Реферат на тему:
Право і свобода в антропологічних складових освіти
Явне чи неявне слідування тому чи іншому, розумінню людської природи
приведе безумовно до розбудови таких різних філософських тлумачень
сутності та цілей людського існування і також свободи людини. Якщо
сутність людини є сукупність усіх суспільних відносин, то, вивчаючі
конкретні суспільні відносини, ми, майже, вивчаємо “живі особистості” і
радикально змінюючи суспільні відносини, можна перетворити природу
людини і створити нових людей. З зовсім іншої точки зору виходить
психоаналіз: людина є свідома істота, абсолютно прозора для самої себе,
в будь-який час людина взмозі з’ясувати джерела, механізми, мотиви
власних рішень та дій. Інші інтерпретації сутності людини пропонують
екзистенціалізм, постмодернізм, персоналізм тощо. Але, мабуть, тільки
антропологічний підхід до розгляду людини як цілісності дає можливість
побачити принципове положення – вибір особистісного шляху і форми
діяльності людини – результат її вільного виявлення. Саме тому людина не
існує поза феноменом свободи, а за висловом Гегеля природа людини “і є
свобода, вільна духовність”.
Пошук шляхів до свободи як одвічне питання людства так чи інакше
переходить в царину проблеми прав людини, яка розглядається позицій
сучасного рівня розвитку правового регулювання відносин, що виникають у
соціальній сфері, а також у історичному контексті, бо саме “всесвітня
історія є прогрес в усвідомленні свободи-прогрес, який ми повинні
пізнати в його необхідності” [1, 19]. Це цілком закономірно, оскільки
процес пізнання – процес безкінечний, то і права людини, і свободи не
слід визначати як щось незмінне. Незмінним можна вважати лише прагнення
людини до свободи та необхідність філософської рефлексії як
багатогранного та складного явища, якою є свобода, так і ролі прав і
свобод в житті людини, яка усе більше постає як цілісність та
унікальність світу.
Відомо, що значущість проблеми людини протягом вже чотирьох століть
неухильно зростає, а в останній час цей процес набув нового прискорення.
Біля витоків цього піднесення є загальний процес секуляризації, який
почався ще в новітній час і який на місце Бога-творця поставів
Людину-творця.
Суттєво зростає інтерес до проблеми людини в ХХ ст.: гостра критика
науки і, зокрема, визнання обмеженості природничого підходу до вивчення
людського світу, цивілізаційний поворот індус трійного суспільства до
інформатико-гуманістичного значно звеличують роль людської
індивідуальності, її творчого потенціалу, орієнтація суспільства на
демократичні, правові засади прогресивного розвитку надає осмисленню
людиною місця у суспільстві сенсожиттєвого характеру.
Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і
до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного
світу. Які б науки не вивчали людину, вони “препарують” її походження,
сенс життя, долю та призначення, можливості та межі її свободи і
творчості.
З кінця ХІХ- поч. ХХ ст. в філософській і науковій рефлексії
здійснюється своєрідний антропологічний поворот – проблема людини стає
чи не основною для більшості вчень і в антропологічному вимірі акцент
робиться на розгляді людини як універсального світу соціального буття, а
кожний новий етап розвитку людини, нації, суспільства й держави виявляє
нові набутки людини в цьому відношенні і нові втрати. Адже всесвітня
історія людини є безкінечним шляхом до себе, до своєї самореалізації,
свого самовизначення, прагнення до своєї свободи. А кожне людське життя
є етапом, складовою цього безкінечного процесу самореалізації вільної
людини, самоіснування людини у суспільстві, у всесвітній історії як
духовного, вільного, творчого суб’єкта.
У межах соціально-філософської антропології вичленяються певні
закономірності цього процесу:
– закон антропологічної орієнтації суспільства і суспільного так чи
інакшу втілює в собі інтереси, цінності людини, служить їй;
– закон хвилеподібності суспільного життя: суспільні чинники, будучи
створені людиною в ім’я розв’язання своїх проблем, відчуджуються від
людини, потім знову підпорядковуються їй;
– закон зростаючих масштабів цієї “оберненості” суспільства проти
людини збільшуються, а тиск суспільства на людину посилюється;
– закон збереження, нерозчиненості людини у суспільстві: за
будь-яких форм та масштабів підкорення людини суспільним інститутам
людина не розчиняється у суспільстві, зберігає себе як тотальність, як
суб’єкт;
– закон нелінійності розвитку людини в суспільстві: у всесвітній
історії немає односпрямованого процесу входження та розвитку і цей
процес включає в себе відступи, багатоманітність форм, супроводжується
не лише досягненнями й витратами;
– закон відносності розвитку свободи та творчості людини
відкидається як якесь абсолютне розуміння свободи та творчості, вони
сприймаються відносними величинами, пов’язаними з конкретно-історичними
умовами розвитку людини із суспільства; свобода і творчість людини не в
минулому і не в майбутньому, вони у кожному моменті буття людини;
– закон зростання ролі людини у суспільстві, історії, полягає у
зростанні антропологічного детермінізму у всесвітній історії [3,
239-240].
Людське самовизначення означається в даному разі як почуття, так і
здатність людини до реалізації своїх намірів, прагнень до вдосконалення
самої себе, як процес розкриття на індивідуальному рівні всіх потенцій
суспільного буття.
?????????}?є сутність людини і її існування щодо можливих уявлень і
бажань, а не в наслідок внутрішнього або зовнішнього примусу. Однак є
багато чого, що обмежує внутрішні бажання. Саме яку роль у цьому плані
виконує право? Чи воно є форма виявлення свободи, чи саме той примус,
який протистоїть вільній людині?
Правовий нігілізм, який формувався в нашій країні в 20-30-ті роки і який
залишається суттєвим ферментом сучасної масової свідомості, спирається
якраз на уявлення людей, що право є неповноцінною і шкідливою формою
регулювання соціального життя, яке віджило свій час і залишиться лише як
старий експлуататорський інститут: воно (право) звільнено від усякого
гуманістичного змісту, і навіть правова норма з її безумовним завданням
захищати особистісну незалежність, сприймається як щось несуттєве.
Причому, правовий нігілізм відтворює себе не тільки в теоретичних
міркуваннях, а й у повсякденних розмовах: виключно “буржуазними”
виглядали такі поняття як “парламентаризм”, “юридична особа”,
“особистість”. Доречі, останнє використовувалося як іронічне кліше.
Дійсно людині треба повернути людяність і в цьому контексті, який
передбачає унікальність кожного індивіду на противагу формулі “немає
людей, яких неможливо замінити”. Людина за допомогою антропологічної
рефлексії повертається до самодостатності та неповторності, що у царині
права як його першопричина постає у вигляді індивідуальної автономії,
тобто саме законності людської поведінки. саме право є суспільстві лише
тоді, коли держава визнає кожного члена соціуму як розумну істоту, яка
спроможна самостійно вирішувати, що для неї морально, ціннісно корисне,
істоту, яка спроможна бути господарем самому собі, але ж істоту, яка
осягає свободу не тільки як безмежну волю, а волю й як необхідність. “Ще
і ще раз накреслимо, ідеальних моделей суспільного устрою не може бути,
бо не ідеальна сама людина. Їй потрібна сильна держава, котра обмежує її
свободу у тих аспектах буття, де її “безбрежність” погрожує
гуманістичним основам цивілізації. Але з однією суттєвою умовою – ця
держава не тільки шляхом демократичних процедур відповідальна перед
суспільством за свої дії, але і створює реальні гарантії прав і свобод
особистості і її індивідуальної автономії. У цьому плані питання “Хто
для кого?” вирішується раціонально: без сильної влади не можна захистити
інтереси людини, без дійової системи правових гарантій не можна бути
застрахованим від посягань на особистісну свободу” – вважать дослідними
[2, 751].
Мабуть, не слід очікувати на багато в реалізації свободи від держави,
бо, як вважає російський мислитель К.Леонтьєв, “… Гуманних держав не
буває. Гуманним може бути серце того чи іншого правителя; але нації і
держави – людський організм. Правда, і вони організми, але іншого
порядку: вони є ідеї, які втілені у відомий суспільний лад. У ідей немає
гуманного серця. Ідеї невблаганні і жорстокі, бо вони є не що інше, як
чи неясно усвідомлені закони природи і історії” [2, 732].
Саме тому ця проблема переміщується в площину соціалізації, освіти,
головними антропологічними складовими якої слід вважати ідею про людину
та її життя як цілісне утворення, нові антропологічні технології, які
виникають з цієї концепції людинознавства, духовну складову, яка надає
можливість переорієнтації взаємовідносин між людьми.
В структурі сучасної педагогічної антропології акумулюється знання про
різні аспекти людського буття, які спираються на ідею цілісності та
ієрархічності людського універсуму, де зокрема воля та необхідність не
протистоять один одному, а право не виглядає на рівні самопізнання
несправедливим і навіть ворожим.
Цікавим в цьому контексті здається аналіз відповідей на деякі питання
анкети, яка була проведена серед студентів усіх курсів Мелітопольського
НКП гуманітарного університету “ЗІДМУ” цього року. На питання: “Що є на
Вашу думку, свобода?” більшість студентів зробила? відповіді: можливість
людини думати і діяти відповідно до її уявлень і бажань, а свободу
обмежує в більшості респодентів а ні природна детермінованість, а ні
мораль, а тільки право і саме право. Тому майже ніхто не згоден з
виловом Вальтера, що “свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від
законів”. Саме небажання на рівні духовності осягнути свободу як і
необхідність тільки 5 студентам з 60 дозволяю вважати себе вільним, а
один респодентів, характеризуючи власну свободу, написав вірші
І.Губермана:
Безмолвствуют покорные народы,
Беззвучные горланят петухи.
Мы рождены для счастья и свободы,
Как рыба для полета и ухи.
Освіта, яка орієнтується на антропологічний підхід, повністю змінює
методологічну парадигму: в процесі пізнання людини використовуються як
наукові (природничі) так і гуманітарні знання про життя людини;
досліджується не тільки космічна і суспільна природа людини, але й її
душевно-духовний аспект з провідною ролєю самосвідомості; саме в цій
методології духовний світ розглядається в процедурі пізнання, як чинник,
що компенсує і доповнює попередні дослідження; в межах цього підходу
людині не нав’язується світ, який відчужений і важко осягається, тощо.
Реалізація даного підходу нової парадигми освіти допоможе становленню
самоцінності людської особистості, поширити її свободу та навчити жити в
умовах демократичного процесу.
Література:
Гегель Ф. Философия истории //Сочинения. – М., Л., 1935. – Т.8.
Кулешов С.В., Медушевский А.Н. Россия в системе мировых цивилизаций:
Учебное пособие /Под общ. ред. О.В.Волобуева. – М.:
Издательско-книготорговый центр «Маркетинг»; Информационно-издательское
агентство «Русский мир», 2001. – 776 с.
Римаренко Ю.І., Шкляр Л.Є., Римаренко С.Ю.Етнодержавознавство.
Теоретико-методологічні засади. – К.: Інститут держави і права НАН
України, 2001. – 264 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
