.

Палеоєвразійський аспект (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
227 8499
Скачать документ

Реферат на тему:

Палеоєвразійський аспект

Згідно з “Рігведою” (ІІІ, 59,1):

Мітра, якого (другом) називають, поєднує людей,

Мітра утримує Землю і Небо.

Мітра-Варуна (найвизначніші з нащадків Адіті) виступають охоронцями
всього світового ладу (ІІ, 27,4):

Адітьї підтримують (все), що рухається й нерухоме.

(Вони -) боги, пастухи всього Світоладу,

З думкою, що простирається далеко, охороняють світ від асурів,

Дотримуються (всесвітнього) закону, карають за провину.

За грецькими міфами, Аполлон уклав календарний цикл та керує ним за
допомогою струн своєї ліри, як це описує орфічний гімн (ХХХIV,11—26):

…ти все надзираєш: ефір нескінченного неба

Многорізні долі землі, що лежить унизу,

І через темну ніч у тиші зіркоокого мороку

Коріння підземне зориш і межі всього світоздання

Тримаєш. Турбує тебе і початок речей, і кінець їх.

Всьому ти квіт; узгоджуєш все ти столункою кіфарою

В світі, поки до межі останньої струни ти восходиш

Або, навпаки, до нижньої струни чи ладом дорійським

Усе примиряєш; племен покоління в житті ти ділиш,

Ти поєднуєш усемірно злагоди й долі людські.

Рівнозначно ти строки даєш для зими і для літа…

Барву велелюбної весни ти рівняєш…

…ти тримаєш прообраз всього світоздання печатей.

Скіфи шанували Аполлона під іменем Гойтосир, де другий компонент
“-сура” означає “герой, бог” (пор. з дв.-інд. sura “герой, бог”), а
перший “гойто-”, на нашу думку, споріднений з хеттським vitt “рік”,
“доба”, “стик”, “рубіж”. У мові албанців – це vjet, у греків – “etos”,
???? (архаїчне – “vetos”), на санскриті – vatsas, по-литовськи –
“ветушас”, у слов’ян – “ветхий”… Український фольклор так пояснює
семантику індоєвропейського міфу боротьби бога з чудовиськом (Аполлона з
Тіфоном, Мітри з биком, Артура з вепром Турх Труйту, Гільгамеша з
бикоподібним Хумбабою): “Стрітилася Зима з Літом — Стрітилася свиня з
Вітом”. Цікаво, що свято Стрітеня (15 лютого) співпадає у часі з
обранням у сьому пританію (друга неділя лютого) афінських стратегів, в
той час як всі інші демократичні магістрати вступали на посаду після
початку Гекатомбеона. У ведичних міфах прізвисько “Вріша” — “бик” носить
Карна, первінець Кунті, матері пандавів, від бога сонця Сур’ї. У нього
тіло — природний панцир (пор. з природною невразливістю ряду
міфологічних персонажів). Після загибелі Дрони та поранення Бхішми став
вождем кауравів і був вбитий стрілою Арджуни.

За свідченнями Еліана (ІІ-ІІІ ст. н.е.), який посилався на Гекатея
Абдерського, у гіпербореїв є храм Аполлона, де жерцями три могутні сини
Борея. Коли вони починають служіння, з Ріпейських гір прилітають
небачені хмари лебедів, які облітають довкола храму і цим мовби очищують
його, потім опускаються на подвір’я храму і співають разом зі співцями
та кіфаристами в честь Аполлона. Знає дане передання і Овідій:
“Розповідають, — пише поет, — що на Гіперборейській Паллені є мужі, у
котрих тіла покриваються легким пір’ям, варто їм лишень дев’ять раз
зануритися у Тритонійське озеро. Говорять також, хоча я цьому і не вірю,
що й скіфянки, окропляючи свої тіла зіллями, управляються у цьому ж
мистецтві” (Met. XV, 356—360). Як тут не згадати й давньо-українську
Царівну-Лебідь та давньо-індійську апсару Урваші! Дослідники у зв’язку з
цим згадують слова Геродота про землі на північ від Скіфії. де “…
неможливо нічого бачити і туди неможливо потрапити через літаюче пір’я.
І дійсно, земля і повітря там повні пір’я, а це ось заважає зору”
(Herod. IV, 7). Сам Геродот вважає, що тут мається на увазі сніг (Herod.
IV, 31), з чим погоджується Пліній Старший, описуючи за Ріпейськими
горами землю Птерофор (букв. “Переносна”) (Plin. IV, 88). Але обидва
грецькі автори лише спробували раціоналізувати незрозуміле для них
свідчення про якийсь культовий обряд серед місцевого населення
Гіпербореї. Відгомін про останній, на думку А. Подосінова, наявний у
Есхіла, який оповідає про форкідів — сліпих дів у образі лебедя
(kyknomorfoi), які ніколи не бачили сонця, образ яких походить із
центральноазіатського фольклору, де відомі легенди про дів-лебедів, що
живуть у темряві і мають очі зі свинцю.

Як на нас, Феб-Аполлон, який літає у образі лебедя або в колісниці,
запряженій птахами (пор.: германський Лоенгрін припливає в човні,
запряженому білими лебедями; Сатурн прибуває на човні в Італію, де царює
Янус) або з лірою верхи на грифоні, виступає власне як шаман, явище
якого було вже екзотикою для греків рабовласницького суспільства з його
розвиненою релігійною системою. До того ж Аполлон народився від зв’язку
Леди з Лебедем, в образі якого виступав сам Зевс Олімпієць. Цей мотив
остаточно дозволяє вбачати у Фебові-Аполлоні шамана, оскільки згідно з
уявленнями євразійських етносів (якутів, саамів та ін.) від зв’язку
жінки з царем Орлом — Птахом Сонця під Світовим Деревом народився перший
шаман.

Безпосередньо у Греції для культу Аполлона Гіперборейського було
характерне уявлення про “людину-птаха”. Овідій у “Метаморфозах” пише:
“Існує повір’я, що на Гіперборейській Паллені (західний мис півострова
Халкіда на півночі Егейського моря, — О.Г.) є люди, тіла котрих
зазвичай покриваються легким пір’ям, коли вони дев’ять разів зануряться
у Тритонське озеро. Згадують, — хоча я цьому не вірю, — що й скіф’янки
вправляються в такому ж мистецтві, обризгуючи свої тіла зіллям …”
(Ovid., Metamorphoses, XV, 356-360).

Аналогічно греки сприймали прославленого пророкувача Абаріса, який
начебто прийшов з Гіпербореї і був жерцем Аполлона. «… Він подорожував
усією землею зі стрілою у руці і при цьому нічим не харчувався» (Herod.
IV, 36). Згідно з грецькими міфами, у Аполлона був син Орфей, муж
Еврідіки. Остаточно втративши її (після спроби вивести з Аїду), Орфей
став сторонитися жінок (пор. із сумом-аскезою Шіви після смерті коханої,
яка змушена була для розради чоловіка знову відродитися) і переніс свою
любов на юнаків, став, як пише Овідій у “Метаморфозах” (10, 83-84),
причиною того, що гомосексуалізм стали культивувати фракійці (дійшло до
того, що ім’я вихідців з Фракії болгар-buggers на Заході стало означати
“гомосексуаліст”). Зрештою, Орфей був убитий Зевсом за те, що відкривав
людям божественні таємниці, а його голова стала предметом провіщень.
“…У жерців, — пише Платон, — під рукою велика кількість книг Орфея, і
за цими книгами вони здійснюють обряди, переконуючи навіть цілі народи,
начебто і для живих, і для тих, хто вже помер, є визволення і очищення
від зла: воно полягає у жертвопринесеннях та дитячих забавах, котрі вони
називають посвяченням у таїнства” (Платон, “Держава”, 364е). А. Кураєв,
погоджуючись з М. Еліаде, власне вважає, що з появою містерій орфіків у
античну духовність було привнесено шаманську ідею про реінкарнацію —
посмертне переселення душ у нові тіла (невідоме
месопотамсько-близькосхідній традиції). Також у ведичній традиції дане
поняття, як не дивно, не було відоме, а подається як одкровення у значно
пізніших “Бріхадараньяка-Упанішаді” (VI, 2,15-16) та
“Чхандог’я-Упанішаді”. В останній сказано: “До тебе це знання ніколи не
переходило до брахманів. Тому у всіх світах це вчення належить тільки
кшатрі” (V, 3,7).

Уявлення про шамана наявні саме у етносів, що мешкають на північ “від
Скіфії”, а саме – угро-фіннів та алтайців, котрі колись утворювали єдину
урало-алтайську макросім’ю як східне відгалуження ностратичної
(бореальної). Як на нашу думку, саме поява прашаманізму стала саме тією
причиною, яка “релігійно” зумовила відкіл урало-алтайців (бріарених;
східних євразійців) від решти ностратичних (бореальних) груп —
індоєвропейців (зефіральних; західних євразійців), семітохамітів
(євральних; афраазійців), дравідо-еламітів (нотійних; південних
євразійців) та картвелів (орітальних). На часі мезоліту урало-алтайці
межували і надалі асимільовували представників палеоєвразійської
макросім’ї (тепер її релікти — чукотсько-камчатські, ескімосо-алеутські,
нівхські та айнські мовні сім’ї) та палео-енісео-америнідської (релікти
— кетська, сіу, на-дене). Ще в IV ст. до н.е. — І ст. н.е. в нижній
течії Обі, від Обі до устя Іртиша, а також у басейні приток Обі — лівих
(Войкара, Сині, Вогульки та Північної Сосьви) і правих (Полуя,
Собти-Югана, Куновата, Казима) виникла на основі цієї асиміляції
усть-полубська культура бронзи, рибалок і мисливців. На півдні мешкали
носії спорідненої з нею потчевашської культури мотичного землеробства та
конярства. Ханти, мансі та мадяри є саме нащадками змішання з
кочівниками-уграми носіїв цих двох культур. Також усть-полубці сусідили
з носіями ананьєвської культури, предками удмуртів і комі. Але найбільш
вражають риси схожості їх з культурами народів крайної
північно-східної Азії (чукчі та ескімоси) та наявність у мовах
західно-сибірських ненців, енців, нганасан та у інших
північно-самодійських мовах (на відміну від південно-самодійських) слів
східно-палеоазіатського походження.

У переданнях ненців збереглися перекази про їх тубільних попередників —
“сииртя (сихиртя)”, у енців — “сііте”, у саамів — “сейде”, “сейво”, у
фіннів — “хіід”, а у росіян — про “чудь білооку”, а в уральських етносів
— “чуть”, “чучкойєз”, “жидовляни”, “попередні”, “чудь, яка сама себе
поховала” (згідно з алтайськими биличками, коли прийшли представники
“білого царя”-росіяни та зацвіла біла береза, котрої вони раніше на
бачили, чудь навалила на свої землянки безліч каміння, залізла до них і
підрубала стовпи-опори). Вважається, що тепер вони є маленькими
істотами, які мешкають під землею і володіють стадами мамонтів. Раз на
рік, після загальнопоминального четверга (Семік) комі-пермяки в
особливих місцях (“важ местаез”) замолюють свої гріхи перед цим древнім
народом, попередниками комі на цій землі (комі-пермяцьке “важ” —
“древній”, “выжи” — “рід”, “важ отир” — “до-комі населення Верхнього
Прикам’я, яке зникло з приходом пермяків”). Відомі навіть чоловічі імена
цих “древніх” — Сергій, Парась, Ізосим, Саватей, Амбор, Пянтег, які,
найімовірніше, набрали такого вигляду під впливом християнства.
Найбільше місце для поминок чуді — урочище Важ Чадзев у селі Чадзова
Косинського райрону Комі-Пермяцької автономії. Також дуже шанується так
звана могила першої пари чуді (Адама і Єви) біля села Зуєво-Мокіно
Кочівського району. На Алтаї збереглося серед старообрядців передання,
що “чудь” не назавжди “пішла під землю”, а коли наступить “щасливіший
час” і прийдуть люди з Біловоддя та дадуть всім “велику науку”, тоді
повернеться чудь зі своїми скарбами.

У бурят ці дивні істоти називаються “шудхар”, у калмиків — “чуткер”, у
монголів — “чотгори”. Їх володарем вважається Дамба Дорджи та інколи
вони тотожні падшим демонам-“шулмаси”. У алтайців їх покровитель —
Ерлік-хан, володар підземелля та винахідник шаманства (!), антагоніст
небесного хана Ульгеня. Корейцям “підземна чудь” відома як “ходжу”
(“господар порожнечі”) та ідентичні злим духам. Китайці їх знають як
духів землі “туді”, над якими володарює Хоу-ту, володар столиці мороку,
правнук бога сонця Янь-ді. У тібетців вони відомі під іменем “тхеу-ранг”
і уособлюють різні атмосферні явища. Їх володар – “Біле тхеу неба”.

Вважається, що прообразом цих уявлень є палеоазіатська,
обсько-єнісейська кеттська богиня Хоседем (де “-ем” — “матір”), яка є
носієм зла, аналог української Баби-Яги. Хоседем мешкає у землі або ж на
далекому північному острові в усті Єнісею чи в океані, на скелі, де
стоїть її чум. Колись вона була дружиною найвищого бога Єся і жила з ним
на небі. За провину (любов із Місяцем) Хоседем була скинута з неба на
землю. Ескімосам вона відома як Седна (на її честь названо щойно
відкриту нову, десяту планету сонячної системи — Трансплутон!),
володарка полювання та природи, потойбічного світу, їй підпорядковані
злі духи тощо.

На Кавказі, у грузин та вірмен, ці таємничі істоти називаються каджі
(вірм. “хоробрий”), вони вважаються духами бурі і вітру, вони то
страшні, то світлі і добрі. Вірменські апокрифи пов’язують їх походження
із всесвітнім потопом і вважають їх за дітей Ноя, які народилися в
ковчезі. Індуїзм знає чудь як сіддхів (“досконалі, успішні”) — праведних
мешканців повітряного простору (Антарікша), які володіють певними
надприродними здібностями, в тому числі й досягати влади над світом. Це
зближує їх з православним уявленням про “духів злоби піднебесних”,
spiritualia nequitioe coelestibus (Ефес. 6:12), які мешкають у просторі
між небом і землею і випробовують душу померлого на праведність (т.зв.
“митарства”, telonia). Начебто, вони є душами тих, хто загинув у
всесвітньому потопі. У іудейській традиції відомі “шедім” (начебто, від
слова “шадад” — “спустошувати”) (Втор. 32:17; Пс. 105:37). На зовнішній
вигляд вони — волохаті (“шеірім”; Левіт рабба, 22), що дало підстави у
синодальному перекладі Біблії пояснити їх як “лешие” (Вихід 34:14).
Начебто, створені шедім у сутінках шостого дня творіння і наступна
субота завадила наділити їх душі плоттю (Абот, 5,6). Згідно з
апокрифічною “Книгою Єноха” (15:8) шедімами стали душі велетнів,
народжених смертними жінками від падших ангелів. З часом уявлення про
них трансформувалися в сатану (від арамейського “супротивник,
перешкоджувач”), вірогідно, і через одночасне зближення з єгипетським
Шу-Атоном (у гімні часів Аменотепа-Ехнатона мовиться: “Шу, який є
Атон”), який є богом повітря, простору, який розділяє небо і землю. Він
зображався у вигляді чоловіка, який стоїть на одному коліні і підтримує
небо над землею, тобто виконує функцію Атланта (і в цьому чистому
вигляді дійшов аж до одного з персонажів культу мітраїзму; можливо, ім’я
Атлант етимологізується на старо-грецькій основі як ath- “високий” +
laas “камінь” / laos “народ”).

Платон у своїх “Законах” також наголошував: “… До нас дійшло передання
про блаженне життя тодішніх людей, про те, як їм все в достатку і саме
собою діставалося. Причина цьому була, розповідають, ось яка: Кронос
знав, що жодна людська природа — ми говоримо про це — не в стані
необмежено правити людськими справами без того, щоб не перейняти
зазнайства і несправедливості; усвідомлюючи все це, кронос поставив тоді
царями і правителями наших держав не людей, а демонів — істот більш
божественної та кращої природи”.

Також аналогічне уявлення про своїх попередників мають і кельти.
Ірландці називають цих істот “сіди” і вважають, що мешкають вони під
землею, у пагорбах (які теж називаються сідами), у печерах, тріщинах
скель або чарівних островах. В епоху утвердження християнства в число
сідів потрапили і кельтські боги, і надприродні істоти більш низького
рівня. Суспільне життя сідів ідентичне людському, і хоча сіди володіють
чарами довголіття, вони все ж таки смертні. “Героями з роду сідів”
(trenfiru an tsidha) називалися таємничі демонічні істоти, вороги племен
богині Дану у другій битві біля Мойтуре — фомори (fomoire “нижні
демони”), мешкаючі на чарівному острові, і край блаженних на заході
океану нерідко називався володіннями правителя фоморів Тетри.
Напрошується співставлення між кельтським протистоянням фоморів і племен
богині Дану (останні, як зауважив ще Р. Генон, — з явним домінуванням
жіночих елементів у символіці, зміненої воїнами-“кшатріями” після
повстання проти відпочаткової Традиції, “сакральної демократії”
жерців-“брахманів”) та грецьким протистоянням між Калідонським вепром та
героями (серед яких — Мелеагр, Ясон, Тезей, Діоскури, Адмет, Телемон та
ін., а перший удар нанесений Аталантою, виголуваного ведмедицею, а їхні
нащадки влаштували “похід сімох проти Фів”. внаслідок чого, аналогічно
переказам про чудь, “самі себе згубили”).

Також легенди про чудь-сідів зближуються з середньовічними переказами
про східно-романських кепкеунів-уріашів (іноді, як два різні народи) та
західноєвропейських гномів (скандінавських цвергів), удатних у
підземному ремесл та ковальстві (вони викували намисто для Фрейї, золоте
волосся для богині Сів, чарівний корабель і золотого вепря для Фрейріра,
спис і золоту каблучку для Одіна, молот для Тора, а також священний мед
поезії з крові вбитого Квасира), котрі, проте, на сонячному світлі
перетворюються на камінь. Начебто саме про чудь говорить Сноррі
Стурлуссон як про мешканців Великої Світьод, з якої предки германців (не
власне прагерманці, а субстратний етнос) заселили Скандинавію. Та
начебто вони поклонялися богові крилатого диску Шівані. Саме
чудсько-пермське мистецтво зберігає образи крилатих дисків та
птахолюдей, зображення яких надзвичайно подібні на іранські зображення
крилатого диска Ашо Фаруха. Як визнають мовознавці, “… в лексиці
германських мов міститься спільний для них досить важливий шар лексики,
що не має відповідностей в інших індоєвропейських мовах і кількісно
оцінюється дослідниками по-різному, … цей шар відзначається відчутною
якісною питомою вагою (пор. … слова … на позначення таких важливих
понять, що належать до основного лексичного фонду, як “море” (англ. sea,
ісл. sjor), “душа” (англ. soul, ісл. sal), “дім” (англ. house, ісл.
hus), “жінка” (англ. wife, ісл. vif),”рука” (англ. hand, ісл. hond),
“кістка” (англ. bone, ісл. bein) тощо… Наявність цього шару лексики
разом із багатьма іншими специфічними рисами германських мов (зокрема,
фонетичними) неодноразово викликала в учених думку про істотну роль
якогось етнічного і мовного змішування у формуванні германських мов”.
“Германська мова, яка настільки різко розірвала з індоєвропейськими
навиками, є індоєвропейською мовою, на котрій говорить нова народність,
яка прийняла індоєвропейську, але вимовляла її на новий лад;
завойовники, які принесли з собою індоєвропейську мову, не були
достатньо чисельними, ні достатньо могутніми, щоб нав’язати свій спосіб
вимови; населення, підкорене ними і яке прийняло їх мову, сприяло
поширенню типу вимови, відмінної від старого, і нових тенденцій”, —
писав знаний лінгвіст А. Мейє.

Праугро-фінно-самодійські етноси в часі праіндо-ірано-греко-вірменської
спільноти мешкали на північ від них, на кордоні Степу і Лісостепу. На
думку деяких дослідників, факт контакту угро-фіннів та індоіранців (в
часі зрубно-андронівської археологічної культури, приписуваної останнім,
та черкаскульської культури, поширеної від Уралу до оз. Балхаш на півдні
і Єнісею та межиріччя Чулиму та Обі на сході, а її носіями вважаються
угро-фінни) відбитий у арійських «Рігведі» та «Авесті». Зокрема, згадані
у них «небесні» ріки Раса та Рангха-Ардвісура, що стікають зі світових
гір Меру та Хара Березайті («Висока гора»; у скіфів – Ріпейські гори,
від хант. rep “гора”; авестійське слово berezant- “високий” ( E& & v I ? ? @) і найбільш відомі вільні від льоду області - "Оаза Мак-Мьордо" та "Область Сухих Долин", розташовані біля станцій Нової Зеландії та США. Топографія цих вільних від льоду долин одна з найкрасивіших на Землі. Оаза Мак-Мьордо складається з трьох глибоких, вільних від льоду долин, котрі колись теж були покриті льодовиками. Кожна долина має довжину майже 100 км і ширину від 2 до 5 км. Дно долин покрите моренами, залишеними льодовиками, піщаними дюнами або оголеними скелями. Тут і там на дні долин розташовані озера, що замерзають на більшу половину року, крім короткого періоду літа, над долинами підіймаються гострі піки висотою 2000 - 3000 м. Більша частина їх вільна від льоду. З високо розташованих долин між цими піками течуть схилами невеликі льодовики. В окремих місцях вони рухаються самим дном долин. Колір скель складає відтінки коричневого - від світло-коричневого, довго перебуваючого на повітрі граніту, до темно-червоного підданого впливові погоди базальту. Окремі камені мають відтінки сірого. Ці кольори контрастують з білим кольором льодовиків та яскраво-блакитним небом. Через те, що тут нема рослинності, то відсутній зелений колір. Аналогічні області вільної землі в берегових районах знайдено в оазі Бангера біля станції Мирний. Тут більш рельєф заповнений височинами. Часто зустрічаються маленькі озера. Грунт Антарктиди сприятливий навіть для вирощування врожаїв. Він родючий та містить резерви невивітрених і частково вивітрених мінералів, що підвищують родючість. Експерименти показали, що грунт Антарктиди, перенесений у нормальні температурні умови, придатний для проростання рослин. Навіть вирощуються такі рослини, як салат і редис. Можна припускати, що до обледеніння, себто за 13 000 років до н.е., Західна частина Антарктиди, що омивається Атлантичним океаном і являє собою архіпелаг, була населена людьми. Це була високорозвинена цивілізація, що існувала, допоки остання смужечка суходолу не вкрилася кригою. Начебто той грандіозний процес, що названий "неолітичною революцією" та охопив у Х-VІ тис. до н.е. величезні простори Старого Світу, у цій південній цивілізації міг піти більш швидкими темпами, ніж де-інде, — і тут раніше, ніж будь-де, відбувся скачок від віку каменя до віку металу. Представники цієї цивілізації протодравідів-"середземноморців" володіли розвинутою технікою мореплавства, що дало можливість освоїти величезні простори від Африки до Азії та Австралії, відомий дослідник Тур Хейєрдал навів факти, які можуть реально підтверджувати гіпотезу переміщення протодравідів за допомогою човнів-"дхоні" (із загнутим носом та квадратним парусом): "... Америка ближча до Індії, якщо плисти на Захід, через Атлантичний океан. До того ж на цьому шляху мореплавцю сприяють стихії.... Зимою попутний північно-східний мусон сприяв плаванню від Мальдівів до південного закінчення Африки, за котрим відкривається Атлантика. В будь-яку пору року Південна Пасатна течія і південно-східні вітри могли донести мальдівських мореплавців до Мексиканської затоки - цього магніта, що притягає будь-які предмети, що опинилися на воді біля африканських берегів...". Власне таким шляхом потрапив бавовник Старого Світу, який культивували виключно в південно-індійському регіоні, особливо на Мальдівах (в той час як ні єгиптяни, ні фінікійці, ні месопотамці не знали бавовника), який був схрещений з диким непрядильним бавовником Нового Світу, внаслідок чого американські цивілізації Мексики та Перу отримали гібрид з чудовим прядильним волокном. Особливою характерною ознакою цих мореплавців (білих з коричневим волоссям, яких мальдівці називають "редіни") був культ "довговухості" - розтягування мочки вуха за допомогою дисків, і що саме від них цей культ перейняли як ольмеки та інки, так і на о. Пасхи (але його не знають на решті тихоокеанських островів!) і в протоіндській цивілізації (зокрема, на зображеннях мореплавців з Лотхали, головного порту Мохенджо-Даро у Камбейській затоці). Також особливою ознакою був специфічний календар, в якому рік складався з ... 27 місяців, плюс ще один місяць у кожному одинадцятому році. На основі первісного "письма малюнків" (піктографії) "середземноморців" стало складатися протописьмо, що пізніше лягло в основу протошумерського, протоіндійського та протоеламського — найдревніших на Землі. Але, як відомо, письмо носило сакральний характер і для ментальності архаїчних етносів намальований знак був невіддільний від його звучання. Тому якщо і використовувалися чужі писемні знаки для позначення слів чи звуків своєї власної мови, проте ретельно зберігалося первинне (премордіальне) їх звучання (що вже сприймалося як "ім'я" знака), для чого укладалися і спеціальні словники. Саме завдяки таких словників - білінгв дійшла до нас шумерська мова, писемність якої використовували семітомовні ассірійці, вавилоняни, індоєвропейські хетти, урартійці та хуррити і безліч інших племен. "... В архаїчному шумерському письмі, - пише дослідниця Є. Антонова, - знак у вигляді вписаних овалів з виростаючою із зовнішнього рослиною мав значення TU, TUD - народжувати, творити. У шумерському класичному написанні він виглядав як два вписаних трикутника (DU), з рослиною на вершині. Трикутник з косою штриховкою і штрихами на бокових гранях означав осінній місяць тішрі. а у старовавилонській читався tamu - покривати, закривати і napharu - всеспільність. Поєднання цих двох знаків означало "виходити", "походити". Характерно, що заштрихований овал архаїчного шумерського письма у класичному представляє як ромб і навіть трикутник зі значенням КІ - земля, грунт, низ, місце, потойбіччя. Квадрат із перекресленими сторонами (тобто який складається з трикутників) має значення BARAG, BARA, BAR - божественний трон, святилище, а також весняний місяць нісан - перший місяць року". Іноді мова письма сприймалася як "мова богів", мова для сакрального вжитку (явище це поширене аж до арктичних палеоазійських народів), або "мова чоловіків" або "мова жінок", на якій навіть існує спеціальна література. Як правило, існують міфи про те, що герої привносять для нових речей слова з "мови богів" (аж до слова "Грааль" включно), тобто субстратна лексика проявляється щонайперше через систему культурних термінів різних семантичних груп та різних сфер уживання (отже, має надійну позамовну інтерпретацію в археолгічних пам'ятках певних культур). Не оминули це і предки трипільських племен, що населяли сучасну Україну і мову котрих вважають приналежною до до-індоєвропейського субстрату (циркуммедетиранської лінгвістичної зони Старої Європи, за М. Гімбутас). Саме для цієї прамови (оскільки фонологічна система мови формується в найраніший період її існування) характерні рівномірне чергування голосних та приголосних і "закон відкритого складу" (аналогічний діє у японській мові), що відрізняє досі його прямих нащадків слов'ян від найближчих балтійських та інших індоєвропейських мов (щоправда, збереження його тільки у східних слов'ян свідчить про редукцію відкритого складу, а отже, він міг бути характерним і для тих мов, де він зараз не спостерігається; про це свідчить прагрецька доалфавітна писемність Кріту - так зване "лінійне письмо Б"). Власне британський лінгвіст та літератор Дж.Р.Р. Толкієн, виходячи з того, що населення Старої Європи було до-індоєвропейским, спробував відновити (вичистити з мови пізніших прибульців - індоєвропейців) цю премордіальну мову Європи, яка отримала назву "квенья". Як зазначає сам дослідник, індоєвропейська цивілізація марно намагалася стерти з пам'яті народу-носія його "таємну первісну культуру". Певний час духовно-ідеологічним авторитетом для скотарської "прадравідської" єдності (до появи в Індостані кінних аріїв), що в дусі загальноєвразійської традиції присутності одного етносу в "наметах" іншого (див.: Буття, ІХ, 26, 27), були представники зовсім іншої расової групи — творці шаманізму як такого (де перше місце займають обранці, ті, хто намагається прокласти шлях до надлюдських сил, тобто "о-сущнити божественне", "звести небеса на землю", "збудувати Вавилонську вежу"): "... Збережені з давніх часів фігурки, вирізані кет(т)ами, дивно нагадують фігурки, знайдені під час розкопок у Мохенджо-Даро. Можливо, кет(т)и є останніми нащадками жителів Мохенджо-Даро і Хараппи, в прадавні часи витіснені з рідних місць і які здійснили величезний шлях від Індії до берегів Єнісею? Адже деякі дослідники знаходять кет(т)ські слова у назвах географічних об’єктів не тільки Південного Сибіру, але і в Тібеті... Про можливу спорідненість культури кет(т)ів і культури Мохенджо-Даро говорили у своїй доповіді на VII Міжнародному конгресі антропологів та етнографів (Москва, 1964) ... лінгвісти В. Іванов і В. Топоров... У 1963 році в американському журналі "Амерікен антиквіті" з’явилася стаття, де доводилася спорідненість прадавньої індійської цивілізації ... і таємничої культури, створеної жителями Центральної Америки, сапотеками, які побудували величні храми і палаци Монте-Альбана (біля міста Оахака, в Мексиці). І коло, таким чином, замкнулося...". Будучи відтиснені на північ, скотарсько-землеробські предки кеттів ("денг"-"люди") потрапили у несприятливі ландшафтно-кліматичні обставини, внаслідок чого недостатність адаптаційного резерву сильно підірвала їх економічні устої і змусила перейти до незвичного мисливсько-рибальського побуту, що сприяло їх асиміляції аборигенами (протоєнісейцями). Проте саме їм в районі Саян належить заслуга винайдення одомашнення оленя в Євразії, а в наступну епоху вони славилися своєю ковальською майстерністю, що особливо виокремлювало їх серед населення Єнісейської Півночі. Для кеттів, порівняно з довколишніми патріархальними суспільствами самоїдів, характерна була матрилокальність і особлива роль брата та сестри матері (вони називаються "кой") у вихованні героїв міфів. Поклонялися кетти Великій Матері Кайгус (аналог Артеміди), Діві-Сонцю (Хун) та Воїну-Місяцю (Хипь). Кетти знову утворили симбіоз, аналогічний тому, в якому вони перебували в Індостані. На даний момент співучасниками були прибулі (в часі — після кеттів) зі Східної Європи ностратичні спільні предки уральської мовної сім'ї (фінно-угро-самоїдів) — носіїв неолітичної кельтимінарської культури Приаралля (IV-III тис. до н.е.), за В. Чернецовим, котрі вже мали досвід освоєння тайги та асиміляції місцевого палеоазіатського монголоїдного населення (внаслідок чого і змогла сформуватися власне фінно-самодійська гілка уральців). Одночасно з відходом кеттів з Індостану на північ туди ж просувалися з Іранського нагір'я споріднені їм расово мігруючі мисливці та збирачі пізнього палеоліту Центрально-Західної Євразії, чий шлях через дюктайську культуру (Сх. Сибір, 10-11 тис. рр. тому) закінчився в V тис. до н.е. на Великих рівнинах Північної Америки (серед них — атапаски, представники мовної сім'ї на-дене, виявляючої безпосердню спорідненість з угро-фінськими та тюркськими мовами, тобто алтайсько-уральською гілкою ностратичної єдності; також деякі дослідники відносять до нащадків дюктайців і чукців, які входять у чукотсько-алеутську мовну сім’ю, виявляючу певну спорідненість з мовами ностратичної єдності). Власне це пояснює тотожність елементів міфологічних уявлень представників Старого і Нового Світу, що досі викликають головний біль у легіонах дослідників. "На-дене" були представниками вже другої могутньої хвилі переселенців з Євразії в Америку, в той час як перша хвиля відбулася в 34-38 тис. рр. до н.е., коли, як вважається, на території Берінгії (суходолу між Євразією та Америкою) існувала розвинена палеолітична цивілізація, представники якої внаслідок відносного потепління між двома останніми льодовиковими агресіями (у Північних Кордильєрах через долину ріки Юкон вода пробила в льодовиковому панцирі невелику щілину) прорвалися в кількості приблизно 400 чоловік на простори Північної Америки (стоянки т.зв. "юконської людини" в Олд-Кроу та на р. Поркьюпайн, 22-34 тис. років тому) і стали засновниками раси сучасних америнідів (людей зі світло-коричневою шкірою, великими, з горбинкою носами, чорним прямим та жорстким волоссям, зі слабо розвиненим епікантусом, носії крові групи І або ІІ). Однак факт тривалої ізоляції першої хвилі переселенців від решти Євразії не призвів до втрати загальноєвразійського міфологічно-культурного спадку, а навпаки, плекав і законсервував його в більш архаїчній формі, про що свідчать вже разючі співпадіння в спадках нащадків цієї першої хвилі в Південній Америці. Це мисливське населення Америки наступні землеробські племена ("маїсові люди") визначали як "велетні", і в расово-культурному стосунку воно було споріднене з мисливськими племенами Старого Світу від теперішньої Франції до Берингії і які теж називалися цивілізованішими (аграрними) наступниками як "велетні, силачі". Як вважає Т. Гончарова, самоназву цього конгломерату, релікти якого довгий час замешкали на Кавказі, зберегла вірменська мова як "ска" ("велетні"), і вона тотожна форманту "ска", який присутній в архаїчних топонімах та гідронімах Америки (Аляска, Небраска, Табаско, Куско тощо). За легендами юто-ацтекських племен, первісні велетні (кінаме) звели пишне місто Теотіуакан на тому місці, де "для створення світла" принесли себе у жертву боги Нанауацин та Текуксістекатль ("Володар мушель") і перетворилися на Сонце і Місяць, а за ними — і всі інші боги. І тому для підтримання першоствореного вогню необхідні регулярні людські жертвопринесення. Також болівійський археолог А. Познанскі на основі орієнтації архаїчних ритуальних споруд на небесний зодіак довів, що культові місця столиці болівійської цивілізації Тіауанако датуються 17 тис. років тому. Начебто, зведене Тіауанако як "Вічне місто" (Віньаймарка) "блідолицими" попередниками народу аймара на цій території. Також творінням цих велетнів-"ска" був т.зв. "Великий зміїний курган" в штаті Огайо, величезний звивистий насип, зображаючий Бога-Творця у вигляді змія, який тримає у пащі "Світове яйце", зародок майбутнього Всесвіту. На самому ж Близькому Сході прадравіди, які свого часу заснували Салем (майбутній Ієрусалим), були витіснені або асимільовані прийшлими із заходу Прикаспійської низини (Талиш, на південь від міста Ленкоран) прасемітами-сонцепоклонниками з їх культом принесення в жертву дітей духам цегляних будівель, зі спорудженнями мегалітів, дольменів та похованнями померлих сидячими навпочіпки, зверненими обличчям на схід, внаслідок чого постала енеолітична культура Телелат-Гасуль на півночі Мертвого моря та в Заіорданні (сучасна халафській, урукській та джемдет-насрській культурам Месопотамії). В районі Пригімалаїв, як вважають І.І. Пейрос, С.А. Старостін та С.Е. Яхонтов, протодравідо-еламіти виявилися власне в безпосередньому контакті з прототібето-бірманськими етносами. Якщо прибульці збагатили тубільців переважно лексикою та предметами вжитку та торгівлі, то останні навпаки — палеоєвразійськими світоглядними уявленнями (аналогічно вплинули сіно-тібетці і на аустронезійців): "... Нещодавно С.А. Старостін ... вияснив глибокі генетичні зв’язки сіно-тібетських мов, продемонструвавши їх спорідненість з єнісейською та північнокавказькою сім’ями. Прабатьківщина сіно-кавказької макросім’ї, в котру об’єднювалися три названі мовні сім’ї, перебувала десь у західних областях Азії, можливо навіть в Анатолії(. Після розпаду макросім’ї в ІХ-VІІІ тисячоліттях до н.е. носії сіно-тібетських та єнісейських прамов розпочали міграцію на схід. Шляхи цих міграційних рухів поки що детально не вияснені, хоча суттєво, що обидві хвилі мігрантів рухались незалежно одна від одної. Правдоподібним видається припущення про те, що сіно-тібетці могли рухатися на схід південними схилами Гімалаїв. На це, зокрема, може вказувати значна архаїчність ряду сіно-тібетських мов Гімалаїв (канаурі, лімбу-рай тощо) та існування сіно-тібетсько-дравідійських мовних контактів". Останнім, на думку М.А. Малолетко, таким сплеском переселення сіно-кавказців на північний схід було просунення в басейн Обі (у Васюганні) споріднених хуррито-дагестанцям носіїв федорівської культури в першій половині 2 тис. до н.е., які принесли конярство, бронзоливарне виробництво та мотичне землеробство. Вони відтиснули на північ предків самодійських народів, перебували у симбіозі з праіндоіранськими племенами афанасьєвської культури і були асимільовані предками угро-фінномовних етносів (ханти, мансі), у базовій лексиці яких наявні слова (з формантами –лат, -ігай, -еква, -рев), котрі не мають надійної етимології в угро-фіннських мовах, але фонетично і семантично співпадають із східнокавказькими (нахсько-дагестанськими) мовами. Крім того, наявні співпадіння між Приобью та Кавказом у сфері міфології (перекази про Еква-Пирища), у матеріально-культурній сфері (орнаменти на сокирах) тощо. На часі історичної фіксації етнічної ситуації Євразії (IV ст. до н.е.) нащадки фінноугорсько-північнокавказького симбіозу, населяючі береги Дону та побережжя Сіверського Дінця, стали відомі як сірмати (від фін. surma адиг. „Ошхамахо”).
Тільки тут можна було зібрати справжню хаому, яку називали “біла”. Коли
ж предки іранців залишили місця первинного поселення (у ведичних аріїв
земля-локапала Соми, аналога Хаоми, — Північний Схід), то втратили цю
можливість і змушені були замінити священний напій “жовтою” хаомою, яку
теж з часом втратили. Тобто, як вважає Р. Генон, мова йде про послідовні
фази т.зв. “духовного затемнення”, втрати основ Єдиної Премордіальної
Традиції, котрі відбуваються поступово з протіканням різних епох
(“еонів”, “кальп”) циклічного розвитку людства.

Таким чином, уявлення про “білу” північну “світову гору” чітко
співвідноситься з реконструйованим з часу розпаду індоіранської єдності
міфом про сому/хаому, що росте високо в горах, і який викрадає птаха
Ш’єна/Саєна (Єптаха з вершин”; Гаруда у “Махабхараті”) і приносить у
земний світ (у більш пізній власне іранській версії, птах Сенмурв, що
мешкає на гілках Світового Дерева Життя, струшує своїми крилами на землю
насіння всіх рослин). Птах тут не тільки символ посередника між світами,
а це, насправді, апофеоз шамана як такого.

В зороастрійській “Бундахішні”, окрім того, розповідається, що коли
кожні три роки багаточисельні не-іранці збираються на горі Альбурз, щоб
завдати шкоди іранцям, язат Бурз надсилає чарівного птаха Чінамрош, який
мешкає “неподалік від гнізда Семурга” і підбирає падаюче насіння з
чарівного Дерева, і він всіх не-іранців “скльовує, як зерна”. Тобто тут
явний натяк на намагання очищення основ Єдиної Відпочаткової Традиції
від перекручень і чужих їй “зерен” та “шкаралущ”.

Гіпотетично, що саме в часі побутування біля Південного Уралу в районі
ріки Білої праарійці зберігали переказ про “Заповітне Царство” на
Північних (Білих) горах зі священним напоєм (сома, хаома, амброзія), а
потім принесли розповіді про нього на Близький та Середній Схід. Надалі
вони зазнали трансформації, певних квазі-історичних
інтерпретацій–“прив’язок” і, зрештою, поверталися у різних варіантах до
індо-європейців, в тому числі — у якості передань про легендарні
Шамбхалу, Біловоддя, Гіперборею, Агартху, Олімп та царство пресвітера
Іоанна.

Mayor H.B. The Strategi at Athens in the Fifth Century: When did enter
in Office? // The Journal of Hellenic Studies. – 1939. – Vol.LIX, Part
I. – P.45—64.

Струнина М. Где жили гипербореи? // Техника – молодёжи. – М., 1984. — №
10. – С. 52— 56.

Подосинов А.В. Овидий и Причерноморье: Опыт источниковедческого анализа
поэтического текста // Древнейшие государства на территории СССР:
Материалы и исследования: 1983 год / Отв.ред. В.Т. Пашуто. — М.: Наука,
1984. — С.27-28.

Горбунова К.С. Краснофигурный килик, найденный на некрополе Панское I
// История и культура античного мира / Отв.ред. М.М. Кобылина. — М.:
Наука, 1977. — С.41— 45; Онайко Н.А. Аполлон Гиперборейский // История и
культура античного мира / Отв.ред. М.М. Кобылина. — М.: Наука, 1977. —
С.153 — 160.

Бонгард—Левин Г.М., Грантовский Э.А. От Скифии до Индии: Загадки
истории древних ариев. – М.: Мысль, 1974. – С.72, 84 – 87

Кураев А. Куда идет душа: Раннее христианство и переселение душ. —
Ростов-на-Дону: Троицкое слово; Феникс, 2001. — С. 62 — 66.

У випадку айнів останні постали внаслідок асиміляції палеоєвразійцями
ранніх протоіндоєвропейців (“протонордичних” расових типів), що з
відступом льодовика просунулися далеко на схід — у Північно-Східний
Сибір, Америку та Японські острови — і яких відрізали від решти
протоіндоєвропейців йдучі за ними урало-алтайські протоетноси (Хилджер
М.И. Прилетевшие с небес // Вокруг света. — М., 1990. — № 4. — С. 44-46;
Ломанович Н. “Настоящие люди” // Вокруг света. — М., 1990. — № 4. — С.
47-48; Воробьев Б. Айны: Кто они? // Техника-молодёжи. — 1979. — № 4. —
С. 52-56; Симонов Ю. Айны — народ-загадка // Наука и жизнь. — М., 1977.
— № 3. — С. 108-112; Спеваковский А.Б. Айны // Вопросы истории. — М.,
1985. — № 3. — С. 180-188; Шафрановская Т.К., Комиссаров Б.Н. Айны на
страницах дневника Е.Е. Левенштерна // Сов.этнография. — 1985. — № 1. —
С. 80-87.).

Кетский сборник: Антропология, этнография, мифология, лингвистика
/Отв.ред. Е.А. Алексеенко. — Л.: Наука, 1982. — 256 с; Происхождение
аборигенов Сибири и их язіков. — Томск: Изд—во ТГУ, 1969.

История открытия и исследования советской Азии / Науч.ред. Э.М.
Мурзаева. — М.: Мысль. 1969. — С. 218; Васильев В.И. Сииртя — легенда
или реальность? // Сов. этнография. — М., 1970. — № 1. — С. 151 — 158.

Соловьев В. О первобытном язычестве [Фрагменты] // Северные просторы. —
1991. — № 37. — С. 24 — 25.

Рерих Н.К. Избранное. — М., 1979. — С.179.

Платон. Сочинения: В 3-х тт. — М., 1972. — Т.3. — С.186.

Ткаченко О.Б. Питання міжмовних контактів і деякі тенденції їх
висвітлення в зарубіжному мовознавстві // Мовознавство. — 1971. — № 4.
С. 3 — 15; див. також: Прокош Э. Сравнительная грамматика германских
языков / Пер. с англ. — М., 1954. — С.11, 334; Баюн Л.С. Древняя Европа
и индоевропейская проблема // История Европы. — М., 1988. — Т.1: Древняя
Европа. — С. 98; Polome E.C. The Indo-Europeanization of Northern
Europe: The lingvistic evidence // The Journal of Indo—European Studies.
— 1990. — V.18, N3&4. — P.331—338; Huld M. The Linguistic Typology of
the Old European Substrate… // The Journal of Indo-European Studies. —
1990. — V.18, N3&4. — P.389-424.

Мейе А. Основные особенности германской группы языков. — М., 1952. —
С.31-32.

Бонгард-Левин Г.М., Грантовский Э.А. От Скифии до Индии: Загадки
истории древних ариев. – М.: Мысль, 1974. – С.73—75.

Васильев В.И. О статье Н.Л. Членовой «Волга и Южный Урал в
представлениях древних иранцев и финно—угров во ІІ начале І тыс. до
н.э.» // Советская археология. – М., 1990. — № 3. – С. 150 – 151.

Жарникова С.В. К вопросу о возможной локализации священных гор Меру и
Хары индоиранской (арийской) мифологии // Информационный бюллетень
МАИКЦА (Международной ассоциации по изучению культур Средней Азии). –
1985. – Вып. 11; Раевский Д.С. К статье Н.Л. Членовой «Волга и Южный
Урал в представлениях древних иранцев и финно—угров во ІІ начале І тыс.
до н.э.» // Советская археология. – М., 1990. — № 3. – С. 151 – 154.

Членова Н.Л. Археологические материалы к вопросу об иранцах доскифской
эпохи и индоиранцах // Советская этнография. – М., 1984. — № 1. – С. 96
– 97.

Лелеков Л. Загадка горы Маура // Памятники Отечества. — 1993. — Вып. 30
(№3—4). — С. 188—191.

Бонгард—Левин Г.М.. Э.А. Грантовский. От Скифии до Индии: Загадки
истории древних ариев. – М.: Мысль, 1974. – С.39 – 44.

Жарникова С.В. Архаические корни традиционной культуры Русского Севера.
— Вологда, 2003. — С. 90—96; Лазарев Е. “Незнаемые города” священного
Беломорья // Наука и религия. — М., 2003. — № 11. — С. 16—18.

Мифы, предания, сказки хантов и манси / Пер. с хант., манс., немец.
Сост., предисл. и примеч. Н.В. Лукиной. Под общ. ред. Е.С. Новик. — М.:
Наука, Гл.ред.вост.лит-ры, 1990. — С.13, 18.

Павсаний. Описание Эллады / Пер. и ввод. ст. С.П. Кондратьева. — М.:
Искусство, 1938. — Т.1. — С.28.

* Праіндоіранці у міфології обських угрів виступають як менкви, менгкв
(у мансі), севес, севс-ікі (у хантів), котрі зображаються у високих
масках з кінських хвостів. Вони пов’язуються тільки з фратрією Пор
(“Медвідь”), протилежною вищезгаданій фратрії Мось, і центр Пор був у
місті Вежакори (хант. Йєм-вош, мансі Ялп-ус — “Священне місто”).

Кюмон Ф. Мистерии Митры / Пер. с фр. — СПб.: Евразия, 2000. — С.16.

Соколова З.П. Ардви Сура Анахита иранцев и «злата баба» финно-угров
// Советская археология. – М., 1990. — № 3. – С. 154 – 161.

Gregoire H. (avec la collaboration de R. Goosens et M. Matthieu).
Asklepios, Apollon Sminheus et Rudra: Etudes sur le dieu a la taupe et
le dieu au rat dans la Grece et dans l’Inde // Academie Royale de
Belgique. Classe des tetress et des Sciences Morales et Politiques.
Memores. – 1949. – T.XLV. – P. 127 – 148; Топоров В.Н. Из
индоевропейской этимологии ІІ (1—3) // Этимология – 1980. М.: Наука,
1982. – С. 137 – 138.

Сузнель А. де. Символіка людського тіла / З франц. — К.: Знання—Пресс,
2003. — С. 304.

Волчек Б.Я. Изображения на объектах с протоиндийскими надписями //
Предварительное сообщение об исследовании протоиндийских текстов. — М.,
1965. — С.58-68; Volcok B.Ya. Towards an Interpretation of the
Proto—Indian Pictures // Proto—Indica: 1968. — Moskow, 1968. — P. 21—27;

Badawy A. Min, The Cosmic Fertility God of Egypt // Mitteilungen des
Instituts fur Orientforschung der DAW zu Berlin. – 1959. – Vol.7, №2. –
S.163—179; Olderogge D.A. The Deity of the Corn-Power // Сборник кружка
по изучению древнего Востока при Гос. Эрмитаже. — Ленинград, 1933. —
Вып. 8. — С. 34—88.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.176-177.

Див.: Шапошникова Л.В. Австралоиды живут в Индии. – М.: Мысль, 1976. –
295 с.; Бонгард-Левин Г.М.. Гуров Н.В. Древнейшая этнокультурная
история народов Индостана: Итоги, проблемы, задачи исследования
//Древний Восток: Этнокультурные связи. — М.: Наука, Гл.ред.вост.лит.,
1988. — С. 90; Schwidetzky I. Die Australoiden Indiens // VII
Международный конгресс антропологических и этнографических наук. — М.:
Наук, Гл.ред.вост.лит., 1968. — Т. III. — C. 55—58.

Кабо В.Р. Аборигены Австралии // Вопр. истории. — М., 1984. — №6. — С.
101—112.

Шарма Г.Р., Кларк Д.Д. Природное окружение и предыстория средней части
долины р. Сон (север штата Мадхья—Прадеш) // Древние культуры Средней
Азии и Индии / Под ред. В.М. Массона. — Л.: Наука, Ленинград. Отд-ние,
1984. — С. 13; Мишра В.Н. Древние охотничье—собирательские культуры и
переход к оседлому земледелию в Индии // Древние культуры Средней Азии
и Индии / Под ред. В.М. Массона. — Л.: Наука, Ленинград. отд—ние, 1984.
— С. 17—18.

Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней
истории. — М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3-4. — С.25; Шнирельман В.А.
Проблема происхождения натуфийской культуры // Сов.археология. — 1975. —
№ 4. — С. 283-293.

Тюрин В.А. История Малайзии: Краткий очерк. — М.: Наука,
Гл.ред.восточ.лит., 1980. — С. 7-8.

Бонгард-Левин Г.М.. Гуров Н.В. Древнейшая этнокультурная история
народов Индостана: Итоги, проблемы, задачи исследования //Древний
Восток: Этнокультурные связи. — М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1988. — С.
65—66.

Guha B.S. Racial of finities of the peoples of India // Census of
India. 1931. — Vol.I, pt.III. — P.XLIII; Hutton J.H. Caste in India. —
Oxford, 1961. — P.1—7; Семашко И.М. Происхождение и этническая история
бхилов // Сов.этнография. — 1967. — №2. — С.80-93; Гусева Н.Р.
Раджастханцы: Народ и проблема. — М.: Наука, Гл.ред.вост.наук., 1989. —
С.77.

Гусева Н.Р. Раджастханцы: Народ и проблема. — М.: Наука,
Гл.ред.вост.наук., 1989. — С.78-79.

Гусева Н.Р. Раджастханцы: Народ и проблема. — М.: Наука,
Гл.ред.вост.наук., 1989. — С.80.

Гусева Н.Р. Раджастханцы: Народ и проблема. — М.: Наука,
Гл.ред.вост.наук., 1989. — С.80-81.

Вважається, що 49 тут символізує чотири щомісячні фази Місяця, що
повторюються 12 раз і один додатковий Місяць для зрівняння з сонячним
роком (Гусева Н.Р. Раджастханцы: Народ и проблема. — М.: Наука,
Гл.ред.вост.наук., 1989. — С.113).

Мень А. Магия. Оккультизм. Христианство: Из книг, лекций и бесед. — М.:
Фонд им. А. Меня, 2003. — С.138—140.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.143.

Шапошникова Л.В. Тайна племени Голубых гор. — М.: Наука, 1969. — 318
с.; Шапошникова Л. Племя на Кварцевых холмах // Вокруг света. — М.,
1974. — № 6. — С. 36-42.

Грозный Б. Протоиндийские письмена и их расшифровка // Вестник древней
истории. – М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №2. – С.31.

Волчок Б.Я. К проблеме интерпретации протоиндийских изображений и
символов // Сов.этнография. — М., 1982. — № 3. — С. 54—69; Грозный Б.
Протоиндийские письмена и их расшифровка // Вестник древней истории. —
1940. — № 2. — С.15-34.

Prakasar G. Linguistic evidences for the common origin of the
Dravidians and Indo—Europeans // Tamil Culture (Tutikorin). — 1953.
Vol.II, N 1. — P. 88—112; David H.S. The Original home of the
Dravidians; Their wandering in prehistoric times, B.C. 4, 500 to 1, 150
// Tamil Culture (Tutikorin). — 1954. — Vol. III, N 2. — P. 77-81;
Cornelius J.T. The Dravidian Question // Tamil Culture (Tutikorin). —
1954. — V.III, N 2. — P. 92—102; Legrand F. Tamil loan words in Greek //
Tamil Culture (Tutikorin). — 1954. — V. III, N 1. — P. 36—45.

Старостин С.А. Индоевропейско-северокавказские изоглоссы //Древний
Восток: Этнокультурные связи. — М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1988. — С.
154.

Ренфрю К. Индоевропейская проблема и освоение Евразийских степей:
Вопросы хронологии // Вестник древней истории. — 2002. — № 2. — С.25.

Бонгард-Левин . К проблеме генезиса … — 1979. — С. 4, 19.

Кондратов А. Адрес — Лемурия ? — Л.: Гидрометеоиздат, 1978. — С. 62.

Морэ А. Во времена фараонов. — М., 1913. — С. 119—120.

Див. бібліографію проблеми: Прусаков Д.Б., Большаков А.О. [Рец. на:]
Т.А. Шеркова. Рождение Ока Хора: Египет на пути к раннему государству.
М.: Праксис, 2004, 376 с., ил. // Вестник древней истории. —2006. — №1.
— С.192.

Берзина С.Я. Древние культуры Мали и Гвинеи (Обзор археологических
источников) // Вестник древней истории. — 1965. — № 1. — С. 219-220.

Шеркова Т.А. Рождение Ока Хора: Египет на пути к раннему государству. —
М.: Праксис, 2004. — С.120-121, 233, 235.

Антес Р. Мифология в Древнем Египте // Мифологии Древнего мира. — М.:
Наука, 1977. — С. 94; Гордон С. Ханаанейская мифология // Мифологии
Древнего мира. — М.: Наука, 1977. — С. 217.

Гомес—Табанера Х.М. Происхождение и формирование народов Испании //
Сов.этнография. — М., 1966. — № 5. — С. 59—61.

Неделя. — М., 1968. — № 41. — С. 19.

Хейердал Т. Мальдивская загадка: Новые археологические приключения
автора “Кон-Тики” / Пер. с англ. Под ред. и с предисл. В.И. Войтова. –
М.: Прогресс, 1988. – С.55.

Хейердал Т. Мальдивская загадка: Новые археологические приключения
автора “Кон-Тики” / Пер. с англ. Под ред. и с предисл. В.И. Войтова. –
М.: Прогресс, 1988. – С.206-207.

Антонова Е.В. К вопросу о происхождении и смысловой нагрузке знаков на
статуэтках анауской культуры // Сов.археология. – 1972. – №4. – С.14.

Мень А. Магия. Оккультизм. Христианство: Из книг, лекций и бесед. — М.:
Фонд им. А. Меня, 2003. — С.40.

Кондратов А. Безмолвные знаки древности // На суше и на море, 1965:
Повести. Рассказы. Очерки. Статьи / Сост. Г.В. Кубанский и др. — М.:
Мысль, 1965. — С. 630, 631.

Косарев М.В. О причинах и социальных последствиях древних миграций в
Западной Сибири // Сов. археология. — М.. 1972. — № 4. — С. 22—24.

Вайнштейн С.И. Проблема происхождения оленеводства в Евразии. 1.
Саянский очаг одомашнивания оленя // Сов.этнография. — 1970. — № 6. — С.
3—14.

Косарев М.Ф. Древние культуры томско-нарымского Приобья. — М.: Наука,
1974. — С.147, 155, 159; Толстов С.П. По следам древне-хорезмийской
цивилизации. — М.—Л., 1948. — С.71—74; Чернецов В.Н. К вопросу о месте
и времени формирования уральской (финно-угро-самодийской) общности
(тезисы) // Congressus Internationalis Fenno-Ugristarum Budapestini
habitus 20-24, IX 1961. — Budapest, 1963. — S.405—411.

Гончарова Т.В. Мифологические сюжеты “Пополь-Вух” в контексте
предыстории // Латинская Америка. — М., 2004. — №3. — С. 80.

Рубель В.А. Історія цивілізацій доколумбової Америки. – К.: Либідь,
2005. – С. 10-11.

Гончарова Т.В. Мифологические сюжеты “Пополь-Вух” в контексте
предыстории // Латинская Америка. — М., 2004. — №3. — С. 85.

Рубель В.А. Історія цивілізацій доколумбової Америки. – К.: Либідь,
2005. – С. 302-304.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.38.

Cornelius J.T. The Dravidian Question // Tamil Culture (Tutikorin). —
1954. — V.III, N 2. — P. 92—102.

Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней
истории. — М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3—4. — С.28—29.

( Цікаво, що спорідненість з ностратичною лексикою становлять такі
базові слова китайської мови як: jen “людина”, shan “гора”, shui “вода”,
jih “сонце, день”, yueh “Місяць”, shou “рука”, tsuh “нога”, orh “вухо” (
~ нім. Ohr), muh “око”, fu “батько”, mu “матір”, tze “син”, nu “дочка”,
hiung “старший брат”, ti “молодший брат”, tze “старша сестра”, mei
“молодша сестра” тощо.

Пейрос И.И. Австро-тайская гипотеза и контакты между сино—тибетскими и
австронезийскими языками // Древний Восток: Этнокультурные связи. — М.:
Наука, Гл.ред.вост.лит., 1988. — С. 321—322.

Браун Ф. Разыскания в области гото—славянских отношений. — СПб., 1899.
— С.86—87; Либеров П.Д. Савроматы ли сирматы ? // Население Среднего
Дона в скифское время / Отв.ред. А.П. Смирнов. — М.: Наука, 1969. —
С.36.

Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней
истории. — М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3—4. — С.43.

Массон В.М. Первые земледельцы Месопотамии (К проблеме происхождения)
// Вестник древней истории. — М., 1971. — № 3. — С.3—15.

Райян П. Прото-религия // http://seidr.woods.ru/proto—religion.htm

“… Я — Ісіда, володарка будь-якої країни, я вихована Гермесом і
разом з Гермесом винайшла демотичні письмена для того, щоб не всі писали
однаковими буквами. Я поклала закони людям і видала законоположення,
котрих ніхто не може змінити. Я старша дочка Кроноса. Я дружина і сестра
царя Осіріса. Я (зоря), що сходить у сузір’ї божественного пса. Я та,
котру у жінок називають богинею. Мені збудоване місто Бубастіс. Я
відокремила землю від неба. Я вказала шлях зорям. Я встановила порядок
руху Сонця і Місяця. Я винайшла мореплавство. Я зробила справедливе
сильним. Я звела жінку з чоловіком. Я приписала жінкам носити плід до
десятого місяця. Я встановила закон, щоб батьків любили діти. Я наклала
кару на тих, хто ставиться до батьків без любові. Я разом із братом
Осірісом наклала кінець людожерству. Я вказала людям очищення. Я навчила
шанувати зображення богів. Я освятила ділянки богів. Я зруйнувала владу
тиранів. Я домоглася, щоб жінок любили чоловіки. Я зробила
справедливість сильнішою, ніж золото і срібло. Я законоустановила, щоб
істина вважалась прекрасною. Я винайшла шлюбні контракти. Я вказала
еллінам і варварам їх наріччя. Я зробила так, щоб прекрасне і погиджене
відрізнялися між собою за природою…” (Напис із Іоса; цит. за: Ранович
А.Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики
христианства. – М.: Политиздат, 1990. – С.152)

Древнеегипетская Книга Мертвых: Слово Устремленного к Свету / Сост.,
перевод, предисл. и коммент. А.К. Шапошникова. — М.: Эксмо, 2003. —
С.341—347, 367—368.

Древнеегипетская Книга Мертвых: Слово Устремленного к Свету / Сост.,
перевод, предисл. и коммент. А.К. Шапошникова. — М.: Эксмо, 2003. —
С.347—348.

Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4-х кн. — М.: ООО “АСТ”; Донецк:
Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.535, 538.

Черчвард Дж. Древний континент Му / Пер. с англ. — К.: София, 1997. —
288 с.; Черчвард Дж. Дети Му / Пер. с англ. — К.: София, М.: ИД
“Гелиос”, 2002. — 224 с.

Вважається, що існувала протояпоно-корейська підгрупа алтайських мов,
яка розпалася в 4-3 тис. до н.е. і навіть переважає за глибиною своєю
індоєвропейську групу мов.

Минаев С.С. Исчезнувшие народы. Сюнну // Природа. — М., 1986. — № 4. —
С.44, 52.

Дзугаева А. Сталин — из сакрального центра //
http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/stalin-osetin.htm

Дугин А. Гиперборейская теория (Опыт ариософского исследования). — М.:
Арктогея, 1993. — С. 11—18,41, 68—70.

Цит. за: Леру Ф. Учение и истоки друидизма (Главы из книги “Друиды”) //
http://seidr.woods.ru/druids2.htm

Д’Альвейдер Сент-Ив, Генон Р. Оракулы Великой Тайны. Между Шамбалой и
Агартой. — М.: Эксмо, Яуза, 2005. — С.267, 296, 306-307, 316-317.

Бертельс А. Образ птицы Симург в зороастрийской мифологии //
http://www.narratif.narod.ru/mobed01.htm

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020