.

Раннє народовство та поширення етноніму “Україна” у Східній Галичині (1860-ті роки) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4949
Скачать документ

Реферат на тему:

Раннє народовство та поширення етноніму “Україна” у Східній Галичині
(1860-ті роки)

Актуальним завданням сучасної історичної науки є дослідження
національного руху, проблеми націотворення, формування української
національної свідомості. У радянській історіографії упродовж багатьох
десятиліть на українське національне питання існувало своєрідне табу, в
умовах партійно-тоталітарного режиму утвердилася теза про українство як
вияв “буржуазного націоналізму”. Після 1991 року посилився науковий
інтерес до вивчення витоків національної державності, ідеї соборності
України. Формування української нації стало складовою частиною процесу
націотворення у Центрально-Східній Європі модерної доби. Вагомий внесок
в утвердження української національної ідеї у Східній Галичині зробив
народовський рух другої половини ХІХ ст. Важливим етапом у розвитку
народовської течії став ранній період, що хронологічно охоплює 1860-ті
рр.

Обрана тема привертала увагу дослідників на початку ХХ ст., насамперед
Я.Гординського і К.Студинського, які зробили ґрунтовний аналіз історії
українського руху в Галичині 60-х років. Серед публікацій радянських
істориків виділяється монографія С.Трусевича. Останнім часом з’явилося
ряд праць М.Мудрого, О.Середи, ф.Стеблія, О.Турія, які на широкій
джерельній базі висвітлюють зародження і розвиток народовської течії у
1860-х рр. Однак взагалі, як не парадоксально, народовство не знайшло
належного розкриття у сучасній вітчизняній історіографії. Окремі аспекти
досліджуваної проблеми висвітлюються у працях зарубіжних істориків.
Враховуючи вищесказане, автор даної статті поставив за мету з’ясувати
внесок ранніх народовців у формування української ідентичності галицьких
русинів, утвердження етноніму “Україна”.

ХІХ століття трактується у сучасній українській історіографії як доба
“національного відродження”. Однак можна погодитися з думкою вчених, які
виступають проти некритичного використання цього терміну, більш влучно
було б сказати “період націотворення”. “Якщо йдеться про “національне
відродження”, то мається на увазі, що нація, яка відроджується, вже
існувала як нація, – стверджує сучасний історик Г.Касьянов. – Тоді
виникає питання, які параметри підтверджують її уявне існування в
минулому: культурні, політичні, географічні, релігійні? Якщо виходити з
того, що нації і націоналізм – явище модерного часу…, то існування
“націй” (в модерному розумінні цього слова) в минулому стає
проблематичним, як і термін “національне відродження”. Сучасні історики
схильні вважати, що національні характеристики – мова, історична
пам’ять, територія проживання, народні традиції – не були заданими
наперед, а конструювалися самими національними діячами.

Процес творення модерної української нації відбувався у
загальноєвропейському контексті, під впливом передових ідей із Заходу –
Просвітництва і романтизму, Великої французької революції 1789-1794 рр.
“Начало народнє проломало собі дорогу ажъ за французькоі революціі 1789
року, – писав часопис галицьких народовців “Мета”, – проломало воно собі
дорогу зъ запада…”. Французька революція, ліквідувавши владу монарха і
старої аристократії, поклала початок епосі формування ідеї національної
держави, що базувалася на славнозвісному принципі, сформульованому
італійським революціонером Мадзіні: “кожній нації – своя держава”.
Носієм національної самобутності оголошувався увесь народ, а не панівна
верства (згадаймо, як в абсолютистській Франції державність
персоніфікувалась у королі, династії: “держава – це я”). Боротьба за
національні права була тісно пов’язана з боротьбою за соціальне
визволення, демократію і справедливість.

Українська нація формувалася у складних історичних умовах, коли
територію України було розшматовано між двома імперіями – Російською (до
її складу увійшло близько 90 % земель і населення) та Австрійською.
Періодизація українського національного відродження ґрунтується на
трьохфазній моделі, розробленій чеським істориком М.Грохом для
“недержавних” націй у ХІХ ст. На думку сучасних вітчизняних і зарубіжних
дослідників, дещо змодифікована грохівська схема (фаза А – наукова,
академічна або “збирання спадщини”, В – культурна, період активізації
національної свідомості, С – політична) найкраще відбиває як
закономірності, так і особливості розвитку українського руху та може
бути з успіхом взята на озброєння у конкретних дослідженнях. На першому
етапі відродження посилився інтерес до вивчення української народної
мови, історичного минулого, фольклору та етнографії, що сприяло
усвідомленню інтелігенцією етнічної, мовної і культурної єдності
населення по обидва боки російсько-австрійського кордону. Ідею
соборності українських земель обстоювали діячі “Руської трійці”,
Головної руської ради. За влучним висловом К.Левицького, М.Шашкевич
“кинув між нас світло національної свідомости і пробудив почуттє
одноцілости всього українського народу”, “підніс українську національну
ідею” в Галичині. Головна руська рада у своїй відозві в травні 1848 р.
виразно задекларувала, що русини Галичини під владою Австрії і
підросійської України – це один-єдиний народ: “Мы, Русини Галицки,
належимо до великого руского народу, котрый oднимъ говоритъ язикомъ и
15 міл?онoвъ виноситъ, зъ котрого пoлтретя міл?она землю Галицку
замешкує”.

Процес українського націотворення зіткнувся з протидією імперських
держав, що намагалися зберегти непорушність існуючих кордонів, витравити
зі свідомості давнє національне ім’я – “русин”, “руський”. “Слова
“Русь”, “русин” і “руський” в значінню нашої землі, народу і мови
загибли (з виїмкою одної Галичини!), – стверджував Л.Цегельський на
початку ХХ ст., – ми, пішовши в московське ярмо, не мали сили давнього
імени для себе оборонити”. Відомо, що у польських і литовських актових
документах XIV-XVI ст. підкорені землі колишньої Київської Русі
виступали під назвою “Русі” або “Руської землі”. Назви “Русь”, “руський”
або “вся Русь”, що мали водночас офіційний і народний характер,
продовжували вживатися у козацькі часи, в офіційному діловодстві
гетьманської влади, зокрема П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Виговським та
ін. Після переяславського акту 1654 р. дедалі більшого поширення у
писемних джерелах набуває термін “Мала Русь”. Московська держава
перетворилася у могутню імперію, прибравши собі назву “Росія”,
ліквідувала залишки козацької автономії в останній третині XVIII ст.
“Зовні подібні терміни Россія-Русь, русскій-русин поставили під загрозу
національну окремішність людності колишньої Гетьманщини, – стверджує
сучасний дослідник Є.Наконечний. – Для тієї частини українського народу,
що потрапила під московське ярмо, зміна етноніма стала справою пекучої
історичної необхідності. Саме там, на Лівобережжі, набирає поширення
новий термін Україна”.

Українське національне відродження, що почалося на руїнах Гетьманщини,
було пов’язане з утвердженням у народній свідомості етноніму “Україна”,
“український”. “Наче самообороною нашого народу було те, що на означення
своїх земель прибрав він собі нове народнє ім’я “Україна”, не
визбуваючися одначе прав до старого історичного імени “Русь”, – писав
Б.Барвінський. – І як колись у княжих часах із Київа поширювалося на всі
землі нашого народу ім’я “Русь”, так само в часах козаччини (від пол.
XVII ст.) поширилося відти ім’я “Україна”. Слово “Україна” вперше
фіксується у Київському літописі ХІІ ст. На перших порах це слово
означало не власну назву якоїсь певної території, а лише її прикордонний
характер. У період середньовіччя територіальні межі цієї України
локалізувалися Київським, Чернігівським і Переяславським князівствами,
які склали в XVII ст. ядро гетьманської держави. Народно-визвольна війна
під проводом Б.Хмельницького спричинила, за висловом Б.Барвінського,
“рішучий зворот у розумінню значення імені “Україна”: “Наш нарід став
почувати себе великою одиницею й відчувати спільну приналежність
поодиноких земель, а старе історичне ім’я “Русь” стало від тоді не
тільки тожсамим з іменем “Україна”, але навіть починає йому уступати
місця”. Слово “Україна” “стали уживати – зразу тільки в розмовній мові –
як назву всієї території, яка опинилася під козацькою юрисдикцією, –
стверджував І.Лисяк-Рудницький. – Нове ім’я ступнево замінило
традиційне, “Русь”, що виводилося від середньовічної Київської держави”.
Однак протягом XVII-XVIII ст. термін “Україна” не мав чіткого значення,
часто супроводжувався уточнювальними словами “Малоросійська”,
“Козакоруська”, “Козацька”.

Втілюючи у життя імперську шовіністичну політику, російський царизм
офіційно вживав для означення українських земель терміни “Малоросія”,
“Південно-Західний край Росії”, “Новоросія” та ін. Територія сучасної
України перетворилася в ХІХ ст. в об’єкт справжньої термінологічної
війни. Так, у Москві й Петербурзі вживалися назви (російською мовою)
“малороссы” або “малороссияне”, іноді “русские” чи “руссины” з двома
“с”, щоб підкреслити їх єдність з усіма “русскими”, тобто великоросами і
білорусами. Водночас поляки називали українців “rusini”, обов’язково з
одним “с”.

Утвердження етноніму “Україна” стало результатом свідомої діяльності
передової української інтелігенції під владою Росії та Австро-Угорщини у
другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Величезним досягненням, успіхом
“української ідеї”, – писав діаспорний історик Р.Шпорлюк, – є сам факт,
що такі неподібні до себе території, з такими відмінностями у релігії,
політичній історії, соціальній структурі, об’єдналися як Україна”.
Особливу роль в утвердженні нової назви відіграла художня творчість і
вся діяльність Т.Шевченка, яка будила національні почуття, заклала
основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю.
“Шевченко перший виразно висловив ідею повної незалежности української
яко нації, – писав Б.Грінченко, – і в купі з тим зостався завсігди і
всюди толерантним до инших націй”. Шевченковий “Кобзар” з неперевершеною
художньою силою змалював минуле і сучасне життя рідного народу,
утверджував думку, що Україна попри сумну долю воскресне, хоч і не
вживав слів “українець” і “український” в етнічному значенні”.
Кристалізація поняття “соборності” України відбулася у рамках другого
(культурного) етапу національного відродження. Діяльність
наддніпрянських гуртків-громад дала змогу чітко окреслити українські
етнічні межі і завершити територіальне “уявлення” України. На заключній
стадії українського відродження у 90-х рр. ХІХ – на початку ХХ ст.
національний рух набув партійно-політичної структури, виступив під
гаслом боротьби за незалежну і соборну Українську державу.

У Галичині під владою Австрії формування української ідентичності серед
місцевого населення, яке називало себе русинами, ускладнювалося
відсутністю традицій козацького самоврядування. Етнічній
самоідентифікації галицьких русинів сприяла реформаторська діяльність
австрійського уряду кінця XVIII ст., що створила можливості для
українського культурного відродження. Однак галичани ще довгий час не
усвідомлювали “українство як завершене ціле, а себе як його частину, –
стверджує сучасний дослідник М.Мудрий. – “Галицько-руський народ” для
переважної більшості української інтелігенції в Галичині (передусім
духовенства) аж до кінця ХІХ ст. асоціювався із широким панруським
простором, куди входили й українські, й російські, й білоруські землі,
об’єднані спільними культурними надбаннями”. Відповідно етнонім
“Україна”, “український” у Галичині в першій половині ХІХ ст. не був
поширеним. Так, у протоколах засідань Головної руської ради 1848-1851
рр. слово “Україна” не вживається, натомість учасники говорили про
“Русь”, “русинів”, “руську мову”, “галицько-руський народ”, декілька
разів використано термін “малоруський”.

Під цим кутом зору важливу роль у поширенні національної свідомості,
етноніму “Україна” у Східній Галичині відіграв народовський рух. За
зразком наддніпрянських гуртків-громад народовські напівтаємні громади
виникли спочатку у Львові (в 1861 р. перші дві з них утворилися серед
студентів духовної семінарії і світських студентів університету), а
протягом першої половини 60-х років – також у Самборі, Перемишлі,
Тернополі, Дрогобичі, Бережанах, Коломиї, Станіславі, Стрию та інших
містах. До народовських громад увійшла переважно університетська і
гімназійна молодь, серед лідерів були Д.Танячкевич, В.Шашкевич (син
Маркіяна), К.Климкович, ф.Заревич, К.Сушкевич, В.Качала, А.Вахнянин,
брати Барвінські та ін. Вступ до громади мав урочистий характер,
складалася присяга, єдиного тексту якої не існувало. Члени громад
обіцяли дотримуватися суворої таємниці про їх існування з метою
конспірації перед можливими переслідуваннями з боку властей. “Не було,
отже, ніякого писаного статута, ніяких протоколів засідань і сходин, –
згадував О.Барвінський. – Однак … складав кождий новопринятий член
“Громади” присягу, що нічого і ніколи не зрадить і що весь він буде
трудитися для добра свого народу”. Сучасний дослідник історії громад
ранніх народовців у Східній Галичині О.Середа стверджує, що громади мали
сталу структуру, статут, органи самоуправління, які складалися з війта
(голови), писаря, касира, бібліотекаря, контролера, часом діяла
громадська “канцелярія”, що відповідала за листування. Учасники громад
мали між собою спорадичні зв’язки, обмінювалися літературою.

Поява громад у Галичині відбулася під впливом українського національного
відродження на Наддніпрянщині та конституційних реформ в Австрійській
монархії. Конституційні перетворення 1860-х рр., еволюція державного
устрою від централізму до федералізму створили можливості для
демократичного розвитку національних рухів в Австрії (за конституцією
1867 р. – Австро-Угорщині), на відміну від Росії, що залишалася “тюрмою
народів”. Безпосередньо поштовх до зацікавлення українством дала поезія
Т.Шевченка, яка на початку 60-х років стала відомою у Галичині і
викликала справжню інтелектуальну революцію у свідомості молодого
покоління. М.Павлик пізніше писав, що “в творах тих галицько-руська
інтелігенція вперше побачила власний нарід, котрого природні здібності
та людськість так високо підніс Шевченко”, зрозуміла, до яких “високих
поетичних речей спосібна хлопська русько-українська мова”. “Новий,
нечуваний сьвіт отворив ся нам із “Кобзаря”, – згадував О.Терлецький. –
Коли з’явив ся був 1863 чи 64 року в Станіславі один екземпляр
“Гайдамаків”, …то його за пару день майже на шматки рознесли”. Ідейний
вплив підросійської України на Галичину посилювався особистими
зв’язками, насамперед листуванням (П.Куліша, В.Білозерського,
О.Кониського та ін.). За словами І.Франка, “головним двигачем
українофільського руху в Галичині в 60-их і майже до половини 70-их
років” був П.Куліш.

На сторінках народовських часописів “Вечерниці” (1862-1863 рр.), “Мета”
(1863-1865 рр.), “Нива” (1865 р.), “Русалка” (1866 р.), “Русь” (1867
р.), “Правда” (з 1867 р.), що видавалися у Львові, знайшли відображення
ідеї самобутності та єдності розділеного між двома державами
українського народу. Так, уже в першому номері часопису “Вечерниці”, що
виходив щотижня як “литерацьке письмо для забавы и науки” під редакцією
Ф.Заревича (пізніше – В.Шашкевича), у лютому 1862 р. говорилося: “… Мы
словянського дерева, восточнои росохи, руського конара малоруська
галуза. […] Мы соб?… марн?емо, а по-надъ нашою галузою, изъ-давна
ломаною и загуканою сильными вихрами, росте близька велико-руська
сестриця такъ пышно та буйно, що зъ-за неи нихто уже нашои и не бачить”.
Іншим разом було сказано, що “мало-руській языкъ… oдъ польщины и
московщины зарoвно далеко; а приближенье его до однои або до другои
природнымъ способомъ статися не може. Якъ св?тъ св?томъ не поплыне
Дн?про ни по-пoдъ Москву, ни по-пoдъ Варшаву, а плыстиме до в?ку тoлько
по-при свoй рoдн?сенькій Кі?въ!”. Автори статей у “Вечерницях”
проголошували необхідність формування єдиної української літературної
мови ”на чисто народнoй основ?, або инакше, не д?литись письмомъ oдъ
нашихъ наддн?прянськихъ братoвъ, зъ котрыми становимо одну народню
ц?лoсть”. Зразком для наслідування стали твори українських письменників,
які постійно друкувалися у часописі (Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Куліша,
Л.Глібова та ін.), зокрема передруки з літературно-наукового журналу
“Основа”, який виходив у Петербурзі в 1861-1862 рр. Свою заслугу видавці
“Вечерниць” справедливо вбачали у поширенні знань про Україну в
Галичині. “Ледве сотній зъ читающои громады знавъ де-що про нашу рoдну
Украину, про батька Тараса, Основяненка, Кул?ша, Костомарова, Марка
Вовчка и т.д., – говорилося на шпальтах часопису наприкінці 1862 р. –
Ледва девять м?сяц?въ писали мы нашu “Вечерниц?”, а зъ невеличкои
молодои громадки стала громада поважна…, нын? у кождoмъ закутку Галича
учуемъ вже про нашу Украину… Отже, народовці намагалися утвердити
належність галицьких русинів до самостійної української нації у
мовно-культурній і політичній сфері.

Ідейні погляди “Вечерниць” (видавалися до червня 1863 р.) обстоював
народовський часопис “Мета”, що почав виходити у вересні 1863 р. як
“литературно-политичній вістникъ” під редакцією К.Климковича. “Мета”
була заснована за фінансової підтримки діячів з підросійської України,
які після закриття петербурзької “Основи” бажали перетворити новий
часопис у політичний орган всього українського руху. Матеріали у
часописі були надруковані фонетичним правописом П.Куліша, відомим як
“кулішівка”, що, на відміну від етимологічного правопису М.Максимовича
(ним друкували “Вечерниці”), більше розмежовував українську і російську
мови. Ця подія стала своєрідною правописною революцією, наблизила
галицьких русинів до наддніпрянської літератури, яка друкувалася
“кулішівкою”. Лист з України, опублікований свого часу у “Вечерницях”,
поряд з позитивними оцінками часопису (“Привітаемо щиримъ серцемъ першу
газету, писанну нашою мовою”), підкреслював необхідність прийняття
єдиного українського правопису: “Шкода тільки, що ви тримаєтесь Вашоі
Галицькоі правописі. Не знаю, якъ у васъ на Галичині, а у насъ на
Вкраїні важко читають книжки, писані Вашою правописсю. У насъ усі пишуть
правописсю п.Куліша…”. Редакція “Мети” доклала багато зусиль для
входження народної мови в літературу, вживання загальноукраїнського
правопису.

Особливу увагу народовські видання звернули на козацький період історії.
Навіть внутрішня структура народовських громад була побудована за
зразком козацького устрою. Народовці носили козацький одяг та зачіски,
називали один одного “гетьманом”, “осавулом”, “козаком” тощо (залежно
від становища у громаді). Нерідко громадівці користувалися при
спілкуванні “козацькими” іменами, які придумували для себе. Членами
громад, як і на Запорізькій Січі, були тільки особи чоловічої статі. “За
цією немовби дитячою забавою”, за влучним висловом історика О.Середи,
приховувалася глибока, щира відданість громадівців українській ідеї.
Галицька молодь уподібнювалася до історичних козаків, які мали славні
традиції національно-визвольної боротьби, з метою продемонструвати свій
непольський характер, визначити межі власної національної спільноти.
“Политичні интереси сусідніхъ державъ довели насъ до того, що дві рідні
часті одного народу ледве можуть зъ собою зноситись, – писала “Мета”, –
що коли одні приняли впять греко-руську віру, другиі унію исповідують;
що вже різнимось теперъ и законами, въ соціяльнімъ биту, а маємъ тільки
невеличку громаду людей, правдивихъ народолюбцівъ, котримъ приходитця
боротись изъ апатиєю и егоізмомъ панівъ и темнотою простого люду…”.

Водночас перед галицькими народовцями на початку 1860-х років постала
проблема визначення етноніму. У народовських виданнях вживалися різні
назви етнічних українських земель: “руський”, “малоруський”,
“південноруський”, “український”. Народовці усвідомлювали необхідність
термінологічного розмежування українського і російського народів, які
мали претензії до історичної назви “Русь”. “Се фактъ, що єсть дві
руськихъ народностей, т. є. два самостайні славянські народи, которі оба
мають претенсію до историчнёі назви Русь, хочъ оба вони одинъ одного
инакше називають, – підкреслював часопис “Мета”. – Уживати сеі
историчнёі назви такожъ у згляді политичнёму – ще має якийсь змислъ, бо
такъ сіверний (росіяни. – І.Р.) якъ и южний народъ (українці. – І.Р.),
зъ которихъ кождий лиш самъ себе руським називає, составляють нині –
сіверний зовсімъ, а южний більшою частю – одну державу, котора
називаєтця въ географичній номенклятурі панствомъ руськимъ”. Щоправда,
більш правильно “називати ёго таки панствомъ московськимъ, бо то єсть
фактъ, що тамъ тільки московщина панує, а Русь тяжко робить”. На думку
часопису, було неправомірним вживання “историчнёі назви Русь у згляді
єдинства народнёго такъ сіверного якъ и южного народу тоі ніби руськоі
держави…”. Отже, “Мета” виразно обстоювала окремішність українського і
російського народів, хоч питання їх назви для означення території, мови,
літератури тощо вважала невирішеним.

Уже в першому номері “Мети” говорилося, що “по доброму називає Руський
(росіянин. – І.Р.) Русина Українцем, а Русин Руського – Москалем, а коли
один на одного лихий, тоді єсть ище для Українця прізвище: ”Хахолъ”, а
для Москаля: “Кацапъ”. Великоросъ, Сівернорусъ, Малоросъ и Южнорусъ – то
названня офиціяльні и наукові, которі жаденъ зъ нихъ обохъ людівъ не то
що не уживає, але навіть значення іхъ не знає”. Народовський часопис
усвідомлював необхідність вживання етноніму, який би виразно розмежував
національний рух русинів-українців і москалів-росіян. Висувалося
припущення, що назва “Русь” з часом “зовсім исчезне, а останетця тільки
Московщина и Україна або навіть “Кацапия” и “Хахляндия”…”.
Врешті-решт, яку саме назву отримають етнічні українські землі в
майбутньому, не було принципово важливим, основне – обстоювати
самостійність рідного народу, соборницький підхід: “…Нехай буде
народня назва нашого люду “Хахли”, а нашого краю “Хахляндия”, аби тільки
ми собі й були те, що ми єсть на ділі, т. є. самостайнімъ людомъ, а не
прищіпкою Ляхівъ або Москалівъ, якими насъ одні й другі зробити хотять”.
Водночас пропонувалося вживати слова “Русь”, “руське” лише щодо
українського народу, відомого під офіційною назвою “малорусинівъ”, а
“для означення великоруського народу єсть у насъ народні слова
Московщина и московське…”. “Народнє єдинство наддніпрянської Русі зъ
нашою галицькою, – робила висновок “Мета”, – то єсть те єдинство, за
которе ми, а зъ нами всі щирі Русини, до посліднёго віддиху стояти
будемо”.

n$$1?

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020