.

Запальні процеси слинних залоз. класифікація, патогенез, клініка, діагностика, лікування (лекція)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
479 17346
Скачать документ

Лекція

Запальні процеси слинних залоз. класифікація, патогенез, клініка,
діагностика, лікування

Запалення паренхіми слинної залози називається сіалоаденітом, а
вивідного протоку її – сіалодохітом.

І. Етіологічними факторами можуть бути нейрогенні чи нейроендокринні
порушення функції слинних залоз, а також попадання в них інфекції.
Запалення нейрогенного походження виникають при операціях на шлунку,
стравоході чи кишечнику; запалення нейроендокринного характеру
розвиваються, після оваріотомії, при орхітах. Інфекційні запалення
виникають у випадку попадання мікроорганізмів в залозу з сусідніх
віддалених ділянок.

Можливі наступні шляхи проникнення інфекції в слинні залози і їх вивідні
протоки: стоматогенний, гематогенний, лімфогенний і контактний.

Стоматогенний шлях має місце при стоматитах, екскоріаціях, попаданнях
сторонніх тіл в протоки; гематогенний – при загальних інфекційних
захворюваннях, сепсисі; лімфогенний – при запальних процесах в
щелепно-лицевій ділянці.

Спочатку розвивається лімфаденіт всередині слинної залози (так званий
псевдосіалоденіт), а потім запалення переходить на паренхіму залози. По
продовженню запалення виникає при наявності білящелепних флегмон,
фурункулів, дерматитів, отитів, фарингітів та остеомієлітів.

Обов’язковими умовами проявлення інфекції в слинній залозі є сіалостаз
на грунті порушення нервової регуляції, гальмування парасимпатичної
інервації.

Частота локалізації сіаладенітів і сіалодохітів: білявушні залози
займають перше місце, піднижньощелепні – друге і під`язичні – третє
місце. Порівняно рідко має місце комбіноване пораження, тобто запалення
декількох залоз одночасно.

Класифікація. На основі етіологічних і патогенетичних факторів доцільно
розрізняти наступні клінічні форми гострого сіаладеніта:

1. Гострий вірусний сіаладеніт:

викликаний вірусом епідемічного паротита;

викликаний вірусом грипу;

викликаний іншими видами віруса (цитомегалії, герпеса, Коксакі і ін.)

2. Гострий бактеріальний сіалоденіт:

при гострих інфекційних захворюваннях;

в післяопераційному періоді;

що виникає при кахексії, серцево-судинній недостатності та ін. загальних
хронічних захворюваннях, при яких порушується трофіка тканин;

лімфогенний (паротит Герценберга);

контактний (при флегмоні в сусідніх до залози ділянках)

при попаданні стороннього тіла в протоки слинних залоз (виключаючи
слинні камені).

За клінічним перебігом розрізняють гострі та хронічні сіалоденіти.
Збудник хронічного сіалоденіту невідомий, за невеликим виключенням
(актиномікоз, туберкульоз, сифіліс).

Первинні зміни в залозі носять дистрофічний характер, виникають на фоні
зниження неспецифічної резистентності організму. Причиною їх може бути і
вроджена патологія. Інфекція при хронічному сіалоденіті відіграє
вторинну роль.

3. Запалення білявушних слинних залоз – паротит.

Паротити за своїм клінічним перебігом можна розділити на гострий,
хронічний і загострення хронічного. У відповідності до етіологічного
фактора вони бувають інфекційні та нейроендокринні.

За характером інфекції – банальними неспецифічними (гнійні) і
специфічними (вірусні, туберкульозні, актиномікотичні і сифілітичні).

Вірусним паротитом є так звана “свинка”, чи епідемічний паротит,
протікаючий спочатку гостро.

Патанатомічно хронічні паротити діляться на паренхіматозні,
інтерстиціальні і синдром Шегрена.

Гострий епідемічний паротит є загальним інфекційним захворюванням,
вперше описаним Гіппократом в 5 столітті до н.е.

Великий внесок у вивчення цього захворювання внесли А.Д.Романовський
(1894), І.В.Піроїцький (1883), Н.Філатов (1891) та ін.

Епідемічний паротит гостре інфекційне захворювання, яке викликається
фільтруючим вірусом. Характеризується запаленням великих слинних залоз.
Звичайно поражаються привушні слинні залози (типова клінічна форма).
Втягнення в процес піднижньощелепних і під`язичних залоз при
епідемічному паротиті, спостерігається в невеликому проценті випадків:
піднижньощелепної – в 10%, під`язичної – 4,9 %. Нерідко запальні зміни
виникають в ділянці статевих, молочних, підшлункової залоз та інших
залозистих органів. Поражується також і нервова система. При атиповій
формі захворювання привушні залози в процес не втягуються. Вірус
епідемічного паротиту викликає утворення антитіл вже на 6 – 7 день
хвороби.

Епідемічний паротит частіше зустрічається в країнах з помірним та
холодним кліматом. В основному уражуеться дитяче населення, дорослі
хворіють рідше. В теперішній час епідемічний паротит спостерігається як
у вигляді спорадичних захворювань, так і рідких епідемічних спалахів в
закритих і дитячих колективах. За різними даними найбільший процент
захворювання припадає на вік 7 – 10 років.

Серед дорослих частіше хворіють жінки.

Зараження проходить шляхом безпосередньої передачі від хворого до
здорового, через верхні дихальні шляхи, крапельно-повітряним шляхом, але
можлива також передача при використанні предметів, з якими стикався
хворий. При інфікуванні вірус, епід. паротита найчастіше виявляється на
протязі перших 3-ох днів захворювання в привушній залозі, в інших
тканинах і органах – рідше. З організму вірус виділяється з слиною.

При епідем. паротиті поражаеться головним чином строма слинної залози.
Інкубаційний період епідемічного паротиту коливається в межах 2 – 3
тижнів. Залежно від важкості заворювання визначаються три форми
клінічного перебігу: легка, середньої важкості і важка. Інколи, крім
цього, розрізняють неускладнений і ускладнений перебіг процесу.

При легкій формі паротиту клінічні ознаки виражені слабо, температура
тіла не підвищується. Припухлість привушних залоз майже неболюча. Із їх
протоків в помірній кількості виділяється прозора слина. Нерідко
поражається лише одна привушна залоза. Припухлість і біль зникають на
протязі одного тижня.

При захворюванні середньої важкості після короткого (2 – 3 дні)
продромального періоду, що проявляється недомаганням, поганим апетитом,
ознобленням, головним болем, болючістю в ділянці шиї, суглобів і м`язів
кінцівок. Інколи невеликим підвищенням температури і сухістю в порожнині
рота, виникає болюче припухання слинної залози. В більшості випадків
через 1 – 2 дні відмічається припухлість і другої привушної залози.
Відмічається подальше підвищення температури тіла, звичайно в межах 37,5
– 38°С.

Припухлість швидко збільшується (майже завжди на одній стороні більше,
ніж на другій). У деяких хворих відмічається гіперемія слизової оболонки
порожнинирота і устя привушного протоку. Салівація звичайно знижена.
Через 3 – 4 дні запальні явища починають стихати.

При важкій формі спочатку, після виражених продромальних явищ, прииухае
привушна залоза, часто обидві. Дуже скоро наступає коллатеральне
запалення в оточуючих тканинах. При цьому припухлість, що локалізувалася
спочатку по зовнішній поверхні гілки нижньої щелепи, поширюється вверх
до рівня очниці, ззаду доходить до соскоподібних відростків і
опускається іноді до ключиць. Шкіра над припухлістю має нормальне
забарвлення, не напружена. При втягненні в процес підщелепних і
під`язичних залоз припухлість поширюється на шию. Збільшена і болюча при
пальпації привушна залоза відсуває назовні мочку вуха, здавлює, а іноді
значно звужує зовнішній слуховий прохід. Може бути затруднене
відкривання рота. Часто розвивається катаральний стоматит відмічається
гіперемія слизової оболонки зіву. Устя привушного протоку буває
гіперемоване. Протока пальпується у вигляді тяжа. Відмічається різке
зменшення, або навіть припинення слиновиділення з припухлої залози. В
рідких випадках, особливо в початковому періоді захворювання, салівація
підвищена. Температура тіла може досягати 39-400С. На 5 – 6 день вона
поступово знижується, коллатеральннй набряк і запальний процес в ділянці
залози після цього піддається зворотному розвитку.

Розцінювати захворювання як епідемічний паротит необхідно лише в тих
випадках, коли запальні явища слинної залози є первинними, а не
ускладненням будь-якого іншого інфекційного захворювання.

У хворих з неускладненою формою епідемічного паротиту при дослідженнях
крові звичайно відмічається нормальна кількість лейкоцитів. Рідше
відмічається лейкопенія, помірний моноцитоз і лімфоцитоз. ШОЕ
залишається в межах норми.

При ускладненій формі епідемічного паротиту, коли процес охоплює
різноманітні залозисті органи і системи, брадикардія заміщується
тахікардією. Нерідко відмічається пораження нервової системи (менінгіт,
енцефаліт, інколи з паралічем черепних і спинномозкових нервів).
Поражається очний, окоруховий, відвідний, лицевий і вестибуло-завитковий
нерви. Інколи пораження нервової системи супроводжується психічними
розладами.

Нерідким ускладненням є орхіт. Описаний також мастіт, який розвивається
на 3 – 5 день захворювання епідемічним паротитом, що супроводжується
припухлістю і болючістю молочної залози. Звичайно через 2 – 3 дні
вказані явища зникають. Мастіт відмічається не тільки у жінок, але і у
дівчаток та чоловіків. Нерідко при епідемічному паротиті поражається
підшлункова залоза, можуть відмічатись явища гострого нефриту.

В більшості хворих епідемічний паротит закінчується виздоровленням.
Однак у випадках ураження нервової системи, при розвитку в ділянці
привушної залози гнійно-некротичного процесу, що поширюється на прилеглі
ділянки, може відмічатися летальний наслідок. Після виздоровлення
залишається стійкий імунітет до вірусу епідеімічного паротиту.

Диференціальний діагноз в першу чергу необхідно проводити з несправжнім
паротитом Р.Л.Герценберга, що розвивається як ускладнення затрудненого
прорізування зуба мудрості і представляючим картину одностороннього
пораження лімфовузлів, закладених в капісулі привушної залози. При
несправжньому паротиті слиновиділення не порушується. Це захворювання,
по суті, є лімфаденітом, а не пораженням паренхіми чи протоків слинної
залози.

Паренхіматозний паротит відрізняється від епідемічного тривалим,
хронічним протіканням, періодичними загостреннями. Як правило, це
одностороннє захворювання.

Хвороба МИКУЛИЧА поражає всі слинні і слізні залози, також відмічається
хронічне протікання.

Профілактичні заходи включають проведення вологої дезинфекції приміщення
і речей хворого, кип`ятіння столового посуду, провітрення приміщення.
Ізоляція хворих епідемічним паротитом повинна проводитися на протязі 9
днів від початку захворювання.

З появою клінічних ознак ускладнень дітей необхідно брати під
диспансерний нагляд.

Лікування епідемічного паротиту в основному симптоматичне.

Воно полягає в догляді за хворим і попередженні ускладнень. Необхідний
ліжковий режим на період підвищення температури, тобто на 7-10 днів.
Забезпечення ліжкового режиму особливо важливе для дорослих: це в
значній мірі попереджує ускладнення (орхіт, панкреатит, менінгіт). Хворі
епідемічним паротитом звичайно не дотримуються особливої дієти, однак
рекомендується пам`ятати про можливість пораження підшлункової залози,
їжа повинна сприяти очищенню порожнини рота. З цією метою рекомендується
кисле пиття, сухарі.

Призначають теплові процедури на ділянку привушних (за показаннями і
підщелепних) залоз: зігрівальні компреси, мазеві пов`язки,
фізіопроцедури (соллюкс, УВЧ). Застосовують також УФО. Необхідно
забезпечити регулярний догляд за порожниною рота (полоскання,
іррігація).

Застосування інтерферону у вигляді орошення порожнини рота 5 – 6 разів
на день значно покращує стан хворого, особливо у випадках раннього
застосування його на 1-2 день.

При значному зниженні функції слинних залоз виникає загроза проникнення
флори порожнини рота в залозу. Таким хворим в протоки слинних залоз
необхідно вводити по 0,5 мл розчину антибіотиків (по 50-100 тис. ОД
пеніциліну і стрептоміцин в 1 мл 0,5 % р-ну новокаїну). Це особливо
необхідно при наявності гнійних виділень із устя протоки привушної
залози. Поява в ділянці залози щільного неболючого інфільтрату є
показанням до введення в оточуючі тканини 50-100 мл 0,25-0,5 % новокаїну
з добавкою 200-500 тис. ОД пеніциліну і стрептоміцину. При прогресуванні
гнійного запального процесу і виявленні вогнищ розм`якшення необхідне
оперативне втручання в стаціонарі. У випадку виникнення ускладнення
запального характеру лікування необхідно проводити в контакті з
спеціалістами відповідного профілю (невропатолог, терапевт, уролог, і
ін.).

Гострі неепідемічні паротити.

Причиною їх можуть бути як загальні, так і місцеві фактори. До числа
перших відносяться: запальні інфекційні захворювання (тиф, грип, кір,
скарлатина, поліартрит і ін.), хірургічні операції в черевній порожнині,
виснаження і обезводнення організму, що супроводжується сухістю
порожнини рота.

Можливі і місцеві фактори: запальні процеси в порожнині рота
(стоматити), попадання інфікованих тіл у вивідні протоки, отити,
остеомієліти щелеп, гайморити, лімфаденіти.

Клініка. З`являється стріляючий біль і припухлість в ділянці однієї
(рідше обох) слинних залоз, температура тіла досягає 390 і вище; в крові
зміни, характерні для гнійного процесу. Досить швидко набрякає вся
привушна ділянка; відтопирюється мочка вуха, розвивається тризм,
затруднюеться ковтання і дихання; з`являється сухість в роті. Шкіра
попереду вушної раковини згладжена. Звужений слуховий прохід, зменшена
гострота слуху. При легкому масуванні залози з її протоків з`являється
мутна, а потім гнійна слизиста рідина. Гострота запалення наростає на
3-4 день, а потім іде на спад. Довго після цього тримається ущільнення
всієї навколовушної ділянки.

Патологічна анатомія: Розрізняють катаральну, гнійну і ган-гренозну
форми гострих неепідемічних паротитів. При гнійній формі проходить
розпад паренхіми з некрозом її залозистої тканини, утворення мілких і
крупних вогнищ нагноєння, які нерідко один з одним сполучаються. Капсула
залози утворює вихід гною в підшкірну основу, тому появляється
інтенсивний рвучий біль. Гній нерідко прориває в зовнішній слуховий
прохід, зі сторони якого залоза не покрита власною фасцією. Якщо
поширення гною проходить по глотковому відростку навколовушної залози,
розвивається навкологлоткова флегмона, яка може- перейти в глибоку
флегмону шиї і медіастеніт.

При гангренозній формі паротиту має місце обмежений некроз тканин і
важкий септичний стан. На цьому фоні запалення може поширюватись як вниз
(вздовж судинно-нервового пучка) – в средостіння, так і вверх – до
основи черепа. Можливий розвиток тромбозів і флебітів в системі лицевої
вени, пораження мозкових синусів.

У випадку поширення процесу вздовж гілки нижньої щелепи розвивається
запалення скронево-шижньощелепового суглобу, яке може закінчитись
некрозом його, можливий розвиток рубцевої контрактури.

Гострий гнійний паротит у хворих, оперованих на черевну порожнину,
розвивається на 4-9 день після операції і являє загрозу, яка приводить
інколи до смерті.

  c eiue

th

c ith

???????¤?¤?$?????????Механізм виникнення післяопераційних паротитів
пояснюється рефлекторним зниженням або припиненням слиновідділення
навколовушних залоз; це призводить до припинення бактерицидної дії,
дивлячись на мікрофлору (порожнини рота), підвищену активність її до
проникнення в протік залози, а потім в перенхіму її. Тому санація
порожнини рота в загальнохірургічних хворих, а також гігієнічний догляд
за ними в значній мірі є профілактикою паротитів.

Диференціальний діагноз. При флегмоні навколовушної ділянки відсутнє
гноєвиділення із протоків залози. При лімфаденіті (або псевдопаротиті)
також немає гноєвиділення із слинного протоку.

Лікування. На початку захворювання – консервативне: сухе тепло, УВЧ,
компреси з дімексідом. Поряд з назначенням сульфаніламідних препаратів
вводять в/м антибіотики (пеніцилін і ін.) по 200 тис.ОД на 0,5 – 1 %
р-ні новокаїну. При важкому стані -100 тис.ОД антибіотика через кожні 3
год., всмоктування підслизової основи по ходу протоку розчином
пеніциліну, всеред. селол (фенілсаліцилат, з уротропіном (по 0,3-0,5 г).
Дрбрий ефект відчувається при промиванні мілких протоків залози
хімотрипсіном. З харчування необхідно виключити гострі (слиногенні)
р-ни, щоб забезпечити залозі функціональний спокій. У випадку нагноєння
залози проводять розтин, який огинає кут щелепи, розсікають шкіру,
підшкірну основу, навколовушно-жувальну фасцію, потім тупо розсувають
край рани. Другий розтин ведуть вздовж скулової дуги. Обов`язковим є
дренування рани (гумовою смужкою), поки не відійдуть некротичні ділянки.

На жаль, у хворих, які перенесли важку операцію, або виснажених, навіть
своєчасна евакуація гною не завжди зупиняє поширення процесу. В підсумку
– гнійний паротит стає причиною подальшого погіршення стану хворого,
температура тіла утримується в межах 390С і більше. В таких випадках
дають амідопірин (дорослим по 0,25-0,3 г, 3 – 4 рази в день; дітям від
двох до пяти років по 0,05 – 0,1 г, від 6 – 12 років по 0,1-0,15 г на
прийом).

При поширенні запалення залоз вниз на шиї показаний розтин вздовж
переднього краю грудинно-ключично-сосцевидного м`язу, а при сепсисі
необхідно вводити велику кількість рідини (під шкіру); в/в уротропін,
глюкоза; в/м антибіотики; всередину – сульфаніламідні препарати. Разом з
тим слід провести посів крові на стерильність, не чекаючи ефекту
вказаного лікування. Якщо в крові знаходять стафілакок, необхідно почати
специфічне лікування нативним стафілакоковим анатоксином в поєднанні з
вітамінами і анти-гістамінними препаратами (дімедрол, діпразін, етізін,
діазолін).

Прогноз і ускладнення. Прогноз неепідемічного паротиту благоприемний.
Крім перечислених вище ускладнень слід мати і стійкі слинні свищі, які
усуваються пластичними операціями. На самому початку утворення слинного
свища слід спробувати його ліквідувати прижиганням 30% розчином срібла
нітрату.

Профілактика неепідемічних паротитів: гігієнічне утримання рота при
стоматитах, запальних інфекціях і після лапаротомії; слюногенні розчини
– пілакарпіну гідрохлорид (1 % по 4-6 крапель 3-4 рази в день) або
слиногенна мікстура: Acidi hydrochloridi diluti 4.0 + Aq. Destillatae
200.0 по 1 ст.ложці 3 рази в день перед їдою). Корисно назначити
всередину дезинфікуючі препарати, які виділяються через слинні залози
(фенілсаліцилат 0,3 г і гексаметилен тетрамін 0,3 г по 3-4 рази в день).

Хронічні паротити. Існує ряд класифікацій хронічних паротитів. Так,
І.Ф.Ромачева ділить їх на паротити з пораженням паренхіми навколовушної
слинної залози; пораженням вивідних протоків і паротити з пораженням
строми залози.

А.В.Клементов ділить хронічні паротити на дві основні групи:
паренхіматозні і інтерстиціальні, причому кожна з них може бути в
періоді загострення.

Хронічні паротити нерідко протікають дуже довго без суб`єктивних
розладів і вперше діагностуються лише при загостренні. У дорослих хворих
однаково часто спостерігаються паренхімотозні і інтерстиціальні
паротити, причому після 46 років – в зв`язку з гормональною дифункцією
статевих залоз (В.А.Зак, 1975).

Хронічний паренхіматозний паротит.

Клініка. Скарги хворих різноманітні і залежать від стадії захворювання.
На початку – наявність безболючої припухлості. Інколи збільшується при
прийомі їжі. В ряді випадків хворими відмічається відчуття присмаку гною
в роті. Припухлість залози досягає інколи великих розмірів, має чіткі
границі. Захворювання поражає одну залозу, триває роками, даючи інколи
загострення і при цьому симулює картину епідемічного паротиту.

Об`єктивно: при пальпації визначається збільшена щільно-горбиста і
безболюча залоза. Під час масування її із протоку у великій кількості
виділяється слина з домішками гною або фіброзних згустків. На
контрастних сіалограмах в порівнянні з нормальною на початку
захворювання видно деформацію протоків ІІ – ІV порядку, а пізніше –
загибель цих протоків і прилягаючих ділянок залози, на знімку видно
характерні порожнини, заповнені контрастною речовиною. Ці порожнини в
подальшому зливаються один з одним, гублять свої риси, число їх
збільшується.

В процесі запалення може загинути вся паренхіма залози і заміститись
фіброзною тканиною. При цьому головний вивідний протік, гублячи тонус,
різко розширюється і приймає колбоподібні риси.

Загострення хронічного паренхіматозного паротиту, як правило, виникає в
осінній період (при переохолодженні) і характеризується ниючим болем
(під час їжі) в ураженій залозі, збільшенням, припухлістю, підвищенням
температури тіла до 380С і більше, з`являється обмежене відкривання
рота. Загострення стихає (під впливом тепла або самостійно), але через
деякий час знову повторюється. Об`єктивно: припухлість навколовушної
ділянки, болючічть і горбистість залози при пальпації, напруженість
шкіри. Слизова оболонка щоки набрякла, вивідний проток залози
пальпується у вигляді тяжа, гирло протоку зіяє, при масуванні залози з
протоку виділяється густа слина з домішками фіброзних включень і гною. В
ряді випадків описана картина загострення швидко переходить у флегмону
навколовушножувальної ділянки.

Лікування досить складне навіть в початкових стадіях захворювання, так
як загибла паренхіма залози не здатна регенерувати. Задача лікування
полягає в тому, щоб призупинити прогресування хвороби і її загострення.
Для цього визначають характер мікрофлори, що виділяється з протоку, і
чутливості її до антибіотиків. Потім бужують вивідний протік очними
зондами або тонкими пластмасовими нитками, кінці яких дещо оплавлені (у
вигляді головки кравецької шпильки). Крім цього щоденно промивають
залозу розчином відповідних антибіотиків. Введення розчину в протік
виконується повільно, до появи відчуття тиску. Масуючи залозу,
звільняють її від влитих антибіотиків і слизисто-гнійних мас. Чергуючи
ці дві процедури, досягають отримання чистої слини, після чого ще раз
вводять ті ж антибіотики в великій кількості і залишають в залозі. Таке
промивання залози виконують щоденно до клінічного виздоровлення

Для цієї ж мети рекомендується застосовувати розчин хімотрипсина, якій
володіє протеолітичними властивостями (розщеплює фібро-ні згортки,
розріджує густу слину, полегшує її виведення з протоків). Щоб отримати
розчин потрібної концентрації, в флакон з хімотрипсином додають 5 мл
ізотонічного розчину

Протизапальною дією володіє йодотіол, тому повторна сіалографія
приводить після невеликого загострення до суттєвого покращання
салівації, затримки процесу склерозування залози. Добре також діють
розчин К2 (починаючи з 2 % розчину по 1 ст. ложці 3 рази в день,
підвищують концентрацію до 10 % і проводять курс лікування на протязі
2,5 місяців), ін`єкції за індивідуально підібраною схемою -галантаміну
або пірогеналу 25 ін`єкцій. Виздоровлення може виявитись швидше, якщо
приведене вище лікування поєднати з місцевими новокаїновими блокадами
(50-60 мл р-ну новокаїну вводять в залозу, повторюючи через 2-3 дні до
12 разів), гальванізацією ділянки залози (щодня протягом 30-40 днів).

Протизапально діє і рентгенотерапія (по 1 Гр з переривами в 2-3 дні,
сумарна доза 5-6 Гр). В рідких випадках безуспішного консервативного
лікування застосовують повне або часткове видалення ураженої
навколовушної залози за сучасними методами, котрі забезпечують
збереження лицевого нерва.

Покази до субтотальної, а тим більше до тотальної паратидектомії при
хронічному паротиті дуже звужені, так як ризик спотворення обличчя після
неї не йде ні в які порівняння з перспективною стійкого і настійливого
консервативного лікування хронічного паротиту і профілактики його
загострення. Лікування загострення хронічного паренхіматозного паротиту
направлене на профілактику флегмонозного ураження привушно-жувальної
ділянки.

Призначають УВЧ, соллюкс, в/м ін`єкції антибіотиків з врахуванням
припливу до них мікрофлори, що виділяється з вивідних протоків.
Всередину призначають гексаметилтетрамін з фенілсаліцилатом або 2 %
розчин

Гексаметилтетрамін виділяється через слинні залози. В запальній залозі з
гексаметилтетраміну виділяється формальдегід, що є активним антисептиком
і має протизапальну дію.

Прогноз. Якщо описане лікування загострення хвороби не приводить до
стихання процесу і він переходить в флегмонозне запалення, показане
розсікання тканини і таке ж медикаментозне лікування, як при гострому
гнійному паротиті.

Хронічний інтерстиціальний паротит.

Клініка. Скарги хворих зводяться до косметичного дискомфорту,

їх непокоїть наявність припухлості в ділянці залози. В минулому хворі
відмічали періодичне поколювання і важкість в залозі, які переходили в
легкий щемлячий біль. В холодну пору року ступінь збільшення залози
підвищується.

Серед хронічних запалень білявушних слинних залоз інтерстиціальне
запалення буває порівняно рідко і складає тільки 10 % від загального
числа хронічного паротиту.

В основі захворювання лежить реактивне розростання міждолькової
сполучної тканини без руйнування залозистої речовини. Уражаються частіше
обидві привушні залози, шкіра над якими залишається незміненою.
Пальпаторно визначається неболюча, м`якої консистенції збільшена залоза.
При масуванні її з протоку виділяється чиста слина, але в малій
кількості через зниження функції залози. В період загострення хвороби
відмічається незначний ниючий біль в залозі. За допомогою сіалографії
виявляють звуження вивідних протоків достатньо добре контурованих. В
стадії виражених ознак хронічного інтерстиціального сіаладеніту виникає
значне (в 2 рази порівняно з початком захворювання) пригнічення
слиновиділення, підвищена мацерація епітеліальних клітин вивідних
протоків.

На сіалограмі помітне звуження вивідних протоків, які виявляються добре
контурованими.

Лікування. Призначають курс опромінення рентгенівськими променями по
0,6-0,9 Гр через кожні 2-3 дні, сумарно від 6 до 8 Гр на залозу. Цим
досягається задовільний лікувальний ефект. В якості протисклеротичного
засобу можна застосовувати пірогенал в комбінації з новокаїновими
блокадами, а для покращення функції залози – галантамін в звичайних
дозах.

Запалення піднижньощелепових і під’язичних слинних залоз.

Запальні процеси вказаних слинних залоз можуть бути гострими і
хронічними, серозними і гнійними, які супроводжуються або не
супроводжуються каменеутворенням. За видом збудника запалення ділять на
специфічне і неспецифічне.

Звичайно запалення під`язичної залози протікає в поєднанні з запаленням
піднижньощелепової слинної залози, ізольоване запалення

під`язичної залози зустрічається дуже рідко.

Гостре гнійне запалення піднижньощелепових слинних залоз

Найчастіше причиною є стоматогенний шлях розповсюдження інфекції.

Клініка. Скарги на гострий біль при ковтанні, сухість в роті, біль, що
підсилюється при прийомі їжі. Об`єктивно відмічається асиметрія
піднижньощелепових ділянок і половини дна порожнини рота.

Слизова оболонка дна рота набрякла і гіперемована і на під’язичному
сосочку видно гній, що витікає із протоку залози.

Пальпаторно визначається округлої форми інфільтрат м`яких тканин
підщелепової ділянки і тяж по ходу вивідної протоки.

Іноді помітна набряклість і припіднятість вивідної половини язика.
Бімануальним дослідженням визначається щільний болючий тяж, що
відповідає розміщенню вивідного протоку і свідчить про втягнення його в
запальний процес. Можливий перехід запалення на дно порожнини рота,
розвиток флегмони піднижньощелепної ділянки.

Лікування: спочатку запальні і місцеві заходи, як і при гострому
неепідемічному паротиті. У випадку нагноєння піднижньощелепної залози
розкривають і дренують гнійник. Призначають фізпроцедури (УВЧ, соллюкс).

Хронічне запалення піднижньощелепних слинних залоз.

Хронічні піднижньощелепні сіалоденіти поділяються на ексудативні і
продуктивні паренхіматозні.

Хронічні ексудативні сіалоденіти, як правило, є наслідком гострого
запалення.

Клініка. Особливих скарг хворі не висувають. Із зіяючого протоку
виділяються фібринні згустки, гнійний секрет і желеподібна слина. На
контрастній рентгенограмі бачимо різко розширені, внутрішньозалозисті
протоки, контури яких, однак, збережені. Пізніше в них визначаються
веретеноподібні і кулеподібні розширення. Іноді бачимо мішкоподібні
розширення основного протоку, яке проявляється при втраті тонусу його
м`язевої стінки і частковій заміні її сполучною тканиною, розширені
протоки і та її порядків.

Періодично хронічний сіалоденіт може загострюватись і переходити іноді у
флегмону підщелепного трикутника.

Лікування: слинні препарати, УВЧ, соллюкс. Всередину 2 % розчин,
обколювання антибіотиками. При значній зміні залозистої тканини залозу
видаляють.

Хронічний продуктивний паренхіматозний сіаладеніт.

Клініка: хворий відмічає виділення з рота припухання залози, болю при
цьому немає. Асиметрія підщелепних ділянок, пухлина досягає розмірів
апельсину, маючи продовгувату чи округлу форму, щільна неболюча.

На сіалограмі – відсутністьо малюнка залози, так як дрібні розгалуження
змінені рубцями і не наповнюються йодоліполом.

Патологічна анатомія: визначається розростання міждолькової сполучної
тканини з лімфоцитарною інфільтрацією залозистих дольок,

які поступово атрофуються.

Диференціальний діагноз: з слинокам`яною хворобою, хворобою Микулича і
змішаною пухлиною слинної залози. Слинокам`яна хвороба відрізняється
наявністю в залозі каменя на рентгенограмі.

При хворобі Микулича має місце системне захворювання слинних та слізних
залоз. Суть її – в патологічному розростанні лімфоїдноі тканини. На
контрастній сіалограмі – нормальний малюнок. Змішана пухлина
відрізняється горбистою поверхнею. Слина нормальна.

Лікування: консервативне чи хірургічне. Консервативне те ж, що і при
хронічних паротитах.

Хірургічне полягає в екстирпації спинної залози.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020