Реферат на тему:
Образ дитини у літературній спадщині Януша Корчака як ключ до розуміння
школяра
Януш Корчак прожив життя, сповнене болем за людство з талантом
відчувати правду і справедливість у повсякденному житті та бажанням
створити світ кращий за той, у якому йому приходилося жити.
Поєднуючи у собі одразу три сутності – лікар, письменник-казкар,
педагог– Я.Корчаку вдалося “виліпити” або було б краще вжити слово
вибране ним “виплекати” у своїх творах триєдиний світ дитинства, у
центрі якого дитина як цілісна система, сутність, що поєднала у собі
світ казкової мрії, світ пізнання реальної дійсності й світ фізичного
досвіду.
Світ, що постає цілим Всесвітом у літературних творах автора, не
самоціль, – це своєрідна декларація, із єства якої до дорослих лунає
звернення-переконання: ми не завтра станемо людьми, ми ними є вже
сьогодні. З іншого боку, світ, створений Корчаком, – це своєрідний
плач-реквієм за втраченим для дорослих світом дитинства. У центрі цього
Всесвіту знаходиться образ дитини: живої, звичайної, з проблемами і
радостями, невдачами й розчаруваннями, злетами й перемогами.
Чим же образ дитини, створений Корчаком, відрізняється від багатьох
інших, пропонованих досягненнями всесвітньої літератури? Про це доволі
детально йдеться у статті М.Петровського “Сум і надія доктора Корчака” [
4]. І разом з тим дозволю собі сказати, що образ дитини, створений
Янушем Корчаком, не тільки не належить до чогось уже раніше написаного,
він просто розпочинає новий виток розкриття цієї теми в літературі, бо
є образом живої дитини, з усіма проблемами, які характерні для неї на
різних вікових етапах дорослішання й мужніння особистості.
Втративши ще у дитинстві батьківське плече, що було опорою й надією у
житті, пройшовши тяжкі випробування війни, рятуючи на фронті життя тих,
хто приречено віддавав його на поталу незрозумілим інтересам, Корчак
вирішив розпочати власну велику й справедливу війну за дитину, її душу,
права, надії і мрії, бо, як скаже потім український поет у своїй
поезії:” Все на світі – з дитини. І в дитині – кінець” [1, 170]. Саме
вона є центром Вселенної і є Вселенною сама ж. Вона, дитина, життя і
смерть. Вона найменш захищена і найбільш відкрита істота на землі. Саме
у такий вселенсько-великий і безмірно крихкий образ, якому притаманні
перемоги і помилки, падіння і піднесення, сльози і сміх, компелює Януш
Корчак досвід свого спілкування з дітьми. Простою істиною стає звернення
письменника до дорослого читача у книзі “Коли я знов стану маленьким”:
“Ви кажете:
––Спілкування з дітьми вас обтяжує.
Маєте слушність.
Ви пояснюєте:
–– Тому що мусимо опускатись до їхніх уявлень.
Опускатись, нахилятись, згинатись, стискатись.
Помиляєтесь.
Не від цього ми стомлюємось. А від того, що треба підніматись до їхніх
почуттів.
Підніматись, зводитись навшпиньки, тягтись.
Щоб не образити.”[2].
Так, саме дотягнутися до почуттів дитини мусить дорослий і лише тоді
буде мати сподівання на велику таїну спілкування з нею.
Образ дитини, створений письменником, багатогранний. Одна із його граней
переконує, що він простий і складний водночас: ЗВИЧАЙНИЙ.
Феномен Корчака як літератора зводиться до того, що йому вдалося
створити образ дитини, дитинства, з якого походили ми, дорослі, і про
яке лукаво забуваємо. Власне, розуміння цього образу може стати ключем
до спілкування з сьогоднішньою дитиною-школярем-юнаком. Що ж дає
створений Корчаком образ? Дає можливість зрозуміти незнане й таємниче,
що називається уміти радіти й мріяти, відчувати й виважувати, вибирати й
відповідати.
Дитина, виплекана автором на сторінках творів усіх жанрів – від п’єс до
повісті-казки, радіє тому, що відбувається, насолоджується кожною миттю
дійсності, приймає світ таким, яким він є, не аналізуючи його. Для неї
сніг прекрасний, бо він білий, холодний, перший; твори писати гидко
тому, що писати треба те, що треба, а не те, що хочеться… Так думає
дитина у Корчака. Саме так думає сьогоднішня дитина, що навчається у
нашій сучасній, можна сказати, модернізованій школі. І якщо вона хоче
пити води серед уроку, то це їй необхідно саме в цей час. Чому так,
міркує сьогодні вчитель, адже незабаром дзвінок, можна відпочити і
робити все, що заманеться.
Відповідь на це запитання дав Корчак у своїх творах: у дитини час
вимірюється інакше, ніж у дорослих. “День мій – вічність, яка
поділяється на швидкі секунди й довгі століття ”[ 2 ]. І день довжиною у
вічність пережити доволі не просто. Корчак багато разів повторював, що в
дитячому житті дорогоцінною є кожна година і кожна секунда. У книзі
“Право дитини на пошану” він нагадує: “Бережіть поточну годину та
сьогоднішній день,.. кожну окрему хвилину, адже помре вона й ніколи не
повернеться. І це завжди серйозно: поранена хвилина почне стікати
кров’ю, вбита – бентежити сумління. Ми наївно боїмося смерті, не
усвідомлюючи, що життя – це танок миттєвостей, які помирають і знову
народжуються.” Це ще одне правило спілкування, пропоноване великим
педагогом: умій рахуватися з часом іншого, а з часом дитини – тим
більше.
????????????????%?Дитина, переконано доводить Корчак, – це складова
природи і поєднана з нею доволі тонкими, але напрочуд міцними нитями.
Тому виривати її з світу природи – злочин. Приймаючи її такою, а не
підпорядковану укладеному ним законові, стане зрозумілим, чому так
важливо, щоб у портфелі у першокласника, а можливо, і у другокласника на
уроках сидів хом’як, до якого звик з самого народження; чому муха, що
заплуталася у павутинні, набагато цікавіша, аніж табличка множення.
Відповідь проста, бо вона – життя, природне середовище, з якого штучно
вилучено і насильно всаджено часто за незручні парти для навчання його
частину – дитину, що перетворилася на учня, школяра.
Образ дитини, якщо спробувати звести його до єдиної форми, не тільки
багатогранний, але і символічний. З одного боку, він нагадує промінчики
сонця, що завжди теплі і завжди гріють, з другого боку – метелика, що
ширяє над “пінявим потоком життя” і зникає так само раптово, як і
появляється. А ще він – весна, що несе сонце і небесну блакить, грозу з
блискавицями та громом. І то лишень маленька долька того, що вбачає
Корчак в образі дитини. І ще одна думка, мабуть, найголовніша. За
виголошення її у Будинку Корчака отримав би виклик до товариського
суду: дитина як зведений образ. Адже образ кожної дитини, створеної
Корчаком як у художніх творах, так і у роботах педагогічного характеру,
це щось неповторне, не схоже на жодний інший, характерний притаманними
тільки йому рисами. Тому питання зведення його до єдиного можливе тільки
на рівні символічності. Дитина, подана у роботах польського письменника
як особистість, яка вимагає певних правил поведінки й ставлення до себе
з боку педагога, а відтак приймає у нього стиль життя, стосунків й
вчинків – це наші реформи в освіті нині, крайньою мірою сподівання на
результати реформи в освіті.
Образ дитини в літературній спадщині Корчака, наділений ще однією
надзвичайно важливою рисою – здатністю мріяти, адже за автором: “Мрія –
це програма життя ” [2]. У мріях своїх дитина красива і сильна, але ще
раз наголошую: у мріях своїх. Мабуть саме тому закінчує свій твір
“Слава” письменник простим зверненням на століття вперед до дітей, а
відтак і до дорослих, що родом з дитинства: “Діти! Прагніть, мрійте про
славетні справи! Щось, та втілиться.” А про що мріють діти сьогодні? На
превеликий жаль, величезна кількість українських школярів мріє про те,
щоб їхні батьки повернулися із заробітку з-за кордону і були поруч них у
період дитинства, отроцтва та юності. У період відсутності батьків біля
своїх чад їх замінює вчитель. І саме від його старань і можливостей
залежить день завтрашній, утримуваний на вістрі існування ніжними
пальчиками сьогоднішнього школяра.
І що робити молодому педагогу, що отримує у вузі фахові знання і майже
не отримує знань про те, як говорити з окремими вихованцями і
колективом; як знаходити той духовний контакт вихователя з вихованцями,
без якого немислима школа; як утверджувати емоціональні стимули в
діяльності школярів. І взагалі, чи спрацює у нього педагогічна заповідь:
“Якщо не можеш допомогти – не нашкодь!” Практика свідчить, що
реалізовується вона не завжди. І знову запитання: що робити молодому
педагогові, де знайти відповіді?
На допомогу йому прийде досвід Корчака, що залишився у творах його
літературно-педагогічної спадщини, хоча у них запитань більше, аніж
відповідей. Корчак не дає жодних “рецептів” відносно того, як треба
зробити, щоб добитися порозуміння з школярем. На сторінках своїх творів
він заангажовує до колективних міркувань над цими проблемами, просто
“затягує” до спільної розумової, духовної співпраці; разом з читачем
ставить запитання і разом з ним дає відповідь. Дуже часто в Корчака,
коли мова йде про прийняття рішень щодо молодої людини-дитини, автор
стверджує зовсім незвичне для всезнаючого дорослого: не знаю. І це не
знаю служить запорукою того, що завтра воно буде поміняно на інше –
знаю. Але для цього треба, щоб пройшов процес пізнання, довгий і
складний.
У образі дитини, створеному Корчаком, знайшли відбиток історія і
тогочасна сучасність, більше того, з спроби подивитися на цей образ
через сплинутий час стає зрозумілим, що він увібрав у себе ще й
майбутнє, тобто характерне для нашого часу наповнення. І сьогодні, коли
проблеми дитинства в цілому й дитини, зокрема, набули соціального
характеру не тільки в нашій країні, але й у світі в цілому, проблема
налагодження діалогу з цією частиною людства вимальовується надзвичайно
гостро. Саме тому необхідно звертати увагу на усі можливі шляхи
налагодження цього діалогу. І досвід, пропонований Янушем Корчаком у
його творах як один із них, залишати поза увагою ми просто не маємо
права.
Література:
Драч Іван. Дума про вчителя: В кн.: Скарб високої любові. – К.: Веселка.
– 1990.
Корчак Януш. Коли я знову стану маленьким. – К.: Радянська школа. –
1976.
Korczak Janusz. – Jak kochac dzsecko. Momenty wychowawcze. Prawo dzscka
do szcunku. – Warszaw, 1993.
Петровський Мирон. Сум і надія доктора Корчака. // Всесвіт. – 1990. – С.
159-165.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
