.

Судово-медична експертиза потерпілих, звинувачуваних та інших осіб (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
378 8953
Скачать документ

Реферат на тему:

Судово-медична експертиза потерпілих, звинувачуваних та інших осіб

1. Приводи і порядок проведення експертизи tc “1. Приводи і порядок
проведення експертизи”

Судово-медична експертиза потерпілих, звинувачуваних та інших осіб
проводиться найчастіше в судово-медичній практиці і становить близько
70-80% усіх випадків експертизи.

Згідно з існуючим законодавством України (ст. 75, 76, 193, 196 КПК),
будь-який за фахом лікар, незалежно від його посади, може бути залучений
слідчим або судом для виконання експертних функцій.

Різноманітність приводів, які потребують проведення експертизи під час
розгляду кримінальних і цивільних справ, зумовлює умовне виділення
кількох її видів.

I. Експертиза при тілесних пошкодженнях для встановлення:

1) їх наявності, особливостей і ступеня тяжкості;

2) ступеня втрати загальної і професійної працездатності;

3) стану здоров’я симуляції, агравації, дисимуляції, штучних хвороб і
калічення членів (самопошкодження);

4) виявлення рубців як наслідків пошкоджень чи хвороб.

II. Експертиза при спірних статевих станах для встановлення:

1) статі, статевої зрілості;

2) порушення цілості дівочої пліви;

3) статевої репродуктивної функції;

4) вагітності і пологів, що були.

III. Експертиза при статевих злочинах для встановлення факту:

1) насильного статевого акту та характеру і механізму виникнення
пошкоджень при його скоєні;

2) насильного статевого акту в спотвореній формі;

3) розбещувальних дій щодо неповнолітніх;

4) статевих зносин із особами, які не досягли статевої зрілості;

5) зараження венеричною хворобою, СНІДом.

IV. Експертиза з інших приводів:

1) для встановлення віку, тотожності особи;

2) в разі спірного батьківства і підміни дітей;

3) для встановлення факту алкогольного сп’яніння.

Порядок проведення експертизи потерпілих, звинувачуваних та інших осіб
регламентується кримінальним, цивільним і кримінально-процесуальним
законодавством країни, а також деякими нормативними актами
судово-медичної експертизи.

Судово-медична експертиза проводиться на підставі постанови органів
слідства або ухвали суду. У справах приватного звинувачення проводиться
судово-медичне обстеження на підставі направлення органів дізнання
(міліції), а також народного суду.

В більшості випадків експертиза або обстеження проводиться в бюро
судово-медичної експертизи. Судово-медичні експерти районних і
міжрайонних відділень обласного бюро, а також позаштатні
лікарі-експерти, як правило, проводять експертизу на базі районних
лікувальних установ. В окремих випадках виникає потреба проведення
експертизи в лікувальних установах, приміщенні суду, кімнаті слідчого,
місцях позбавлення волі. Як виняток, експертиза може бути проведена
вдома у потерпілого в присутності представника органу слідства.
Категорично забороняється проведення її вдома у лікаря.

Найчастіше експертиза живих осіб проводиться одним лікарем, який робить
необхідні дослідження і дає висновок. В особливо складних випадках,
наприклад, при встановленні ступеня стійкої втрати працездатності
судово-медична експертиза проводиться комісією лікарів. Нерідко для
проведення спеціальних досліджень або ж вирішення питань, пов’язаних із
вузькою медичною спеціалізацією, експерт звертається по допомогу до
консультантів-фахівців.

Перед проведенням експертизи потрібно обов’язково встановити особу
обстежуваного шляхом перевірки паспорта або іншого документа з
фотографією. Експертизу осіб, що не досягли 16 років, потрібно проводити
в присутності батьків, опікунів чи педагога.

Кожний “Висновок експерта” (“Акт судово-медичного обстеження”) має
складатися з таких розділів:

1) вступної частини, у якій наведено паспортні дані, підстави для
судово-медичного обстеження, питань, що потребують вирішення під час
експертизи і обставин справи;

2) описової частини;

3) висновків.

Титульний аркуш цих документів заповнюється на бланку затвердженого
зразка в суворій відповідності з текстом. Питання, поставлені перед
експертизою, наводять у редакції особи, яка її призначила. Обставини
справи мають містити потрібні відомості з документа про призначення
експертизи і детального опитування обстежуваного з викладенням скарг, а
також, при наявності відомостей з картки стаціонарного чи амбулаторного
хворого та копію протоколу огляду місця події.

В описовій частині мають бути наведені дані об’єктивного дослідження,
отримані експертом в процесі проведення експертизи, усі виявлені при
цьому фактичні дані, використані методики та прилади, перелік об’єктів,
що було надіслано на лабораторне дослідження, і результати цих
досліджень із зазначенням номера і дати отримання.

“Висновок експерта” (“Акт судово-медичного обстеження”) складають згідно
з поставленими запитаннями. Якщо дати відповідь на будь-яке питання
неможливо, причина цього обґрунтовується у висновках.

Методика проведення експертизи.

Кожний вид експертизи має певні особливості, в зв’язку з чим методика її
проведення залежить від цілей і завдань. Загалом під час проведення
експертизи рекомендована така послідовність дій:

1) ознайомлення з обставинами справи;

2) вивчення медичних документів;

3) опитування обстежуваного зі збиранням анамнезу;

4) огляд обстежуваного;

5) проведення спеціальних досліджень;

6) складання експертного документа.

Медичні документи слід подавати в оригіналі, з підписом лікаря і
печаткою лікувального закладу. Їх вивчення дає змогу отримати важливі
дані щодо первинного вигляду пошкоджень, перебігу травматичного процесу,
а також об’єктивні показники спеціальних лабораторних досліджень.

Під час опитування ставлять питання відповідно до завдань експертизи, не
виявляючи сумнівів щодо отриманих відповідей. Пояснення обстежуваного
потрібні для визначення їх відповідності чи невідповідності об’єктивним
даним, що є дуже важливим завданням багатьох видів експертизи живих
осіб. З’ясовують також скарги обстежуваного в зв’язку з тілесним
пошкодженням або хворобою, з приводу яких здійснюється експертиза.

Огляд обстежуваного проводиться з метою виявлення об’єктивних даних,
потрібних для з’ясуванням поставлених перед експертом питань.

Огляд і опис пошкоджень проводиться за загальною схемою, рекомендованою
в судовій медицині.

Оглядаючи осіб, підозрюваних у скоєні злочину, потрібно враховувати їх
зацікавленість у приховуванні пошкоджень та обставин їх виникнення.

Нерідко виникає потреба в проведенні після огляду спеціальних —
рентгенологічних і різноманітних лабораторних досліджень. Результати цих
досліджень, а також висновки консультантів-фахівців надають експерту в
письмовій формі і вносяться ним в документ, який складають наприкінці
проведення експертизи. Може також виникнути потреба в дослідженні одягу
для виявлення слідів пошкоджень і забруднень. Вилучення і направлення
одягу на спеціальне дослідження проводиться слідчим. Результати
досліджень надають експерту і враховуються ним при складанні висновків.

2. Судово-медична експертиза з встановлення ступеня тяжкості тілесних
пошкоджень tc “2. Судово-медична експертиза з встановлення ступеня
тяжкості тілесних пошкоджень”

Встановлення ступеня тяжкості тілесних пошкоджень є найчастішим приводом
для експертизи живих осіб.

Судово-медичне визначення ступеня тяжкості тілесних пошкоджень
проводиться згідно з Кримінальним і Кримінально-процесуальним кодексами
України, а також “Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості
тілесних пошкоджень”, затверджених Міністерством охорони здоров’я
України, узгоджених із Верховним судом України, Генеральною
прокуратурою, Службою безпеки та Міністерством внутрішніх справ України
(1995 р.).

У статтях Кримінального кодексу наведені кваліфікаційні юридичні ознаки
тілесних пошкоджень різного ступеня тяжкості, а “Правила
судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних пошкоджень”
містять критерії цих ознак.

Згідно з Кримінальним кодексом України, розрізняють тілесні пошкодження
трьох ступенів: тяжкі, середньої тяжкості і легкі.

Навмисне тяжке тілесне пошкодження (ст. 101 КК України) — це
пошкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, або таке, що
спричинило втрату будь-якого органа або його функцій, психічну хворобу
або інший розлад здоров’я, поєднаний із стійкою втратою працездатності
не менше ніж на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне
спотворення обличчя, карається позбавленням волі на строк від двох до
восьми років.

Навмисне тяжке тілесне пошкодження, заподіяне способом, що має характер
мордування, або коли воно виникло внаслідок систематичних, хоч би й не
тяжких тілесних пошкоджень, тягне за собою волі на строк від трьох до
десяти років.

Навмисне тяжке тілесне пошкодження, внаслідок якого сталася смерть
потерпілого, а так само вчинене особливо небезпечним рецидивістом, —
карається позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років.

Небезпечними для життя, згідно з “Правилами”, є пошкодження, що під час
заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу
спричиняють загрозливі для життя стани, які без надання медичної
допомоги за звичайним своїм перебігом призводять або можуть призвести до
смерті. Запобігання смерті завдяки наданню медичної допомоги не береться
до уваги при визначенні загрози для життя таких пошкоджень. Загрозливий
для життя стан, який виникає в клінічному перебігу пошкоджень, незалежно
від проміжку часу, що минув після їх заподіяння, має з ними прямий
причинно-наслідковий зв’язок.

До небезпечних для життя пошкоджень належать такі.

1. Пошкодження, що проникають у порожнину черепа, в тому числі і без
травмування головного мозку.

2. Відкриті і закриті переломи кісток склепіння та основи черепа за
винятком переломів кісток лицевого скелета та ізольованої тріщини тільки
зовнішньої пластинки склепіння черепа.

3. Забій головного мозку тяжкого ступеня (як зі стисканням головного
мозку, так і без нього) або середньої тяжкості за наявності симптомів
ураження його стовбурового відділу.

Примітка. При судово-медичній оцінці ступеня тяжкості струсу і забою
головного мозку слід керуватися діючими методичними рекомендаціями.

4. Ізольовані внутрішньочерепні крововиливи за наявності загрозливих
для життя станів.

Примітка. Субарахноїдальний (підпавутинний) крововилив, одноразово
підтверджений поперековою пункцією без відповідної клінічної
симптоматики, не може бути віднесений до небезпечних для життя
пошкоджень.

5. Пошкодження, що проникають у канал хребта, в тому числі й без
травмування спинного мозку та його оболонок.

6. Переломо-вивихи і переломи тіл чи обох дуг шийних хребців,
односторонні переломи дуг, I або II шийних хребців, а також переломи
зубоподібного відростка II шийного хребця, в тому числі без порушення
функції спинного мозку.

7. Підвивихи шийних хребців за наявності загрозливих для життя станів,
а також їх вивихи.

8. Закриті пошкодження спинного мозку у шийному відділі.

9. Перелом чи переломовивих одного або кількох грудних чи поперекових
хребців із порушенням функції спинного мозку або наявністю клінічно
встановленого шоку тяжкого ступеня.

Примітка. Рефлекторне порушення функцій (спазм чи розслаблення
сфінктерів, порушення ритмів скорочень серця, дихання тощо) не є
підставою для віднесення пошкоджень до загрозливих для життя.

10. Закриті пошкодження грудних, поперекових і крижових сегментів
спинного мозку, які супроводжувались тяжким спінальним шоком чи
порушенням функцій тазових органів.

11. Пошкодження з повним (усіх шарів) порушенням цілості стінки глотки,
гортані, трахеї, головних бронхів, стравоходу, незалежно від того з боку
шкірних покривів чи слизової оболонки (просвіту органа) вони заподіяні.

12. Закриті переломи під’язикової кістки, закриті і відкриті
пошкодження ендокринних залоз в ділянці шиї (щитовидної, прищитовидної,
загрудинної у дітей) — все за наявності загрозливих для життя станів.

13. Поранення грудної клітки, які проникли в порожнину плеври,
перикарду чи клітковину середостіння, в тому числі і без пошкодження
внутрішніх органів.

Примітка. Підшкірна емфізема, що виявляється при пораненнях грудної
клітки, не може розглядатись як ознака проникного пошкодження в тих
випадках, коли проявів гемопневмотораксу не спостерігається, емфізема
має обмежений характер і не виникає сумнівів у тому, що рановий канал не
проникає в плевральну порожнину.

14. Пошкодження ділянки живота з проникненням у черевну порожнину, в
тому числі і без пошкодження внутрішніх органів: відкриті пошкодження
внутрішніх органів, розташованих у заочеревинному просторі (нирок,
надниркових залоз, підшлункової залози) і в порожнині таза (сечовий
міхур, матка, яєчники, передміхурова залоза, верхній і середній відділи
прямої кишки, перетинкова частина сечівника).

Примітка. Відкриті пошкодження нижньої третини прямої кишки, піхви,
сечівника слід відносити до небезпечних тільки за наявності загрозливих
для життя станів.

15. Закриті пошкодження органів грудної, черевної порожнини,
заочеревинного простору, порожнини таза — все за наявності загрозливих
для життя станів.

Примітка. Проведення діагностичного розтину живота (лапаротомії), якщо
немає пошкоджень органів черевної порожнини, при визначенні ступеня
тяжкості тілесних пошкоджень не враховується.

16. Відкриті переломи діафіза (тіла) плечової, стегнової і
великогомілкової кісток.

Примітка. Відкриті переломи інших відділів і закриті переломи будь-яких
відділів зазначених кісток, а також відкриті і закриті переломи
променевої, ліктьової і малогомілкової кісток можуть бути віднесені до
небезпечних для життя за наявності загрозливих для життя станів.

17. Переломи кісток таза за наявності загрозливих для життя станів.

18. Пошкодження, що спричинили шок тяжкого ступеня, масивна
крововтрата, кома, гостра недостатність нирок, печінки, гостра
недостатність дихання, кровообігу, гормональні розлади, гостре порушення
регіонарного і органного кровообігу, жирова чи газова емболія. Усі вони
мають бути підтверджені об’єктивними клінічними даними, результатами
лабораторних та інструментальних досліджень.

19. Пошкодження великих кровоносних судин: аорти, сонної (загальної,
внутрішньої, зовнішньої), підключичної, пахвової, плечової, клубової,
стегнової, підколінної артерії чи вен, що їх супроводять.

Примітка. Пошкодження інших периферичних судин (голови, обличчя, шиї,
передпліччя, кисті, гомілки, стопи) кваліфікується у кожному випадку
залежно від спричинених ними конкретних загрозливих для життя станів.

20. Загальна дія високої температури (тепловий і сонячний удар) — за
наявності загрозливих для життя проявів, термічні опіки ІІІ-IV ступеня з
площею ураження понад 15% поверхні тіла; опіки ІІІ ступеня — понад 20%
поверхні тіла; опіки II ступеня — понад 30% поверхні тіла, а також опіки
меншої площі, що супроводжувались шоком тяжкого ступеня; опіки дихальних
шляхів за наявності загрозливих для життя станів.

21. Пошкодження від дії низької температури, променеві пошкодження і
такі, що виникли внаслідок баротравми, — за наявності загрозливих для
життя станів.

22. Отруєння речовинами будь-якого походження з переважною як місцевою,
так і загальною дією (в тому числі і харчові токсикоінфекції) за умови,
що в клінічному перебігу мали місце загрозливі для життя стани.

23. Усі види механічної асфіксії, що супроводжувались комплексом
розладів функції центральної нервової системи, органів кровообігу і
дихання, які загрожували життю за умови, що це встановлено об’єктивними
клінічними даними (рис. 67).

Незагрозливі для життя пошкодження, що належать до тяжких за кінцевим
результатом і наслідками.

Втрата будь-якого органа (або частини тіла) чи втрата органом його
функції (зору, слуху, мовлення, функції кінцівки, статевої
репродуктивної здатності).

Під втратою зору розуміють цілковиту стійку сліпоту на обидва ока чи
зниження зору до підрахунку пальців на відстані 2 м і менше (гострота
зору на обидва ока — 0,04 і нижче).

Примітка. Пошкодження сліпого ока, що потребує його вилучення,
оцінюється залежно від тривалості розладу здоров’я.

Під втратою слуху треба розуміти цілковиту глухоту на обидва вуха або
такий незворотний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на
відстані 3-5 см від вушної раковини.

Примітка. Оцінка ступеня тяжкості наслідків травми органів зору і слуху
проводиться за таблицями втрати загальної працездатності (у відсотках)
та іншими відомостями, що передбачені “Інструкцією про порядок
організації і проведення лікарсько-страхової експертизи”.

Під втратою мовлення розуміють втрату можливості висловлювати свої думки
членороздільними звуками, зрозумілими для оточуючих.

Примітка. Заїкання не слід розуміти як втрату мовлення.

Втрата руки, ноги — це відокремлення їх від тулуба чи втрата ними
функцій (параліч або інший стан, що робить неможливим їх діяльність).

Примітка. Під анатомічною втратою руки чи ноги слід розуміти як
відокремлення від тулуба всієї руки чи ноги, так і ампутацію кінцівки на
рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів; усі інші випадки слід
розглядати як втрату частини кінцівки і оцінювати за ознакою стійкої
втрати працездатності.

Втрата статевої репродуктивної здатності полягає у втраті здатності до
злягання чи до запліднення, зачаття і дітонародження (розродження).

Примітка. При пошкодженні будь-якого органа чи його частини, функція
якого була втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості пошкодження
встановлюється за ознакою фактично спричиненої тривалості розладу
здоров’я.

Психічна хвороба. До психічних хвороб не слід відносити пов’язані з
пошкодженням реактивні стани (психоз, невроз). Пошкодження
кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли воно призвело до розвитку
психічної хвороби, незалежно від його тривалості і ступеня
вилікованості. Ступінь тяжкості пошкодження, що спричинило реактивний
стан нервової системи, визначається за тривалістю розладу здоров’я.
Діагноз психічної хвороби і причинно-наслідковий зв’язок між
пошкодженням і психічною хворобою, що розвинулась, встановлюється
психіатричною експертизою. Ступінь тяжкості такого тілесного пошкодження
визначається судово-медичним експертом з урахуванням висновків цієї
експертизи.

Розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш ніж
на одну третину. Під розладом здоров’я слід розуміти безпосередньо
пов’язаний з пошкодженням послідовно розвинений хворобливий процес.
Ступінь стійкої /постійної/ втрати загальної працездатності внаслідок
пошкоджень встановлюється після визначення його наслідків на підставі
об’єктивних даних з урахуванням показників таблиці (у відсотках) та
інших відомостей за “Інструкцією про порядок організації і проведення
лікарсько-страхової експертизи”.

Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності треба розуміти
таку незворотну втрату функції, яка цілком не відновлюється.

Під наслідками пошкодження розуміють повне загоєння пошкодження і
зникнення хворобливих змін, що були ним обумовлені. Це не виключає
можливості збереження стійких наслідків пошкодження (рубця, анкілозу,
вкорочення кінцівки, деформації суглоба тощо).

Примітки. 1. В інвалідів стійку втрату працездатності внаслідок
пошкодження визначають як у практично здорових осіб, незалежно від групи
інвалідності, за винятком тих випадків, коли інвалідність пов’язана із
хворобою або новим пошкодженням органа чи частини тіла, що були
травмовані раніше. У цих випадках ступінь стійкої втрати загальної
працездатності внаслідок одержаної останньої травми потрібно визначити з
урахуванням наявності стійкої втрати загальної працездатності від
попереднього пошкодження.

2. У дітей стійку втрату загальної працездатності визначають, виходячи
із загальних підстав, із зазначенням, що ця втрата настане після
досягнення працездатного віку.

Переривання вагітності. Пошкодження, що призводять до переривання
вагітності незалежно від її терміну, належать до тяжких за умови, що між
ними і перериванням вагітності є причинний зв’язок.

Експертиза проводиться комісійно з обов’язковим залученням лікаря
акушера-генеколога.

Незгладиме спотворювання обличчя. Судово-медичний експерт не кваліфікує
пошкодження обличчя як спотворювання оскільки це поняття не є медичним.
Він визначає вид пошкодження, його особливості та механізм утворення,
встановлює, чи є це пошкодження незгладимим.

Під згладжуванням пошкодження треба розуміти значне зменшення
патологічних змін (рубця, деформації, порушення міміки тощо) з часом чи
під дією нехірургічних засобів. Якщо ж для усунення потрібне оперативне
втручання (косметична операція), то пошкодження обличчя вважають
незгладимим (рис. 68).

Примітка. У тому разі, якщо пошкодження обличчя згладиме, ступінь
тяжкості його визначають, виходячи із звичайних критеріїв. При
незгладимості пошкодження, крім визначення ступеня його тяжкості
звичайним порядком, експерт відзначає, що пошкодження може бути
розцінене як тяжке при спотворюванні обличчя.

Навмисне тілесне пошкодження середньої тяжкості (ст. 102 КК України) —
це пошкодження, що не є небезпечним для життя, проте спричиняє тривале
порушення функцій будь-якого органа або інший тривалий розлад здоров’я
без наслідків, зазначених у ст. 101 КК України; карається позбавленням
волі на строк до чотирьох років або виправними роботами на строк до двох
років.

Кваліфікаційні ознаки пошкоджень середньої тяжкості згідно з “Правилами”
такі:

1. Відсутність небезпеки для життя.

2. Відсутність наслідків, передбачених кримінальним законодавством щодо
тяжких тілесних пошкоджень.

3. Тривалий (понад 3 тижні) розлад здоров’я.

4. Стійка втрата працездатності менш, як на третину.

Під стійкою втратою працездатності менш як на третину розуміють втрату
загальної працездатності від 10% до 33%.

З практичної точки зору до пошкоджень середньої тяжкості найчастіше
відносять переломи кісток, неускладнені розвитком небезпечного для життя
стану, непроникні поранення зі строком загоєння понад 3 тижні, струс
мозку за наявності клінічно підтверджених симптомів тривалістю понад 21
доби тощо.

Навмисні легкі тілесні ушкодження (ст. 106 КК України) розділяються на 2
підгрупи:

1) Легкі тілесні ушкодження, що спричинили нетривалий розлад здоров’я
або нетривалу втрату працездатності;

2) Легкі тілесні ушкодження без нетривалого розладу Здоров’я чи втрати
працездатності.

Міра покарання за нанесення таких ушкоджень різна: якщо ушкодження І
підгрупи караються позбавленням волі на строк до 1 року або виправними
роботами на той же строк, то другі — виправними роботами до 6 місяців,
або штрафом чи громадською доганою.

Тому, судово-медичному експерту належить чітко визначити наявні у
потерпілого ушкодження.

Кваліфікаційними ознаками легкого тілесного ушкодження згідно з
“Правилами” є:

1. Нетривалий розлад здоров’я терміном від 6 до 21 дня;

2. Незначна стійка втрата працездатності — до 10%.

3. Відсутність як нетривалого розладу здоров’я так і втрати
працездатності.

До легких тілесних ушкоджень, що спричинили нетривалий розлад здоров’я
найчастіше відносять неускладнені рани, переломи кісток носа, значну
кількість синців, які призвели до інтоксикації організму, тощо.

Легке тілесне ушкодження, що не спричинило нетривалого розладу здоров’я
чи втрати працездатності — це пошкодження, що має скороминущі наслідки,
тривалість яких не перебільшує 6 днів, або і цих наслідків немає.
Насамперед, це садна, синці, подряпини.

Судово-медичний експерт, оцінюючи тривалість порушення анатомічної
цілості органів і тканин та їх функцій, виходить зі звичайних термінів
навіть у тих випадках, коли потерпілий не звертався по медичну допомогу.
Якщо тривалість цього порушення, що зазначена в наявних медичних
документах, не відповідає характеру тілесного пошкодження і не
підтверджується об’єктивними даними, судово-медичний експерт відзначає
цю обставину і встановлює ступінь тяжкості пошкодження, виходячи зі
звичайних термінів.

Загострення попередніх хвороб після заподіяння тілесного пошкодження, а
також інші наслідки пошкодження, що зумовлені власне не його характером,
а випадковими обставинами (наприклад, алкогольне сп’яніння, правець),
індивідуальними особливостями організму, спадковими хворобами
(наприклад, гемофілії, дефектами надання медичної допомоги тощо) не
враховуються при оцінці ступеня тяжкості. У таких випадках експерт
зобов’язаний вказувати характер причинно-наслідкових зв’язків між
пошкодженням і наслідками.

Пошкодження хворобливо змінених тканин і органів може бути розцінене за
ступенем тяжкості як пошкодження здорових, якщо між цим пошкодженням і
несприятливим наслідком є прямий причинний зв’язок.

При експертизі тілесних пошкоджень у “Висновках експерта” крім ступеня
їх тяжкості слід відобразити:

1) характер пошкоджень із медичної точки зору (садно, синець, рана,
перелом кістки тощо), їх локалізація і властивості;

2) вид знаряддя чи засоби, якими могли бути спричинені пошкодження;

3) механізм виникнення пошкоджень;

4) давність (термін) заподіяння пошкоджень.

Ступінь тяжкості тілесних пошкоджень має бути наведений із зазначенням
кваліфікаційної ознаки: небезпека для життя, розлад здоров’я, стійка
втрата загальної працездатності тощо.

Z’

2Підсумки у “Висновках експерта” мають бути детальним і науково
обгрунтованим результатом аналізу відомостей, що встановлені під час
проведення експертизи.

Кримінальний Кодекс України (ст. 107) передбачає також покарання за
заподіяння побоїв і мордування. За цією статтею, навмисне нанесення
ударів, побоїв або скоєння інших насильних дій, які завдали фізичного
болю, карається виправними роботами на строк до шести місяців або
штрафом до сорока мінімальних розмірів заробітної плати, або громадською
доганою. Ті самі діяння, що мають характер мордування, караються
позбавленням волі на строк до трьох років.

Побої не становлять особливого виду пошкоджень. Вони характеризуються
заподіянням багаторазових ударів. Якщо після побоїв на тілі потерпілого
залишились пошкодження, їх оцінюють за ступенем тяжкості, виходячи із
звичайних ознак. У тому разі, коли після побоїв не залишилось ніяких
об’єктивних ознак пошкодження, судово-медичний експерт відзначає скарги
потерпілого і вказує, що об’єктивних ознак пошкоджень не виявлено, тому
ступінь тяжкості тілесних пошкоджень не встановлюють.

Мордування — це дії, що полягають у багаторазовому або тривалому
спричиненні болю: щипанні, шмаганні, нанесенні численних, але невеликих
пошкоджень тупими чи гострими колючими предметами, дії термічних
чинників та ін.

Судово-медичний експерт не кваліфікує пошкодження як заподіяння
мордування, тому що це не належить до його компетенції. Він повинен у
таких випадках встановити наявність, характер, локалізацію, кількість
пошкоджень, одночасність їх утворення, особливості предметів, що
спричинили пошкодження, механізм їхньої дії, а також ступінь тяжкості
пошкоджень.

3. Судово-медична експертиза працездатності tc “3. Судово-медична
експертиза працездатності”

Судово-медична експертиза стійкої втрати працездатності проводиться як
по кримінальних, так і по цивільних справах експертними комісіями бюро
судово-медичної експертизи.

По кримінальних справах така експертиза проводиться, якщо після
нанесених пошкоджень настала стійка втрата працездатності і слідство
потребує встановлення її ступеня для правильної кваліфікації злочину.

По цивільних справах експертиза ступеня втрати професійної
працездатності при виробничих травмах робітників, службовців, членів
колективних господарств або інших кооперативів проводиться
медико-соціальними експертними комісіями (МСЕК), а судово-медичними
експертизами — в решті випадків. За бажанням членів колективних
господарств та інших кооперативів, які дістали каліцтво або інше
пошкодження здоров’я, пов’язане з виконанням ними трудових обов’язків,
встановлення ступеня втрати професійної працездатності і потреби в
додаткових видах допомоги може проводитись судово-медичною експертизою.
При цьому встановлюється:

1) наявність втрати загальної або професійної працездатності та її
ступінь;

2) причинний зв’язок між травмою і теперішнім станом потерпілого.

Крім цього, можливе вирішення питань щодо необхідності протезування,
додаткового харчування, стороннього догляду, санаторно-курортного
лікування, можливості відповідної трудової діяльності, строків
наступного обстеження. Експертиза потерпілих проводиться після
закінчення всіх видів лікування, коли повністю виявляється кінцевий
наслідок травми або хвороби.

Стійка втрата професійної і загальної працездатності встановлюється у
відсотках.

При розв’язанні цих питань комісії бюро судово-медичної експертизи
керуються відповідними інструкціями про встановлення ступеня втрати
загальної і професійної працездатності.

4. Судово-медична експертиза стану здоров’я, симуляції, агравації,
штучних хвороб і самопошкодження tc “4. Судово-медична експертиза стану
здоров’я, симуляції, агравації, штучних хвороб і самопошкодження”

Судово-медична експертиза стану здоров’я проводиться в таких випадках:

1) при неявці особи за викликом слідчого або суду і відмові дати
свідчення через хворобу, наявність якої викликає сумніви;

2) при відмові засудженого працювати і наявності у нього скарг на стан
здоров’я;

3) в разі відстрочки виконання вироку при засудженні особи до
позбавлення волі, виправно-трудових робіт або інших видів покарання
внаслідок тяжкої хвороби до її вилікування,

4) при ухиленні від чергового призову на дійсну військову службу та в
інших випадках.

Судово-медична експертиза стану здоров’я проводиться, як правило,
комісією за участю лікарів кількох спеціальностей в умовах стаціонарного
лікувального закладу.

Під час медичних обстежень, а також проведення судово-медичної
експертизи лікарям доводиться стикатися з різного роду обманом
обстежуваних щодо їхнього стану здоров’я. Розрізняють такі види обману
щодо стану здоров’я або походження хвороби: симуляцію, дисимуляцію та
агравацію, штучну хворобу і калічення членів.

До кримінальної відповідальності винні в цих видах обману особи
притягуються лише у випадках, коли він здійснюється навмисно, з
корисливою метою і порушенням закону.

Симуляція — відтворення неіснуючої хвороби. Може бути навмисною і
патологічною. Навмисна симуляція має корисливу мету, а патологічна такої
мети не має і може спостерігатися при деяких нервових і психічних
хворобах, наприклад, істерії.

Симуляція може здійснюватись тільки імітацією хвороби або поєднуватись з
прийманням деяких нешкідливих для здоров’я речовин. Симулянт — це
здорова людина, і, видаючи себе за хворого, не має намірів досягти цього
за рахунок розладу здоров’я.

Цілком симулювати весь комплекс симптомів хвороби неможливо, а тому
симулюються окремі її ознаки, переважно у вигляді суб’єктивних
патологічних відчуттів, а також деяких об’єктивних ознак шляхом
приймання різних лікарських засобів, хімічних або інших речовин або
домішуванням деяких речовин до виділень організму, які здаються на
дослідження до лабораторії. Наприклад, до мокротиння може домішуватись
кров, до сечі — цукор, білок з яєць.

Найчастіше спостерігається симуляція хвороб органів кровообігу, дихання,
травлення, нирок і сечових шляхів.

Симуляція функціональних порушень діяльності серця досягається шляхом
приймання різних збуджувальних засобів (кава, чай, тютюн) у значних
дозах, що може спричинити аритмію. Підвищення артеріального тиску
виникає внаслідок приймання лікарських засобів гіпертензивної дії.

Хвороби нирок симулюють шляхом домішування до сечі крові, яєчного білку,
сироватки, випивання великої кількості рідини для утворення набряків.

Спостерігаються також інші види симуляції різних хвороб. Лікарями різних
спеціальностей розроблено певні прийоми і методи виявлення симуляції,
які детально викладено в спеціальних посібниках.

Завдяки використанню сучасних медико-інструментальних, технічних і
лабораторних методів діагностики в більшості випадків лікарям вдається
розпізнати симуляцію хвороби. Проте при деяких хронічних хворобах, якщо
обстеження проводиться в стадії ремісії, неможливо вірогідно встановити
або виключити наявність хвороби, а тому до обстежуваного потрібно
ставитись як до звичайного хворого, не виказуючи сумнівів щодо наявності
у нього хвороби. В таких випадках потрібно через деякий час провести
повторне обстеження.

Довести наявність симуляції означає встановити відсутність хвороби або
її симптомів, на які вказує обстежуваний. Потрібно виключити можливість
патологічної симуляції. Усі скарги обстежуваного мають обов’язково
перевірятися за допомогою об’єктивних методів дослідження для виявлення
або виключення патологічних змін, якими вони можуть бути зумовлені.
Клінічне обстеження завжди має бути повним і вичерпним. Обов’язковою
умовою клінічного обстеження для виявлення симуляції є організація
постійного непомітного нагляду. Якщо симулянт впевнений, що за ним не
спостерігають медичні працівники, він може поводитись зовсім по-іншому:
кульгавий починає ходити рівно, незрячий — бачити тощо. Недаремно
кажуть, що симулянт менше бачить ніж сліпий, гірше чує ніж глухий,
кульгає більше ніж кривий.

Перед клінічним обстеженням потрібно ретельно зібрати анамнез і вивчити
всю наявну медичну документацію за попередні роки. Бажано користуватись
оригіналами документів, а не копіями. До аналізу даних, які містяться у
документах, слід ставитись критично, тому що не виключена можливість
підроблення різних виписок, довідок тощо.

Дисимуляція — це навмисне приховання обстежуваним наявності хвороби або
окремих її симптомів з метою введення в оману щодо свого справжнього
фізичного, фізіологічного або психічного стану.

Випадки дисимуляції можливі при вступі до вищих і середніх навчальних
закладів, під час медичних оглядів осіб, які тривалий час працюють за
відповідними професіями (пілоти, водії, моряки та ін.), що передбачають
певні вимоги до стану здоров’я. У ряді випадків дисимуляція
спостерігається в осіб, які в стані алкогольного сп’яніння скоїли
автомобільну аварію з метою приховання факту вживання алкогольних
напоїв, а також в осіб, які скоїли тяжкі злочини (зґвалтування,
вбивство) і при цьому отримали пошкодження внаслідок опору жертви.
Особи, які притягуються до кримінальної відповідальності за зараження
венеричними хворобами, вдаються до дисимуляції для приховання наявності
такої хвороби зараз, у минулому та факту її лікування.

При встановленні дисимуляції важливу роль відіграють результати
клінічних і лабораторних досліджень, за допомогою яких встановлюється
наявність об’єктивних симптомів хвороби чи пошкодження або ж факт
відхилення від звичайного фізіологічного стану організму, які приховує
обстежувана особа.

Судово-медична експертиза при дисимуляції проводиться в тих випадках,
коли вона здійснюється зі злочинною метою і коли щодо особи, яка
підозрюється в дисимуляції, порушується кримінальна справа.

Агравація — це перебільшення, посилення проявів наявної хвороби або
пошкодження. На відміну від симуляції, коли хвороби немає, при агравації
хвороба, або будь-який патологічний стан (зниження зору, слуху,
кульгавість та ін.) є, проте легкого ступеня. При цьому хворий
перебільшує наявні симптоми чи применшує результати лікування. Внаслідок
того, що агравант завжди є хворою людиною, агравація непідсудна. У
випадках виявленої агравації завданням лікаря є якнайшвидше і найповніше
вилікування хворого.

Штучні хвороби. Штучним шляхом можуть спричинятися ураження різних
органів і систем. При цьому використовуються методи, які не становлять
значної небезпеки для здоров’я і тим більше для життя. Проте в окремих
випадках штучні хвороби можуть мати затяжний перебіг і навіть становити
небезпеку для життя, наприклад, внаслідок розвитку сепсису та інших
ускладнень. Найчастіше спостерігаються штучні хвороби шкіри і підшкірної
жирової клітковини, органів зору, слуху, а також терапевтичні і
хірургічні хвороби. Вони можуть спричинятися різними хімічними
речовинами, в тому числі і лікарськими препаратами, фізичними і
біологічними засобами.

Типовою локалізацією штучних хвороб шкіри і підшкірної жирової основи є
верхні і нижні кінцівки, де найчастіше виявляються дерматит, виразка,
флегмона, пухлина, набряк. Штучний дерматит може спричинятися механічним
розчухуванням, прикладанням примочок з розчинами кислот, лугів, бензину,
листків і квіток жовтецю їдкого, а також внаслідок опіків сонячним
випромінюванням і різними штучними джерелами тепла.

В разі тривалого застосування примочок із кислотами, лугами, та іншими
речовинами або при великій їх концентрації виникають виразки. Пухлини
спричиняються введенням під шкіру важкорозчинних олій рослинного,
мінерального походження (внаслідок чого виникає олєома) або
розплавленого парафіну (утворюється парафінома). Введення під шкіру
гасу, бензину, скипидару, сторонніх тіл (волосся, марлі), а також
інфікованого матеріалу призводить до розвитку абсцесу, флегмони,
виразки. Ці патологічні процеси можуть перебігати з вираженою загальною
реакцією організму аж до розвитку септичного стану при абсцесі і
флегмоні.

Олеома, олеогранульома, парафінома, як правило, супроводжуються тільки
місцевими реактивними змінами запального характеру із можливим розвитком
виразок. Спостерігаються ускладнення трофічного характеру, слоновість
кінцівок. Розсмоктування відбувається повільно, іноді протягом кількох
років, залежно від об’єму введеної олії чи парафіну.

Хімічні речовини та інфіковані матеріали вводять під шкіру за допомогою
шприця, після чого на місці уколу виникає крапкова ранка, яка помітна
кілька днів.

Діагностичне значення має лабораторне дослідження вмісту абсцесу,
флегмони, пухлини. Токсикологічний аналіз дозволяє виявити
нафтопродукти, мінеральні масла, мікроскопічне дослідження — волосся,
текстильні волокна та інші сторонні включення, характерні гістологічні
зміни у вигляді поєднання парафіну чи будь-якого масла та грануляційної
тканини, яка розростається. Нафтопродукти також можуть бути виявлені при
дослідженні в ультрафіолетовому випромінюванні місць їх введення за
характерним світінням.

Із штучних хірургічних хвороб найчастіше спостерігаються обмеження
рухів, контрактура, анкілоз в суглобах кінцівок, а також атрофія м’язів
кінцівок, яка може виникати внаслідок навмисної фіксації кінцівок в
певному положенні при виключенні функції.

Штучні хвороби органа зору спричиняються механічними, хімічними,
променевими і токсико-алергічними подразниками, які зумовлюють розвиток
кон’юнктивіту, кератиту. Наприклад, світлові ураження виникають якщо
тривалий час дивитися на сонце, електричну дугу при електрозварюванні,
токсико-алергічні хвороби — внаслідок введення в зорову щілину
квіткового пилку.

Штучні хвороби органа слуху найчастіше спричиняються механічними
чинниками — введенням сторонніх тіл у зовнішній слуховий прохід і
проколюванням барабанної перетинки.

Таким чином, діагностика симуляції, агравації, дисимуляції, штучних
хвороб грунтується на повному і вичерпному обстеженні осіб, які
підозрюються в таких видах обману, і є діагностикою об’єктивного стану
обстежуваних осіб.

При складанні висновків експерт повинен відповісти на такі основні
запитання слідства: чи відповідають виявлені скарги і симптоми наявності
будь-якої хвороби, або ж вони спричинені штучним шляхом, якщо вони
штучні, то яким способом відтворюються і як давно.

Самопошкодження (калічення членів). Найчастіше калічення членів
досягається шляхом механічного пошкодження. Наявність пошкодження,
спосіб його заподіяння і наслідки для здоров’я встановлює судово-медична
експертиза, а намір — слідство і суд.

Механічні пошкодження найчастіше наносяться на верхніх і нижніх
кінцівках, особливо в ділянках кисті і ступні вогнепальною зброєю,
тупими і гострими предметами, транспортними засобами. Характерна їх
локалізація в місцях, доступних для дії власної руки. Проте можлива і
нетипова локалізація — груди, живіт, плече, стегно та ін.

Вогнепальні пошкодження виникають внаслідок пострілу впритул, або з
близької відстані, а тому можливе використання способів приховування
об’єктивних слідів пострілу з цих дистанцій шляхом застосування різного
характеру прокладок, які поглинають кіптяву, порошинки та інші додаткові
чинники пострілу. Ці прокладки можуть бути виявлені на місці події, а їх
частинки — в рановому каналі під час хірургічної обробки ран. У зв’язку
з цим видалені із ран частинки матеріалу мають бути передані лікарем
через слідчого для судово-медичної експертизи.

При дії тупих твердих предметів можливі розтрощення, травматична
ампутація кисті або ступні. Для цього, наприклад, може використовуватись
рейковий транспорт, ковальські машини, лопасті вентиляторів, преси та
інші механізми.

Із гострих предметів для калічення членів найчастіше використовують
сокиру, якою відрубують кілька пальців кисті або ступні, проте можливе
відрубування і одного пальця. Якщо проводиться калічення рук, то частіше
пошкоджують пальці лівої руки, пояснюючи це нещасним випадком, який
стався під час рубання дров або виконання інших робіт. Огляд потерпілого
у випадках підозри на спричинення самопошкоджень членів тіла потрібно
проводити в максимально короткі строки після травми, бажано до
хірургічної операції. Важливе значення має також огляд місця події,
пошук відрубаних пальців. При дослідженні культі і відрубаних пальців у
випадках навмисного калічення виявляють ознаки неодноразової дії
рублячим предметом у вигляді кількох паралельних насічок на кістках або
рубаних ран. Важливу роль у виявленні калічення членів ріжучим чи
рублячим предметом відіграє огляд одягу і взуття. Особа, яка спричиняє
самопошкодження, робить їх окремо на тілі, одязі і взутті, причому якщо
одяг складається із кількох предметів, то на кожному із них окремо. У
таких випадках розміри і напрями пошкоджень на одязі можуть не
відповідати один одному, а інколи і пошкодженням на тілі.

При дослідженні пошкоджень взуття у випадках спричинення рубаної рани
ступні доцільно провести рентгенівське дослідження взуття, надітого на
ногу. Для покалічення членів є характерною невідповідність пошкоджень на
нозі і взутті.

Якщо експертиза проводиться в пізні строки, важливу роль відіграють
записи в медичній документації щодо первинного вигляду рани, свідчення
медичного працівника, який обробляв рану і проводив подальше лікування
потерпілого.

Зіставлення об’єктивних даних щодо можливих обставин і механізму
виникнення пошкоджень із поясненнями потерпілого, показаннями свідків, а
також результатами огляду місця події дозволяє підтвердити або ж
відкинути версію потерпілого про обставини спричинення травми. В деяких
випадках вирішальне значення мають результати проведених слідчих та
експертних експериментів із відтворенням обставин події, фотографуванням
або кінозйомкою її основних етапів.

5. Визначення віку tc “5. Визначення віку”

Вік — це період часу від моменту народження організму до теперішнього
або будь-якого іншого моменту. Розрізняють вік хронологічний, або
календарний (паспортний) — проміжок від народження до моменту обчислення
і біологічний (анатомо-фізіологічний), який характеризує біологічний
стан організму. Біологічний вік не завжди відповідає хронологічному,
може випереджати його або відставати від нього.

Судово-медична експертиза визначення віку підозрюваного або
обвинувачуваного обов’язково призначається, якщо це має значення для
розв’язання питання про його кримінальну відповідальність у випадках
відсутності відповідних документів про вік і неможливості їх отримання
(п. 5 ст. 76 КПК України). Крім того, визначення віку може проводитись у
випадках навмисного його приховування, при сумнівах щодо справжності
віку, наведеного в документах. Це стосується лише осіб підозрюваних чи
звинувачуваних у скоєнні злочину і лише в тих випадках, коли вік особи
має значення для застосування міри покарання.

Згідно зі ст. 10 КК України, кримінальній відповідальності підлягають
особи, яким до скоєння злочину виповнилося 16 років.

Особи у віці від 14 до 16 років підлягають кримінальній відповідальності
лише за певного виду злочини: вбивство, навмисне заподіяння тілесних
пошкоджень, що призводять до розладу здоров’я, зґвалтування, крадіжку,
пограбування, розбійницький напад, злісне хуліганство, навмисне знищення
або пошкодження державного, громадського чи особистого майна громадян,
що призводить до тяжких наслідків, а також навмисні дії, які можуть
призвести до аварії поїзда.

Особи до 18 років є неповнолітніми, тому у віці 14-15 років злочинці
несуть покарання не за всі злочини і не повною мірою. У віці 16-17 років
— за всі злочини, проте не повною мірою, у віці 18 років і старше — за
всі злочини і повною мірою. Внаслідок цього неповнолітнім
правопорушникам вигідно зменшити свій вік на 1-2 роки, щоб уникнути
належного покарання. Із наведеного випливає важливе юридичне значення
віку 14, 16 і 18 років.

Експертиза визначення віку може проводитись у будь-якому віці, однак,
крім зазначеного, частіше встановлюється також вік 55 і 60 років
(пенсійний).

Визначення віку проводиться за сукупністю ознак, із яких він виводиться
як певна середня величина. Ознаки віку поділяють на дві групи:

1) росту (розвитку);

2) старіння (в’янення).

До ознак росту (розвитку) належать у дитячому, підлітковому та юнацькому
віці показники росту, маси тіла, окружності грудної клітки (табл. 9),
ступені диференціювання кісток скелета, прорізування молочних зубів і
заміна їх на постійні (табл. 10), наявність і ступінь прояву вторинних
статевих ознак.

До ознак старіння (в’янення) відносять зміни шкіри, волосся, ступінь
стирання жувальної поверхні зубів, інволютивні зміни кісткової системи.

У віці 14-18 років важливе значення має наявність і вираженість
вторинних статевих ознак. У дівчат враховують: час виникнення, характер
і періодичність менструацій (звичайно з 13-14 років); строки появи
волосся на лобку і в пахвових ямках (11-13 років); розміри і
розвиненість грудних залоз (до 16-18 років звичайно розвинені), колір
сосків, пігментацію в ділянці великих статевих губ; розвиток таза, який
закінчується в 17-18 років.

У хлопчиків оволосіння на лобку і в пахвових ямках виникає в 13-16
років, полюції в середньому спостерігаються в 15 років, збільшення
статевих органів, посилення їх пігментації, а також огрубіння голосу з
16 років. У юнаків з 16-17 років виникає пушкове волосся на верхній губі
і підборідді, у 18 років — оволосіння щік.

В подальші періоди життя відбуваються закономірні візуальні зміни стану
шкіри обличчя, рук, волосся, ступеня стирання жувальної поверхні зубів.
Поява зморшок на обличчі, кистях рук і ступінь їх прояву перебуває у
певній відповідності до віку людини. У віці близько 20 років виникають
лобові зморшки і носогубні складки; в 25-30 років — зморшки біля
зовнішніх кутів повік і позаду вух; 30-35 років — тонкі поздовжні
зморшки на повіках, біля вушних раковин, на шиї; 35-45 років — гусячі
лапки (зморшки, які віялоподібно розходяться від зовнішніх кутиків
очей); після 50 років — на підборідді. Спочатку зморшки і складки шкіри
виражені незначно, а потім стають рельєфнішими і поглиблюються.

До 55-60 років на обличчі і руках утворюються невеликі ділянки
жовто-бурого кольору, шкіра стає сухою. Після 35-40 років починається
поступове посивіння волосся на скронях, 50-60 років — виражене посивіння
волосся на грудях, животі і в лобковій ділянці.

Після 40-45 років волосся стає рідшим, іноді починається полисіння, хоч
його може і не бути в пізнішому віці, а може виявитися і в молодих осіб.
Після 20 років поступово збільшується стирання жувальної поверхні зубів.
На підставі ступеня прояву стертості зубів можливо встановити вік з
точністю до 5-10 років.

Найважливіше значення для визначення віку має рентгенологічне
дослідження стану розвитку кісток. Спостерігається відповідна
закономірність між виникненням ядер окостеніння, їх наступним розвитком,
строком утворення анатомічного синостозу окремих елементів кісток в одне
ціле (табл. 11), яке найменшою мірою залежить від впливу умов життя і
екзогенних впливів на організм людини. Для визначення кісткового віку до
20 років застосовують рентгенологічне дослідження процесів окостеніння
дистального відділу передпліччя, ступні. В подальші вікові періоди для
цього використовують рентгенограми черепа та інших частин скелета.
Отримані дані порівнюють із показниками розробленої таблиці.

Після проведення досліджень і отримання необхідних даних в подальшому
цифри віку за кожною ознакою потрібно скласти і поділити отриману суму
на число врахованих ознак. Якщо середня цифра ближча, наприклад, до 16,
то у висновках слід відзначити, що за такими-то даними вік обстежуваної
особи у даний час відповідає 16 рокам.

Література

Авдеев М.И. Судебно-медицинская экспертиза трупов. // М.: Медицина,
1976. — 440 С.

Акопов В.И. Судебно-медицинская экспертиза по документам. // Р.- на
Дону, 1989. — 38 С.

Барсегянц Л.О., Левченков Б.Д. Судебно-медицинская экспертиза выделений
организма. // М., 1978. — 144 С.

Барсегянц Л.О., Верещака М.Ф. Морфологические особенности волос человека
в аспекте судебно-медицинской экспертизы. // М., 1982. — 215 С.

Бедрин Л.М., Загрядская А.П., Кедров В.С., Уткина Т.М.
Судебно-медицинская диагностика скоропостижной смерти от ишемической
болезни сердца. // Горький, 1975. — 160 С.

Бедрин Л.М., Загрядская А.П. Судебно-медицинские возможности
исследования эксгумированного трупа. // Горький, 1978. — 52 С.

Бердичевский Ф.Ю. Уголовная ответственность медицинского персонала за
нарушение профессиональных обязанностей. // М.: Юридическая литература,
1970. — 128 С.

Бережной Р.В. Судебно-медицинская экспертиза отравлений техническими
жидкостями. // М., 1977. — 207 С.

Богуславский А.П. Судебно-медицинская экспертиза трупов неизвестных лиц.
// К.: Здоровья, 1964. — 143 С.

Ботезату Г.А., Мутой Г.Л. Асфиксия. // Кишинев, 1983. — 85 С.

Ботезату Г.А., Тетерчев В.В., Унгурян С.В. Диагностика давности смерти в
судебной медицине. // Кишинев, 1987. — 134 С.

Вермель М.Г. Вопросы теории судебно-медицинского заключения. // М.,
1979. — 112 С.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020