньої, особливо
авангардної хорової музики; надмірному культивуванні народних хорів та
неприродній диференціації виконавських напрямків; постійних ідеологічних
обмеженнях щодо виконання певних хорових творів тощо.

В 80-90 рр. незважаючи на різні труднощі і негативні явища відбувається
подальший розвиток української хорової культури. До найбільш характерних
її ознак відносимо такі як:

q зростання ролі громадських організацій та установ, церкви в
культурно-мистецьких процесах;

q поглиблення інтеграції української хорової культури в
європейський та світовий соціокультурний простір;

q розквіт хорової творчості цілої плеяди композиторів (Л.Дичко,
Є.Станкович, В.Степурко, Ю.Алжнєв, В.Зубицький, А.Караманов і ін.);

q надзвичайно плідна диригентська діяльність метрів хорового
професіоналізму та нової генерації митців (П.Муравський, А.Авдієвський,
В.Іконник, М.Кречко, В.Палкін, Є.Савчук, Б.Антків, В.Газінський,
С.Фоміних і ін.);

q велика організаційна робота визначних хорових діячів
(А.Авдієвський, О.Тимошенко, Є.Савчук) з розбудови культури та музичної
педагогіки незалежної України;

q заснування нових професійних хорових колективів в різних
регіонах; досягнення ними високого рівня майстерності; активна участь
хорових капел в культурно-мистецькому житті України;

q розширення та поглиблення наукових досліджень в галузі хорового
мистецтва та диригентсько-хорової педагогіки; функціонування на кафедрах
хорового диригування мистецьких ВУЗів провідних в Україні музикознавчих
науково-педагогічних шкіл (А.Лащенко, І.Гулеско, О.Стахевич);

q піднесення науково-творчого потенціалу кафедр хорового
диригування; розробка і впровадження нових навчальних планів і програм,
авторських курсів; наявність новітніх підходів в системі навчання.

Ми розглянули провідні тенденції розвитку хорової культури України
другої половини ХХ століття, що дозволяє відтворити панораму формування
диригентсько-хорової освіти і зробити висновок щодо розвиненості,
багаторівневості та цілісності цього процесу. Однією з визначальних рис
цієї галузі музичної освіти є прагнення виявити контекстуальні зв’язки
диригенстько-хорової педагогіки і культури у різноманітних її проявах.

^

gd?‹

Новітність матеріалу нашого дослідження значною мірою пов’язується з
продуктивністю для нього системи ідей щодо культурологізації освіти,
викладених в працях академіка Шейка В.М. З урахуванням нової
соціокультурної ситуації ним розроблено концепцію функціонування
Харківської державної академії культури, яка передбачає збереження і
нарощування науково-освітнього, художньо-творчого потенціалу цього
провідного закладу гуманітарно-культурологічної освіти Лівобережної
України і має стратегічну спрямованість на досягнення вузом
загальноєвропейського рівня гуманітарної освіти.

В контексті дослідження диригентсько-хорової освіти в музичній культурі
України другої половини ХХ століття особливого значення набувають
сформульовані вченим принципи функціонування гуманітарного вузу,
зокрема, такі як:

q фундаментальність культурологічної та мистецької освіти, яка
передбачає глибоку теоретичну і практичну підготовку;

q тісний взаємозв’язок освітньої, науково-дослідницької та
творчо-виконавської діяльності;

q актуалізація змісту навчання у відповідності з потребами соціуму
і культурного середовища;

q впровадження нових освітніх технологій, які спрямовані на
подальшу культурологізацію і гуманітаризацію освіти і передбачають
розробку авторських та експериментальних курсів і удосконалення існуючих
у відповідності з професіограмою підготовки студентів;

q органічне поєднання в діяльності вузу загальнодержавного і
регіонального компонентів, яке враховує специфіку, традиції певного
регіону та сучасні тенденції в розвитку його культури, мистецтва і
освіти;

q збереження культурної і педагогічної спадщини, її творче
переосмислення на основі нового бачення раніше створених цінностей;

q підтримка діючих і створення нових наукових та художньо-творчих
шкіл і напрямів; відображення в навчальному процесі їх провідних ідей і
концепцій;

q розвиток інтеграції, наукових і творчих зв’язків споріднених
вищих навчальних закладів.

З реалізацією цих та інших ідей вченого і керованого ним колективу
пов’язана надзвичайно плідна діяльність Харківської державної академії
культури в системі сучасних освітніх установ. Результати нашого
дослідження дозволяють зробити висновок про те, що ця концепція особливо
позитивно вплинула і на сучасні процеси реформування
диригентсько-хорової освіти. Вагомими здобутками в цьому напрямку
позначена різнобічна діяльність кафедри хорознавства та хорового
диригування ХДАК.

Досліджуючи сорокарічну історію кафедри ми звернули особливу увагу на
суттєві зміни методологічного характеру в роботі цього визначного центру
хорової культури. Про їх наявність засвідчують такі основні тенденції:

q впровадження нової моделі спеціаліста за двома новими
спеціальностями: “Музичне мистецтво” і “Музичне виховання” з
кваліфікаціями викладач-хормейстер, диригент хору, вихователь вокального
колективу;

q у відповідності з цією моделлю розробка в межах основних нових
курсів, які мають яскраво виражену культурологічну спрямованість: у
межах курсу “Хорова література” введення нових курсів “Сучасне хорове
мистецтво”, “Інтонаційно-стильовий аналіз”, за курсом “Вокал і вокальний
ансамбль” – “Історія вокального мистецтва”, за курсом “Хорове мистецтво”
– “Теорія хорового мистецтва”.

q цілісність навчального процесу, яка передбачає взаємозв’язок і
координацію курсів диригентсько-хорової спеціальності із суміжними
дисциплінами загально-культурологічного, психолого-педагогічного і
музично-теоретичного циклів, що сприяє всебічному осягненню студентами
різноманітних явищ культури;

q наявність суттєвих змін в структурі навчальних курсів, що
засвідчує їх методологічна зорієнтованість на висвітленні широкого кола
питань більш узагальненого характеру; спрямованість на формування у
студентів наукового підходу до джерелознавчих проблем; впровадження
нових методів аналізу різноманітних явищ хорового мистецтва і педагогіки
в контексті провідних культурологічних концепцій та
суспільно-історичного розвитку національних шкіл;

q функціонування на кафедрі провідних в Україні авторських
музикознавчих шкіл в галузі хорового (професор І.І.Гулеско) та
вокального (професор О.Г.Стахевич) мистецтва і педагогіки; яскраво
виражена культурологічна зорієнтованість діяльності цих шкіл;
спрямованість на досягнення цими галузями музикознавства та музичної
педагогіки сучасного рівня наукових знань;

q інтенсивний розвиток на кафедрі студентської наукової творчості;
активна діяльність дослідницької групи “Жанрово-стильові процеси в
хоровій творчості: традиції і сучасність” (керівник професор
І.І.Гулеско) у межах студентського науково-творчого товариства (СНТТ)
факультету народної художньої творчості;

q налагодження наукових та творчих зв’язків зі спорідненими
кафедрами вузів культури і мистецтв України та країн СНД.

Українознавча спрямованість наших наукових пошуків значною мірою
обумовлена роботою автора в Центрі музичної україністики під
керівництвом академіка І.Ф.Ляшенка над розбудовою соціально і етнічно
зорієнтованої музичної педагогіки. В епіцентрі цієї системи – такі
складові елементи як освіта, навчання і виховання. Основною умовою
функціонування цієї педагогічної тріади, яка розвивається в лоні
музичної україністики є, на думку вченого, взаємоузгодженість всього
комплексу навчальних дисциплін та їх гармонізація на рівні
етнокультурології, що забезпечить фундаментальність теоретичної і
практичної підготовки студентів. Ми приєднуємося до думки І.Ф.Ляшенка
про те, що освіта має перерости в гуманістичну та гуманітарну
освіченість, навчання – в професійну майстерність, виховання – в активно
діючу національну самосвідомість майбутніх фахівців.

Інтенсивний розвиток українського хорового мистецтва зумовлений
художніми традиціями нашого народу. Хорова культура сучасності постає як
закономірний спадкоємець багатовікових традицій. Багатовіковий
педагогічний досвід хорових діячів, українських композиторів має стати
предметом детального вивчення в процесі підготовки хорового диригента.

Непересічним мистецьким і педагогічним явищем в Україні постає
диригентська діяльність Микола Віталійовича Лисенка. Геній, дух, феномен
М.Лисенка можна осягнути найповніше, якщо розглядати його життя і творчу
діяльність не лише з суто мистецтвознавчих позицій, але і як втілення в
його особі історико-культурного феномену духовного розвитку українців.
Вивчення життєвого і творчого шляху визначного митця дає підстави для
припущення, що його діяльність є важливим джерелом формування
національної свідомості в Україні, і це переконливо засвідчує розвиток
хорової культури ХХ століття.

Найвищим надбанням української музичної культури другої половини ХХ
століття стали національні диригентсько-хорові школи. До найсуттєвіших
компонентів їх функціонування ми відносимо джерела традиції, комплекс
мистецьких та педагогічних засад і принципів у всій їх різноманітності,
естетичні установки, процеси та тенденції у виконавстві, форми
організації хорових колективів, своєрідність звукового еталону епохи,
розвиток музикознавчої думки в галузі хорознавства.

Маємо підстави зробити висновок про те, що диригентсько-хорова
освіта в музичні культурі України ІІ половини ХХ століття постає
цілісним і динамічним явищем власне музичної освіти та важливим
компонентом розвію української музичної культури загалом. Разом з тим
зазначимо, що панівна в розглянутий нами період тоталітаристська
антиукраїнська ідеологія, не дозволяла нашим попередникам всебічно
розвивати і повною мірою користуватись в практиці досягненнями світової
гуманітарної науки та національно-традиційними надбаннями.

Проведений аналіз різноманітних джерел дав нам змогу визначити
сьогоденні вектори мистецтвознавчої методологічної науки в світлі вимог
сучасної диригентсько-хорової педагогіки, означити той соціокультурний
та професійно-прикладний простір, де методологічні чинники впливу на
перебіг педагогічного процесу потребують особливої уваги. Розробка і
втілення курсів диригентсько-хорових дисциплін, що ґрунтуватимуться на
основі національних традицій з урахуванням світового досвіду,
культурологічних освітянських курсів, де здійснюватиметься розгляд
українського хорового співу на рівні національної духовної практики та
створення дійових методик опрацювання психологічних професійних чинників
на рівні взаємодії “творча особистість – процес виконання твору –
хоровий гурт” тощо – значно употужнять і поглиблять процес формування
особистості хорового диригента.

Творчого застосування гуманістично орієнтованих світоглядних засад,
теорій та спеціалізованих методик сучасних наук про суспільство та
індивіда вимагає й потреба адаптації вже опанованих виконавчих традицій
та теоретичних засад сучасної хорової педагогіки до потужного впливу
соціокультурних і технологічних чинників та тенденцій, притаманних
постіндустріальному суспільству XXI ст. Ще нагальнішою стає така
потреба, зважаючи на розвинуті традиції хорового мистецтва, як мистецтва
об’єднуючого, з огляду на експансію різноманітних форм музичної,
споживацько збідненої, так званої маскультури, та деякі інші негативні
процеси в українській музичній культурі, що проявляються на зламі
суспільно-економічних епох і тотальної політизації українського
суспільства.

Література:

Лащенко А.П. Українське хорове мистецтво ХХ ст. Науковий вісник НМАУ
ім.. П.І.Чайковського. Музичне виконавство. Вип. 14. Кн. 6. К.; 1999. –
С. 18 – 31.

Ляшенко І.Ф. Музична україністика в світлі сучасної культурної політики:
аспекти гуманізації та гуманітаризації національної освіти // Українське
музикознавство. Вип. 28.- К.: НМАУ ім. П.І.Чайковського, 1998. – С. 3-8.

Шейко В.М. Історія української культури: Монографія. – Х.: ХДАК 2001. –
400с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020