Реферат на тему:
Гурткова робота
Гурток, зазвично, створюється для учнів одного віку, тому його члени
навчаються в парлельних класах.
Основу такої спілки школярів, як правило, створюють учні, що цікавляться
зарубіжною літературою. Але в гуртках часто працюють й учні, які не є
активними читачами творів зарубіжної літератури, а зацікавленість
предметом у них відносна. Для таких школярів робота в гуртку слугує
поштовхом, що розвиває інтерес як до предмету, та і до творів скарбниці
художнього слова.
Гурток належить до групових форм роботи із закріпленим складом учнів,
кількість яких не може бути меншою за десять, і не перевищувати
двадцять. Невелика кількість членів гуртка дозволяє враховувувати запити
кожного учня й дає можливість проводити заняття з більшою ефективністю.
Створенню гуртка із зарубіжної літератури передує підготовчий етап, який
проявляється в різних формах: випуск стінної газети; проведення бесід,
вікторин, конкурсів; організація олімпіад, вечорів, ранків. Усі ці
заходи мають за мету показати учням багатство світу зарубіжної
літератури, довести на конкретних прикладах різницю між урочною та
позаурочною роботою, познайомити школярів з питаннями, які будуть
вирішуватися на заняттях в гуртках.
Заняття в гурткові з учнями середньої ланки проводиться раз в тиждень.
Їй обсяг в часі 30—45 хвилин. Учні старших класів зустрічаються в
гуртках один раз в два тижні. Обсяг занять старшокласників 1—1,5 години.
Немаловажливим у організації гуртка є його назва, яка вимагає
інтригуючого або рекламного елементу наприклад: “У світі казки”, “Клуб
Шерлока Холмса”, “Цікаве літературознавство”, “Юні постмодернівці” тощо.
У подальшій роботі назва перстає відігравати домінуючу роль, її місце
займає зміст та методика роботи.
Зміст роботи гуртка може підпорядковуватися одній темі так само як і
бути різноплановим. Гурток будь-якого типу включає організаційне,
вступне, підсумкове, звітне заняття.
На організаційному занятті проводяться вибори старости та організаційної
групи до якої входять літописець, члени редколегії, староста та керівник
гуртка.
Вступне заняття знайомить гуртківців з планом роботи. На ньому
обговорюються форми роботи, які будуть використовуватися, масові заходи.
На підсумковому занятті кервник підводить підсумок зробленого; звітує
орггрупа; обговорюються проблеми, над якими гуртківці будуть працювати в
наступному році.
Два рази в рік гуртківці проводять звітні заняття. На них запрошуються
всі бажаючі. Такі заняття проходять у вигляді конференцій, диспутів,
літературних віталень, вечорів тощо. Їх мета — продемонтрувати успіхи
гуртківців і привернути увагу до їх роботи усіх школярів.
Для прикладу пропонуємо матеріали засідання літературного салону на тему
“Жіноча поезія в лиці “російської Сапфо”, де йтиме мова про життя і
творчість Анни Ахматової. Засідання літературного салону гуртка “Юні
літературознавці” присвячуються ювілейним датам письменників і поетів. У
даному випадка — 200-річчю з дня народження Анни Ахматової.
Читець.
Заплаканная осень, как вдова
В одеждах черных, все сердца туманит…
Перебирая мужнины слова,
Она рыдать не перестанет.
И будет так, пока тишайший снег
Не сжалится над скорбной и усталой…
Забвенье боли и забвенье нег –
За это жизнь отдать не мало.
Критик. На межi минулого i нинiшнього столiть в Росiї виникла i
склалась чи не найзначнiша у свiтовiй лiтературi нового часу
“жiноча”поезiя – поезiя Анни Ахматової. Найближчим її аналогом, що
виник з слiв перших критикiв, була давньогрецька поетеса кохання Сапфо.
Саме тому Анну Ахматову називали “росiйською Сапфо”.
Читець.
Я не любви твоей прошу.
Она теперь в надежном месте…
Поверь, что я твоей невесте
Ревнивых писем не пишу.
Но мудрые прими советы:
Дай ей читать мои стихи,
Дай ей хранить мои портреты –
Ведь так любезны женихи!
А этим дурочкам нужней
Сознанье полное победы,
Чем дружбы светлые беседы
И память первых нежных дней…
Когда же счастия гроши
Ты проживешь с подругой милой
И для пресыщенной души
Все станет сразу так постыло –
В мою торжественную ночь
Не приходи. Тебя не знаю.
И чем могла б тебе помочь?
От счастья я не исцеляю.
Критик. Анна Ахматова — поет вiд Бога. Лiтературознавцi видiлили
центр, який групує навколо себе увесь свiт створеної нею поезiї і є
стержневим нервом творчостi, її iдеєю, її житєвим принципом. Цей центр
— кохання. Стихiя її жiночої душi розпочинається iз заяви про себе,
й заява ця полягає саме в подачi себе через кохання. Лише в подiбнiй
репрезентацiї народжується справжнє поетичне вiдкриття, такий погляд
на свiт, що дозволяє казати про поезiю Анни Ахматової, як про нове
явище в розвитку росiйської лiтератури ХХ сторiччя. Входячи до групи
акмеїстiв, їй вдалося перебороти “подолавших символiзм” акмеїстiв i
тим самим зберегти, за словами О. Блока, “божество i вдохноення”.
Ахматова, зберiгаючи високе призначення iдеї любовi, повертає до
читача її живий i реальний характер. Душа оживає “Не для страсти, не
для забавы, // Для великой земной любви”. I, читаючи “послання
апостолiв”, вона все-таки ставить “червоний кленовий лист” на “Пiсню
пiсень”.
Читець.
Долгим взглядом твоим истомленная,
И сама научилась томить.
Из ребра твоего сотворенная,
Как могу я тебя не любить?
Быть твоею сестрою отрадною
Мне завещано древней судьбой,
А я стала лукавой и жадною
И сладчайшей твоею рабой.
Но, когда замираю, смиренная,
На груди твоей снега белей,
Как ликует твое умудренное
Сердце — солнце отчизны моей!
Критик. Анна Ахматова прожила довге i щасливе життя.
Журналiст. Як щасливе? Чи не буде блюзнiрством казати так про жiнку,
чоловiка якої було нi за що розстрiляно; жiнку, чийого
пiдрозстрiльного сина переводили iз тюрми в заслання i знову в тюрму й
так до безконеччя. Про жiнку, яку гнали й травили, на голову котрої
сипалися гори глуму й кари; про жiнку, яка прожила життя своє у
бiдностi й померла, не зумiвши перетнути її кордони. Чи не буде
блюзнiрством казати “щаслива” про жiнку, яка за своє земне життя пiзнала
усi кола Дантового пекла, пiзнала усi втрати, окрiм втрати Батькiвщини
— вигнання.
Критик. Так, я називаю її щасливою i не вiдрiкаюсь вiд своїх слiв.
Її життя було щасливим, бо вона була Поетом.
Ахматова. Я не переставала писати вiршi. Для мене в них — зв’язок з
часом, з моїм народом. Коли я писала їх, то жила ритмами, котрі
звучали в iсторiї моєї країни. Я щаслива, що жила в цi роки, бачила
подiї,рiвних яким бiльше не було.
Читець.
Я научилась просто мудро жить,
Смотреть на небо и молиться богу,
И долго перед вечером бродить,
Чтоб утомить ненужную тревогу.
Когда шуршат в овраге лопухи,
И никнет гроздь рябины желто-красной,
Слогаю я веселые стихи
О жизни тленной, тленной и прекрасной.
Я возвращаюсь. Лижет мне ладонь
Пушистый кот, мурлыкает умильней.
И яркий загорается огонь
На башенке озерной лесопильни.
Лищь изредка прорезывает тишь
Крик аиста, слетевшего на крышу,
И если в дверь мою ты постучишь,
Мне кажется, я даже не услышу.
(Звучить романс на слова Ахматової “Было душно от жгучего света”.
Музика Д. Тухманова).
Ахматова.
Таинственной невстречи
Пустынны торжества,
Несказанные речи,
Безмолвные слова.
Нескрещенные взгляды
Не знают, где им лечь,
И только слезы рады,
Что можно долго течь.
Шиповник Подмосковья,
Увы! при чем-то тут…
И это все любовью
Бессмертной назовут.
Критик. У груднi 1964 року Ахматова їде до Iталiї. Їй присуджено
премiю “Етна-Таормiна”.
Журнiлiст. Жах охопив Анну, коли вона прибула до мiсця церемонiї. Їй,
обважнiлiй i хворiй, треба було пiднятися висеченними крутими
схiдцями до старовинного храму.
(Учениця, яка виконує роль Анни Ахматової, піднімається на ступенчате
підвищення).
Ахматова. Святковiсть i величавiсть хвилi були такими, що якби я
хоч трохи завагалася, мене тут-таки посадили б у крiсло й понесли б
догори на руках. Такого сорому я допустити не могла, i тому смiливо
рушила вперед. Задихаючись, стогнучи i сопучи, я пiднялася на вершину
слави.
I хто б повiрив, що я задумана так надовго. Чому ж цього ранiше я не
знала? На вершинi минуле обступило мене i чогось вимагало…
Журналiст. В Iталiї, на вершинi стародавнього храму, маленька,
понiвечена долею жiнка, з твердим, мов криця серцем, ще раз пережила
своє життя: хвилина за хвилиною, мить за миттю.
Ахматова. Я народилася 11 (23) червня 1889 року, в один день з
Чаплiним, “Крейцеровою сонатою” Лева Толстого, Елiотом i Ейфелевою
вежею, пiд Одесою (Великий Фонтан), у сiм’ї iнженера-механiка флоту у
вiдставцi.
Читець.
В то время я гостила на земле.
Мне дали имя при крещенье — Анна,
Сладчайшее для губ людских и слуха.
Так дивно знала я земную радость
И праздников считала не двенадцать,
А столько, сколько было дней в году.
Ахматова. Рiчною дитиною мене перевезли на пiвнiч — до Царського Села.
Там я прожила до 16 рокiв. Саме звiдти, з милого серцю краю, мої першi
враження, мої найживiшi спогади, такi рiзко контраснi: нiжнi i доволi
пекучi.
Читець 1.
Я к розам хочу, в тот единственный сад,
Где лучшая в мире стоит из оград,
Где статуи помнят меня молодой,
А я их под невскою помню водой.
В душистой тиши между царственных лип
Мне мачт корабельных мерещится скрип.
И лебедь, как прежде, плывет сквозь века,
Любуясь красой своего двойника.
И замертво спят сотни тысяч шагов,
Врагов и друзей, друзей и врагов.
А шествию теней не видно конца
От вазы гранитной до двери дворца.
Там шепчутся белые ночи мои
О чьей-то высокой и тайной любви.
И все перламутром и яшмой горит,
Но света источник таинственно скрыт.
Читець 2.
Здесь не Темник, и не Шуя –
Город парков и зал,
Но тебя опишу я,
Как свой Витебск — Шагал.
Тут ходили по струнке,
Мчался рыжий рысак.
Тут еще до чугунки
Был знатнейший кабак.
Фонари на предметы
Лили матовый свет,
И придворной кареты
Промелькнул силуэт.
Так мне хочется, чтобы
Появится могли
Голубые сугробы
С Петербургом вдали.
Здесь на древние клады,
А дощатый забор,
Интендантские склады
И извозничий двор.
Шепелявя неловко
И с грехом пополам,
Молодая чертовка
Там гадает гостям.
Там солдатская шутка
Льется желчь не тая…
Полосатая будка
И махорки струя.
Драли песнями глотку
И клялись попадьей,
Пили допоздна водку,
Заедали кутьей.
Ворон криком прославил.
Этот призрачный мир…
А на розвальнях правил
Великан-кирасир.
Ахматова. Кожне лiто я проводила пiд Севастополем, на березi
Стрiлецької бухти. Саме там я i подружилася з морем. Найсильнiше
враження цих рокiв – стародавнiй Херсон, бiля якого ми жили.
Критик. Один iз “пихатих” критикiв назвав Анну Ахматову “Зiркою
Пiвночi”. Невiдомо чому усi забули, що народилася вона на березi
Чорного моря, а у дитинствi була справжньою пiвденною дикаркою —
кудлатою, шаленою, i швидконогою. На превеликий жаль i
розчарування батькiв цiлими днями вона вешталася бiля скелястих
берегiв Херсонесу. Боса, весела, наскрiзь пропалена сонцем — саме
такою ввiйшла вона в поему “У самого моря”:
Читець.
Бухты изрезали низкий берег,
Все паруса убежали в море.
А я сушила соленую косу
За версту от земли на плоском камне.
Ко мне приплывала зеленая рыба,
Ко мне прилетала белая чайка,
А я была дерзкой, злой и веселой
И вовсе не знала, что это —- счастье.
Критик. Першi вiршi Анна Ахматова написала у вiцi 11 рокiв. Лiтература
розпочалася для майбутньої поетеси не з Пушкiна й Лермонтова, а з
Державiна та Некрасова, у творчiсть яких була закохана її мама.
Ахматова. Читати я училася за азбукою Лева Толстого. Слухаючи, як
учителька навчала старших дiтей, я збагнула сутнiсть французької мови
i уже в 5 рокiв вiльно володiла нею. Далi училася в
Царськосiльськiй жiночiй гiмназiї. Спочатку дуже погано, а потiм —
краще, та завжди з великим небажанням.
Журналiст. А потiм були Фундуклiєвська гiмназiя та юридичний факультет
Вищих жiночих куурсiв у Києвi. I, накiнець, настав 1910 рiк.
Ахматова. Я виходжу замiж за друга моєї юностi — Миколу Степановича
Гумильова. Вiн кохає мене уже 3 роки, i я певна, що моя доля — стати
його дружиною.
Читець. (вірш Гумильова).
Вот я один в вечерний час,
Я буду думать лишь о Вас, о Вас.
Возьмусь за книгу, но прочту: “Она”,
И вновь душа пьяна и смятена.
Я брошусь на скрипучую кровать,
Подушка жжет… нет, мне не спать,
а ждать.
И крадучись, я подойду к окну,
u
??????? ?На дымный луг взгляну и на луну,
Вот там, у клумб, Вы мне сказали: “Да”,
О, это “да” со мною навсегда
И вдруг сознанье бросит мне в ответ,
Что вас, покорной, не было и нет,
Что ваше “да” , ваш трепет у сосны,
Ваш поцелуй — лишь бред весны и сны.
Ахматова. Чи кохаю я його? Не знаю, та, здається, що кохаю.
Читець.
То змейкой, свернувшись клубком,
У самого сердца колдует,
То целые дни голубком
На белом окошке воркует,
То в инее ярком блеснет,
Почудится в дреме левкоя…
Но верно и тайно ведет
От радости и от покоя.
Умеет так сладко рыдать
В молитве тоскующей скрипки,
И страшно ее угадать
В еще незнакомой улыбке.
Ахматова. Коля збирається приїхати до мене. Я безмежно щаслива. Вiн
пише менi незрозумiлi слова, i я ходжу з листами до знайомих, просячи
пояснити. Вiн так кохає мене, що навiть страшно. А що скаже батько,
дiзнавшись про моє рiшення? Якщо вiн буде проти нашого одруження, я
втечу i ми обвiнчаємось таємно.
Читець.
Помолись о нищей, о потерянной,
О моей живой душе,
Ты в своих путях всегда уверенный,
Свет узревший в шалаше.
И тебе, печально-благородная,
Я за это расскажу потом,
Как меня томила ночь угарная,
Как дышало утро льдом.
В этой жизни я немного видела,
Только пела и ждала.
Знаю: брата я не ненавидела
И сестры не предала.
Отчего же Бог меня наказывал
Каждый день и каждый час?
Или это ангел мне указывал
Свет, невидимый для нас?
Ахматова. Гумильов моя доля i я покiрно вiддаюсь їй. Не судiть мене,
якщо можете. Я клянусь усiм для мене святим, що цей нещасний чоловiк
буде найщасливiшим зi мною.
Читець.
Он любил три вещи на свете:
За вечерней, пенье, белых павлинов
И стертые карты Америки.
Не любил, когда плачут дети,
Не любил чая с малиной
И женской истерики.
… А я была его женой.
Журналiст. Через пiвроку пiсля одруження Михайло Гумильов вiдправився
в Абiссинiю.
Ахматова. Ще до одруження я обiцяла, що нiколи не буду заважати йому
їхати туди, куди вiн захоче. А прощатися було так важко.
Читець.
Сегодня мне письма не принесли:
Забыл он написать, или уехал;
Весна, как трель серебряного смеха,
Качаются в заливе корабли,
Сегодня мне письма не принесли…
Он был со мной еще совсем недавно,
Такой влюбленный, ласковый и мой,
Но это было белою зимой,
Теперь весна, и грусть весны отравна,
Он был со мной еще совсем недавно…
Я слышу: легкий трепетный смычок,
Как от предсмертной боли, бьется, бьется
И страшно мне, что сердце разорвется,
Не допишу я этих нежных строк…
Критик. У листi Гумильов писав: “Я увесь день пригадую твої рядки
про приморську дiвчинку. Вони не тiльки подобаються, вони п”янять
мене”.
Ахматова.
Стать бы снова приморской девченкой,
Туфли на босу ногу надеть.
И закладывать косы коронкой,
И взволнованным голосом петь.
Все глядеть бы на смуглые главы
Херсонесского храма с крыльца
И не знать, что от счастья и славы
Безнадежно дряхлеют сердца.
Читець. Вiдповiдаючи їй, Михайло Степанович писав:
Это было не раз, это будет не раз
В нашей битве, глухой и упорной:
Как всегда, от меня ты теперь отреклась,
Завтра, знаю, вернешься покорной.
Ахматова. Тебе покорной! Ты сошел с ума!
Покорна я одной господней воле.
Я не хочу ни трепета, ни боли.
Мне муж — палач, а дом его — тюрьма.
Но, видишь ли! ведь я пришла сама…
Декабрь рождался, ветры выли в поле,
И было так светло в твоей неволе,
А за окошком сторожила тьма.
Так птица о прекрасное стекло
Всем телом бьется в зимнее ненастье,
И кровь пятнает белое крыло.
Теперь во мне спокойствие и счастье.
Прощай, мой тихий, ты мне вечно мил
За то, что в дом свой странницу пустил.
Читець.
Не смеялась, и не пела,
Целый день молчала,
А всегда с тобой хотела
С самого начала:
Беззаботной первой ссоры,
Полной светлых бредней,
И безмолвной, черствой, скорой
Трапезы последней.
Журналiст. За прощаннями i зустрiчами настав час розлуки. У цей рiк
Анна Андрiївна подарувала Гумильову збiрник вiршiв з надписом: “Моєму
дорогому друговi М. Гумильову з любов”ю. А. Ахматова. 10 червня 1918
р. Петербург”.
Читець.
Ты, для кого я на Леванте
Нетленный пурпур королевских мантий,
Я проиграл тебя, как Дамаянти…
Твоих волос не смел поцеловать я,
Ни даже сжать холодных тонких рук…
И ты ушла, в простом и темном платье,
Похожая на древнее Распятье.
Ахматова.
И когда друг друга проклинали
В страсти, раскаленной добела,
Оба мы еще не понимали,
Как земля для двух людей мала.
И что память яростная мучит.
Пытка сильных — огненный недуг! —
И в ночи бездонной сердце учит
Спрашивать: О, где ушедший друг?
Читець 1.
Не недели, не месяцы — годы
Расставались. И вот наконец
Холодок настоящей свободы
И седой над висками венец.
Больше нет ни измен, ни предательств,
И до света не слушаешь ты,
Как струится поток доказательств
Несравненной моей правоты.
Читець.
И как всегда бывает в дни разрыва,
К нам постучался призрак первых дней,
И ворвалась серебряная ива
Седым велеколепием ветвей.
Нам, иступленным, горьким и надменным,
Не смеющим глаза поднять с земли,
Запела птица голосом блаженным
О том, как мы друг друга берегли.
Журналiст. I кожний з них пiшов своїм шляхом, назустрiч своїй
трагiчнiй долi. Михайла Степановича Гумильова розстрiляли у 1921
роцi за участь у контрреволюцiйному заговорi. За останнiми даними
нiяких активних дiй проти радянської влади поет не робив.
Критик. Багато друзiв виїхали за кордон. Але вона залишилась, не
змогла покинути своєї рiдної землi.
Читець.
Не с теми я, кто бросил землю
На растерзание врагам.
Их грубой лести я не внемлю,
Им песен я своих не дам.
Но вечно жалок мне изгнанник,
Как заключенный, как больной.
Темна твоя дорога, странник,
Полынью пахнет хлеб чужой.
А здесь, в глухом чаду пожара
Остаток юности губя,
Мы ни единого удара
Не отклонили от себя.
И знаем, что в оценке поздней
Оправдан будет каждый час…
Но в мире нет людей бесслезней,
Надменнее и проще нас.
Журналiст. Серед тих, що оточували її, були вiрнi друзi, яким можна
було довiритися, вилити бiль своєї душi, попросити поради.
Читець. (Iз листа К. I. Чуковського). Анну Андрiївну Ахматову я знав з
1912 року. Тоненька, струнка, схожа на 15-рiчну дiвчинку, вона нi на
крок не вiдходила вiд свого чоловiка, молодого поета Миколи
Гумильова, який називав її своєю ученицею.
То був час перших вiршiв i незвичайних, нечувано шумних трiумфiв для
Анни. Пройшли 2-3 роки i в очах, поставі, ставленнi до людей,
намiтилася риса, що стала домiнуючою в її характерi: величнiсть. Не
пихатiсть, не надмiннiсть, не зарозумiлiсть, а саме величнiсть. Слово
“царська” приходило в голову усiм, хто знав Анну Андрiївну.
Читець 1
Когда я ночью жду ее прихода,
Жизнь, кажется, висит на волоске.
Что почести, что юность, что свобода
Пред милой гостьей с дудочкой в руке.
И вот вошла. Откинув покрывало,
Внимательно взглянула на меня.
Ей говорю: “Ты ль Данту диктовала
Страницы Ада?” Отвечает: “Я”.
Читець 2. Муза — сестра заглянула в лицо,
Взгляд ее ясен и ярок.
И отняла золотое кольцо,
Первый весенний подарок.
Муза! ты видишь, как счастливы все —
Девушки, женщины, вдовы…
Лучше погибну на колее
Только не эти оковы.
Знаю: гадая, и мне обрывать
Нежный цветок маргаритку
Должен на этой земле испытать
Каждый любовную пытку.
Жгу до зари на окошке свечу
И ни о ком не тоскую,
Но не хочу, не хочу, не хочу
Знать, как целуют другую.
Завтра мне скажут, смеясь, зеркала:
“Взор твой не ясен, не ярок…”
Тихо отвечу: Она отняла
Божий подарок”.
Критик. Навiть пiзнiше, в довгiй черзi за нафтою, оселедцем чи
хлiбом; навiть у переповненому вагонi, у ташкентському трамваї чи
лiкарнянiй палатi, набитiй десятками хворих, кожний, навiть той, що
не знав її, вiдчував “її спокiйну важнiсть”, хоча й трималася Анна
Андрiївна з усiма зовсiм просто, майже по-товариськи.
Читець.
Не знала б, как цветет айва,
Не знала б, как звучат слова
На вашем языке,
Как в город с гор ползет туман,
И что проходит караван
Чрез пыльный Бешаган,
Как луч, как ветер, как поток…
Читець.
И город древний, как земля,
Из чистой глины сбитый.
Вокруг бескрайние поля
Тюльпанами залитый.
Читець.
Теперь я всех благодарю,
Рахмат и хайер говорю
И вам машу платком.
Рахмат, Айбек, рахмат, Чусти,
Рахмат, Ташкент! – прости, прости,
Мой тихий древний дом.
Рахмат и звездам и цветам,
И маленьким баранчукам
У чернокосых матерей
На молодых руках…
Читець. (Iз спогадiв Марини Цвєтаєвої). Дорога Анна Андрiївно!..
Спасибi за чергове щастя ’— “Пiдснiжник”. Не прощаюсь… Ви мiй
найулюбленiший поет… Я розумiю кожне Ваше слово, увесь полiт, усю
вагу.
Ох, як я Вас люблю i як я Вам радiю, i як менi боляче за Вас! Якщо
були б журнали, яку б я статтю про Вас написала. Менi так шкода, що
все тiльки слова. Кохання.., я так не можу, я б хотiла справжнього
вогнища, на якому я б згорiла.
Читець.
И в тайную дружбу с высоким,
Как юный орел темноглазый,
Я, словно в цветник предосенний,
Походкою легкой вошла.
Там были последние розы,
И месяц прозрачный качался
На серых, густых облаках…
Журналiст. Друзi, добрi, нiжнi, вiдданi, були поряд. Але удари сипалися
градом. Одним iз них була постанова 1964 року “Про журнали “Звезда”
i “Ленинград”, в якiй Ахматову та її поезiю в буквальному значеннi
обсипали вуличною лайкою. Услужливi журналiсти писали про неї в той
час: “Я вважаю, що соцiальне середовище, яке породило творчiсть Анни
Ахматової, – середовище помiщицького гнiзда. Свiт Ахматової незвичайно
вузький. Нi ширини розмаху, нi глибини захвату у творчостi Ахматової
немає”.
Читець.
И всюду клевета сопутствовала мне.
Ее ползучий шаг я слышала во сне
И в мертвом городе под беспощадным небом,
Скитаясь наугад за кровом и за хлебом.
И отблески ее горят во всех глазах,
То как предательство, то как невинный страх.
Я не боюсь ее. На каждый вызов новый
Есть у меня ответ достойный и суровый.
Но неизбежный день уже предвижу я, –
На утренней заре придут ко мне друзья.
И мой сладчайший сон рыданьем потревожат.
И образок на грудь остывшую положат.
Никем незнаема она тогда войдет,
В моей крови ее неутоленный рот
Считать не устает небывшие обиды,
Вплетая голос свой в моленья панихиды.
И станет внятен всем ее постыдный бред,
Чтоб на соседа глаз не мог поднять сосед,
Чтоб в страшной пустоте мое осталось тело,
Чтобы в последний раз душа моя горела
Земным бессилием, летя в рассветной мгле,
И дикой жалостью к оставленной земле.
Журналiст. Син, єдина втiха i надiя, єдина вiддушина вбитої
поневiряннями жiнки, не став поетом. Вiн був ученим, та тяжка хвиля
репресiй не обминула i його. Його арештовували тричi: у 1935, у 1939
i останнiй раз у 1948, звинувативши у причетностi до замаху на Жданова.
Критик. Чи пам”ятала вона у тi тяжкi часи свою пророчу “Молитву”,
написану ще в 1915 роцi.
Дай мне горькие годы недуга,
Задыханья, бессонницу, жар,
Отними и ребенка, и друга,
И таинственный песенный дар –
Так молюсь за Твоей литургией
После стольких томительных дней,
Чтобы туча над темной Россией
Стала облаком в славе лучей.
Журналiст. А далi були похорони Сталiна. Потiм звiльнення сина. Вийшли
у свiт збiрки перекладiв. I, накiнець, визнання…
Ахматова. Премiя “Етна-Таормiна”, почесний диплом доктора
Оксфордського унiверситету. I все це призначалося менi. Тепер, коли
вже усе позаду – навiть старiсть, i залишилася тiльки дряхлiсть i
смерть, усе життя моє якось дивно прояснюється (як буває у першi
осiннi днi) – люди, подiї, вчинки, цiлi перiоди прожитого життя. Як
багато гiрких i навiть страшних почуттiв виникає при цьому…
Читець.
Я тебя сама бы увенчала
И бессмертного коснылась лба.
Да, за это Нобелевки мало,
Чтоб такое выдумать, Судьба!
Перерыла ль ты свои анналы,
Прибежала ль демонят гурьба,
Иль туман вокруг поднялся алый,
Или мимо пронесли гроба?..
Журналiст. Життя прожито, i на вершинi слави заново перегорнуто його
сторiнки, пережито хвилину за хвилиною. I все-таки залишилося те, з
чого ми починали: чи можна назвати Анну Ахматову щасливою?
Критик. Анна Андрiївна Ахматова — щаслива, бо нащадки називають її
великою поетесою, бiльше того, єдиною “росiйською Сапфо”.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
